Проти фальшування визвольних позицій. Український націоналізм і релігія

Стаття ця, звернена проти опозиції, була надрукована в тижне­вику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік 1, чч. 13, 18 і 19 за травень-липень 1954 року.

*

Поняття ідеологічних, програмових і політичних позицій укра­їнського націоналістичного, визвольно-революційного руху му­сять бути предметом зацікавлення всіх, хто має будь-яке відно­шення чи заінтересування – позитивне чи неґативне – до цього руху. Не тільки його визнавці, активні учасники і прихильники, але так само вороги та чужинні сили, які мають якесь зацікав­лення сучасною українською визвольною боротьбою та її силами,– повинні звертати особливу увагу на ці питання і то з двох при­чин. Поперше тому, що рушійною силою сучасної визвольної бо­ротьби України є ідеї українського націоналізму, основні цілі укра­їнських самостійницьких змагань, оформленням яких займається програма руху. Подруге – ця ділянка є найголовнішим фронтом боротьби з большевизмом у всьому світі, а нашої боротьби – зо­крема. Між московським большевизмом-комунізмом і українським націоналізмом іде найважливіший змаг за душу українського на­роду, української людини. Розвиток і вислід цього змагу великою мірою перерішує розвиток і успіх чи невдачу визвольної боротьби на інших відтинках.

Ідеологічні й програмові позиції українського націоналізму є душею, внутрішнім змістом, головною силою, а рівночасно най­успішнішою зброєю українського визвольного руху в боротьбі проти большевизму. Тому їх зберігання, плекання й поширювання– найважливіше для розвитку визвольно-націоналістичного руху. Такою самою мірою ворог веде наступ на ці позиції, як прямим по­борюванням, намагаючись їх знецінювати, фальшувати, як також і методами ідеологічної диверсії. Рівнобіжне з ворожими йдуть спекулятивні намагання різних чинників, які неґативно ставлять­ся до ідей та цілей українського націоналістичного руху, різними способами прагнучи використати його боротьбу.

Найшкідливішим для революційного руху, який своїми ідеями мобілізує народ до боротьби, є якраз притуплювання, підмінюван­ня його ідей, створювання баламутства щодо його ідеологічних, програмових і політичних позицій. Коли це роблять вороги й полі­тичні противники, то їх намагання завжди мають менший вплив. Але значно більше шкоди може постати, якщо таку роботу про­вадять такі чинники, які зараховуються до складу самого руху та мають будь-яку леґітемацію виступати від його імени.

Заява Закордонного Представництва УГВР з квітня ц. р., по­міщена в його офіціозі «Сучасна Україна»[19], є черговим виступом тієї групи, яка собі змонополізувала інституцію ЗП УГВР, в пляні викривлювання ідейно-програмових і політичних позицій визволь­но-революційного руху та створювання довкола них баламутства. Це примушує нас так само прилюдно вказати на деякі засадничо невірні твердження тієї заяви, щоб їх шкідливі наслідки не пада­ли на цілий визвольний рух.

У заяві ЗП УГВР, в одних питаннях подано неправдиві інтер­претації позицій руху, а в інших – поставлено знак рівняння між його позиціями і тенденціями групи ЗП УГВР, які цілком розхо­дяться з лінією українського націоналістичного руху.

Згадана заява ЗП УГВР замикає свої висновки на тему ідеологічно-світоглядовкх позицій визвольно-революційного руху твер­дженням, що цей рух не накидає учасникам визвольної боротьби якогось філософського світогляду, але при тому не є байдужий до цього питання, а в своїй практично-політичній діяльності не є антихристиянським. Хоч кожне з цих тверджень поодиноко не є неправдивим, але коли о. д-р Іван Гриньох під іменем ЗП УГВР окреслює позиції визвольно-революційного руху в питанні його ставлення до релігії, то це є явне фальшування правди. Католиць­кий священик з докторатом, як голова ЗП УГВР, напевно уміє роз­різнити між тезою про незв'язування руху з якоюсь філософ­ською доктриною (чи системою) і його засадничими ідеологічни­ми позиціями у відношенні до релігії. Окреслення, що український визвольний рух не є антихристиянським у тому контексті, який має на меті позитивне ствердження, опрокидуючи різні закиди в тому напрямі, – означає повну байдужість, індиферентизм цього руху супроти християнізму. Так само можна б твердити, що він не е антимохаммеданським і т. п.

Насправді український націоналістичний, визвольно-револю­ційний рух, так, як його унапрямлює й оформлює ОУН, є рухом християнським. Його найглибші коріння є християнські, а не тіль­ки несуперечні з християнством. У питаннях світоглядових укра­їнський націоналізм вважає за своє джерело духовість і світогляд українського народу. А ця духовість і світогляд є глибоко христи­янськими, що викристалізувались під тисячолітнім творчим впли­вом Христової релігії. Цього творчого, формуючого впливу релігії ніяк не можна порівнювати з значенням філософських си­стем, бо філософія може виповнити тільки одну частинку того, що дає релігія людській одиниці, народам і цілому людству.

Марксизм, комунізм та їхнє втілення – московський большевизм – є ворогами кожної релігії, а зокрема християнської тому, що релігія, релігійний світогляд і релігійність є найбільшою пере­шкодою для опанування людської духовости марксистським матеріялізмом, так само, як ідея і єство нації стоять на перешкоді закріпленню російського імперіялізму під покришкою інтернаціо­налізму. Але всі намагання большевицького терору, скрайнє пере­слідування і винищування релігії, тоталітарне накидування матеріялістичного й марксистського світогляду примусовим вихо­ванням і всіма засобами формування людської думки й культури, – не потрапили і не потраплять викоренити з душі людини і з духовости народу глибинних релігійних первнів, хоча б у свідомо­сті їх істота була заглушена.

Заява ЗП УГВР говорить про «враховування умов, створених в Україні довголітньою російсько-большевицькою окупацією». Але це враховування мусить іти по лінії протилежній до большевицьких намагань, по лінії скріплення й відроджування переслідуваної й фальшованої християнської релігії, а не по лінії стверджування й толерування негативних наслідків, як це суґерує група, шо опа­нувала ЗП УГВР, та її заява.

Християнська релігія належить до найбільших цінностей в істо­ричному розвитку і житті українського народу. Тому український націоналістичний, визвольно-революційний рух не тільки сам зберігає християнські первні в своїх засадничих заложеннях, під­тримує релігійність своїх кадрів, але так само активно бореться в обороні релігії та обидвох українських християнських Церков. Це діється не тільки задля спротиву большевицькому насильству, але передусім в обороні найбільших святощів нації та цінностей самих в собі.

Те, що український націоналізм, як організований рух, визнає Христову віру й виступає в її обороні, не означає накидування цієї віри будь-кому. Адже ж і Церква не накидає віри нікому та ува­жає незгідним з християнськими засадами її насильне накидуван­ня в минулому, – хоч її найгарячіше проповідує. Питання віри й активної релігійности – це питання сумління кожної людини. В ці справи сумління і віри окремої людини ОУН ніяк не втруча­ється й нікому нічого не накидає. В її визвольній боротьбі може приймати участь кожний, хто хоче активно змагатися за здійснен­ня її програмових, національно-визвольних цілей, хоч би його осо­бисті погляди в окремих світоглядових питаннях були іншими від тих, які визнає рух і загал його учасників.

Але, з другого боку, ніяк не можна оправдати вимоги, щоб че­рез брак віри й розуміння релігійних вартостей і потреб у якоїсь частини патріотичних людей, визвольний рух в цілому ставив ці питання поза свої рамці. Чому якраз наставлення цієї категорії мало б бути вирішальним, як у русі, так і в державі? Не може бути сумніву, що для переважної більшости народу і активних борців визвольного руху християнська релігія є цінністю першої вели­чини. Чому ж тоді позиції цілого руху мали б орієнтуватися не на наставлення цієї більшости, але на меншість, яка до справ релігії не має жодного стосунку, або ставиться до них неґативно? Такі вимоги можуть підносити не ті невіруючі, які шанують релігійні переконання і потреби своїх братів, великої їх більшости, тільки воюючі безбожники, вороги релігії, які хотіли б усунути її з життя нації. В тому вони подібні до комуністів і визвольний рух не може до них достосовувати своїх позицій, тільки навпаки: має за ціль змінити їхнє наставлення або протидіяти їхньому впливові.

Теза, що відродження релігійного життя в Україні є завданням Церкви, правильна щодо значення внутрішнього змісту, форм і організації того життя. Але його захист, створення умови для його відродження – це вже справа не самої тільки Церкви, але цілого народу, а в першу чергу тієї сили, яка організує й очолює цілу виз­вольну боротьбу, а опісля, по визволенні – це справа держави. Якщо б іти по лінії такого незацікавлення визвольного руху окре­мими ділянками життя народу, можна б казати, що протидія боль-шевицькій руїнницькій роботі і відродження справжнього націо­нально-вартісного змісту в ділянці науки – це справа тільки нау­ковців, у ділянці виховання – виховних інституцій і т. д.

Цього роду тенденції незацікавлення найважливішими пробле­мами життя і розвитку нації ведуть до вияловлення визвольно-революційного руху, його ідейного змісту та до його ідейної ізо­ляції серед власного народу і в світовому змаганні. Боротьба з большевицьким безбожництвом, з антирелігійним походом кому­нізму охоплює найглибші цінності українського народу й україн­ської людини і є одним з найважливіших фронтів боротьби за ду­шу народу. Так само у світовому змаганні проти большевицько-комуністичного наступу релігійний фронт ідейно є найстійкішим, найміцнішим універсальним фронтом. Навіть ідею й сили націо­нальної самостійности вдалось большевккам подекуди – в півден­но-східній Азії та в Африці, запрягти до свого воза, але аналогічні намагання у стосунку до релігії досі не мають поважних вислідів. До цього універсального антибольшевицького фронту український національно-визвольний рух мусить нав'язувати й свою боротьбу, а не ізолюватися від нього через поставу невтральности.

Де, як, в чому замарковані справжні позиції українського виз­вольно-революційного фронту відносно релігії? Чи вони справді такі, як тут з'ясовано, а не такі, як це подає заява ЗП УГВР? На це питання найвимовнішу й найавторитетнішу відповідь дає жива боротьба цього руху, виявлена в практичному житті й змаганні постава загалу його дійових кадрів. Цілість того життя і боротьби та кожний їх вирізок ділом і жертвою документують релігійність загалу українських націоналістів-революціонерів, зберігання релі­гійних практик в організованому побуті українського визвольного підпілля, його активну боротьбу в захист релігії, воюючих укра­їнських християнських Церков та щирі взаємини з ними на Рідних Землях.

Якщо в. писаннях окремих публіцистів і провідних осіб виз­вольного руху трапляються тези іншого змісту, які молена інтер­претувати в протилежному, то їх треба відвести на рахунок від­окремленої, абстрактно-теоретичної дискусії. В практичному житті й боротьбі визвольного підпілля в Україні невідомі активні нама­гання протиставитися загальній позитивній християнській наста­нові революційного руху та переставлювання його на невтралі-стичні рейки. Це й було б неможливим, бо суперечило б найглиб­шій істоті руху та збірним почуттям українського народу.

Баламутні з'ясування Закордонного Представництва УГВР є виявом і наслідком впертих тенденцій тієї групи, що на чолі з о. д-ром І. Гриньохом зробила цю інституцію своєю монопольною доменою й інструментом, – тенденцій зобразити і переставити по­зиції визвольно-революційного руху в пляні червоної «поступовости». Це настанова – «і Богові свічку й чортові огарок», або в «модернішому» оформленні «Дон Камілло-і-Пепонізм» – в гіршому, карикатурнішому виданні. Бо Дон Камілло хоч подекуди іде разом з «нешкідливими» комуністами, але завзято й успішно відстоює, проти їх намагань, справи релігії і Церкви, а наш «Дон Камілло» з ЗП УГВР ховається перед наступом воюючого марксистського безбожництва за позиції невтральности.

Ця група намагається пояснювати й виправдувати свої тенден­ції тезою про «враховування умов, створених в Україні довголіт­нього російсько-большевицькою окупацією», мовляв – то ще не знати, чого хоче більшість українського народу, зокрема молоде покоління, виховане большевиками. Такими крученими тезами прикривається «непередрішенські» тенденції в справах колгосп­ної системи, в справі релігії і ін. Тепер, в додаток, ідуть російсько-американські намагання пришити нам ще одне «непередрішенство» в питанні самостійности чи федерації з Росією. Усе за рахунок на­слідків процесів, створених в Україні большевиками. Всі ці «не­передрішенські» тенденції, ведені українськими чи чужими ру­ками, спрямовані до одного: обсмикати українські визвольні зма­гання й виполоскати їх внутрішній зміст так, щоб залишився по­рожній протирежимний резистанс, який можна повертати на всі боки і вживати «на всяку потребу». Але всі ці тенденції даремні, однаково, чи вони походять ззовні, чи перепачковуються під фаль­шивими леґітимаціями. Бо український визвольно-революційний рух, його діючі кадри знають, чого вони хочуть, за що стоять.

ВЛАСНІ СИЛИ І КОНЬЮНКТУРА

Однією з основних засад українського визвольно-революцій­ного руху є опертя визвольної боротьби на власні сили україн­ського народу. Протиставною до концепції власних сил є орієн­тація на чужі сили та на коньюнктуру, створену іншими держа­вами. Ріжниця між цими двома політичними напрямками часто затирається в сфері теоретичних деклярацій, але дуже виразно проявляється в практиці політичної дії. Політичні чинники, що свою роботу повністю пристосовують до коньюнктури і пов'я­зують її з чужими силами, аж до повного узалежнення від них, часто заявляють, що вони теж спираються на власні сили народу, і уникають виразного заперечення концепції власних сил.

З другого боку, визвольно-революційний табір цілком не ігно­рує значення міжнародньої політичної коньюнктури, старається використати всі пригожі ситуації і шукає добрих союзників у своїй боротьбі. Істотна ріжниця полягає в тому, яку вагу надається внутрішнім і зовнішнім факторам у справі визволення.

Концепція власних сил, що її відстоює й здійснює ОУН у цілій своїй діяльності, вважає тільки український народ за джерело, рушія і вирішну силу в змаганні за державну незалежність Укра­їни. Міжнародня ситуація, прихильність і допомога сторонніх сил – це чинники змінні, нестійкі, і вони можуть відогравати тільки допоміжну, переходову, а не вирішну ролю. Вона мусить вестися настільки незалежно від актуальної міжнародньої коньюнктури і від ставлення зовнішнього світу до неї, що ці чинники не можуть вирішувати про сам факт визвольної боротьби та про її цілі, але їх узгляднюється в стратегії і в тактичних заходах.

Надавання стороннім силам і коньюнктурі вирішного значення в справі визволення приводить до її заламання, як це найвираз­ніше показує наша власна історія. Така концепція сама собою гальмує розвиток і мобілізацію власних визвольницьких сил на­роду і притуплює дух боротьби. Зовнішні чинники кермуються своїми власними цілями й інтересами, а нашу справу, визвольні сили й боротьбу України в практичній політиці розглядають під кутом власних інтересів, як об'єкт, більш-менш придатний у здій­снюванні власних плянів. Коли ж мається діло з такими чинни­ками, що ставляться невиразно, а то й неприхильне, до головних цілей наших визвольних змагань, мають зацікавлення тільки до самої протибольшевицької дії та хотіли б впрягти українські сили до своїх плянів, тоді орієнтування визвольної політики на них веде до катастрофи.

Для визвольних змагань мають тривкішу вартість такі взає­мини і співдії з чужосторонніми силами, які засновуються на їх позитивному ставленні до головних цілей нашої боротьби, а в ді­йовому відношенні – на засадах взаємности і партнерства. Тому ОУН завжди протиставиться тенденціям роботи з української справи сателіта, васаля політики інших держав, чи віддавати її долю в чужі руки. Справжнє союзництво палягає на тому, що со­юзники взаємно визнають і шанують свої головні цілі.

Крім тривких союзів, може бути вартісним теж тимчасове об­межене партнерство для досягнення обопільне корисних частко­вих цілей, для обмеженої допомоги чи обміну, скільки воно не шкодить, а якоюсь мірою допомагає веденню власнопідметної по­літики й визвольної боротьби. Але такі взаємини треба дуже уваж­но втримувати в їх властивому характері, щоб вони не ставали політичним узалежненням і підлеглістю, що різко розходиться з засадами самостійницької політики. Щоб зберегти свою властиву ролю і політичну незалежність при партнерстві з чужими держа­вами, визвольний рух мусить звертати дуже чуйну увагу на такі моменти: цілковита суверенність у визначуванні й здійснюванні головних цілей і програмових постанов руху; невтручання чу­жинних чинників у внутрішні справи; невміпгування в ділянки визвольної боротьби і діяльності руху, які лежать поза обсягом співдії; партнерські взаємовідносини в співпраці.

Український націоналістичний рух виставляє свої програмові цілі з повною одвертістю і ясністю в цілій своїй політичній діяль­ності. Це випливає з засади ставлення на власні сили української нації. Щоб утримати й скріпляти в народі дух визвольної боротьби, конче треба плекати й поширювати ідеї українського націоналіз­му в найчистійшій формі, не тільки в теоретично-пропаґандивній формі, але що головніше – ділом, цілим ставленням революційно­го змагання і самостійницької політики. Ця повна одвертість у проголошенні своїх цілей та однозвучність революційно-політич­ної практики з теоретичними засадами в кожній ситуації, неза­лежно від коньюнктури – становить характеристичну ціху рево­люційного націона-лістичного руху.

Цієї прикмети не мають політичні напрямки опортунізму, при­стосуванства й мінімалізму. Політика опортунізму, орієнтації на чужі сили та вичікування пригожих ситуацій, за інтенціями її сторонників, не означає резиґнації з визволення і самостійности, тільки перекладення вирішної ролі на чужі сили та на створювану ними коньюнктуру. В наслідок такого наставлення, головну ува­гу присвячується не справам власної боротьби народу, організуван­ню й розбудові його визвольницьких сил, тільки з'єднанню прихильности й допомоги чужих сил. Пристосування до такої чужої політики, яка йде в розріз з нашими цілями, а допомогу україн­ським силам трактує, як засіб для використання їх – доводить до відступства від самостійницьких цілей. (Найновішим проявом та­кої політики, що від пристосуванства доходить до капітулянства, є співпраця з Американським Комітетом Визволення від больше-визму, який хоче з українських визвольних змагань усунути бо­ротьбу проти московського імперіялізму).

Основним і керівним напрямком національно-визвольної полі­тики мусить бути засада власнопідметної боротьби, ставка на влас­ні сили нації, принципова самостійність. Опортуністичні тенденції щодо зовнішніх сил можуть бути втримані в рамцях самостій­ницько-визвольної політики тільки тоді, коли вони в своїх потяг-неннях мусять рахуватися з домінуючим впливом революційно-визвольного фронту. Коли ж вони унезалежнюються від того впливу, від принципового наставлення власної громадськости, кла­дучи все на карту чужої політики, допомоги й прихильности чу­жих сил, вони легко підпадають під диктат дотичних сторонніх сил, стають їхніми васалями, а не контрагентами.

Існування двох головних таборів в українському політичному житті, та їхніх протиставних напрямків-концепцій щодо шляхів і способів здійснення національно-визвольних ідеалів – це реаль­ний факт не коньюнктурального, не хвилевого порядку. Він має теж глибші – психологічні й історичні корені. Але наявна в остан­ні десятиріччя чіткість двоподілу та гострота протиставлень зу­мовлена передусім гостротою положення й умовами визвольних змагань. Обидва напрямки, їх шляхи й методи дії та.реагування на зовнішні впливи мають досить устійнений, власний притаманний стиль і власне місце.

Особливо ненормальною стала роля групи відступників від на­ціоналістичного руху, яка монопольне оволоділа Закордонним Представництвом УГВР та зробила з нього свій інструмент. Питоменною їхньою ціхою є неприродне політичне двоєвір'я. Ставши насправді на позиції орієнтації на чужі сили та опортуністичного пристосуванства до чужої політики, ця група номінальне висту­пає в ролі складової частини революційно-визвольного руху та, що більше, намагається накинути йому свій політичний напрямок.

Заява ЗП УГВР з квітня ц. р. намагається затушкувати засадни-чі розбіжності між позиціями націоналістичного, визвольно-революційного руху, як їх формує й заступає ОУН, і позиціями групи ЗП УГВР, ставлячи між ними знак рівности. Послуговуючись прав­дивим твердженням, що визвольно-революційний рух спирається на засаду орієнтації на власні сили народу, який у своїх діях є незалежний від міжнародньої коньюнктури та сторонніх впливів, згадана заява ЗП, суперечно з дійсністю, застосовує ці тверджен­ня теж до ЗП УГВР. Таким чином позиції визвольного руху пода­ється в кривому дзеркалі – отак, як їх мала б відбивати політика ЗП УГВР.

Концепція власних сил наказує організувати, розбудовувати і постійно скріпляти дійові самостійницькі сили на всіх відтинках, як на Рідних Землях, так теж на еміграції. Це й мають на увазі Закордонні Частини ОУН у цілій своїй внутрішній діяльності. На­томість група відступників у ЗП УГВР цілий час протиставиться розбудові кадрів ЗЧ ОУН, всякими способами намагається її галь­мувати. Вона робить це методами внутрішнього розбиваннями роз­кладу, створивши найперше розкол т. зв. опозиції, а потім – «двійкарів», та навіть вдаючись до денунціяцій про конспірацію й нелегальність (публікуючи організаційні листи від Проводу ОУН на УЗ, всупереч його виразній забороні не публікувати! – група ЗП обходить мовчанкою ті місця, які говорять про неправильність її становища в питанні розбудови закордонних кадрів ОУН).

Для збереження власнопідметности й незалежности політики визвольного руху, конче треба докласти всіх старань, щоб ціла його діяльність, зокрема закордонна політика, спиралась на власні українські засоби й спроможності. Закордонне Представництво УГВР, за своїм призначенням, мало б репрезентувати справи укра­їнського визвольного руху перед зовнішнім світом і виступати пе­ред ним, як партнер. Для того, крім морально-політичної опори в крайовій боротьбі, воно мусіло б мати опертя на міцну українську кадрову й матеріяльну базу на еміграції, зокрема з уваги на труд­нощі зв'язку з Батьківщиною.

Тим часом ЗП УГВР пішло на розрив з єдиною українською по­літичною силою за кордоном, яка його всебічно підтримувала, та зробило підставою свого політичного існування й діяльности чужо-сторонню матеріяльну й політичну підтримку. Це є протилежність до принципу організації самостійної політичної дії. Було б інакше, якби чужа підтримка становила тільки доповнення або поширення власної основної бази, спертої на українські засоби. Але ЗП УГВР повністю сперло на чужі засоби і чужу підтримку свою політичну діяльність, навіть на українському відтинку. Відомо ж, що вида­вання «Сучасної України», «До Зброї»[20] та теперішнього «двійкарського» «Українського Самостійника», оплачування апаратників ЗП УГВР, що становлять більшість усіх прихильників тієї групи, каптування податливих на «ідеологічне впливання матеріяльними засобами» елементів для творення нового відколу «двійки» та фі­нансування тієї цілої роботи – все це вимагає великих коштів і оплачується не українськими засобами. Твердження, що «Сучасна Україна» видається за гроші, прислані до ЗП УГВР Проводом ОУН на УЗ в 1950 р. ставиться тільки для прикриття. Прислані в той час гроші були призначені на потреби зв'язку, а частково – на зовнішньо-політичну діяльність, а не на видавання газети для емі­грації. Але й кількість тих грошей могла б вистачити на покриття коштів хібащо кількох чисел однієї газети.

Коли якась група своє існування і свою роботу на українському відтинку спирає в засаді на засоби і на підтримку чужосторонніх чинників, то тим самим вона і її робота стають експозитурою тих чинників в українському житті. Це діється закономірно, без уваги на те, чи це признається, чи приховується й заперечується. Бо ціла робота, її зміст, її напрямок, мусить бути такий, якого собі бажа­ють та на який погоджуються дотичні «спонзори». А коли ця ро­бота зосереджується на розбиванні визвольного руху, на творенні чимраз нових внутрішніх диверсій, на деморалізації діючих кад­рів, на підсуванні всередину просоціялістичних або інших націо­нальне індиферентних впливів, які розстроюють ідейно-політичну наснагу визвольної боротьби, – тоді постають найповажніші сум­ніви щодо існування будь-яких позитивних інтенцій супроти укра­їнських визвольних змагань.

Позбавивши себе української політичної і дійової бази за кор­доном та повністю узалежнивши свою діяльність від чужої допо­моги, ЗП УГВР тим самим втратило практичну спроможність бути партнером у репрезентації української справи перед чужинним світом. Цим не хочемо сказати, що кожна чужинна допомога по-літично дискредитує, або що вона не потрібна. Про вартість і на­слідки такої допомоги вирішує передусім те, від кого вона похо­дить, яке її призначення, та чи вона є допоміжним, а чи вирішним чинником у політичній акції. Повне узалежнення від сторонньої допомоги є рівнозначне з утратою власнопідметности й незалеж-ности дії, а будування собі позицій в українському політичному житті в оперті на чужинні сили і їх допомогу – зводиться до ролі експозитури тих сил. Чужинні засоби і впливи не сміють бути використовувані для внутрішньо-українських політичних розігр, бо таким чином впроваджується їх в українські внутрішньо-полі­тичні процеси, як вирішний чинник. Натомість правильним є здо­бування чужої допомоги для підсилювання визвольної боротьби на відтинку безпосередньої протибольшевицької дії, і то без втру­чання сторонніх сил у внутрішні українські справи.

НЕ ОБМАНЮВАТИ КРАЮ І НЕ ЗВОДИТИ НА МАНІВЦІ!

Якщо фальшиве зображування на закордонному терені пози­цій визвольного руху та звихнення однієї його закордонної вітки приносить шкідливі наслідки для цілої його боротьби, то ще гіршу шкоду роблять подібні намагання, скеровані безпосередньо до Краю. Поступовання групи ЗП УГВР супроти ОУН на Українських Землях, як діючої там визвольно-революційної сили, направлене в тому самому напрямі. Намагаючись підкорити його своїм впливам та використовуючи для цього чужосторонні чинники, ця група пустилась на грубе політичне ошукування Краю і на впроваджен­ня чужих впливів, як вирішного чинника у внутрішніх справах руху. Типовим виявом і наглядним доказом таких намагань є спра­ва документу «Політичне становище уряду США». Про нього вже були відомості в пресі. Але, скільки ЗП УГВР у своїй заяві само дає до зрозуміння, що той документ неправдивий – мовляв, він ніким не підписаний і не має жодної дати, –- мусимо згадати його історію, коли вона перестала бути тайною, а відома ворогові з без­посереднього джерела.

В 1951 р. ЗП УГВР вислало своїм відпоручником до Проводу ОУН в Україні згаданий документ п. н. «Політичне становище уряду США», без дати й підпису, що легко пояснити мотивами кон­спірації. Про автентичність того документу, – що його зміст вірний і правдивий – свідчив перед Проводом на УЗ той факт, що його передає ЗП УГВР, яке має відповідні зв'язки. Тим більше, коли його приносить особисто відомий діяч ЗП УГВР[21] та подає від­повідні коментарі, які підносять значення того документу. Так йо­го зразу в Краю прийняли та, як справжнє становище уряду США, подали до відома дальшим осередкам революційного підпілля.

ЗП УГВР є зокрема безпосередньо відповідальне за дану спра­ву і певні особи допустились свідомого зловживання довір'ям та плянового політичного обману ОУН на УЗ, посилаючи, як стано­вище уряду США, текст, укладений хібащо з підрядними чужосто-ронніми чинниками, і знаючи, що вони жодною мірою не компе­тентні заявляти про політичне становище уряду США. Так само деклярування будь-якого становища уряду США в дотичних пи­таннях було цілком невмісне в констеляції тогочасної – як і те­перішньої – політики США. До того ж, сам зміст дотичного фаль­сифікату, в засадничій політичній настанові, не виходить поза лінію злощасного проросійського «Американського Комітету Виз­волення від Большевизму» і навіть не згадує про державну само­стійність України. Значить, автори фальсифікату зовсім не мали на увазі того, щоб подати визвольно-революційному рухові в Укра­їні щось справді позитивне. Вони підшились під ім'я уряду США для інших цілей.

Поперше – за їх інтенцією – вирішним критерієм правильности ідейно-політичних позицій українського визвольного руху має бути осуд з боку дотичних чужинних чинників. Це достеменно від­повідає тій групі, що від початку своєї відкольницької акції змага­ється за те, щоб засадничі ідеологічні й програмові позиції виз­вольного руху наставлялись за вітром пануючих в актуальній між­народній коньюнктурі течій. Тим часом позиції українського націо­налізму походять із власного українського ґрунту, з національного єства, з умов і потреб змагання нації за незалежне життя і свобідний розвиток.

В добу ідейних і політичних крутежів, які створив воєнний і повоєнний розвиток, легкість у трактуванні ідеологічних і принци­пових політичних справ стала критерієм добору й виникнення но­вих угрупувань коньюнктуристів. Такою саме є ціха й цієї групи; орієнтуючись на вітри з чужих сторін, колишні голосні націоналі­сти ставали поступовими соціялістами, словесними найдемократами і ненависниками самої назви «націоналізм». Стрілка їх кон­цепцій, дуже рухлива й чула на порухи з сторонніх маґнетних піль, тепер ніби знову пересувається в бік націоналізму, немов відхиляється від соціялістичного «поступу». Оскільки рацією полі­тичного існування тієї групи і її претенсій на опанування визволь­ного руху має бути, м. ін., її ідеологічна «поступовість», то на ар­бітра з вирішним голосом прикликається чужий чинник, за варязь­кою концепцією – «ходіть і пануйте над нами», та із браку пере­конливих українських арґументів.

Другою головною ціллю фальсифікаторів та обманювачів Краю було – підперти авторитет ЗП УГВР і здискредитувати ЗЧ ОУН. Після цілковитої компромітації групи ЗП УГВР перед визвольно-революційним рухом і всім громадянством, залишилось одне: свідчитись довір'ям чужих чинників. Але довір'я й свідчення таких чинників, які хотіли б щось сказати в цій матерії, видно, не дало б бажаного наслідку. Тому і в тому пункті «піднесено ранґу» з широ­ким жестом: «Повне довір'я уряду США до керівництва ЗП УГВР» – це вже є щось, з чим можна виступити, що мусить зробити від­повідне враження! Підстрибнувши раз з великого розгону на та­кий високий стілець, автори документу за одним замахом гепнули звідти й по ЗЧ ОУН, мовляв:

«Уряд США з прикрістю осуджує теперішню політику ЗЧ ОУН та керівництво ними С. Бандерою» (до речі – в той час головою Проводу ЗЧ ОУН був хтось інший).

Нас менше цікавить питання, чи хтб кого уповноважував ви­словлювати «довір'я уряду США для ЗП УГВР». Це не наша спра­ва. Але той факт, що ЗП УГВР послуговується таким чужим – та ще й фальшивим – свідченням перед Краєм – це вже справа ук­раїнська. Під політичним оглядом цей документ не правдивий теж і тому, що така заява не сумісна з дотогочасним ставленням аме­риканської політики до української справи. Деклярування того роду довір'я уряду чужої держави до будь-якого чинника українсь­кого революційного руху мусіло б іти в парі з її позитивним став­ленням до основної мети українського визвольного руху – до дер­жавної самостійности України. Але того немає. Американська по­літична акція на нашому відтинку все ще йде рейками АКВНР-АКВБ. Тому висилання до Краю такої заяви є політичним обманом. А до того, це ще й звичайне обманство – зфальшування авторства. Коли ж взяти до уваги, що згадане довір'я до ЗП походить не від уряду США, але від інших чинників, тоді політичний бік справи виходить іще понуріший.

Висилання до Краю осуду проти ЗЧ ОУН від імени уряду США заторкує нас безпосередньо. Якби ми не знали, що мається справу з фальшивим документом, ми були б повинні звернутись до уряду США з протестом і очікувати вияснень. Говоримо про фальшивість документу в тому сенсі, що подані в ньому заяви й становища неправдиво приписано урядові США, про що знали «автори» доку­менту та відповідальні за його передання люди з ЗП УГВР. Але інформації від тих же людей змушують нас поставити тепер від­критий запит: чи міг би – і на якій основі – будь-який чинник від імени уряду США передавати до Проводу ОУН в Україні того роду осудження політики ЗЧ ОУН? (На цьому місці ще раз підкреслю­ємо, що про ці справи пишемо після того, як стало відомим, що до­тичний зв'язок ЗП УГВР уже розкритий, і ці справи перестали бу­ти таємницею).

Яку ж то політику ЗЧ ОУН осуджується в «Становищі уряду США?» Політику ставлення української справи, як цілком само­стійної, протилежної до всіх російських, єдино-неділимських течій і акцій. Політика ЗЧ ОУН протиставиться всім намаганням АКВНР-АКВБ підпорядкувати українські визвольні змагання ге­гемонії російських імперіялістів та їхнім плянам зберегти прина­лежність України й інших поневолених народів до російської ім­перії. Наша політика дає рішучу відсіч усім того роду намаганням, як відкритим, з боку російських кіл, так само й прихованим, під патронатом американських чинників, у формі т. зв. «непередрішенств» і спільного протибольшевицького фронту. Не дивно, що ця наша політика не подобається тим американським чинникам, які хотіли б трактувати українську справу цілком інакше.

Теж можна зрозуміти їхні намагання переламати нашу лінію. Хоч ці намагання, в нашій оцінці, не тільки шкідливі для україн­ської справи, але так само й некорисні для загального протиболь­шевицького фронту, – але такі прояви треба брати на карб по­милкових концепцій в американській політиці.

Але ніяк не можна зрозуміти й виправдати того, що в такій політичній обстановці ЗП УГВР поставило себе в ролю інструмен­ту тих намагань і пустилось на дискредитування політики ЗЧ ОУН перед Краєм – з американського погляду. Щоб приховати перед Краєм властивий політичний сенс того осуду політики ЗЧ ОУН, в згаданому «Політичному становищі уряду США» додано речення, що «ця політика і керівництво відчужили багато позитивних еле­ментів в еміґрації». Цей маневр є обрахований на недостатнє поін­формування Проводу в Україні про ситуацію за кордоном. Але кожному, хто знає ситуацію і розвиток політичних подій на цьому відтинку, стає ясно, що авторам не йде про внутрішні українські справи. Твердження, що політика ЗЧ ОУН відчужила багато по­зитивних елементів на еміґрації, в протилежність до «об'єднуючої» політики ЗП УГВР – виглядає сміховинне. А таке протиставне порівняння випливає логічно з укладу цілого документу. ЗП УГВР справді повинно було стати центром об'єднання на базі позицій визвольної боротьби, але з нього зроблено малу політичну групку партійного типу та інструмент для розколювання організованого націоналістичного руху. Тож говорити про відчужування пози­тивних елементів політикою ЗЧ ОУН та про приєднування їх по­літикою ЗП УГВР у внутрішньо-українському аспекті – ніяк не поважно. Наведене речення набуває сенсу тоді, коли відчужуван­ня політикою ЗЧ ОУН віднести до властивого предмету, на який ми повище вказали – до намагань впрягти українців у проросійські АКВНР-АКВБ.

6-та точка обговорюваного документу цілком виразно вказує, що його співавторами мусіли бути люди з ЗП УГВР. При тому вони самі себе перехитрили, передаючи до Краю таку нісенітницю, мов­ляв, «СІЛА переконані, що теперішній Провід ЗЧ ОУН не зробив жодних серйозних і щирих заходів, щоб зреалізувати пропозиції Проводу ОУН на Українських Землях з літа 1950 року».

Ні менше, ні більше – тільки США, як держава, заанґажувалися в розслідження тієї справи, і вже літом 1951 р. дійшли до та­кого висновку, як вище. Американська політика мусіла б з най­більшою увагою займатись українською справою, коли б навіть таке питання, – чи Провід ЗЧ ОУН серйозно реалізує пропозиції Проводу ОУН на УЗ, – було предметом державної оцінки.

Характеристичне, що, попри таке сповидне користування іме­нем США та уряду США, що під його прикриттям автори докумен­ту вислали в Україну власні заяви, вони не здобулись на вислов­лення позитивного становища (США, чи радше його уряду – Д.Ч.) в справі державної самостійносте України. Це найважливіше пи­тання обійдено фразами про самовизначення і вільне виявлення волі більшости українського народу, – тими самими Гумовими фразами з КЦАБ-івського реквізиту.. Чому це так? Пояснення просте: автори того тексту не посміли перейти лінії, яку накрес­лила й риґористично зберігає доцьогочасна політика США. Тобто – боротьба тільки проти большевизму, проти режиму, але ані слова про національне визволення, про державну самостійність. Значить, навіть у фальшованому документі не подано в засадни-чому питанні нічого такого, що йшло б назустріч українським са­мостійницьким прагненням, але що американцям взяли б за зле російські імперіялісти.

Рівночасно з названим документом, відпоручник ЗП УГВР при­ніс Проводові ОУН в Україні фантастичні звідомлення про полі­тичні досягнення ЗП УГВР у взаєминах з США. В тих звідомленнях політика США в українській справі була зображена, як ціл­ком позитивна, в цілком іншому світлі, ніж це показують наявні факти. Теж документ «Політичне становище уряду США» був зінтерпретований, з допомогою відповідних доповнень і пояснень, в такий спосіб, щоб закрити все темне, що в ньому вилазить, і щоб його подати, як «велику хартію».

Найкращими барвами змальовано американську політичну під­тримку для українських визвольних змагань та перспективу її великого піднесення. Це все зараховано на конто незвичайно вмі­лої та успішної політики ЗП УГВР. Так само насиченими, але тем­ними барвами змальовано роботу ЗЧ ОУН, яка, мовляв, тільки шкодить визвольній справі, компромітує її перед чужим світом, викликає недовір'я і підриває досягнення ЗП. Такими насвітлен­нями відпоручник ЗП УГВР обґрунтовував перед Проводом в Укра­їні свої сугестії, щоб Край, висловами довір'я для ЗП УГВР і небу­валими відзначеннями різних людей тієї ґрупи за закордонну ро­боту, допоміг закріпити і збільшити її здобутки в з'єднуванні прихильности й підтримки з боку США.

Поступовання ЗП УГВР мусимо оцінити, як шкідливе для роз­витку визвольного руху. Найгіршим є обманювання Краю щодо засадничої якости політики чужої держави в українській справі. Все це походить із того, що ЗП УГВР зробило фактичною рацією свого існування не так репрезентацію справ визвольного руху пе­ред зовнішнім світом, як радше навпаки – перенесення на цей рух чужосторонніх впливів і намагань, як передумов для з'єднання їх попертя й підтримки.

Намагаючись відзискати для себе позицію у визвольно-рево­люційному русі через чужу підтримку та не маючи змоги висту­пати з справжніми досягненнями, група ЗП пустилась на обманю­вання Краю. Вона фактично старається переставити визвольний рух на рейки орієнтації на чужі сили і на узалежнення його від них та від їхньої політики. Така тривала, засаднича зміна основ існування Руху мала б дати домінуючу позицію групі ЗП, як тому чинникові, який «має довір'я» дотичних сторонніх сил. Збити виз­вольну боротьбу з її власної підстави і з власних ніг – це є рівно­значне з тим, що повалити його, бо на чужих ногах він ніколи стояти не зможе.

Другий найшкідливіший наслідок поступовання ЗП УГВР – це перенесення закордонного конфлікту в Край, до того ж – у пов'язанні з чужостороннім втручанням. Програвши зчинений нею внутрішній конфлікт на українському полі, ця група вдається до чужих і притягає їх на суддів. Це прояви тим прикріші, що в них відзиваються історичні хиби – коромола, ізгої, руїна. Ці нездорові прояви викликали в цілому визвольно-революційному русі, в Краю і за кордоном, дуже сильний загальний відрух – реакцію, яка показує, що він не дає себе розкладати, ані звести з власного шляху. Та все таки це безвідповідальне поступовання накоїло чи­мало лиха, зокрема в Краю. Умови підпільної боротьби, труднощі зв'язку, використовування ворогом кожної щілини в революцій­ному фронті – все це спричиняється до того, що нанесені з сере­дини підриви й розхитання мають далекосяжні шкідливі наслід­ки. Ми не можемо приймати накидуваного групою ЗП УГВР нама­гання, щоб визвольне підпілля ОУН у Батьківщині робити тере-ном вкрай безвідповідальних і шкідливих розігр. Мусимо проти­ставитись обманюванню революційних кадрів в Україні, підступ­ному затягуванню їх на манівці коньюнктуральних орієнтацій та впроваджуванню чужих чинників у вирішування внутрішніх українських справ. Стараємось, якмога найбільшою мірою діяти на закордонному, еміграційному терені, щоб відсунути від крайової боротьби шкідливі впливи й наслідки тих нездорових явищ. Хоч вони й на закордонному відтинку наносять шкоду визвольній спра­ві, та все ж таки ці шкоди є менші, ніж в умовах крайової бороть­би. До того ж, лихо доцільніше ліквідувати, а принаймні – вия­вляти і знешкідливити там, звідки воно виростає, в корені. А це лихо – зачароване, та ще й вигодоване чужими соками – саме те лихо, яке намагається знекровити цілий визвольний рух.