Згідно зі ст. 282 Цк України фiзична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслiдок пiдприємницької або iншої дiяльностi, яка загрожує життю та здоров'ю

Новий ЦК України розглядає право на життя як абсолютне право і робить акцент на регламентації медико-біологічних досліджень на людях. Згідно з ч. 1 ст. 45 Основ законодавства України про охорону здоров’я застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільно корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я або життя, гласності застосування експерименту, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці.

Новий Цивільний кодекс України в аспекті права на життя розглядає і право на евтаназію, він передбачає заборону задоволення прохання особи про припинення її життя. Евтаназія (від грецьк. Eu - добре і thanatos - смерть) - допомога при смерті, мистецтво лікаря полегшити вмираючому смерть або прискорити смерть, щоб позбавити вмираючого від мук [14].

Згідно зі ст. 52 Основ законодавства України про охорону здоров’я медичні працівники зобов’язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як безповоротна смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров’я України відповідно до сучасних міжнародних вимог. Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії - навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.

Реалізація права на життя передбачає можливість застосування методів стерилізації. Згідно зі ст. 49 Основ законодавства України про охорону здоров’я застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров’я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством охорони здоров’я України. Так, наказом Міністерства охорони здоров’я України від 6 липня 1994 р. № 121 затверджено Порядок застосування методу хірургічної стерилізації чоловіків[15].

Як елемент права на життя слід розглядати право жінки на штучне переривання вагітності та право на штучне запліднення та імплантацію зародка. Згідно зі ст. 51 Конституції України, ст. 5 Кодексу про шлюб та сім’ю України материнство охороняється державою. Ч. 1 Ст. 57 Основ законодавства України про охорону здоров’я передбачає, що материнство в Україні охороняється і заохочується державою. З метою охорони здоров’я матері і дитини держава передбачає цілий комплекс заходів: організація широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, пологових будинків, дитячих закладів, надання жінкам пільг і гарантій у сфері трудових прав тощо.

Згідно зі ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров’я операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони здоров’я при вагітності строком не більше 12 тижнів. Аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними і медичними показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Такий порядок передбачений постановою Кабінету Міністрів України від 12.11.1993 р. № 926 “Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів” [16].

Аналізуючи право на життя, слід відмітити ще й право жінки за медичними показаннями на штучне запліднення та імплантацію зародка. Сьогодні у світі майже кожна восьма сімейна пара є безплідною, тому для багатьох сімей донорські ембріони - єдина можливість мати дитину. Там, де безсила природа, приходить на допомогу репродуктивна медицина. Уперше в світі запліднення в пробірці успішно здійснили в Англії в 1978 р., в Україні на 23 роки пізніше - у березні 1991р. у м. Харкові, в лабораторії, яку очолював доктор Федір Дахно [17].

Згідно зі ст. 48 Основ законодавства України про охорону здоров’я застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими Міністерством охорони здоров’я України, на прохання дієздатної жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку, передбаченому законодавством. Наказом МОЗ України від 4.02.1997р. № 24 затверджено Умови та порядок застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів)[18]. Цей наказ формулює необхідні умови здійснення штучного запліднення. По-перше, необхідне прохання дієздатної жінки, з якою проводиться ця дія. Слід мати на увазі, що не передбачено будь-яких інших вимог до жінки, крім наявності дієздатності, тобто не обов’язкова наявність шлюбу, матеріальних умов для забезпечення дитини тощо. По-друге, у разі штучного запліднення та імплантації ембріона потрібне оформлення заяви - зобов’язання подружжя. По-третє, подружжя повинно пройти відповідне медичне обстеження. По-четверте, вік жінки, якій здійснюють штучне запліднення, не повинен перевищувати 40 років.

З правом на життя тісно пов’язано право на охорону здоров’я. Конституція України передбачає право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Згідно зі ст.3 Основ законодавства України про охорону здоров’я здоров’я - це стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

У статуті Всесвітньої організації охорони здоров’я здоров‘я також визначається як “стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів” [19].

Новий ЦК України в ст. 283 передбачає, що фiзична особа має право на охорону її здоров'я. Охорона здоров'я забезпечується системною дiяльнiстю державних та iнших органiзацiй, передбаченою Конституцiєю України та законом.

Так, згідно зі ст.6 Основ законодавства України про охорону здоров’я право на охорону здоров’я передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;

б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я;

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

є) участь в обговоренні нових законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;

ж) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської

експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

з) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я;

и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;

і) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я;

й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина. Відповідно до ст. 284 ЦК України фiзична особа має право на надання їй медичної допомоги. Фiзична особа, яка досягла чотирнадцяти рокiв i яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибiр лiкаря та вибiр методiв лiкування вiдповiдно до його рекомендацiй. Надання медичної допомоги фiзичнiй особi, яка досягла чотирнадцяти рокiв, провадиться за її згодою. Повнолiтня дiєздатна фiзична особа, яка усвiдомлює значення своїх дiй i може керувати ними, має право вiдмовитися вiд лiкування. У невiдкладних випадках, за наявностi реальної загрози життю фiзичної особи, медична допомога надається без згоди фiзичної особи або її батькiв (усиновлювачiв), опiкуна, пiклувальника. Надання фiзичнiй особi психiатричної допомоги здiйснюється вiдповiдно до закону.

Право на надання медичної допомоги у цивільно-правовому аспекті включає в себе регламентацію загальних умов медичного втручання, можливість вибору лікаря і лікувального закладу, порядок застосування методів профілактики, діагностики, лікування і лікарських засобів. Згідно зі ст. 42 Основ законодавства України про охорону здоров’я медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров’ю пацієнта. Медичне втручання, пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров’я пацієнта іншими методами неможливе. Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обґрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров’ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю та здоров’ю пацієнта.

Відповідно до ст. 285 ЦК України повнолiтня фiзична особа має право на достовiрну i повну iнформацiю про стан свого здоров'я, у тому числi на ознайомлення з вiдповiдними медичними документами, що стосуються її здоров'я.

Батьки (усиновлювачi), опiкун, пiклувальник мають право на iнформацiю про стан здоров'я дитини або пiдопiчного. Якщо iнформацiя про хворобу фiзичної особи може погiршити стан її здоров'я або погiршити стан здоров'я фiзичних осiб, визначених частиною другою цiєї статтi, зашкодити процесовi лiкування, медичнi працiвники мають право дати неповну iнформацiю про стан здоров'я фiзичної особи, обмежити можливiсть їх ознайомлення з окремими медичними документами. У разi смертi фiзичної особи члени її сiм'ї або iншi фiзичнi особи, уповноваженi ними, мають право бути присутнiми при дослiдженнi причин її смертi та ознайомитись iз висновками щодо причин смертi, а також право на оскарження цих висновкiв до суду.

Згідно зі ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я лікар зобов’язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров’я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров’я. Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування. В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані.

Деякі аспекти здійснення і реалізації права на отримання інформації про свій стан здоров’я знайшли своє відображення в інших законодавчих актах. Так, Закон України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення“[20] передбачає, що громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території України, мають право на одержання офіційного висновку про результати такого медичного огляду та кваліфікованих рекомендацій щодо запобігання розповсюдженню ВІЛ-інфекції (ч. 1. ст. 7). Згідно зі ст. 9 вищевказаного Закону особі, в якої за даними медичного огляду виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється про це працівником закладу охорони здоров’я, в якому проведено огляд, з урахуванням вимог щодо конфіденційності зазначеної інформації. Одночасно ВІЛ-інфікованому повідомляється про необхідність дотримання профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції, про гарантії дотримання прав і свобод ВІЛ-інфікованих, а також про кримінальну відповідальність за свідоме поставлення в небезпеку зараження та зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини. У разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, працівник закладу охорони здоров’я, в якому проведено медичний огляд, повідомляє про це батьків або інших законних представників зазначених осіб.

Право особи на інформацію про свій стан здоров’я тісно пов’язане з правом на таємницю стану здоров’я як складову частину права на здоров’я взагалі. Обов’язок зберігати лікарську таємницю включений до тексту Клятви лікаря, затвердженої Указом Президента України №349 від 15 червня 1992 р.[21].

Згідно зі ст. 286 ЦК України фiзична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, дiагноз, а також про вiдомостi, одержанi при її медичному обстеженнi. Забороняється вимагати та подавати за мiсцем роботи або навчання iнформацiю про дiагноз та методи лiкування фiзичної особи. Фiзична особа зобов'язана утримуватися вiд поширення iнформацiї, зазначеної у частинi першiй цiєї статтi, яка стала їй вiдома у зв'язку з виконанням службових обов'язкiв або з iнших джерел. Фiзична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.

Відповідно до ст. 287 ЦК України фiзична особа, яка перебуває на стацiонарному лiкуваннi у закладi охорони здоров'я, має право на допуск до неї iнших медичних працiвникiв, членiв сiм'ї, опiкуна, пiклувальника, нотарiуса та адвоката. Фiзична особа, яка перебуває на стацiонарному лiкуваннi у закладi охорони здоров'я, має право на допуск до неї священнослужителя для вiдправлення богослужiння та релiгiйного обряду.

Одним із фундаментальних прав фізичної особи є право на свободу.Загальна Декларація прав людини проголошує: ”Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах” (ст.1), і далі в ст.3 передбачає, що “кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність”[22]. Це право знайшло своє закріплення в ст. 288 ЦК України: фiзична особа має право на свободу. Забороняються будь-якi форми фiзичного чи психiчного тиску на фiзичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобiв, вчинення іншіх дiй, що порушують право на свободу.

З правом на свободу тісно пов’язано право на особисту недоторканність. Право на особисту недоторканність передбачено ст. 29 Конституції України: “Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність”. Так, на конституційному рівні поряд з правом на свободу передбачено і право на особисту недоторканність як фундамент реалізації свободи. Слід звернути увагу, що саме право на особисту недоторканність має статус конституційного. Відповідно до ст. 289 ЦК України фiзична особа має право на особисту недоторканнiсть. Фiзична особа не може бути пiддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гiднiсть, поводженню чи покаранню. Фiзичне покарання батьками (усиновлювачами), опiкунами, пiклувальниками, вихователями малолiтнiх, неповнолiтнiх дiтей та пiдопiчних не допускається. У разi жорстокої, аморальної поведiнки фiзичної особи щодо iншої особи, яка є в безпорадному станi, застосовуються заходи, встановленi цим Кодексом та iншим законом. Фiзична особа має право розпорядитися щодо передачi пiсля її смертi органiв та iнших анатомiчних матерiалiв її тiла науковим, медичним або навчальним закладам.

Заслуговує уваги право на особисту недоторканність у контексті змісту цього права, запропонованого М. Хавронюком: це право особи на захищеність від будь–якого посягання з боку будь–кого і охоплює право на тілесну, статеву і психологічну недоторканність[23].

Право на тілесну недоторканність забезпечується встановленням, перш за все, кримінальної відповідальності за заподіяння особі умисного тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК України), умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст.122 КК України), зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК України) тощо. Проте не зовсім повністю врегульовані питання трансплантації (пересадки) органів людини, а саме ці відносини повинні дуже ретельно регулюватися насамперед цивільним правом.

З правом на тілесну недоторканність тісно пов’язано і право на статеву недоторканність. Право на статеву недоторканність визнається за людиною незалежно від її віку: особа, яка не досягла статевої зрілості, має право на захист від статевих зносин взагалі; особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку, має право на захист від розпусних дій щодо неї; особа, яка досягла статевої зрілості, має право самостійно вирішувати питання свого статевого життя. Право на статеву недоторканність у цивільному праві реалізується як можливість особи вимагати компенсації шкоди, завданої порушенням статевої недоторканності.

Невід’ємним елементом права на особисту недоторканність слід визнати право на психічну недоторканність людини, що передбачає можливість збереження душевного здоров’я і захисту від протиправного впливу в душевну організацію людини. Якщо навколо права на тілесну недоторканність досить часто велись дискусії в юридичній літературі, то право на психічну недоторканність - ще мало досліджена правова категорія. За радянських часів, коли поміщення в психіатричну лікарню здорової людини було одним із способів боротьби з правозахисним рухом, вчені-юристи об’єктивно не могли дискутувати щодо психічної недоторканності людини. Тільки наприкінці 80-х років цього століття у СРСР заговорили про антигуманне явище – вплив на психіку здорової людини. А.Д. Сахаров запропонував навіть конституційно передбачати право на свободу від необгрунтованої медичною необхідністю психіатричної госпіталізації[24]. Таким чином, право на психічну недоторканність передбачає сукупність правоможностей по забезпеченню благополуччя психічного здоров’я людини і можливості особи вимагати компенсації завданої шкоди у разі порушення цього права.

Аналізуючи вищесказане, можна зробити висновок, що право на особисту недоторканність як цивільно-правова категорія знаходиться на стадії свого становлення і законодавчого закріплення, тому потребує більш ретельного наукового дослідження і обміркування з позиції трьох її складових частин: права на тілесну (фізичну) недоторканність, права на психічну недоторканність, права на статеву недоторканність.

ЦК України у ст. 290 передбачає право на донорство: Повнолiтня дiєздатна фiзична особа має право бути донором кровi, її компонентiв, а також органiв та iнших анатомiчних матерiалiв та репродуктивних клiтин. Донорство кровi, її компонентiв, органiв та iнших анатомiчних матерiалiв, репродуктивних клiтин здiйснюється вiдповiдно до закону. Взяття органiв та iнших анатомiчних матерiалiв з тiла фiзичної особи, яка померла, не допускається, крiм випадкiв i в порядку, встановлених законом. Фiзична особа може дати письмову згоду на донорство її органiв та iнших анатомiчних матерiалiв на випадок своєї смертi або заборонити його. У разi iмплантацiї органiв та iнших анатомiчних матерiалiв члени сiм'ї, близькi родичi донора мають право знати iм'я особи реципiєнта.

Слід зазначити, що у трансплантології тісно перекликаються як медичні, так і юридичні, етичні, релігійні аспекти. Трансплантація органів і тканин людини здебільшого розглядається як комплекс організаційних, правових і медичних заходів, що здійснюються з метою збереження життя людини та відновлення втрачених функцій відповідних органів чи тканин людини шляхом проведення хірургічних операцій і заміни аналогічним здоровим органом чи тканиною [25].

В юридичній літературі трансплантація розглядалась як медична операція, при здійсненні якої більша частина організму людини замінюється здоровою частиною, взятою з того ж чи іншого організму [26].

Закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” виходить з цієї ж позиції і визначає, що трансплантація – це спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини.

Стосовно трансплантації викликають необхідність ретельного розгляду наступні аспекти: а) поняття органа людини; б) взяття органів і тканин від живої людини для пересадки їх хворому; в) взяття органів і тканин у трупа для пересадки їх хворому; г) визначення показань, за наявності яких можна проводити операцію по пересадці органів та тканин; д) можливість взяття органів у інших живих істот для пересадки людині.

Всі ці аспекти потребують також і морально-етичного обміркування.

В юридичній літературі предметом обговорювання була і є тема правового статусу трансплантатів (органів і тканин). Слід відзначити, що Закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” не дає визначення поняття “органу людини”, придатного для трансплантації. Закон передбачає, що його дія поширюється на діяльність, пов’язану зі взяттям, збереганням, перевезенням органів, інших анатомічних матеріалів людини та їх трансплантацією, виготовленням біоімплантатів (засобів медичного призначення, виготовлених з анатомічних матеріалів померлих людей), отриманням і використанням ксенотрансплантатів (анатомічних матеріалів тварини, призначених для трансплантації). Дія цього Закону не поширюється на донорство крові та (або) її компонентів і діяльність, пов’язану з їх використанням; трансплантацію статевих залоз, репродуктивних клітин та живих ембріонів; аутотрансплантацію – пересадку людині взятого у неї анатомічного матеріалу; імплантацію – пересадку біоімплантатів і штучно виготовлених замінників органів; взяття анатомічних матеріалів для діагностичних досліджень.

Отже, правовий статус органів та інших анатомічних матеріалів людини залишився законодавчо невизначеним і продовжує бути дискусійним.

Темою дискусії була, перш за все, кров людини. Так, З.Л.Волож відмічав, що кров людини є частиною її організму, а не частиною матеріального світу. Кров людини не має ринкового еквіваленту і тому не може бути предметом правочину, внаслідок чого він не визнавав донорство цивільно-правовими відносинами [27].

За Маргацькою Н. кров людини, відділена від організму, це особливий різновид речі, майна, що виконує функцію рятування життя і відновлення здоров’я хворих, тим паче, що кров використовують як сировину для виготовлення лікарських препаратів [28]. На наш погляд, точка зору Маргацької Н. є більш переконливою. Сьогодні, коли торгівля тканинами, органами людини є реальність, слід надати статус речей, обіг яких обмежений, крові, органам чи тканинам людини. Саме такої позиції дотримується і Малеїна М.М. [29].

Людина, на наш погляд, повинна мати право вільно розпоряджатися своїми органами, тканинами, і всі дії щодо розпорядження ними повинні оформлятися угодами, які слід іменувати договорами донорства. В юридичній літературі не визначена правова природа такого договору. Малеїна М.М. запропонувала визнати правомірним оплатне чи безоплатне донорство органів і тканин і віднести це до платних угод як різновидів договорів sui generis, що породжують групу зобов’язань по відчуженню [30].

На наш погляд, слід визнати, що договір між донором і реципієнтом – хворим, який потребує пересадки органа, це специфічний платний або безоплатний правочин, що регулює відносини між донором у зв’язку з заподіянням йому шкоди взяттям органа для трансплантації та реципієнтом і передбачає їх права та обов’язки за обумовленістю сторін.

Розробники Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” запропонували максимально обмежити обіг трансплантатів. Згідно зі ст.18 вищевказаного закону укладання угод, що передбачають купівлю-продаж органів або інших анатомічних матеріалів людини, за винятком кісткового мозку, забороняється. Ч.1 ст.8 Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” передбачає, що діяльність, пов’язану з трансплантацією, можуть здійснювати акредитовані в установленому законодавством України порядку державні та комунальні заклади охорони здоров’я і державні наукові установи за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Якщо питання донорства тканин і органів людини в Україні законодавчо врегульовані зовсім недавно, то донорство крові має свою законодавчу регламентацію досить давно. Ст. 46 Основ законодавства України про охорону здоров’я передбачає загальні умови донорства крові та її компонентів. Більш ретельно ці відносини регулюються Законом України “Про донорство крові та її компонентів” від 23 червня 1995 року [31]. Цей Закон визначає основні принципи організації донорства крові та її компонентів; права та обов’язки донорів крові, закладів охорони здоров’я, підприємств, установ, організацій у зазначеній сфері; порядок діяльності таких установ, порядок організації та здійснення контролю за якістю крові, її компонентів, препаратів, що виготовляються з них; порядок забезпечення споживачів донорською кров’ю, її компонентами, препаратами та вивезення їх за межі України тощо.

Згідно зі ст. 2 Закону України “Про донорство крові та її компонентів” донорство крові – це добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях.

Донорство крові може здійснюватися за умов:

а) донором може бути дієздатний громадянин України (а чому не людина – виникає питання), який досяг 18 років, пройшов відповідне медичне обстеження і в якого немає протипоказань, визначених Міністерством охорони здоров’я України;

б) взяття крові або її компонентів дозволяється, якщо здоров’ю донора не буде заподіяно шкоди;

в) за особистим визначенням донора давання крові може здійснюватися безоплатно або з оплатою, порядок якої встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку оплати донорам давання крові та (або) її компонентів” від 25.12.1997 р. №1466 [32] передбачено оплату донору за давання крові з розрахунку 2,4 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на день оплати, виходячи з вартості одного літра крові (п. 3). Крім того, законодавством передбачені пільги, що надаються донорам, зокрема, надання додаткового дня відпочинку із збереженням середнього заробітку та інші.

Цивільний кодекс України закріплює також права фізичної особи на сім’ю, на опіку або піклування, на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Відповідно до ст. 291 ЦК України фiзична особа незалежно вiд вiку та стану здоров'я має право на сiм'ю. Фiзична особа не може бути проти її волi розлучена з сiм'єю, крiм випадкiв, встановлених законом. Фiзична особа має право на пiдтримання зв'язкiв з членами своєї сiм'ї та родичами незалежно вiд того, де вона перебуває. Нiхто не має права втручатися у сiмейне життя фiзичної особи, крiм випадкiв, передбачених Конституцiєю Укаїни.

Згідно зі ст.292 ЦК України малолiтня, неповнолiтня особа, а також фiзична особа, яка визнана недiєздатною або цивiльна дiєздатнiсть якої обмежена, має право на опiку або пiклування.

Ст. 293 ЦК України закріплює право на безпечне для життя i здоров'я довкiлля:фiзична особа має право на безпечне для життя i здоров'я довкiлля, право на достовiрну iнформацiю про стан довкiлля, про якiсть харчових продуктiв i предметiв побуту, а також право на її збирання та поширення. Дiяльнiсть фiзичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкiлля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої дiяльностi. Дiяльнiсть фiзичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкiллю, може бути припинена за рiшенням суду. Фiзична особа має право на безпечнi для неї продукти споживання (харчовi продукти та предмети побуту). Фiзична особа має право на належнi, безпечнi i здоровi умови працi, проживання, навчання тощо.

Висновок по питанню:

Таким чином, до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, належать право на життя, право на охорону здоров’я, право на свободу, право на особисту недоторканність, право на сім’ю, право на опіку або піклування, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля.