Соціологічна думка та соціологія в Україні

При тому, що українська соціально-політична теорія має данню історію, початком української соціології прийнято вважати кінець XIX – початок XX ст. Серед учених, які досліджували проблеми українського суспільства, слід виділити насамперед М. Драгоманова, Ф. Вовка, І. Подолинського, М. Ковалевського, О. Потебню, Б. Кістяківського, М. Шаповала, В. Липинського.

Умовно в історії виникнення та розвитку соціологічної думки України можна виділити чотири етапи:

– перший етап протосоціологічний, найтриваліший в часі, розпочинається він з княжої доби (IX–XIII ст.) і завершується в 60-х рр. XIX ст. Це етап поступового виникнення соціального знання та ідей, елементів наукових поглядів на суспільство, державу, людину, релігію тощо;

– другий етан розпочинається з 60-х рр. XIX ст. і продовжується до 20-х рр. XX ст. Він безпосередньо пов’язаний із виникненням на Заході соціології як окремої науки, ознайомлення з якою породжує в українських мислителів цього періоду певні способи бачення й моделі пізнавальної соціальної реальності, нові підходи і способи аналізу соціальних явищ і процесів. На цьому етапі відбувається становлення вітчизняної академічної соціології, її інституціалізація;

– третій етан охоплює період з 20-х до 60-х рр. XX ст. Він характеризується, з одного боку, майже безплідністю соціологічних студій в межах марксистської теорії, а з другого боку, значним пожвавленням в 20-30-х рр. наукової і педагогічної діяльності українських соціологів, які опинились не за своєю волею в еміграції, знаходились під значним впливом західної соціології;

– четвертий, сучасний етан розвитку української соціології бере початок з 60-х рр. XX ст. – періоду політичної відлиги, коли соціологія починає відроджуватися, спочатку у вигляді конкретно-соціологічних досліджень, з кінця 80-х рр. як самостійна наука.

Однією з ключових осіб в українській соціології є Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895), якого вважають засновником української соціології, вірив у невідворотність соціального прогресу, ідеалом суспільно-політичного устрою був для нього західний парламентаризм у поєднанні із земським рухом як опорою у боротьбі із централізацією влади.

Відомим українським філософом-позитивістом, який значну увагу приділяв проблемі суспільства, був Олександр Іванович Стронін (1826–1889), учитель і друг М. Драгоманова. Автор механістичної теорію суспільства. На його думку, будь-яке суспільство, чи то держава, сім’я, чи людство в цілому має спільні риси та подібні закони. Спільною рисою усіх суспільств є, зокрема, їх пірамідальна будова. На вершині піраміди – активна меншість, аристократія, внизу – більшість, демократія. Дотримуючись вульгарно-матеріалістичних поглядів, О. Стронін підтвердження своєї думки шукав в аналогіях з природою.

Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) у своїх соціологічних студіях поєднував марксистські та соціал-дарвіністські погляди з політичною програмою громад (остання полягала у відстоюванні основних принципів демократичної держави, як громадівці їх розуміли: в політиці – федералізм, у соціальних питаннях – демократизм, в культурі – раціоналізм).

Значним внеском до української соціології є роботи та діяльність Михайла Сергійовича Грушевського (1866–1934) У своїх численних працях він довів, що українська державність веде свій родовід ще з Київської Русі, яка була першою державою саме українського народу. У період еміграції він створив у Відні Український соціологічний інститут, де зібрав учених, які займалися соціологічною проблематикою. Справжнім осередком вітчизняної соціології стала створена і очолена ним у 1920-х р. кафедра соціології при соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук.

На жаль, з кінця 1920-х і до кінця 1950-х pp. соціологія була оголошена «буржуазною наукою» і заборонена в СРСР. З кінця 1950-х pp. соціологія розвивалася в межах інших соціальних наук, передусім філософії, зазнаючи постійної дискримінації.

Лише у 1988 p. влада офіційно визнала соціологію окремою наукою. Після цього розпочався її бурхливий розвиток як науки і навчальної дисципліни. Виші почали готувати фахових соціологів, а також соціологія стала дисципліною, яка викладається усім студентам ВНЗ.

Нині вітчизняна соціологія активно розвивається та інтегрується у світову соціологічну науку. Основними центрами соціологічної науки в Україні є Київ та Харків. Там ще два десятиліття тому були відкриті перші кафедри соціології, які нині стали факультетами, сформовані наукові школи. Плідно працюють соціологічні кафедри у Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Луганську, Луцьку, Львові, Чернівцях, Одесі та інших містах. Крім цього, у Києві, в Інституті соціології НАН України, зосереджені основні академічні кадри української соціології. Серед людей, завдяки яким відбувається інституціалізація соціології в Україні, можна назвати В. Бакірова, В. Ворону, Є. Головаху, В. Городяненка, О. Куценко, Н. Паніну, І. Попову, І. Рущенка, Л. Сокурянську, В. Хмелька, Н. Черниш, М. Шульгу, О. Якубу та багатьох інших.