Структурні парадигми в соціології

Поняття «парадигма» ввів у науковий обіг американський соціолог Томас Кун. Під соціологічною парадигмою розуміють сукупність основних принципів і положень певної теорії, що мають власний поняттєвий апарат і визнаються групою вчених.

Соціологія належить до наук із багатопарадигмальним статусом. Це означає, що для соціології характерним є плюралізм у розумінні суспільства, а отже, можливість усебічно охопити та детальніше вивчити соціальне життя в ньому.

Розрізняють парадигмальні імена в соціології (наприклад, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, М. Вебер, Дж. Мід, Т. Парсонс та ін.) і парадигмальні школи в соціології (зокрема, Чиказька, Франкфуртська, Колумбійська, Гарвардська школи тощо).

За характером методологічних підходів до вивчення суспільства розрізняють структурні (макросоціологічні) парадигми й інтерпретативні (мікросоціологічні).

Структурні парадигми досліджують і описують суспільство на макрорівні, а тому їх ще називають макросоціологічними. Структурні парадигми поділяються на функціоналістські й конфліктні.

Визначними класиками функціоналістських парадигм є Г. Спенсер та Е. Дюркгейм. Засновником сучасного структурного функціоналізму вважають американського соціолога Т. Парсонса, декана факультету соціології Гарвардського університету, котрий очолив його після П. Сорокіна. Значний внесок у розвиток структурного функціоналізму зробив американський соціолог Р. Мертон.

Функціоналістські парадигми націлюють дослідника на розгляд суспільства з позицій системно організованого явища, що складається з частин, які взаємодіють і становлять єдине ціле. При цьому певні частини суспільства є також складно структурованими.

Функціоналісти наголошують на стабільності, сталості, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві в суспільстві. Суспільство ж розуміють як таке, що тяжіє до рівноваги, самозбереження, а розвиток у ньому тлумачать як повільні, поступові еволюційні зміни.

Основні засади функціоналістських парадигм:

– тлумачення суспільства як єдиного цілого, що складається із суми частин підсистем, які пов’язані між собою, взаємозалежні та перебувають у взаємодії;

– розуміння конкретної підсистеми суспільства не тільки як самостійної, але водночас і як частини соціальної системи загалом, зміни в якій спричиняють зміни цієї системи;

– визнання індивіда основним елементом системи через соціальну роль, яку він виконує;

– розуміння суспільства як системи, що тяжіє до гармонії, солідарності, самозбереження, рівноваги. Порушення останніх породжує патологічні явища, деструктивні процеси, аномію (безнормність);

– соціальні зміни мають суто еволюційний характер. Починаючи з 50-х pp. XX ст., функціоналістський підхід до пояснення суспільства, котрий наголошував на рівновазі, стабільності, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві, вступає в суперечність із реальними подіями в суспільстві, що характеризувалося надмірною конфліктністю. Із цього часу популярності набувають конфліктні парадигми.

Конфліктні парадигми розглядають суспільство як суперечливе єдине ціле внаслідок існування конфліктів у ньому з різною природою, розв’язання яких і поява нових зумовлюють постійний розвиток соціуму та зміни в ньому. Прибічники конфліктних парадигм акцентують увагу на існуванні розбіжностей, протилежностей, суперечностей між різними соціальними суб'єктами, розв’язання яких є джерелом постій­ного оновлення суспільства, отже, його генези.

Класики конфліктного підходу – К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумплович. Сучасні теоретики конфліктного підходу в соціології – Р. Міллс, Р. Дарендорф, Л. Козер.

Основні засади конфліктних парадигм:

– конфлікти та колізії – невід’ємний атрибут внутрішнього життя суспільства;

– розв’язання одних конфліктів і породження інших – основа для постійних еволюційних змін у суспільстві;

– суспільство завжди суперечливе, але водночас і єдине ціле, тому що в ньому завжди є групи з різними інтересами, до того ж одні мають користь коштом інших;

– соціальні конфлікти мають не лише негативний, але й позитивний потенціал, який зумовлює рух і зміни в ньому;

– зростання ролі соціології в запобіганні та розв’язанні конфліктів, у їх діагностиці з метою підтримки соціальної системи й унеможливлення її деструкції та руйнації.

У 60-ті pp. XX ст. виникла нова наукова галузь знання – конфліктологія (прикладна наука з практичного врегулювання конфліктів). Конфліктна парадигма широко використовується також у транзитології – новому науковому напрямку, що вивчає соціальні зміни.

Структурним парадигмам відповідають «жорсткі» (кількісні, статистичні) методи збору інформації. Приміром, при вивченні суспільства загалом, його соціальних інститутів, взаємозв'язку між ними виникає потреба у знанні, заснованому на описові, на поясненні узагальнювальних даних.

Як показав час, і функціоналістські, і конфліктні парадигми поодинці мають вузьку сферу практичного вжитку. Застосовуючи виключно функціоналістські парадигми, дослідники роблять наголос на стабільності, рівновазі, співробітництві, гармонії в суспільстві та не можуть пояснити, чому суспільство все ж таки не вільне від конфліктів. Застосовуючи переважно конфліктний підхід, важко пояснити, чому ж суспільство буває солідарним, у ньому панує злагода, взаєморозуміння, згода, довіра тощо. Тож найбільш плідним вбачається такий узагальнений підхід, який би передбачав органічне поєднання переваг обох парадигм з метою здобуття об’єктивного системного та всеохоплюючого знання про суспільство.