Питирим Сорокін як найвизначніший соціолог XX ст

Питирим Сорокін (1889–1968) – російсько-американський учений, внесок якого в соціологію ототожнюють із внеском М. Коперніка у природознавство. П. Сорокін у 20-ті pp. XX ст. був висланий із Росії разом з іншими інтелектуалами (ученими, суспільними діячами, що становили небезпеку для ленінського курсу). Подальша доля П. Сорокіна як людини та науковця склалася успішно: він не тільки став засновником американської школи соціології, але й здобув широке визнання як учений в усіх країнах світу.

Його перу належить багато фундаментальних праць із різних галузей соціологічної науки. Серед них: «Злочин і кара: подвиг та винагорода», «Система соціології», «Революція і соціологія», «Соціальна і культурна динаміка», «Види любові та її сила», «Американська сексуальна революція», «Взаємна конвергенція США та СРСР у напрямку змішаного соціокультурного типу» та ін.

Питирим Сорокін подав власне тлумачення предмета соціології як генералізуючої науки, увага якої фокусується на вивченні соціально-типових, повторюваних, родових явищ, властивостей, притаманних людській взаємодії. Соціологію він визначив як науку, що вивчає поведінку людини в середовищі собі подібних. Такі природничі науки, як хімія, фізика, біологія – це досоціальні науки, а соціологія, на думку вченого, – це надорганічна наука, оскільки вивчає світ надорганіки, світ суспільності, що пов’язаний із мовою, наукою, релігією, політикою, соціальною організацією тощо. За П. Сорокіним, людина, щойно народившись, не є суб’єктом надорганіки. Стати такою можливо лише з часом, у тривалому процесі соціалізації, набуття навичок соціального життя, знань і умінь.

Структуруючи соціологічне знання, П. Сорокін дійшов висновку, що воно поділяється на чотири розділи:

– соціальна аналітика, чи соціальна анатомія, що вивчає власне суспільну взаємодію, закони та методи соціології тощо;

– соціальна механіка, котра вивчає перебіг соціальних процесів, їхні закономірності й тенденції;

– соціальна генетика, увага якої сконцентрована на вивченні еволюційних процесів у суспільстві;

– соціальна політика як суто прикладне знання сфокусоване на вирішенні практичних завдань. Саме до соціальної політики він відносив соціальну медицину та вчення про щастя.

Питирим Сорокін є автором теорії соціокультурної динаміки, що пояснює процес історичних змін, історичного розвитку та прогресу. Соціокультурну систему, на його думку, утворює весь світ надорганіки, що створений людиною і містить такі складові: мову, релігію, науку, філософію, право, літературу, живопис, скульптуру, тобто як елементи духовної, так і матеріальної культури. Підкреслюючи єдність надорганічного світу, належну роль у ньому вчений надавав принципові цінності. Саме цінності покладені в основі будь-якої культури. Вивчаючи цінності як фундамент культури, можна здобути знання про суспільство. Процес зміни цінностей, втрата старих і заміна їх новими зумовлює прогрес цивілізації. Тріада, що визначає розвиток суспільства, за П. Сорокіним: особа – суспільство – культура.

Поєднуючи макро- та мікросоціологічний підходи до пояснення суспільства, П. Сорокін створив теорію соціальної стратифікації та соціальної мобільності, котра дотепер не втратила своєї актуальності. Він піддає нищівній критиці пролетарське розуміння рівності як знищення класів.

Досліджуючи етичні проблеми, вчений створив цікаву теорію соціальної любові та творчого альтруїзму, наголошуючи на перетворювальній силі любові як рушія суспільного процесу. Любов, за П. Сорокіним, – це сила, котра протистоїть хаосу, об’єднує те, що роз’єднане ворожнечею, будує те, що зруйноване бійкою, створює та підтримує великий порядок у всьому Універсумі. Енергія любові цементує суспільство та є позитивною для прогресу, умиротворює конфлікти та є протиотрутним засобом для злочинних, патологічних, суїцидальних тенденцій, страху, психоневрозів.

Питирим Сорокін написав низку робіт із соціології екстремальних ситуацій: війни, революції, бідності, голоду. Аналізуючи соціальну сутність революції, П. Сорокін підкреслював небезпеку та ризики, що вона несе суспільству. За першою фазою революції, спричиненою емоційним поривом, пробудженням, активністю народу, невідворотно йде друга фаза – деструктивна, що руйнує та викорінює не тільки віджилі, спорохнявілі соціальні інститути, які перетворилися на гальма суспільства, але й життєдайні. На думку вченого, вкрай важливо перевести в конструктивне русло революційні пориви, використати позитивний запал революції, забезпечив­ши історичний поступ суспільства.

Наприкінці власного життя П. Сорокін зацікавився проблемами конвергенції двох різних соціальних систем – капіталізму та соціалізму в єдиний соціокультурний тип. На думку вченого, майбутнє людства не за капіталізмом або соціалізмом, а за специфічним, проміжним, змішаним, або інтегральним типом, який поєднає більшість позитивних цінностей та звільниться від серйозних дефектів кожного типу. Практика сьогодення свідчить, що прогнозований П. Сорокіним тип суспільства утверджується в житті сучасних розвинутих держав світу.

Значними та плідними є зусилля П. Сорокіна на посаді декана факультету соціології Гарвардського університету щодо інституціоналізації соціології не лише як науки, а і як предмета викладання у вищих навчальних закладах США. Його наукові погляди справили серйозний уплив на розвиток світової соціології XX ст.