Радянська агентура в УПА. Як це було

Постанова ЦК КП(б) У від 27 листопада 1945 р. „Про додаткові заходи боротьби з українсько-німецькими націоналістами у західних областях УРСР” зобов‘язувала органи НКВС-НКДБ практикувати упродовж 1-2 днів масовий виклик місцевого населення на “бесіди” (пропорційно чисельності населення конкретного пункту).

В першу чергу рекомендувалося викликати куркулів, торговців, „інші ворожі елементи”. Як цинічно зазначали автори документа, це призведе до різкого збільшення числа осіб, яких підпілля підозрює у співробітництві з противником, знищення руками ОУН представників тих верств, що вважалися перешкодою на шляху радянізації [58].

Звісно, не підлягають виправданню допущені учасниками протиборства на Західній Україні злочини стосовно цивільного населення, жорстокість, інші вияви брутальності.

При цьому ж треба пам‘ятати, що такі антигуманні явища були і залишаються неодмінним супутником збройних громадянських (внутрішніх) конфліктів, в основі походження яких лежить ігнорування правлячим режимом законних прав громадян, насильницькі засоби проведення політичного курсу.

Єдиним доцільним шляхом суспільно-політичного розвитку виступають реформи в обстановці стабільності в суспільстві, забезпечення якої є одним з найважливіших завдань військових формувань і правоохоронних органів, визначених Конституцією і чинним законодавством України.

Повчально, що навіть за умов жорстокого протиборства існувала миротворча альтернатива. З 1944 р. лідер руху опору Р.Шухевич докладає зусиль до налагодження консультацій з керівництвом радянської України про умови припинення вогню і замирення.

1 березня 1945 р. біля хутора Конюхи Козовського району Тернопільської обл. відбулися санкціоновані ЦК КП(б)У переговори, в яких з боку УПА брали участь начальник ГВШ Дмитро Маївський й шеф політичного відділу ГВШ Яків Бусол.

Польові командири просили розцінювати зустріч як попередні консультації, й висували основну політичну вимогу – відновлення реального суверенітету України відповідно до ст.14 Конституції СРСР.

Отже, партійний провід УРСР розумів складність ситуації і не займав безкомпромісної позиції до тих, кого офіційно іменував “бандоунівцями” і таке подібне.

Контакти тривали до 1948 р. (коли було арештовано, катовано й засуджено до 25 років таборів посередницю від ОУН художницю Ярославу Музику) і судячи зі всього, саме непримиренна позиція Москви не дала змоги припинити кровопролиття або хоча б мінімізувати страждання населення [59].