У цілому до 1951 р. в УМДБ регіону етнічні українці становили 40% керівного та 41,5% оперативного складу, що посилювало братовбивчий характер конфлікту

З огляду на велику частку українців в інших правоохоронних органах і військах та цивільних спеціалістів, прибулих на ЗУЗ, стає зрозумілим, що збройний конфлікт на заході УРСР ставав не тільки громадянським, а і внутріетнічним.

Тому важко погодитися з відомим дослідником політичної історії України професором Ю.Шаповалом, який стверджує, що у регіоні відбувався лише спротив місцевого населення колонізаційній політиці радянської влади [49].

Чекістське середовище тих років вирізнялося доволі низьким освітнім та культурним рівнем. На 1 січня 1946 р. в НКДБ УРСР повну і незакінчену вищу освіту мало 6,3% співробітників, середню – 30, незакінчену середню – 33, нижчу – 30,7 %.

У 1947 р. понад половина офіцерів МДБ УРСР була без спеціальної підготовки, половина начальників рай-міськапаратів не мали повної середньої освіти, а чверть їх – здобули тільки нижчу [50].

Втрата колег (включаючи жорстокі вбивства), постійне психологічне напруження, атмосфера каральних операцій у незнайомому регіоні з ворожо-індиферентно налаштованим населенням, значне перевищення офіційних термінів служби та перевтома викликали пригнічений моральний стан військовослужбовців (особливо строкової служби, що фіксувалося і матеріалами перлюстрації їх листування органами держбезпеки), призводили до брутальності й порушення законності під час операцій, самогубств.

Про такі факти, зокрема, повідомлялося міністру внутрішніх справ УРСР Т.Строкачу у листах начальника відділу СМЕРШ ВВ НКВС Українського округу полковника Павлова "Про негативні настрої серед особового складу частин і з‘єднань ВВ МВС” округу (18 липня 1946 р.) та "Про зростання злочинності і інших аморальних проявів у частинах військ МВС ” (21 липня) [51].

Розклад охоплював і рядовий склад військових формувань. Відомо про численні випадки непокори командирам, застосування до них сили, пограбування населення.

Солдати 14-го аеродромного полку в Станіславській [нині Івано-Франківська] області взагалі продали співробітнику СБ ОУН “Жару” 2 тис. бойових набоїв, списавши їх на ”бойові дії” [52].

Про ескалацію справжнього оскаженіння учасників протиборства свідчать положення директиви МДБ УРСР № 57 від 31 травня 1947 р.: особовим складом під час операцій "трупи вбитих нівечаться до такого стану, що виключається будь яка можливість проведення їх впізнання”, знімається одяг і взуття вбитих, допускається "безцільне фотографування трупів вбитих в... позах, що не мають практичного значення при проведенні впізнання”.

Нам запам‘ятався характерний радіообмін між керівником оперативно-військової групи І.Ш. на операції в Карпатах і шефом опергрупи МДБ УРСР у Львові: на запитання начальника, чи застосовувалися до захопленого ватажка підпілля “особливі методи допиту”, офіцер відповідав, “що особисто дав йому зрозуміти, що такі методи можуть бути до нього застосовані на місці” у разі відмови співробітничати з чекістами.

Радянська сторона фактично вдалася до застосування небезпечних для життя хімічних речовин (спецзасобів).

Для затримання й знешкодження підпільників “перевіреній агентурі” видавали спецпрепарат “Нептун-47” снодійно-паралітичної дії, який додавався в рідку їжу та напої, виводив із ладу підпільників для їх подальшого захоплення. У разі передозування вживання “Нептуна” призводило до смерті.

Пізніше для знешкодження підпільників у бункерах став застосовуватися газ “Нептун-22”. Через негласних помічників у лавах підпілля органи держбезпеки застосовували заряджені отруйним газом предмети-пастки (“сюрпризи”).

У документах описаний випадок, коли від гірчичного газу, яким знарядили тюбик із підпільною кореспонденцією, ледве не загинув і на певний час втратив зір лідер підпілля (1950-1954 рр.) Василь Кук (“полковник Коваль”, “Леміш”).