Екстремістський характер самопостачання” і роль у ньому СБ посилилися на початку 1950-х рр. у зв‘язку з різкім звуженням соціальної бази підтримки

У вилучених після загибелі керівника підпілля Галичини Р.Кравчука (21 грудня 1951 р.) документах містилася вказівка конспіративно-силовим способом проводити грошові збори й заготівлі, змінювати місця експропріацій (хоча перевагу рекомендувалося віддавати добровільній допомозі „симпатиків”).

В червні 1951 р. крайовий референт пропаганди в Галичині „Гомін” дав вказівку під тиском поширювати бофони, грабувати каси й магазини. Такі ж настанови містилися в інструкції Дрогобицького окружного провідника Я.Косарчина (жовтень 1951 р.).

Останній бій УПА в 1960-му. Вони грабували магазини

Лише за другу половину 1951 р. у регіоні підпільниками було захоплено силовим шляхом 542610 крб., органами МГБ вилучено бофонів на суму 878150 крб. [40].

Нарешті, відступом від норм МГП стало створення повстанцями спецбоївок, що виступали під виглядом радянських військовослужбовців, що йшлося у нашій книзі.

Зрозуміло, що сучасне законодавство правової держави відмовило у реабілітації тим учасникам руху, які скоїли кримінальні злочини проти цивільної людності. Так, до архівної кримінальної справи на шефа проводу ОУН “Одеса” С.Янишевського (розстріляний у Рівному за вироком Військового трибуналу Прикарпатського ВО в 1951 р.) долучено довідки селищних рад про знищення учасниками згаданого проводу близька 1,5 тис. громадян.

Для реалістичного розуміння вакханалії насильства на Заході України слід враховувати і розвиток суто кримінальної злочинності особливо небезпечного характеру.

Станом на березень 1949 р. лише у Волинській обл. населення тероризували 5 “диких боївок”, які не мали жодного стосунку до підпілля ОУН [41].

21 липня 1948 р. у стічній ямі конюшні відділу постачання Львівського університету знайшли 18 тіл (з них 17 жіночих), убитих ударами тупих знарядь по голові. Як виявило слідство, злочинна група з 7 співробітників підприємства заманювала на ночівлю селян, що базарювали у місті, грабувала й вбивала їх [42].

Численні відхилення від норм МГП і порушення радянського ж законодавства скоювали силові структури СРСР. Документальні матеріали переконують, що вони поводилися в Західній Україні справді як на окупованій території.

І причини цьому доцільно шукати у докорінних особливостях тоталітарної держави, для якої нехтування законом й невід‘ємними правами громадян стало нормою, і не залежало від регіонального або національного виміру.

У 1945 р. Політбюро ЦК КП(б)У двічі ухвалювало постанови про факти порушення законності у роботі органів. Того ж року з НКВС-НКДБ республіки звільняється за моральний розклад 240, порушення законності 539, за результатами спецперевірок – 1640 співробітників, засуджується військовими трибуналами 326.

24 липня 1946 р. виходить рішення ЦК КП(б) У "Про недоліки у роботі суду, прокуратури і органів МВС-МДБ з боротьби з порушниками радянської законності у західних областях”. Констатувалося, що у квітні-листопаді 1946 р. розкрито 396 порушень (із них скоєно співробітниками МВС – 123, МДБ – 64), серед них самочинних розстрілів громадян –18, грабунків і зґвалтувань – 9, незаконних обшуків –34, порушень при слідстві –51 [43].

За 6 місяців 1949 р. із 1189 притягнутих до адміністративної відповідальності співробітників МДБ 731 працював на ЗУЗ, із 25 засуджених військовими трибуналами – 16 [44]. Викликає сумнів, що до відповідальності притягнули більшість винних співробітників силових структур, більша частина порушників законності була просто “вичищена” з органів.

Випадки незаконного поводження з населенням викликали обурення навіть у офіцерів "загартованої” в антиповстанських операціях та депортаціях дивізії військ НКВС ім. Дзержинського. Як писав 3 лютого 1947 р. Й.Сталіну її лейтенант П. Кривошеїн, командири вимагають "не цяцькатися з панянками і панами, а якщо потрібно, то застосовувати до них вищу міру”. "Не можна, – писав офіцер, – стріляти у жінок або старих на очах у їхніх сусідів”.

Промовистий випадок: 16 березня 1945 р. начальник штабу 89-го прикордонного загону майор М.Б. натрапив у лісі на групу молодиків, безпідставно звинуватив їх в ухиленні від призову до армії і самочинно розстріляв чотирьох хлопців на очах у солдат (майора засудили до 5 років позбавлення волі... умовно!) [45].

Хіба таке поводження з некомбатантами не свідчить про справжнє ставлення багатьох радянських силовиків до населення території, звільненої від німецьких окупантів? Чи нагадує воно ставлення до співгромадян?

Доцільно торкнутися специфіки особового складу органів і військ держбезпеки та внутрішніх справ, оскільки від його професійних та моральних якостей, методів роботи напряму залежала результативність оперативно-розшукових заходів, ставлення населення до правоохоронної системи і влади взагалі.

Думається, що саме низька компетентність сукупно із атмосферою беззаконня на ЗУЗ обумовлювали специфічний стиль роботи органів.

Як відверто зазначалося у телеграмі міністра С. Савченка начальникам УМДБ регіону (31 березня 1949 р.), чекісти "замість проведення систематичних і глибоких чекістських заходів з розшуку і ліквідації озброєних оунівських банд і терористів йдуть по лінії найменшого опору, підмінюючи ліквідацію цих елементів роботою з вилучення посібників і інших другорядних оунівських зв‘язків... Досягаючи таким шляхом формальних показників у роботі, вони фактично займаються окозамилюванням, породжують порушення норм КПК і радянської законності" [46].

Інакше кажучи, кваліфіковані оперативно-розшукові заходи підмінювалися репресивними заходами стосовно населення, органи не обтяжували себе доведенням причетності багатьох громадян до підпілля.