Партійно-радянські структури в документах службового користування відверто констатували негативне ставлення значної частини населення до політики режиму

Як зазначалося у довідці Станіславського обкому КП(б)У (кінець 1949 р.), рідні підтримують учасників підпілля, молодь поповнює "банди”, ухиляючись від призову до армії, "більшість мешканців..., що втратили рідних при збройних зіткненнях з військовими групами МДБ, активно підтримують рештки оунівських банд і вороже ставляться до радянської влади” [22].

Упертий, відчайдушний характер опору останніх учасників підпілля підкреслювався у спільній директиві глави МДБ СРСР С. Ігнатьєва та Генерального прокурора СРСР Г.Сафонова № 6019/ і 1/30596 від 8 вересня 1952 р.

Вказувалося, що тривалість й масштаб опору спричиняють, зокрема, такі фактори як розгалуженість підпільної мережі, що діє за підтримки "легальної сітки” та широкого сприяння населення, у тому числі – розвідувальною інформацією, поповненням молоддю.

Про ставлення до влади красномовно говорить і участь населення у виборах: так, під час виборів до Верховної Ради СРСР (лютий 1946 р.) у с. Ременув Львівської області з 819 виборців на дільницю з‘явилося 547. Щоправда, такі випадки не завадили проголосити про участь понад 98 % електорату [23].

У переважно аграрному регіоні до колгоспів селянство залучали методами економічного примусу, залякування, кримінального переслідування та іншими репресивними заходами. Зростала внутрішня напруга на селі.

Під колективізацію у її перші роки не підводилося належної матеріально-технічної бази, що у сукупності з руйнуванням традиційного укладу вело до підриву сільськогосподарського виробництва та зубожіння населення.

Принципово було оцінено наслідки десятиліття „радянського будівництва” на Пленумі ЦК КПУ 2–4 червня 1953 р. (йому передувало ініційоване Л. Берія рішення ЦК КПРС від 26 травня "Питання західних областей Української РСР”) [24].

Констатувалося, що „серед значної частини населення західних областей існує незадоволення господарськими, політичними і культурними заходами, які проводяться на місцях”. У керівництві сільським господарством допущено „серйозних помилок”, воно ведеться „без урахування місцевих особливостей”, населення незадоволене діями місцевої влади.

"...Майже всі керівні посади в партійних і радянських органах західних областей України зайняті працівниками, командированими з східних областей УРСР, а також інших республік Радянського Союзу”.

Робився висновок, що "таке становище... створює ґрунт для підривної роботи ворогів радянської влади, особливо буржуазно-націоналістичного підпілля”, яке "не зважаючи на багаторічну боротьбу з його ліквідації, все ще існує, а його банди продовжують тероризувати населення”.

Розкритиковано односторонні методи протидії антирадянському руху опору: "...Боротьбу з націоналістичним підпіллям не можна вести лише шляхом масових репресій і чекістсько-військових операцій, безглузде застосування репресій викликає лише невдоволення населення... Протягом 1944–1952 років в західних областях піддано різним репресіям дуже велику кількість людей” [25].

Можна лише погодитися зі словами з листа до Президії Верховної Ради СРСР (10 липня 1971 р.) колишнього керівника підпільного “Українського червоного хреста” Галини Дідик, що без масової підтримки "при насиченні Західної України регулярними і спеціальними військами кількарічний спротив був би неможливий. Це не був виступ проти радянської влади і соціалізму, а насамперед всенародна боротьба проти... окупації і терору” [26].