Шухевич і Нахтіґаль на службі у німців. ФОТО

Добре відомо, що близько 1,5 млн. радянських громадян співробітничало з окупантами, чверть із них – зі зброєю в руках (тобто стільки ж, скільки брало участь у партизанському русі в Україні за усталеними оцінками радянської історіографії).

Водночас, активний колабораціонізм, участь у нацистських репресіях, військові злочини переслідуються за законом, і правова держава повинна застосовувати виключно диференційований підхід для дотримання наріжного принципу особистої відповідальності перед законом.

Оскільки сувереном влади в демократичній державі є народ, не зайвим буде торкнутися питання про ступінь участі населення Західної України (а фактично – і вихідців з інших регіонів України та СРСР, частка яких в окремих формуваннях УПА сягала 20–40% за визнанням тієї ж радянської партизанської розвідки) в антирадянському русі опору.

Командувач Групою УПА “Захід” О.Луцький свідчив, що до 15% особового складу цього з‘єднання становили “східняки ” [6].

Ми далекі від спрощеного підходу щодо ставлення населення як до радянського режиму, так і до націоналістичного руху.

Людність Західної України була диференційована за соціально-економічними та ідейними ознаками, та й само його ставлення до згаданих політичних сил зазнавало змін у мірі плинності ситуації в регіоні, зростання втоми від кровопролиття й протистояння, вкорінення соціально-економічних заходів нової влади.

Безглуздо заперечувати, що радянський лад приніс в Західну Україну індустріалізацію, соціальні програми та загальну освіту - такі можливості для зростання добробуту й соціального статусу для багатьох галичан і волиняків, буковинців й мешканців Закарпаття, про які вони не могли мріяти за часи панування Польщі та інших іноземних держав.

В довоєнній Західній Україні діяли десятки легальних громадсько-політичних та інших українських організацій, що стояли на патріотичних позиціях (включаючи і Компартію Західної України, яка перша у світовому комуністичному русі, на межі 1920/1930-х рр., виступила відкрито проти політики Сталіна).

До 1939 р. ОУН була радикальною, сектантською організацією, що відверто протиставляла себе решті “угодницьких” легітимних організацій [7]. Однак за кілька років саме ОУН вже була політичним керманичем масового озброєного руху, що спирався на сприяння значної частини населення регіону.

В чому шукати причини такої метаморфози? Думається, що насамперед в тому враженні, яке справило на різні верстви населення політика сталінського СРСР...

З‘ясування ступені участі населення в повстансько-підпільній боротьби проти тоталітаризму особливо важливо не тільки для визначення політичного та правового статусу ОУН та УПА, але й на фоні тверджень радянської історіографії про участь в переважно селянському за складом русі опору міфічних “українсько-німецьких націоналістів”, “спантеличених націоналістичною пропагандою” маргінальних осіб, “куркульських синків” тощо.