Внутрішні функції держави

Політична функція. Характеризуючи цю функцію, доречно відмітити, що усі функції держави мають політичний характер. Зміст політичної функції в демократичному суспільстві полягає в забезпеченні народовладдя. Це передбачає:

1) реалізацію волевиявлення народу у формі законотворення (правотворчості), а також в інших державних рішеннях;

2) забезпечення державного суверенітету, визначення правового становища конкретних територій та управління ними;

3) створення умов для самоорганізації і самоврядування народу, для формування демократичного громадянського суспільства, де народу належать основні прерогативи в управлінні власними справами;

4) офіційне представництво суспільства, оскільки функція забезпечення народовладдя означає наявність правових відносин між державою і суспільством, залежність держави від суспільства і відповідальність перед ним;

5) захист конституційного ладу, що реалізується спеціальними органами (наприклад, Конституційним Судом), а також безпосередньо народом шляхом реалізації права на протидію будь-якій спробі насильницької зміни або усунення існуючого конституційного ладу.

Функція держави в політичній сфері має своєю стратегічною спрямованістю створення життєздатного демократичного суспільства.

Діяльність держави в політичній сфері складна, багатогранна і по суті є ключовою, оскільки створює умови для ефективного виконання інших функцій. Ця функція створює в суспільстві своєрідний клімат, що дозволяє сприятливо розвиватися іншим основним напрямам діяльності держави.

Економічна функція держави залежить від того, здійснюється вона в умовах командно-адміністративної або ринкової економіки. В умовах командно-адміністративної економіки, панування державної власності держава монопольно регулює економічні відносини, безпосередньо визначаючи обсяги виробництва, товарообігу, розподіл ресурсів, встановлюючи строго централізовану систему управління економікою.

При ринкових відносинах, свободі підприємницької діяльності, різноманітті і рівності усіх форм власності, добросовісній конкуренції економіка розвивається переважно на основі саморегулювання, доповненого цілеспрямованим регулюванням з боку держави. У цих умовах держава "скинула" з себе частину обов'язків в економічній сфері.

За таких умов втручання держави в сферу економіки певною мірою скорочується і зводиться головним чином до наступних заходів:

1) вироблення економічної політики в масштабі суспільства;

2) управління підприємствами і організаціями, що становлять державну власність. Коло цих об'єктів має бути обмежений галузями, що мають загальнодержавне значення, наприклад ядерною енергетикою, діяльністю в космосі, загальнодержавним транспортом, зв'язком та ін.;

3) встановлення правових основ ринку і цінової політики, зокрема, стимулювання державними засобами підприємництва і вільної праці, забезпечення рівноправності усіх форм власності, правовий захист власника, вживання заходів для припинення недобросовісної конкуренції (монополізму) і охорона прав споживача від недобросовісного виробника;

4) регулювання зовнішньоекономічних відносин в цілях захисту державою свого економічного суверенітету, безпеки, стимулювання розвитку національної економіки при реалізації зовнішньоторговельної та іншої діяльності.

Слід мати на увазі, що в періоди економічних криз, депресії, на перехідних етапах втручання держави в економіку збільшується.

Світовий досвід свідчить про те, що в ринкових відносинах недостатньо лише елементів саморегулювання, а потрібне поєднання саморегульованих і регульованих засобів і важелів. В якості ефективного методу регулювання економічних відносин в країнах з розвиненою ринковою економікою застосовується планування. Досвід зарубіжних країн показує, що ринок не лише сумісний з плануванням процесу економічного розвитку, але і практично неможливий без визначення цілей, механізмів їх здійснення, без розрахунку, прогнозу результатів. А це неможливо без планування. Проте характер і зміст планування в умовах ринкових відносин має свою специфіку. Планування при ринковій економіці: а) не має жорсткого характеру; б) засноване на використанні економічних методів (оподаткування, субсидії, пільгове кредитування та ін.); в) має рекомендаційний характер відносно приватних власників і приватних виробників; г) поєднує взаємні інтереси суспільства, держави, окремих товаровиробників.

Соціальна функція держави різноманітна за змістом і за об'ємом діяльності. Її зміст визначається завданнями держави в соціальній сфері і проголошенням багатьох держав в якості соціальних.

Основним призначенням даної функції є забезпечення соціального добробуту, тобто гідного життя і розвитку кожної людини, створення рівних можливостей для усіх громадян в досягненні цього добробуту.

Важливу частину соціальної функції складає соціальний захист тих, хто потребує державної матеріальної підтримки: безробітних, інвалідів, літніх, багатодітних сімей, сиріт, дітей в неповних сім'ях, а в умовах міжнаціональних конфліктів до цієї категорії додалися й біженці.

У соціальній функції найяскравіше виражений загальносоціальне начало держави – зняття або пом'якшення соціальних протиріч шляхом використання цивілізованих засобів їх вирішення; забезпечення людині належних умов життя за допомогою гарантування певного об'єму соціальних благ за рахунок держави.

У Загальній декларації прав людини (1948) проголошено право кожного на життєвий рівень, необхідний для підтримки здоров'я і добробуту як самої людини, так і її сім'ї (ч. 1 ст. 25). Загальновизнаним еталоном соціальної захищеності особи служить гарантований з боку держави прожитковий мінімум.

З переходом до ринку, ростом інфляції соціальна підтримка державою малозабезпечених громадян набуває особливої значущості. Держава зобов'язана вживати необхідних заходів соціального захисту людей від негативних наслідків інфляції.

Іншим важливим компонентом соціальної функції є забезпечення права кожного на свободу праці, зайнятості населення, міграції робочої сили, контролю за безпекою умов праці і відповідністю їх вимогам гігієни, соціального забезпечення і страхування. Усі ці проблеми зумовлюються дією ринкових регуляторів. Ринкова економіка робить необхідними, з одного боку, відміну права кожного на отримання робочого місця (права на працю), а з іншої – формування системи страхування від безробіття, підготовки і перепідготовки кадрів у зв'язку з технологічними змінами виробництва, забезпечення державою зайнятості працездатного населення.

Але досягнення повної зайнятості – ідеальна мета, до досягнення якої прагнуть багато держав, що оголосили себе соціальними, проте жодна з них цієї мети не досягла. Більше того, у всьому світі відзначається ріст безробіття. І хоча, за твердженням фахівців, не існує універсального плану ліквідації безробіття, держава, що називає себе соціальною, повинна піклуватися про те, щоб реформи й інші перетворення в країні були зорієнтовані на потреби людей, і по можливості пом'якшували соціальні наслідки своєї політики шляхом розширення соціальних гарантій, підтримки найбільш уразливих в соціальному відношенні верств суспільства.

У реалізації соціальної функції велике місце належить проведенню державної політики в сфері освіти, культури, здоров'я громадян, в житловій сфері. До речі, реалізація державної політики в сфері освіти, культури охоплюється поняттям духовно-культурної функції. У вказаних сферах соціальна функція здійснюється у формі державної підтримки (фінансової, матеріальної, програмної та ін.) освітніх, виховних, наукових установ, установ культури. Що стосується управління, організації їх роботи, то вони автономні, і втручання держави тут неприпустиме, у тому числі за допомогою державної цензури друкованих видань, театральних постановок, кінематографічної продукції і т. д.

В умовах ринкових відносин держава повинна звільнити вказані сфери суспільного життя від ринкових механізмів, узявши їх на своє повне забезпечення. Охорона здоров'я, освіта, культура повинні стати загальнодоступними, оскільки в даному випадку йдеться про головні соціальні цінності: здоров'я та інтелектуальний потенціал суспільства.

В той же час очевидно, що належне виконання державою соціальної функції багато в чому залежить від матеріальних можливостей суспільства, від наявності певної матеріальної бази.

Екологічна функція тісно примикає до соціальної функції, оскільки обумовлена соціальним обов'язком держави забезпечити екологічний добробут громадян і екологічну безпеку країни.
В умовах погіршення екологічної ситуації у всьому світі, ряду екологічних катастроф цей напрям соціальної політики держави набуває самостійного і дуже важливого значення. Інтенсивна експлуатація природного середовища, порушення екологічних вимог, шкідливі наслідки різного роду катастроф вимагають постійного втручання держави.

Вона встановлює правовий режим природокористування, визначає екологічні вимоги, умови і порядок використання природних ресурсів, збереження, відновлення і поліпшення якості природного середовища, вживає заходів при екстремальних екологічних ситуаціях. Право на безпечне (сприятливе) довкілля складає одне з природних фундаментальних прав людини. Це конституційне право припускає можливість вимагати відповідної поведінки від фізичних і юридичних осіб, а також залучати допомогу держави для забезпечення наданого права. Державні гарантії права людини на безпечне довкілля полягають в тому, що держава зобов'язана здійснювати: планування і державне нормування якості довкілля; вживати заходи по запобіганню екологічно шкідливої діяльності, попередженню і ліквідації аварій, стихійних лих, катастроф; державне і соціальне страхування громадян, утворення резервних фондів допомоги, відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю громадян в результаті забруднення природи і інших шкідливих дій; державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства; притягати до відповідальності осіб і організації, винних в порушенні екологічних вимог.

Важливою функцією держави є оподаткування і фінансовий контроль. Ринкова економіка використовує податки як інструмент економічної і соціальної політики.

Податки призначені для: покриття витрат на утримання державного апарату; перерозподілу прибутків серед різних груп і верств населення; для забезпечення перспективного економічного, культурного, іншого розвитку країни.

Ринкові відносин здатні ефективно розвиватися тільки на базі стійкої податкової системи, тому функція оподаткування розглядається як реалізація відповідних владних повноважень держави. В той же час ринкова економіка диктує необхідність розглядати цю функцію як специфічні зобов'язальні відносини між державою і платниками податків. І хоча цей вид відносин має яскраво виражений "вертикальний" характер, проте демократизація діяльності держави припускає впровадження в сферу оподаткування механізмів юридичного, у тому числі судового, захисту прав і законних інтересів платників податків.

Іншою частиною даної функції є фінансовий контроль. Він виступає, як один з видів державного контролю за формуванням, розподілом і використанням усіх ресурсів фінансової системи країни. У цю систему включаються не лише державні фінанси, але і ринок цінних паперів, валютні цінності та ін.
Фінансовий контроль має своїми завданнями: перевірку фінансових зобов'язань перед державою; перевірку дотримання правил фінансових операцій; контроль за правильністю використання юридичними особами державних фінансових ресурсів, що знаходяться в їх розпорядженні; попередження і усунення порушень фінансової дисципліни та ін.

У юридичній літературі функцію оподаткування і фінансового контролю нерідко трактують не як самостійну, а в якості допоміжної і багато в чому обслуговуючої по відношенню до інших функцій. Безумовно, не можна заперечувати таку природу цієї функції. Проте на перехідних етапах розвитку суспільства, в період його реформування, яке супроводжується становленням нових ринкових структур і механізмів, функція оподаткування і фінансового контролю набуває особливого значення і може бути виділена в якості самостійної. Вона відрізняється від інших функцій не лише своєрідністю сфери застосування, але і формами і методами здійснення: проведення перевірок, ревізій, встановлення нормативів діяльності суб'єктів заходами дій і т. д.

Перехід до демократичної держави відводить в розряд пріоритетних функцію захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення законності і правопорядку (правоохоронну функцію). Забезпечення прав людини – головний критерій демократичності держави. Права людини складають основу політики у відносинах з іншими державами і з усією світовою спільнотою. У сучасних умовах відбувається інтернаціоналізація проблеми прав людини, переростання її з внутрішньої справи держави в чинник міжнародної політики, визнання міжнародної юрисдикції з питань порушення прав людини.

У Загальній декларації прав людини 1948 р. закріплений принцип поваги прав людини. Це означає, що усі держави повинні, по-перше, розглядати права і свободи людини як природні, невідчужувані і недоторканні; по-друге, зобов'язані не допускати дискримінації за ознаками статі, мови, раси, релігії; по-третє, зобов'язані співпрацювати одна з одною в цій сфері.
Виконання функції захисту прав і свобод людини, забезпечення законності і правопорядку здійснюється системою правоохоронних органів, серед яких важлива роль належить органам правосуддя, внутрішніх справ, державної безпеки і т.д.