Протиборство об’єднувальних і роз’єднувальних тенденцій у світовому господарстві – діалектика його існування. Типи зовнішньоекономічної політики держав

Уся історія розвитку світового господарства проходила й проходить у гострому протиборстві об’єднувальних і роз’єднувальних тенденцій. В основі їх існування лежить суперечність між об’єктивними процесами: інтернаціоналізацією господарського життя, з однієї сторони, і захистом національних інтересів у зовнішній політиці (у т. ч. «економічним націоналізмом»), з іншої. Ця суперечність така ж давня, як і саме світове господарство, тобто воно є його атрибутом, діалектичною єдністю.

Під інтернаціоналізацією господарського життя розуміють процес встановлення таких економічних зв’язків між суб’єктами господарювання різних країн, за яких господарство однієї країни все більше стає частиною світового виробничого процесу. Інтернаціоналізація господарського життя активно відбувалася в епоху розвитку індустріального капіталізму, оскільки йому завжди були затісними національні рамки господарства з їх обмеженими джерелами сировини й ринками збуту. У другій половині ХХ ст. внаслідок наростання міжнародних зв’язків і взаємопереплетення національних економік інтернаціоналізація господарського життя у багатьох регіонах світу переросла в міжнародну економічну інтеграцію, формування міждержавних інтеграційних об’єднань (див. наступний розділ).

Поряд з цим, феномен національного інтересу, який є переважно інтересом державним, накладає відбиток на досягнення консенсусу в міжнародних організаціях, на торгово-економічні війни, що постійно виникають між державами та господарськими об’єднаннями, на встановлення жорстких тарифних і нетарифних заходів захисту внутрішніх ринків.

[Приклади торгово-економічних війн між США і Японією («текстильна», «автомобільна», «електронна», «технологічна»), США і ЄС («сільськогосподарські», «продовольчі», «бананова»), США і Китаєм, Росією і Україною («продовольчі», «трубні») тощо.]

Об’єднувальним чи роз’єднувальним тенденціям у світовому господарстві сприяє зовнішньоекономічна (зовнішньоторговельна) політика держав. Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють 2 типи зовнішньоторговельної політики:

- політика вільної торгівлі;

- політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі або фритредерства (від англ. «вільна торгівля») – це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Це політика так званих «відкритих дверей», тобто міжнародної торгівлі без будь-яких обмежень. Виникла в Англії у ХVІІІ ст. як вимога промислових кіл до держави не втручатися в економічне життя країни. На межі ХІХ – ХХ ст. втратила своє значення, поступившись місцем протекціонізму. З другої половини ХХ ст. знову набула значення як в економічних стосунках двох держав, так і цілих регіонів (зони вільної торгівлі в Західній і Центральній Європі), Північній і Південній Америці, Азіатсько-Тихоокеанському регіоні), а також окремих держав з міждержавними організаціями (підготовка договору про вільну торгівлю України з ЄС).

Протекціонізм (від лат. «захист, заступництво») – це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту. Засобами такої політики є: кількісні обмеження для окремих імпортованих товарів, високі ставки мита на імпортовані товари, повна заборона ввезення, т. зв. нетарифні бар’єри на шляху ввезення – вимоги до іноземних конкурентів дотримуватися внутрішніх технічних і санітарних стандартів тощо (наприклад, у США понад третина товарів захищені нетарифними бар’єрами). Завдяки політиці протекціонізму держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва.

Загалом вільна торгівля переважає у зовнішньоторговельній політиці країн з розвинутою ринковою економікою, тоді як протекціонізм – серед країн, що розвиваються. Ряд останніх, насамперед нові індустріальні країни, проводячи політику протекціонізму, пройшли шлях від країн проімпортних (залежних від імпорту в багатьох важливих галузях господарства) до країн проекспортних (орієнтованих на експорт продукції, в т. ч. й тих галузей, які в минулому були не розвинені).

Правда, різні країни проводять здебільшого гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику фритредерства. Остання, звичайно, є привабливіша. Тим паче, понад 150 держав світу є членами СОТ – Світової організації торгівлі, одним з основних завдань якої є розвиток міждержавної торгівлі без будь-яких обмежень і вилучень. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Він може мати й «колективний» характер (наприклад, зовнішньоторговельна політика ЄС, насамперед, в аграрному секторі).

До розриву традиційних зовнішньоекономічних зв’язків, а то й вилучення господарства країни з міжнародного поділу праці призводить політика автаркії (від грец. – «самовдоволення») – політика господарського відокремлення, самозабезпеченості країни з опорою на власні можливості та ресурси. У цьому випадку держава намагається розвивати ті галузі, які б позбавили її від імпорту або шукає замінників сировини, яка ввозиться з-за кордону. Така політика часто призводить до виснаження ресурсної бази і відсталості національного виробництва, його неконкурентоздатності на зовнішніх ринках. Свого часу політику автаркії сповідували Албанія, Китай, КНДР (до сьогодні), та й усі соціалістичні країни до певної міри були економічно відокремлені від решти світового господарства.

І все ж таки з другої половини ХХ ст. у світових господарських процесах явно переважають об’єднувальні тенденції, які виражаються постійним нарощуванням як обсягів зовнішньої торгівлі, так і безпрецедентним розвитком інших форм міжнародних економічних відносин.