Глобальні соціально-економічні проблеми. Найбільш актуальною з них є проблема економічної відсталості, яка виявляється у тому, що велика кількість країн (на які припадає до половини населення земної

Найбільш актуальною з них є проблема економічної відсталості, яка виявляється у тому, що велика кількість країн (на які припадає до половини населення земної кулі) все більше відстає від розвинених країн світу за економічними показниками та стандартами якості життя. Тісно зв’язаними з нею є також демографічна проблема, продовольча проблема та проблема ресурсів.

→

→ демографічна проблема

→ продовольча проблема

→ проблема ресурсів

Економіки країн, що розвиваються, сильно відстають від рівня виробництва розвинутих країн, і скоротити цей розрив поки що не вдається. Держави з низьким рівнем доходів складають близько 40% всіх держав і зосереджені в “чорній” Африці, Південно-Східній і Центральній Азії. В країнах з високим рівнем доходів, які складають близько 10% всіх держав ВНП на душу населення складає 9386 долр. США.

Неграмотність дорослих в країнах з низьким рівнем доходів – понад 40%, а питома вага студентів вищих навчальних закладів становить лише 3%. Населення країн, що розвиваються, живуть в антисанітарних умовах, 250 млн. осіб мешкає в нетрях, 1,5 млрд. осіб не отримують медичної допомоги, близько 2 млрд. населення не мають доступу до якісної питної води, безпечної для здоров’я. Недоїдають понад 500 млн. осіб, а від голоду щороку помирає 30-40 млн., близько 15 млн. дітей щороку не доживає до п’ятого року життя, причому половина з них помирає від голоду. З кожних 100 хворих на туберкульоз 35 живе у бідних країнах.

Прірва між багатими й бідними країнами за темпами розвитку виробничих сил, за рівнем і якістю життя людей вимірюється десятками разів й продовжує збільшуватись. Це поглиблює розкол і протистояння багатих і бідних держав, посилює міжнародну напруженість, загрожує спільній безпеці.

У числі головних причин, які заважають бідним країнам подолати відсталість можна назвати: 1) відсталість їх виробничої бази, аграрний характер економіки. На їх частку припадає 90% селян світу, але вони не спроможні прокормити навіть себе, оскільки ріст населення у них перевищує приріст виробництва продовольства. Не проведена індустріалізація, техніка й технології примітивні, низька продуктивність технологічних ліній. 2) Неефективність використання трудових ресурсів. Велике безробіття, низька продуктивність праці, брак спеціалістів та енергійних підприємців, погана організація і слабке стимулювання праці і т. ін. 3) Неефективність державного управління суспільством. Бюрократизм, некомпетентність чиновників, корупція, гальмування земельної, законодавчої, ринкової та інших прогресивних реформ. 4) Несприятливі умови для розвитку країн. Брак ораних земель і природних ресурсів, “проблемний” тропічний клімат, диспаритет цін у зовнішній торгівлі (країни вимушені продавати свою продукцію за заниженими цінами, а купувати товари у розвинених держав за завищеними цінами). Великий державний борг розвиненим країнам, що постійно зростає. Перенаселеність, неграмотність, родоплемінні й кастові пережитки, громадянські війни, міжетнічні конфлікти, консерватизм і неготовність більшості людей до змін.

У результаті відсталі країни потрапили у своєрідне порочне коло бідності: вони бідні, тому, що мають відстале й неефективне виробництво; а виробництво відстале тому, що не має коштів для інвестицій та інновацій, щоб його підняти. Шляхи виходу з цієї вкрай важкої ситуації лежать у двох напрямках. По-перше, самі відсталі країни повинні рішуче піти шляхом широких прогресивних змін у своїх суспільствах. По-друге, необхідна активна і дійова допомога цим країнам з боку розвинених країн (справедлива взаємна торгівля, перегляд і скасування частини зовнішніх боргів, надання інвестицій, передових технологій, підготовка кадрів і т. ін.).

Демографічна проблема охоплює цілий комплекс негативних явищ у світовому співтоваристві, які породжені двома глобальними демографічними процесами: 1) так званий “демографічний вибух” у країнах, що розвиваються й 2) низьке відтворення населення у розвинених країнах.

“Демографічним вибухом” називають стрімке зростання населення планети у другій половині ХХ ст. За цей короткий історичний період населення світу більш ніж подвоїлось, збільшилось з 2,5 (1950 р.) до 6,5 (2000 р.) млрд. осіб. Для порівняння: у 1830 р. населення Землі складало 1 млрд. осіб, через 100 років – 2 млрд., у 1960 р. – 3 млрд., у 1975 р. – 4,1 млрд., у 1980 р. – 4,5 млрд. При цьому найбільший приріст населення (> 80%) припадає на країни, що розвиваються - Азії, Африки і Латинської Америки. Фактично 5 млрд. осіб з 6,5 млрд. людства припадає саме на ці країни. Природне право кожної сім’ї мати своїх дітей перетворилось у глобальну проблему, яка не може залишитись без негативних наслідків. Кожен день народжується 200 тис. осіб. Кожного тижня у світі за чисельністю населення з’являються – Мюнхен, Варшава, Київ; кожен місяць – Данія або Гватемала; кожні три роки – така країна як США, кожні 5 років – ще одна Південна Америка, Західна Європа або Африка. Прогнози спеціалістів є різними. Зокрема, вбачається продовження “демографічного вибуху” ще на 4-5 десятиліть з подальшою стабілізацією чисельності населення Землі лише в період 2035-2060 рр. на рівні 9-10 млрд. осіб.

У результаті “демографічного вибуху” у країнах, що розвиваються, спостерігається абсолютне перенаселення і, за деякими оцінками, до 2100 року там може проживати до 85% населення землі. Бурне зростання і концентрація населення в певних регіонах заважає господарюванню і викликає серйозні проблеми. Зокрема, катастрофічно зростає антропогенне[1] навантаження на природу, тобто руйнівна дія на неї з боку людей (надмірне споживання природних ресурсів, велика кількість різноманітних відходів, які буквально знищують оточуюче середовище. Зростає нерівномірність розподілу населення світу по відношенню до життєвоважливих ресурсів (орані землі, водні джерела, корисні копалини і т. інше). Посилюється міждержавна міграція населення і невиправдана урбанізація (надмірна скупченість населення в містах, виникнення мегаполісів, життя в яких стає фактично некерованим). Так, в 2000 р. 400 міст планети досягли мільйонного рубежу. Усього 30-40 років тому у містах проживало близько 700 млн. осіб. Сьогодні міське населення складає 3 млрд. осіб. Близько 650 млн. осіб сконцентровано у 60 містах з населенням 5 і більше млн. осіб у кожному, причому, ¾ з них знаходиться в країнах, що розвиваються. Збільшується кількість біженців. Погіршуються умови існування людей (безробіття, низький рівень споживання, брак освіти та ін.).

Низьке відтворення населення, навпаки, характерно для розвинених країн. Воно обумовлено падінням народжуваності і викликає вкрай негативні наслідки. Зокрема, у розвинених й країнах з перехідною економікою відбувається: а) старіння населення й б) збільшення частки пенсіонерів. Так, якщо у 1939 році на одного непрацюючого європейця припадало 6 працюючих, то у 2000 р. – вже тільки 1,8; а невтішний прогноз обіцяє на 2050 рік, якщо рівень народжуваності в Європі не збільшиться, то число дітей-європейців до 15 років скоротиться на 40% - до 87 млн., а кількість старих людей збільшиться вдвічі до 169 млн. Так саме і в Україні до 2050 р. 40% населення складуть люди старші 60 років. У 2000 р. вони складали 1/5 населення Європи. Низьке відтворення населення може також привести до в) скорочення частки працездатних людей, г) зменшення чисельності корінного населення (відбувається так звана депопуляція1), а також д) можливість зникнення окремих етносів. Так вчені вбачають, що у 2100 р. в Японії замість 128 млн. залишиться близько 55 млн. осіб, а населення України може складати усього 20 млн. осіб замість сьогоднішніх 47.

При збереженні теперішнього рівня народжуваності Європа до 2050 р. повинна буде прийняти 169 млн. іммігрантів. Але за прогнозами, вже в наступні 10-20 років країни “третього світу” готові будуть “викинути” на ринок праці розвинених країн до 1 млрд. осіб. А це автоматично призведе до падіння рівня життя в багатих країнах, оскільки збільшаться податки, знизяться пенсії і пільги на лікування, зменшаться зарплати.

Проблема полягає також у тому, що дисбаланс населення різко змінить структуру населення Землі. Внаслідок “демографічного вибуху” у світі зросте частка вихідців з бідних країн – людей малограмотних, невлаштованих, не налаштованих на позитивні життєві орієнтири, без звички дотримуватись цивілізованих норм поведінки, агресивних. Це може з часом значно знизити інтелектуально-творчий потенціал людства вцілому і посилити розповсюдження в суспільствах злочинності, наркоманії, дармоїдства та інших асоціальних явищ.

З всього вищесказаного витікає двояка задача регулювання і раціоналізації демографічних процесів. В розвинутих країнах важливо нормалізувати народжуваність. Так, у сучасній Японії жінка репродуктивного віку народжує 1,1 дитину, в Італії, Іспанії, Болгарії – 1,2, у Німеччині і Україні – 1,4. Для збереження теперішньої чисельності населення в країні із тенденцією депопуляції (просте відтворення населення) „норма”, за думкою фахівців, повинна складати у середньому 2-2,5 дитини.

Іншими словами для простого відтворення населення необхідно, щоб приблизно одна половина сімей в суспільстві мала двох дітей, а друга половина – трьох. Тоді дві дитини згодом „заміщають” батьків, а третя „компенсує” можливі втрати від нещасних випадків, хвороб, бездітність окремих шлюбних пар.

У відсталих країнах, навпаки, є необхідність обмежити високу народжуваність, як, наприклад, в Китаї: 1 сім’я – 1 дитина і збалансувати зростання населення з розвитком виробництва. Для цього, насамперед, потрібно підвищити загальну культуру населення, змінити певні культурно-релігійні традиції, забезпечити підйом добробуту, оскільки „демографічна поведінка” багато у чому визначається рівнем соціально-економічного розвитку суспільства. Тут спостерігаються певні позитивні зрушення. Середня кількість народжених дітей на одну жінку в країнах з високим приростом населення зменшилась з 6,1 у 1965 р. до 3,1 у наш час. Завдячуючи головним чином цьому темпи зростання населення світу знизились з 2,2% у 1960 –х роках до 1,8% у 1970-х і до 1,6% у кінці ХХ ст. Таким чином є надія, що пік „демографічного вибуху” залишився у минулому.

← →
· перенаселення країн, що розвиваються · зростання антропогенного навантаження на природу · нерівномірність розміщення населення · збельшення міграції населення · погіршення умов життя людей   ▲   Задача обмежити високу народжуваність з метою збалансувати ріст населення з можливостями виробництва	· зменшення чисельності корінного населення · старіння населення · скорочення частки працездатних громадян · збільшення частки пенсіонерів · загроза зникнення окремих народів   ▲   Задача нормалізувати низьку народжуваність з метою забезпечити хоча б заміщення поколінь
Основні прояви демографічної проблеми

Продовольча проблема проявляється: а) у гострій нестачі продуктів у багатьох країнах, що розвиваються (більше 70 з них вимушені ввозити продовольство; б) у недостатньому харчуванні і голоді мільйонів жителів Землі (за різними оцінками від 500 до 800 млн. людей не доїдають та голодують; в) у незбалансованості і неповноцінності харчування мільйонів людей (наприклад, середньодобове споживання кілокалорій населенням Бангладеш складає лише 1850, в Гані – ще менше – 1650, при медичній нормі 2300-2600).

Ситуація ускладнюється тим, що 75% населення світу, що мешкають в країнах, що розвиваються, споживають лише 30% світового виробництва злаків. У той же час 15% продовольства, яке купують жителі США, викидається на смітник. Така продовольча незабезпеченість слабкорозвинених країн слідує з їх економічною відсталістю та „демографічним вибухом”. Річ у тім, що у цілому сучасна високоефективна індустрія продовольства здатна прокормити усе теперішнє населення Землі. Однак, зконцентрована така індустрія у розвинених країнах, де, до того ж, і населення не збільшується, і ситуація стабільна. В країнах же, що розвиваються, це відзначалось, і виробництво малоефективне, і перенаселеність загрозливо збільшується. У результаті одна частина населення стурбована перевиробництвом продуктів і проблемою ожиріння, а друга – страждає від недоїдання й голоду.

Можна назвати наступні шляхи вирішення продовольчої проблеми: а) розвиток і підвищення ефективності виробництва продовольства насамперед у слабкорозвинених країнах, у розповсюдженні так званої „ зеленої революції ”[2]; б) розширення виробництва й видобутку продуктів харчування у Світовому океані; в) обмеження росту чисельності населення відсталих країн відповідно до можливостей виробництва; г) допомога світового співтовариства відсталим країнам у розв’язанні цих проблем.

Суть глобальної проблеми природних ресурсів полягає у їх катастрофічному виснаженні. Людство більше не може безмежно і все більшими темпами черпати з природного середовища ресурси. По-перше, більшість з них не поповнюються і не так вже далекі від остаточного вичерпання. Інтенсивно виснажуються на планеті і сировинні, і енергетичні ресурси. У 1950-2000 рр. їх було добуто з надр Землі більше, ніж у І-ій половині ХХ ст., нафти – у 13 разів, газу – у 23 рази, залізної руди – у 3 рази. Причому нафти, вугілля, газу при теперішніх темпах енергоспоживання може вистачити лише на 150-170 років, а природі знадобиться майже 400 тис. років, щоб поповнити кількість пального, яке використали лише в одному 1990 році! По-друге, процес споживання природних богатств відбувається вкрай незбалансовано і несправедливо. Так, найбільш розвинені країни сьогодні фактично живуть і розвиваються за рахунок викачування ресурсів з території слабкорозинених країн. Наприклад, економіка № 2 в світі – Японія за рахунок імпорту з країн, що розвиваються, забезпечує 94% споживаної мінеральної сировини і 70% енергоресурсів. Економіка № 3 в Європі – Франція ввозить з цих країн 44% природних ресурсів. Економіка № 1 в світі – США покриває свої потреби привозними ресурсами: у марганцю – на 98%, кобальті – 97%, хромі – 92%, у металах платінової групи – на 91%, боксітах і глиноземі – 85%, нікелі – 77%, нафті – 40% і т. ін.

Зрозуміло, що людство не може існувати без забезпечення себе енергією й сировиною і без певного економічного зростання. Однак, необхідно принципово змінити модель економічного зростання: переорієнтуватись з безмежного нарощування об’ємів ресурсів на раціоналізацію їх виробництва й споживання. У результаті підвищення життєвого рівня людей буде досягатися відносно меншими витратами ресурсів. Так, в країнах з перехідною економікою, у тому числі й в Україні, через нераціональне використання щорічні втрати ресурсів досягають 30-40%. Тільки високотехнологічне, енерго- і ресурсозберігаюче забезпечення виробництва може покласти цьому край.

Раціоналізація виробництва може значно знизити енерго- і матеріаломісткість виробництва; зменшити використання нафти і вугілля і замінити їх менш “брудним” для довкілля газом; розвивати нетрадиційні (альтернативні) види енергетики – сонця, вітру, морських припливів, атому, геотермальних джерел, а у перспективі й розвивати і розповсюджувати фактично невичерпну і екологічно чисту енергію термоядерного синтезу; стимулювати і раціонально (економічно) використовувати ресурси у виробництві й побуті.