Суб’єкти світової фінансової системи та їх характеристика

Система міжнародних фінансових відносин складається між різними суб’єктами. Суб’єктами міжнародних фінансів є:

- держава;

- міжнародні організації;

- юридичні особи, серед яких особливе місце посідають: транснаціональні корпорації; транснаціональні банки; фінансово-кредитні організації; біржі;

- фізичні особи.

Суб’єкти системи міжнародних фінансів з позицій конкретної держави поділяються на резидентів та нерезидентів.

Систему міжнародних фінансів формує множина грошових відносин, що виникають між суб’єктами з приводу платежів: за товари та послуги; надання та погашення кредитних зобов’язань; відкриття та обслуговування валютних рахунків; надання гарантій; страхування ризиків; виконання договорів страхування; щодо оплати праці; здійснення міжнародних банківських, поштових і готівкових грошових переказів; сплати податків та виконання певних зобов’язань, котрі випливають з правил державного регулювання міжнародних фінансових відносин; сплати (отримання) контрибуцій та репарацій; з приводу грошових внесків у міжнародні організації; отримання субсидій.

Держава — це основний суб’єкт, що діє у сфері міжнародних фінансів і в особі державних органів (Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Міністерство закордонних справ, НБУ та ін.) та через офіційних посадових осіб (президент, прем’єр-міністр) має право здійснювати такі види діяльності:

- брати участь у міжнародних економічних та фінансових конференціях, у діяльності міжнародних організацій, укладати міждержавні договори щодо експорту-імпорту товарів та послуг, а також клірингові, платіжні й валютні угоди, міждержавні угоди оренди рухомого та нерухомого майна, іпотеки, кредитування, позик, інвестування, фінансування;

- здійснювати операції із золотом та дорогоцінними металами, емітувати державні казначейські зобов’язання, цінні папери; забезпечувати фінансовими й іншими гарантіями операції різних юридичних та інших осіб;

- надавати безплатну фінансову допомогу.

- Міжнародні валютно-кредитні і фінансові організації (міжнародні фінансові організації) – це економічні організації, створені на основі міждержавних угод для регулювання міжнародних валютних і фінансово-кредитних відносин з метою стабілізації світової економіки.

- Провідне місце серед міжнародних фінансових організацій посідають: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Банк міжнародних розрахунків (БМР), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) та його підрозділи, Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна агенція з гарантування інвестицій (МАГІ), Європейський інвестиційний банк, регіональні міжнародні банки розвитку країн, що розвиваються, Європейський банк реконструкції та розвитку, валютно-кредитні й фінансові організації ЄС та ін.

ТНК транснаціональні корпорації — група підприємств, що функціонують у різних країнах, але управляються штаб-квартирою, що міститься в одній конкретній країні.

В основі такого управління — механізм прийняття рішень, який дає змогу здійснювати узгоджену політику і загальну стратегію, розподіляючи ресурси, технології та відповідальність для досягнення результату — отримання прибутку.

Основними суб’єктами міжнародної банківської справи сьогодні є транснаціональні банки (ТНБ) — головна організаційна форма транснаціонального банківського капіталу.

Транснаціональний банківський капітал є національним за походженням та міжнародним за сферою діяльності. Він одночасно виступає складовою національної економіки і важливим елементом функціонування світового господарства. Коли банківський капітал переходить за національні межі, він зберігає національні особливості функціонування і водночас набуває рис банківського капіталу тієї держави, на території якої він починає діяти. Ці особливості виявляються в засобах дії, сферах діяльності, переважанні тих чи інших банківських послуг, у специфіці організаційних структур.

Серед інших юридичних та фізичних осіб-суб’єктів міжнародних фінансів слід виділити хедерів та спекулянтів.

1. Хеджери — учасники світового фінансового ринку, які використовують інструменти ринку деривативів для страхування курсового (цінового) ризику, ризику трансферту, який притаманний фінансовим інструментам, своїх активів чи конкретних угод на ринку спот. Вимогам хеджера у процесі виконання угоди, як правило, відповідає реальний фінансовий інструмент, який він має чи матиме на момент виконання угоди. Хеджування — проведення операцій, спрямованих на мінімізацію фінансових ризиків, пов’язаних з існуючими чи майбутніми позиціями. Це досягається шляхом створення позиції на ринку деривативів, яка була би протилежна позиції, що вже існує чи планується, на ринку реального активу.

2. Спекулянти — укладають угоди виключно з метою заробити на сприятливому русі курсів, і тому рух курсу для них є бажаним. Вони здійснюють купівлю (продаж) контрактів, щоб пізніше продати (купити) їх за вищою (нижчою) ціною і не мають на меті страхувати сучасні й майбутні позиції від курсового ризику.

Спекулянтів можна поділити на дві самостійні групи:

а) трейдери — намагаються використовувати коливання курсу одного чи кількох контрактів, що досягається купівлею контрактів (чи цінних паперів), коли очікується підвищення їх ціни, і продажем при зворотному її русі. Для відкриття позиції за похідними операціями потрібні відносно невеликі витрати капіталу (початкова або депозитна маржа) порівняно із загальною сумою контракту. Виникає «ефект важеля» (leverage efect), який дає можливість отримати великі прибутки або спричинити великі збитки. Наприклад. при купівлі облігаційного контракту номінальною вартістю 200 000 ф. ст. початкова маржа становить 3 %, тобто 6000 ф. ст. Курс ф’ючерса на момент купівлі дорівнює 100. Якщо курс підніметься до 101 (тобто менше як на 1 %), то продаж контракту може принести брутто-дохід на суму 2000 ф. ст, що дорівнює 33,33 % витраченого капіталу (6000 ф. ст). Але якщо курс ф’ючерса падає до 99 (тобто на 1 %), то спекулянт втрачає вже 33,33 % коштів. Трейдери сприяють підвищенню і збільшенню ліквідності ринку і таким чином забезпечують саму здатність ринку функціонувати.

б) арбітражери — намагаються використовувати відмінності курсу у різний час чи на різних ринках (наприклад, між форвардним курсом на валютному ринку і курсом відповідного валютного ф’ючерса). Це досягається шляхом одночасного продажу відносно переоціненого інструменту і купівлі відносно недооціненого (одного й того самого інструменту чи активу на різних ринках, чи взаємозв’язаних активів при порушенні між ними паритетних відносин). Арбітражна операція дає змогу отримати інвестору прибуток практично без ризику і не потребує яких-небудь значних інвестицій (наприклад, купівля-продаж активу на спот-ринку і продаж-купівля відповідного ф’ючерсного контракту). Арбітражери сприяють вирівнюванню курсів, цін і поновленню паритетних співвідношень між взаємозв’язаними активами на різних торговельних майданчиках, ринках, а також між ф’ючерсним ринком і відповідними іншими ринками.

Якщо хеджери та спекулянти (трейдери й арбітражери) представлені на ринку у недостатній кількості, функціональна здатність даного ринку може бути поставлена під сумнів.

6. Міжнародні фінансові (офшорні) центри та їх характеристика

Сьогодні світовий фінансовий ринок ще визначають як величезні міжнародні фінансові центри, що мобілізують і перерозподіляють у всьому світі значні обсяги фінансових ресурсів.

Міжнародний фінансовий центр — це місце зосередження банків, спеціалізованих кредитно-фінансових інституцій, що здійснюють міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції, операції з цінними паперами та золотом.

Найбільш активно перелив фінансових ресурсів здійснюється у таких міжнародних фінансових центрах світу, як Нью-Йорк і Чикаго — в Америці, Лондон, Франкфурт-на-Майні, Париж, Цюріх, Женева, Люксембург — в Європі, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Бахрейн — в Азії. Але сьогодні тільки Лондон, Нью-Йорк, Токіо відповідають таким основним показникам та стандартам міжнародного фінансового центру, як:

- широкий спектр інструментів фінансового ринку;

- всесвітня участь у внутрішніх та іноземних секторах ринку;

- ефективні міжнародні системи зв’язку.

У міжнародні фінансові центри перетворилися деякі офшорні центри, насамперед у басейні Карибського моря — Панама, Бермудські, Багамські, Кайманові, Антильські та інші острови. Поява фінансових центрів на периферії світового господарства (Багамські острови, Сінгапур, Гонконг, Панама, Бахрейн та ін.) обумовлена певною мірою нижчими податковими й операційними витратами, незначним державним втручанням та ліберальним валютним законодавством.

Офшорний банківський (фінансовий) центр — фінансовий центр, де можна проводити операції, що не підпадають під національне регулювання і не вважаються складовою економіки.

Причинами привабливості офшорних фінансових центрів як для іноземних, так і для місцевих суб’єктів господарювання є:

- виконання посередницьких функцій для позичальників і депонентів;

- мінімальне офіційне регулювання;

- практично відсутні податки і контроль за управлінням портфельними інвестиціями;

- діяльність іноземних банків на їх території сприяє збільшенню зайнятості місцевого населення;

- підвищення рівня життя в країнах розміщення офшорних банківських центрів завдяки накопиченню коштів від видачі ліцензій, витрат банків та інших платежів.

- Для багатьох країн і територій (наприклад для Багамських островів), створення офшорних фінансових центрів стало єдиним шляхом розвитку економіки, ураховуючи практично повну відсутність там корисних копалин.

- До загальних рис офшорних банківських центрів можна віднести такі: майже відсутність регулювання руху коштів; міжнародна основа операцій; високоефективні засоби зв’язку і транспортна інфраструктура; надійні взаємовідносини з фінансовими органами влади промислово розвинених країн; внутрішня політична стабільність; забезпечення таємниці угод; ефективне функціонування центральних банків; основна або альтернативна англійська мова; розташування в годинних поясах, що перебувають між поясами основних ринків; висококваліфікована робоча сила.

- Існує три типи офшорних банківських (фінансових) центрів:

- I тип — нью-йоркська модель — передбачає спеціальні формально встановлені домовленості з такими авторитетними фінансовими центрами, як Нью-Йорк, Токіо, Сінгапур. На цих ринках установлюються спеціальні рахунки окремо від внутрішніх, і ці рахунки вільні від обмежень, які відносяться до внутрішнього фінансового ринку (наприклад, резервні вимоги). Існує корпоративне оподаткування; місцевий гербовий збір (на ринку Токіо), може допускатися (Сінгапур), а може не допускатися оподаткування ділових цінних паперів (ринок Нью-Йорку, Токіо);

- II тип — лондонська модель. У Лондоні, Гонконзі фінансові угоди вільні від обмежень, незалежно від того, резиденти чи нерезиденти є учасниками ринку. У цих містах офшорний ринок — це просто офшорні угоди між нерезидентами, тому що внутрішні і зовнішні угоди об’єднані. На офшорних ринках даної моделі існує корпоративне оподаткування і допускається оподаткування ділових цінних паперів;

- III тип — «податкове сховище». До даного типу офшорних ринків відносять ринки Багамських та Кайманових островів. На цих ринках угоди укладаються нерезидентами і зовсім не оподатковуються, відсутні корпоративне оподаткування й оподаткування ділових цінних паперів, але існують реєстраційні внески і плата за ліцензії.