МодульI. Лекція 4

Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду

(1917-2004рр.)

План.

1. Становлення етнополітики в період існування Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР.

2. Національна політика в УРСР. Посилання русифікації українського народу в період кризи радянської влади та розпаду СРСР.

3.Головні стратегічні напрями етнополітики незалежної України.

На початку ХХ ст. більша частина Українських земель входила до складу Російської імперії. Національний гніт, русифікація, посилилися під час першої світової війни. Така політика царського уряду стосувалася не тільки українців, але й представників інших етносів - мешканців України.

Можливості реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України з’явились у наслідок перемоги Лютневої демократичної революції. Створена у березні 1917 р. Українська Цетнральна Рада почала формувати власну політику у сфері регулюванняміжнаціональних відносиню очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. винниченко, С. Єфримов, П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національної автономії у складі Російської федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з активним залученням до них усіх національностей, що проживали на її території.

Провідні діячі Центральної Ради прагнули сформувати правову базу регулювання міжетнічних відносин, тому що розвиток і перемога національно-демократичної революції, доля української держави залежала від підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був неукраїнцем. Промисловість, торговий капітал та власність на землю належали російській, єврейській, польській, французькій буржуазії. На всіх вищих адміністративних посадах були неукраїнці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшість представників інтелігенції, вкрай вороже ставилися до українського національного руху. У брошурі «Вільна Україна» М. Грушевський рішуче заявив, що «оборонці української нації не будуть націоналістами». Він запропонував визначити «усілякі прояви українсткого шовінізму, виключності, нетолерантності супроти інших народностей націоналізм злочинством».Принципово не погоджуючись з гласом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.

Залучити представників інших національностей до державотворчих про-цесів можна було лише послідовною демократичною етнонаціональною полі-тикою. Український Національний Конгрес (6-8 квітня 1917р.) ухвалив ріше-ння: «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечен

ня прав національних меншостей, які живуть на Україні». Тому на захист ви-

моги автономії України у складі Російської федерації виступили представ-ники від російського товариства охорони жінок, Єврейської соціалістичної

робітничпї партії, Польського соціалістичного гуртка у Києві, грузинських, латинських, естонських громадських організацій. У I та II Універсалах Цент-ральна Рада закликала українців запроваджувати автономну систему правлін-

ня в Україні разом з іншими етнічними групами, «негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливість використання ними рідної мови, в тім числі у школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Зокрема, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося у подальшому.

Незаперечними залишаються результати діяльності керівників Централь-ної Ради щодо залучення представників національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі її існування представництво у ній запроваджува-лося за територіальним, професійним та партійним принципами, то із середи-ни літа 1917р. Останні були доповнені ще й «національною приналежністю».

Згідно з пропорційним представництвом національним меншинам виділялась кількість депутатських місць відповідно до їх чисельності. Перевага надава-лась організованій революційній демократії - тим етнічним групам, які входили, до Рад робітничих та солдатських депутатів або утворили соціаліс-тичні партії. Тридцять відсотків депутатів Центральної Ради складали пред-ставники національних меншин, а саме – росіяни, євреї, поляки, молдовани, німці, татари, греки, білоруси, болгари та інші. Це дозволило перетворити Центральну Раду із органу суто національного, українського та тимчасовий крайовий парламент – справжній центр політико-правового життя в Україні.

Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльності Центральної Ради було створення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі гене-рального Секретаріату, а потім у раді народних міністрів) генерального секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товарищів – секретарів або міністрів – з російських, єврейських та польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду. Генеральним секретарем з націо-нальних справ став С.О. Єфремов. Генеральне секретарство з єврейських справ діяло активно і наприкінці листопада 1917р. Підготувало законопроект про механізм створення єврейськихорганів місцевого самоврядування.

У контексті формування сучасного механізму захисту прав національних меншин досвід Центральної Ради щодо запровадження національно-персональної автономії заслуговує на особливу увагу. Ідеї цієї форми ви-рішення етнонаціональних проблем містилися у резолюції з’їзду народів Ро-сії, що відбувся у Києві у вересні 1917р., у III Універсалі Центральної Ради. 9 січня 1918р. було прийнято Закон Української Центральної Ради «Про на-ціонально-персональну автономію». Під час роботи над цим Законом було використано ідеї, висунуті соціал-демократами Австрії, в якій, порівняно з іншими державами світу, представлено чи не найбільше нацменшин, К. Рен-нером та О. Бауєром. Цей вид автономії передбачав створення національних союзів на основі добровільних особистих заяв громадян. Вона мала забезпе-чити реальний захист національних прав незалежно від кількості представ-ників національної меншини, території її проживання, не порушуючи терито-ріальної цілісності держави.

Закон про національно-персональну автономію складався з 10 статей, що увійшли окремим розділом («Національні Союзи») до Конституції УНР. Він містив конкретний механізм набуття автономії національними меншинами. Націонанальним союзам належало право представництва певної нації, яка жила на теренах УНР, у державних і громадських організаціях, а також право законодавчої ініціативи і самоврядування і статус інших національних орга-нів. Вищим представницьким органом були Національні збори і яка відпові-дала перед ними згідно Законом; національно-персональна автономія надава-лась великоруській і польській етносам як найчисленнішим і політично організованим. Нації – білоруська, чеська, молдавська, татарська, грецька та болгарська – могли скористатися правом національно-персональної автономії за умов подання на розгляд Генерального суду заяви, підписаної не менше як 10 тис. громадянами УНР незалежно від статі і віри. Заяви, інших націй мали подаватися до парламенту УНР.

Таким чином, Українська центральна Рада протягом року пройшла складний шлях в етнополітиці – від формування принципів та правових вза-ємин з національними меншинами до запровадження національної персо-нальної автономії. За складних політичних обставин їй не вдалося здійснити намічену програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних від-носин. Варто наголосити, що заходи Центральної Ради щодо регулювання міжетнічних відносин по-різному сприймались у середовищі національних меншин, зокрема поляками, євреями, росіянами. Так, Д. Дорошенко, один із лідерів української революції, відмічав, що тільки поляки прагнули органі-зуватися на грунті своїх національних інтересів. Євреї не думали відокрем-люватися, беручи найактивнішу участь у революції. Росіян важко було відо-кремити від російськомовних українців.

Намагання Центральної Ради спиратися на підтримку національних мен-шин у складні часи української революції після збройних постань у Петрог-раді та Києві, наступу радянських частин не було успішним. Під час голосу-вання за IV Універсал на засіданні Малої Ради представники неукраїнської демократії не підтримали проголошення незалежності УНР.

Отже, складні внутрішні і зовнішні обставини, в яких діяла Центральна Рада, завадили їй здійснити програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин, чого вимагала тогочасна політична ситуація.

Гетьманська Українська держава успадкувала від Центральної Ради багато невідкладних міжетнічних проблем. На початковому етапі правління гетьмана П. Скоропадського правовий статус національних меншин не був визначений. «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимча-совий державний устрій України» - документи, що стали юридичною осно-вою його діяльності, не відображали якихось особливих прав національних меншин. Декларувалась рівність усіх громадян Української держави неза-лежно від національності. Кадрові призначення свідчили про толерантне ставлення гетьмана до неукраїнців. Єврей С.Гутник став міністром промисловості, німець Й. Вагнер – міністром праці, росіянин Г. Афанасьєв – державним міністром.

У липні 1918р. гетьман П. скоропадський анулював закон про національно-персональну автономію і скасував національні міністерства. Їхні повноваження в культурно-освітній сфері було передано міністерству народної освіти та мистецтва. Відміну одного з найсерйозніших здобутків української революції українська газета «Нова Рада» характеризувала як повернення національної справи до початкового періоду революції. Та незважаючи на цей крок гетьманська держава була послідовна у забезпеченні рівноправності усіх громадян, що підтверджують створення нової єврейської партії, Російського національного центру, всеукраїнського центру, поновлення діяльності чехословацького комітету. У заснованої у листопаді 1918 р. Української Академії наук існував окремий структурний підрозділ – кафедра єврейської мови та письменства, а пізніше – єврейська історико-археологічна комісія.

Найскладнішою була справа українізації шкіл. Міське населення України переважно з росіян, російськомовних українців та інших національ-них меншин. Тому, щоб уникнути міжетнічних конфліктів, гетьманське міністерство освіти та мистецтва за прикладом Центральної Ради вважало за доцільне заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Влітку 1918р. було відкрито 54українські гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях з російською мовою навчання було введено обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України, історію української літератури. У цей час було розпочато видання україномовних підручників з багатьох напрямів. У Кииєві та Кам’янець-Подільському відкрито два державні університети. Засновано також Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, симфонічний оркестр тощо.

Гетьманський уряд, його міністерство закордонних справ із самого по-чатку вели дипломатичні переговори з урядами сусідніх держав – РСФР, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії – за повернення до Української держави земель, заселених українцями. Ставилось також питання про входження до її складу Криму на правах автономії. Таким чином, у період Гетьманату було здійснено чимало кроків, спрямованих на вирішення етнонаціональних проб-лем.

Завершальний етап української революції, пов’язаний з короткочасним відновленням влади УНР у формі Директорії, не ознаменувався консоліда-цією українського суспільства. У країні, де панувала анархія, а наступ на здобуту незалежність вели більшовицькі та білогвардійські війська, влада не могла приділити належної уваги врегулюванню проблем національних мен-шин. Директорія УНР декларувала відновлення принципів етнонаціональної політики Центральної Ради, підтвердила необхідність відновлення дії національно-персональної автономії. У грудні 1918р. було підтверджено чинність відповідного закону. Тимчасово при уряді працював відділ у справах національних міністерств. Однак, з огляду на різні обставини, розпочало роботу лише одне з них – з єврейських справ.

Директорія, створивши національним меншинам правові умови їх діяль-ності, водночас вживала і протилежних заходів, порушувалися мовні права росіян, у Києві було замінено російськомовні вивіски на крамницях на україномовні, вимоги поляків надати їм національно-персональну автономію не знаходили підтримки. Це пов’язували з мовними проблемами українців у Польщі. Примусова українізація не сприяла діалогу з національними меншинами. Фактично політичні сили, які представлялиінтереси меншин, відмовилися від співробітництва з Директорією у розбудові української держави. Росіяни взагалі зігнорували співпрацю з новою владою. Поляки більше переймалися відновленням власної державності. Ці стосунки особливо загострилися у зв’язку з проголошенням ЗУНР та намірами її до злуки з УНР, що обумовлювала зміну державних кордонів.

Внаслідок загостення соціально-економічних, політичних та міжнаціональних суперечностей під час громадянської війни українська влада не мала змоги утримати під контролемвнутрішню ситуацію у країні, захистити євреїв від погромів. Масовий їх характер з початку 1919 р. дало формальні підстави пов’язати їх з Директорією УНР. Її намагання забезпечити охорону євреїв, притягти до юридичної відповідальності не завжди були успішними. Останній період діяльності Директорії, ускладнений військовою боротьбою та суперечностями в самій владі унеможливлював реалізацію національно-персональної автономії. Однак навіть за таких умов влада УНР не відмовлялася від тих принципів української демократії, які були проголошені на початку української революції. Вже перебуваючи в еміграції й сподіваючись на поверненя, уряд УНР ухвалив правові акти, у яких йшлося про права національних меншин.

Прикладом послідовності політики на праваових засадах стала діяльність проголошеної в листопаді 1918 р. Багатонаціональної Західноукраїнськоїнародної республіки. Її представницький орган – Українська Народна Рада, яка очолила національно-визвольний рух у Галичині, - у перших своїх законодавчих актах підкреслювала, що всім громадянам ЗУНР незалежно від національності і віросповідання надавалася «громадянська, національна відповідальна і віросповідальна рівноправність». Найчисельнішим національним меншинам – полякам, євреям, німцям – було запропоновано обрати своїх представників до складу Української Національної Ради. Однак поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями, щоб не втягуватися в українсько-польський конфлікт, не брали у них учасі. Керівництво ЗУНР високо оцінило про національно-персональну автономію УНР. Українська Національна Рада 18 листопада 1918 р. Ухвалила рішення про створення окремих польських, єврейських, німецьких секретарів як органів державної влади з широкою компетенцією. Реалізація права на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації сприяли утворенню німецької національної ради ЗУНР і єврейської національної ради Східної Галичини у Станіславі 11 і 18 грудня 1918 р. з метою запровадження пропорційного представництва було створено національні виробничі округи (курії). В них виборчі права мали тільки громадяни – представники конкретних національних меншин. Закон від 15 лютого 1919 р. надавав полякам, євреям, німцям право вільного користуватися рідною мовою під час звернень до державних установ, публічних інституцій і підприємств. Реалізувались права національних меншин на освіту (відкриття шкіл з рідною мовою навчання)та особистої безпеки., на отримання інформації, на свободу віросповідань та утворення релігійних громад, а також захист права власності та особистої безпеки. Військовий конфлікт з поляками перешкодив запровадженню задекларованої етнополітики ЗУНР. Важливого значення для зібрання українських земель у єдину соборну незалежну державу набуло проголошення 22 січня 1919 р. в Києві Акту злуки УНР та ЗУНР.

Таким чином, у період існування Центральної ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР та ЗУНР було започатковано формування державної політики у сфері регулювання міжетнічних відносин. Розбіжності серед керівних кіл органі влади, загострення у суспільстві класових та соціальних протиріч, економічна криза, військове втручання іноземних країн прирекли на невдачу наміри українських політичних сил щодо побудови незалежної держави та здійснення власної етнополітики. Однак досвід часів національної-демократичної революції 1917-1920 рр. є дуже важливим для сьогодення.

Аналізуючи національну політику в УРСР, важливо звернути увагу на 20 – 30-ті роки, що стали особливим періодом для етнополітичних процесів, які відбувались у радянський період. Це – складний і суперечний час, який дав позитивний досвід державної політики у сфері міжнаціональних відносин. Радянська влада в Україні отримала у спадщину складну ситуацію у міжетнічних відносинах як наслідок імперської політики царського уряду, подій Першої світової та громадянської воєн. З метою подолання цих негативних явищ згідно з рішеннями Х (1912 р.) та ХІІ (1923 р.) з’їздів РКП(б) Комуністична партія та уряд України здійснювали державну політику у міжнаціональній сфері двома способами: коренізацією (укронізацією) та заходами щодо захисту прав національних меншин. Цей курс був зумовлений такими факторами: лібералізацією суспільства в умовах НЕПу, зростанням опозиційних настроїв серед національних меншин, складністю управління іноетніційних настроїв серед національних меншин, складністю управління іноетнічними територіями, намаганням розіграти національну карту для вирішення геополітичних завдань. Національна політика розглядалася не як складова загальної державної діяльності, а як вимушений крок, знаряддя політичної боротьби за неросійський електорат в країні.

Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Вона передбачала підготовку, виховання і висування кадрів корінної національності, врахуваннч національних факторів під час формування партійного і державного апаратів; надання української мові статус офіційної та застосування її у діловодстві центральних і місцевих державних установ; організацію мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи українською мовою і мовами національних меншин. Державні службовці мали складати іспит з української мови. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. Водночас зросла кількість українців в урядових установах, у 1923 р. вони складали лише 35% урядових службовців,а в 1927 р. їхня частка становила 54%. Проте українці займали переважно нижчі посади партійної та державної ієрархії.

Управління цим процесом покладено на Комісію Політбюро ЦК КП(б)У з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)у В. Затонським і Центральну Комісію з українізації радянського апарату при Раді Народних Комісарів УСРР на чолі з головою РНК УСРР В. Чубарем. Головна роль в українізації відводилась Народному комісаріату освіти УСРР, який у 20-х роках очолював Г. Гринько, В. Затонський, О. Шумський, М. Скрипник. Першими практичними кроками у реалізації цієї політики стали Декрет РНК УСРР «про заходи у справі українізації навчально-виховних і культурнопросвітних установ» від 27 липня 1923 р. та Постанова ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи щодо забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови» від 1 серпня 1923 р.

У 1292р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Якщо в 1922 р. Україна мала не більше десяти україномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були україномовні. Лише протягом 1924 – 1927 рр. тираж українських газет збільшився у п’ять разів. Газету «Комуніст», огран ЦК КП(б)У з 1926 р. почали друкувати українською мовою. Українською мовою почали спілкуватися в побуті, розширювалася сфера її застосування. Бурхливий розвиток національної культури та мистецтва у згаданий період отримав назву «українське національне відродження». Широко відомі прізвища письменників Михайла Драй-Хмари, Григорія Косинки, Євгена Плужника, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Миколи Зерова, Павла Тичини, Максима Рильського, засновника театру «Березіль» Леся Курбаса, у кінематографі – Олександра Довженка та інші.

У процесі українізації органам влади довелось переборювати величезні труднощі: не вистачало вчителів з знаннями української мови, бракувало підручників. Українізація викликала значний опір серед неукраїнської та обрусілої верхівки КП(б)У Д. Лебідь висунув теорію «боротьби двох культур». Він стверджував: «Поставити перед собою завдання активно укїнізувати партію, тобто робітничий клас… Це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста».

У межах здійснення політики українізації було розпочато роботу зі створення умов для культурного і духовного розвитку українського населення в місцях його компактного проживання за межами республіки. У 1925 р. поза україною проживало 6,5 млн. українців. Найбільш компактні поселення були на Кубані (2 млн. осіб), у Курській області (1,3 млн. осіб), Воронезькій (1 млн. осіб), у Сибіру, на Далекому Сході і Туркестані. На Кубані працювало понад 600 українських шкіл. У 300 українських школах казахстану навчалося 166 тис. учнів, працювало понад 2 тис. учителів. До того ж у цьому регіоні функціонувало кілька педадогічних технікумів. Поза межами України на сході у згадани й період виходило кілька українськомовних газет – три в Казахстані та одна в Хабаровську під назвою «Соціолістична перебудова».

Разом з українізацією державна етнополітика УСРР передбачала реалізацію спеціальних заходів щодо сприяння політичному, соціальному і культурномурозвиткові національних меншин. У 1920 р. на її території проживали: євреї (1 млн. 200 тис.), німці (210 тис.), поляки (177 тис.), латиші (10 тис.), литовці 916 тис.), вірмени (9 тис.), а також представники інших національностей. У республіці налічувалося 95% болгар, 82% молдаван, 75% чехів, 52% євреїв від загальної кількості їх в СРСР.

З метою управління процесами розвитку національних меншин в Україні було створено мережу державних, культурно-освітніх та наукових установ. У травні 1921 р. Президія ВУЦВК прийняла рішення про створення відділу національних меншин при Наркоматі внутрішніх справ. Місцевими органами відділу були німецький, єврейський, польський, підвідділи що діяли в Київ-ській, Катеринославаській, Волинській, Подільській і Полтавській губерніях. У деяких губерніях у підвідділах створювалися єврейські, німецькі, татарські, латинські, естонські секції. При наркоматі освіти УСРР у 1921 р. було створено Раду національних меншостей з розвитку культури та освіти, дл завдань якої входила координація діяльності національних бюро: єврейського, татарського і німецького. Одним із напрямів їх діяльності було створення національних шкіл. Так, в 1924-1925 навчальному році у республіці діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – єврейською, 294 – молдавською, 255 – польською, 43 – болгарською, 31 – татарською, та інші. У наступні роки їх кількість постійно збільшувалась. Для національних меншин в Україні було створено широку мережу вищих і середніх спеціаль них навчальних закладів. На той же час існувало 9 національних факультетів педагогічних інститутів, 8 педагогічних технікумів, 19 індустріальних та 18 сільськогосподарських інститутів. Широкий спектр національних інтересів задовольнявся багатомовною пресою. Поряд з газетами і журналами українською мовою на початку 30-х років близько 500 видань виходило російською, 21 – молдавською, 24 – єврейською, 17 – польською, 23 – німецькою, 8 – болгарською, 4 – грецькою, 3 – татарською, 1 – латинською і 1 – вірменською мовами. У культурно-освітній роботі брали участь і науково-дослідні організації, зокрема Всеукраїнська академія наук (ВУАН). В її складі функціонував Шнститут єврейської культури, де було відділення українсько-єврейських зв’язків. З 1931 р. розгорнув свою роботу Інститут польської культури.

Подальше зростання обсягу роботи зумовило створення у квітні 1924 р. при ВУЦВК Центральної комісії у справах національних меншостей. У квітні 1932 р. спеціальною постановою ВУЦВК при обласних виконкомах утворювалися комісії у справах національних меншин. Вони діяли до 1941 року. Центральна комісія розробила зміни в адміністративно – територіфльному поділі України з урахуванням і нтересів етнічних груп. Крім створення у жовтні 1924 р. Молдавської АССР в районах, де національні меншини проживали компактно, виділялися національні адміністративно-територіальні одиниці, в яких діяли районні, селищні і сільські національні ради. У складі УСРР до 1930 р. було утворено 25 національних районів, 1087 національних рад: 450 російських, 254 німецьких, 156 єврейських, 12 чеських, 4 білоруські. Національним районуванням було охоплено також болгарське, грецьке, албанське, молдовське населення. Одним із головних напрямів роботи з іноетнічною частиною населення дуло подолання його економічної відсталості, залучення до сфери матеріального виробництва, зміна соціальної структури національ-них груп у напряму пролетаризації.

Ознак з кінця 20-х – початку 30-х років у національній політиці відбулися кардинальні зміни, пов’язані з остаточним оформленням в СРСР командно-адміністративної системи. Новий курс в етнополітиці України полягав, з одного боку, у згортанні політики українізації, а з другого – у корінній зміні роботи з національними меншинами. Під тиском загально-союзного керівництва партійні органи ухвалили низку рішень, на підставі яких здійснювалися спочатку «чистка кадрів» а потім ліквідація навчальних закладів з викладанням націоналістичного впливу. Приймались рішення щодо закриття національних культурно-освітніх закладів, газет і журналів. Здійснювалися реорганізація і ліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць спеціальними постановами партійних і державних органів. Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило постанови «Про реорганізацію національних районів та сільдрад УРСР в звичайні райони та сільради» від 16 лютого 1938 р. та «Про ліквідацію та перетворення штучно утворених національних районів та сільрад» від 7 тквітня 1938 р. Таким чином, наприкінці 30-х років було припинено функціонування системи національ-ного районування в Україні. Нав’язувалася думка про те, що представники німців, поляків, інших національностей – потенційні зрадники, шпигуни, диверсанти. Наслідком такої політики стали репресії щодо іноетнічного населення:звільнення з роботи людей через їхню національну належність, депортації з місць компактного проживання, фабрикація карних справ проти «націоналістів». У 1933 – 1934 рр. репресивними органами в Україні було «викрито» контрреволюційні організації: «Союз визволення України», «Польська організація військова», «Національний Союз німців на Україні».

У 1939 і 1940 рр. до складу УРСР увійшли західноукраїнські та буковинські землі. Партійно – радянське керівництво республіки з метою найшвидшої інтеграції цих земель в існуючу політичну систему здійснювало політику «українізації» та задоволення етнокультурних потреб національних меншин. Було прийнято низку постанов про відкриття польських, румунсь-ких, інших національних закладів, видання літератури мовами національних меншин. Проте для етнополітики, що проводилась на західноукраїнських землях, як в УРСР в цілому, властиві були подвійні стандарти. Наприкінці 30-40-х було здійснено масові депортації українців як наслідок розгрому національно-визвольного руху в західних областях України, а також поляків, німців, інших етнічних груп.

На завершальній стадії Великої Вітчизняної війни, після звільнення окупованої території постало питання про розширення прав союзних республік, які були у 20-х роках узурповані центральною владою. Терміново скликана сесія Верховної Ради СРСР одностайно ухвалила рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ. У той самий час відбувалась депортація цілих народів – чеченців, інгушів, калмиків, карачаївців, балкарців, кримських татар, західних українців. 18 травня 1944 р. стало днем трауру в історії кримських татар: протягом доби тисяці людей, переважно дітей, жінок, старих людей було вигнано з рідних домівок і відправлено на спецпоселення. Протягом травня-червня 1944 р. з Криму було виселено понад 225 тис. осіб, причому не тільки татар, а й болгар, греків, вірмен, представників інших національностей.

Незважаючи на це, єдність народів СРСР у роки Великої Вітчизняної війни відіграла вирішальну роль у врятуванні України і її населення від фашистського поневолення. Пліч-о-пліч з українцями воювали росіяни, казахи, татари, білоруси, молдавани, киргизи, узбеки та представники інших народів Радянського Союзу, а також національних меншин, що мешкало на території України.

Остаточне врегулювання територіальних питань у повоєнний період не обійшлось без переміщення населення. Понад сорок тис. чехів і словаків виїхали до Чехословаччини після приєднання Закарпаття до України. Ще 9 вересня 1944 р. голова Ради народних комісарів УРСР М. Хрущов та голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписало угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі. У 1944-1946 рр. близько вісімсот тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнавали себе поляками, переселились до Польщі. До УРСР переселились понад 500 тис. українців, із них 90 тис. добровільно. Своєрідним сигналом до початку репресій та репортацій на західноукраїнських землях стало розпорядження НКВС СРСР від сьомого січня 1944 р., у якому зазначалось: «…усіх виявлених пособників на територіях України заарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край). Про масовий характер репресій переконливо свідчить той факт, що лише за 1946-1948 роки із Західної України було депортовано до східних областей СРСР майже 500 тис. осіб. Основними жертвами репресій були члени сімей оунівців, так звані «бандопособники», стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви.

Після закінчення війни ЦК ВКП(б) звинуватив україньких комуністів у недостатній політико-ідеологічній підготовці кадрів в галузі науки, літера-тури і мистецтва, де «існувала ворода буржуазно-націоналістична ідеологія». Відповідно до цього курсу ЦК КП(б) У за період із серпня 1946 р. по травень 1948 р. ухвалив низку постанов, в котрих переважали обвинувачення у «бур-жуазному націоналізмі». З кінця 1948 р. в Україні розгорнулась компанія бо-ротьби проти «низькопоклонства» перед заходом і космополітизмом єврей-ської інтелігенції.

Після смерті Сталіна, за «хрущовської відлиги» створилися об’єктивні умови щодо суттєвих змін у сфері національних та міжнаціональних відно-син. Це дозволило Україні у 60 – 70 рр. гармонізувати етнонаціональні від-носини із союзними республіками в провідних галузях народного господарс-тва, передусім, у сфері впровадження новітніх досягнень науки і техніки у виробництві, підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів, спеціаліс-тів з вищою освітою. Наприклад, вчені технічних кафедр Київського політех-нічного інституту розробили 27 проектів нових машин та іншого обладнання, які використовувалися в п’яти національних республіках. Кафедра зварювального виробництва КПІ винайшла технологію чистової різки металу киснем, що дало змогу потім упровадити її на 300 підприємствах союзних республік. У ці роки вчені вищих навчальних закладів України підтримували зв’язки з 4547 науковими організаціями та підприємствами СРСР, проводили спільні дослідження з 55 тем, з них 28 тем – за межами України. Інститути АН УРСР значну увагу приділяли підготовці наукових кадрів через аспіран-туру. В 1967 – 1972 рр. в цих інститутах було підготовлено 62 спеціалісти вищої кваліфікації для 9 союзних республік. Одним із напрямів співробітництва стала підготовка кадрів через стажування в наукових устано-вах України. У 1969 – 75 рр. в інститутах АН УРСР пройшли стажування молоді вчені всіх союзних республік з перспективних напрямів науки і техніки. В навчальних закладах України готувалися спеціалісти з вищою освітою для Вірменії, азербайджану, Грузії, республік Північного Кавказу.

Однак, наростання негативних явищ у суспільно-політичному житті у другій половині 60-х – середини 80-х років, що проявлялося у порушенні за-конності, нехтуванні прав і свобод людини, національної гідності, відбилося на етнополітичному курсі партійно-радянського керівництва. Винятком мож-на вважати діяльність П.Шелеста, що обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України протягом 196 – 1972 рр. Він намагався захистити націона-льні інтереси мешканців України, висловлювався на захист української мови, культури, самобутності українського народу.

У цей період в УРСР, як і в інших республіках, під гаслами «пролетар-ського інтернаціоналізму», «розквіту і зближення націй в СРСР», формуван-ня нової історичної спільноти «радянський народ» здійснювалась політика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, велася рішуча боротьба з проявами українського буржазного націоналізму. Комондно-адмінісиративна система ігнорувала потреби національного розвитку. Демографічні, економі-чні та соціальні процеси, насаджувані під гаслом «інтернаціональної допомоги» та злиття націй, суттєво змінювали співвідношення корінного населення та мігрантів, прирікали представників різних етносів на втрату національної самобутності, а національні меншини на асиміляцію і, таким чином, пагубно впливали на міжетнічні стосунки. Подібні прцеси були характерні щодо лемків, гуцулів, русинів, кримських татар, інших етнічних спільнот України. Одночасно у 60 – 80 рр. у республіці посилився процес русифікації. В обласних центрах і у Києві українські школи становили 28 %, російські – 72 %. В Україні працювало 17600 російськомовних дошкільних закладів, а також 30 російських та 36 українсько-російських театрів, 55 % бібліотечного фонду України складали книжки російською молвою, понад 55 % газет таки були російськомовні. Крім цього, з Росії розповсюджувалось в республіці 2600 найменувань різних газет та журналів. На одну книгу, видану українською мовою, припадало 56 російськомовних книг.

У другій половині 80-х років в СРСР унаслідок реформ у внутрішній і зовнішній політиці розпочався етнічний ренесанс, що став із факторів його розвалу. Це передусім було зумовлено деякими зовнішніми чинниками в розвитку країн світу після Другої світової війні: науково-технічною революцією, розвитком торговельно-економічних і туристичних зв’язків; зростанням етнічної мозаїчності людства, поглибленням процесів глобалізації тощо. Внутрішні причини етнічного відродження народів колишніх СРСР та УРСР – це перебудова, демократизація, гласність, реабілітація, репресових народів, культурних та політичних діячів, активна національно-патріотичних організацій, вплив зарубіжної діаспори, зародження нового етнополітичного мислення. Широка дискусія громадськоі поставила під сумнів усі теоритичні постулати радянської етнополітики.

3. Одним із важливих питань державотворення після проголошення незалежності України стало формування основ власної етнополітики. Країна отримала загостерну міжетнічну ситуацію після розпаду СРСР, тому виникла необхідність подолати деформації етнонаціональної сфери. Потреба у формуванні сучасної стратегії етнополітичного розвитку зумовлена також іншими чинниками: суверенним існуванням України як демократичної держави з поліетнічним складом населення, її інтеграцію у європейське співтовариство та адаптацією правових норм етнонаціонального розвитку до міжнародних стандартів, активізацією участі етнічних спільнот у внутрішньому і зовнішньому житті країни. Нинішня етнополітична ситуація в Україні характеризується підвищенням ролі національного фактора в суспільстві, його тісної взаємодії з економічними, соціально-політичнимими та правовими процесами.

Українська держава має вікові традиції співіснування на її території представників різних народів. Натепер за даними перепису 2001 р. на її тере-нах проживає 37541 700 українців, 8334 100 росіян, 103600 євреїв, 275800 бі-лорусів, 2568600 молдован, 204600 болгар, 441100 поляків, 156000 угорців, 151000 румунів, 248200 кримських татар, а також греки, казанські татари, німці, грузини, всього більш як 100 різних національностей. Представники різних етносів є відповідними крмпонентами етнічної структури суспільства: українська нація, що має статус титульної, яка дала назву державі, націона-льні меншини, корінні народи, мігранти та біженці. Згідно з новими підхода-ми до етнонаціональної сфери поліетнічне суспільство має функціонувати як цілісний організм, забезпечуючи рівноправ’я і задовольняючи специфічні ін-тереси та потреби етносів і повністю долаючи будь-які привілеї на етнічному грунті.

Один із пріоритетів державної етнополітики України – забезпечення через відповідне законодавство однакових можливостей для участі громадян, незалежно від їхгьої національності, в усіх сферах матеріального і духовного життя, гарантії їх рівних прав і свобод, що створює оптимальний баланс інтересів етнічних спільнот. В «Декларації про державний суверінітет України» від 16 липня 1990 р. поняття «народ України» трактується як «громадяни Республіки усіх національностей». Їм гарантовано право вільного національно-культурного розвитку, користування рідними мовами в різних сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації. При цьому забезпечується національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя. «Декларацією прав національностей» від 1 листопада 1991 р. було створено правові засади для самоорганізації національних меншин, прояву їхньої ініціативи та політичної активності. Вони отримали державні гарантії прав на сповідання своєї релігії, використання національної символіки, відзначення національних свят, на розвиток вільних контактів з історичною батьківщиною. Вже перші законодавчі акти України узгоджувались з положеннями Загальної Декларації прав меншин ООН та міжнародних пактів про права і свободи особистості. Саме цим можна пояснити широку підтримку не тільки українцями, а й етнічними групами проголошення незалежності України. Про це свідчить аналіз підсумків Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., більш як 90 % учасників якого підтвердили Акт проголошення незалежності України, який відповідає інтересам усіх національностей, що складають народ України.

Закон України «Про національні меншини в Україні», прийнятий Верховною Радою 25 червня 1992 р., ряд інших документів разом з Конституцією України гарантують забезпечення національним меншинам рівних політичних, економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, Конституцією України гарантують забезпечення національним меншинам рівних політичних, економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, Конституція України наголошує: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». Визнавши українську мову державною, Конституція України (ст. 10) водночас гарантує «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Закріплене Законом України про національні меншини України право на національно-культурну автономію гарантує користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в державних закладах або через національні культурні товариства, задоволення потреб у літературі, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, яка не суперечить чинному законодавству. В інших законах України «Про громадянство України»

(1991 р.), «Про освіту» (1992 р.), «Про біженців» (1997 р.) зафіксовано основні тенденції в державній етнополітиці.

Регулювання взаємодії держави з етнічними меншинами є надзвичайно важливим чинником в утриманні оптимального балансу між прагненням національно-патріотичних сил до подальшого зміцнення української держави і потужної хвилею етнічного відродження національних меншин, що характеризується поняттям «етнічний або етнополітичний ренесанс». Воно означає процес етнокультурного оновлення, розвиток специфічних рис етносів в нових умовах як унікального продукту загальносвітової цивілізації. Серед найхарактерніших напрямів етнічного відродження національних меншин в Україні можна виділити:

- утворення національних громадських, політичних, культурно-освітніх товариств. Нині їх діє близько 450, 25 мають всеукраїнський статус, серед них «Партія мусульман України», «Всеукраїнський єврейський конгрес», «Федерація греків», «Союз вірмен України», «Союз німців Криму», «Російський рух» та ін.;

- діяльність художньо-мистецьких колективів. За попередніми підрахунками таких в Україні близько 1200. Задовольняють культурні потреби національних меншин російські театри, Київський циганський театр «Ромен», угорський театр ім. Д. Іллешу в Береговому Закарпатської області, польський фольклорний ансамбль «Яскулки», німецький Камерний хор «Оранта», та ін. При національно-культурних товариствах дії 2,5 тис. колективів художньої самодіяльності, проводяться всеукраїнські фестивалі мистецтв;

- функціонування державних шкіл з повним або частковим навчанням етнічними мовами; за даними Міністерства освіти і науки у 2002/2003 н.р. в Україні діяло 21100 загальноосвітніх навчальних закладів; серед них з українською мовою навчання 16937 шкіл, російською – 1732, румунською – 94; угорською – 69; кримськотатарською – 13; молдовською – 9; польською – 4 та ін. Нині в Україні діє також 156 недільних шкіл з вивченням ассирійської, гагацької, узбецької та інших мов, в яких навчається близько 5 тис. учнів;

- видання газет і журналів. Їх кількість сягала 188 видань на початок 2003 р.; радіомовлення для національних меншин, яке ведуть, зокрема Закарпатська, Одеська облдержтелерадіокомпанії, а також Державна телерадіокомпанія «Крим» та Національна радіокомпанія України;

- видання літератури мовами національних меншин; з цією метою у 1992 р. було утворено Головну редакцію літератури мовами національних меншин. За час функціонування державної видавничої мережі з випуску літератури етнічними мовами побачили світ близько 500 різних видань, надрукованих понад шістдесятьма мовами.

Наведені приклади свідчать не лише про етнічне відродження меншин,а й про реалізацію їх прав в українській державі. У процесі етнополітичного ренесансу відбуваються дискусії навколо пошуку оптимальної стратегії етнополітичного розвитку України. Національно-радикальні політичні сили: Конгрес Українських Націоналістів, Українська Національна Асамблея, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» та інші виступають за побудову моноетнічної держави під гаслом «українська Україна», за особливі права корінно їнації. Національно-демократичні партії правової та центристської організації: НРУ, «Наша Україна», НДПУ та інші, розглядають Україну як національну державу з багатонаціональним складом населення. Національний характер держави при цьому в етнічному, а в державному значенні, використовує термін «українська політична нація». Українська політична нація є спільністю вищого рівня ніж етнічна українська нація. Ядром її є українська титульна нація, яка дала назву державі. Водночас вона об’єднує навколо українців інші етнічні групи країни.

Реалізація цієї ідеї розглядається більшістю науковців, державних діячів як процес консолідації, який забезпечує природні права як українського етносу, так і національних меншин, формує єдиний загальнодержавний інтерес у сфері економіки, політики, культури. Українська держава виступає як загальнонародна, що захищає інтереси всії громадян, зберігає баланс інтересів, соціальну рівновагу і міжнаціональну злагоду. Формування української політичної нації збігається з бажанням неукраїнців зберегти свою самобутність, із прагненням пов’язати своє життя з долею української держави. Таким чином, прагнення зорієнтуватися на міжнародні стандарти з урахуванням власного історичного досвіду дає можливість створити власну оптимальну етнонаціональну модель українського суспільства з гармонією міжетнічного співіснування, непорушністю державного сувернітету та територіальної цілісності України.

Водночас, складність етнополітичних процесів, пов’язана як з минулим, так із недостатньою регуляторною діяльністю молодої незалежної української держави, політична нестабільність суспільства змушують шукати інші форми захисту інтересів національних меншин. Крім культурно-національної автономії, гарантованої державою, останнім часом суспільна думка звертається до ідеї національно-персональної автономії як найпродуктивнішого засобу задоволення потреб різних етнічних груп. Спробував реалізувати її уряд УНР, прийнявши Закон «Про національно-персональну автономію» 1918 р. Привертає увагу право відновлення національно-територіальних одиниць, що було реалізовано в УСРР 1920 – 30 -х рр. – національних районів і національних сільських і селищних рад для етносів, що компактно проживають за межами своєї держави, або з різних причин не можуть створити власну державність. У країні компактно проживають 96% угорців в Закарпатській області, 86% гагаузів в Одеській, 85% греків в Донецькій, 74% румунів у Чернівецькій і 22% у Закарпатській, 71% болгар та 45% молдаван в Одеській областях. Верховна Рада України виступає проти створення національно-територіальних формувань, оскількі це загрожує територіальній цілісності країни і не відповідає її національним інтересам. Згідно з Конституцією Україн6а – унітарна держава. У той же час не слід ігнорувати феномен політизації етносів, які претендують на реальні механізми впливу щодо прийняття політичних рішень, участі у розділі влади, представництва в державних і громадських установах. Завдання сучасної етнополітики – сприяти кожному із неукраїнських народів зайнятя в драбині національного пробудження той щабель, який би найбільше відповідав його потребам і водночас слугував зміцненню самостійної Української держави. Забезпечення контретно-історичного підходу, поєднання плюралізму та інтеграції є кращим національним варіантом етнополітики України.

Надзвичайно складною проблемою для українського суспільства стало відновлення прав депортованих народів. Українська держава зобов’язалась вжити комплекс заходів щодо їх правової, соціально-політичної і культурної реабілітації. Першочергова увага приділяється облаштуванню кримських татар – одного із найчисельніших депортованих народів. Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання, пов’язані з поверненням кримських татар у Кримську АРСР» (1992 р.), «Про утворення Фонду депортованих народів Криму» (1992 р.), «Про утворення Республіканської комісії у справах депортованих народів Криму» (1992 р.) та інші сприяли виділенню матеріальних та фінансових ресурсів на виконання програм економічного та соціально-культурного забезпечення депортованих народів Криму.

На сьогодні в Криму, як вважають дослідники, існує кримсько-татарська національно-персональна автономія: активно діє вертикаль органів національного самоврядування, яка включає Курултай (з’їзд), Меджліс (Центральний виконавчий орган), регіональні і сотні місцевих меджлісів у місцях компактного проживання кримських татар. При президентові Україні діє рада представників кримсько-татарського народу. Кримські татари обрані депутатами Верховної Ради України, Верховної Ради Автономії Республіки Крим (один із них є її віце-спікером), вони складають 12% депутатів місцевих рад. Три кримських татарина є членами уряду АРК. Під патронатом Меджлісу створено кримсько-татарські громадські організації, засоби масової інформації, мережу навчальних закладів, шкіл, класів з національною мовою або з двома мовами навчання, кримсько-татарський музично-драматичний театр, Республіканську кримсько-татарську бібліотеку ім. І.Гаспринського, творчі професійні і самодіяльні колективи. Кримсько-татарська мова є однією з трьох офіційних мов Автономної Республіки Крим. Попри гострі соціально-економічні проблеми, невирішеність питання забезпечення земельними наділами, більшість представників етному, його політична еліта лояльно ставляться до української держави. З одного боку такий напрям етнополітики дає змогу повною мірою релізувати татарам свої національно-культурні інтереси, з другого – проголошує привілейоване становище порівняно з іншими етносами. За даними перепису кримські татари становлять близько 12% населення республіки. Тому держава враховує інтереси інших депортованих народів національних меншин Криму. Наприклад, постійно збільшується кількість недільних шкіл, факультетів вищих навчальних закладів з вивчення болгарської, німецької, вірменської та грецької мов. Вони діють майже в кожному районному центрі автономії. Певні досягнення у здійсненні сучасної етнополітики не заперечують сепаратистської тенденції окремих етносів. Нерідко порушується питання про утворення територіальної автономії і відокремлення (русинство Закарпаття, Крим).

Ускладнення етнополітичної ситуації вимагає державного регулювання міжетнічних стосунків і попередження конфліктів на етнічній основі. Безпосередньо за управління та контроль щодо проведення державної етнополітики відповідає Державний комітет Україниу у справах національностей та міграції з відповідними управліннями і відділами обласних держадміністрацій. Його було створено у 1996 р. після ліквідації відповідного міністерства. При Кабінеті Міністрів діють Фонд розвитку національних меншин, Рада національно-культурних товариств України. Значну роль у справах нацменшин відіграє депутатська постійна комісія Верховної Ради. Український фонд культури розробив спеціальну програму «Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України». Етнонаціональний аспект відбитий у «Комплексній програмі основних напрямів у розвитку культури до 2005 р.». Створення державних структур свідчить про значення етнополітичного фактора для утвердження сувернітету України, побудови правової демократичної держави. Також це є гарантом попередження будь-яких проявів сепаратизму, екстремізму, усунення виявів дискримінації громадян за національною, релігійною або мовними ознаками, захист прав біженців та іммігрантів. Українська держава координує свої зусилля з етнополітики держав, для котрих етнічні меншини України виступають своєрідними діаспорами. Зокрема, у договорі між Україною і Польщею (травень 1992 р.) наголошується, що сторони діють у відповідності до загальновизнаних міжнародних стандартів захисту прав національних меншостей. Договір про державу, співробітництво і партнерство між україною і російською федерацією 31 травня 1997 р. містить положення про те, що обидві держави забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і релігійної сомобутності національних меншин на своїй території. Крім згаданих договорів України уклала ряд угод з питань співробітництва у цій сфері з Литвою, Латвією, Німеччиною та іншими країнами. Таким чином Українська держава об’єднує внутрішні і зовнішні аспекти етнополітики щодо національних меншин.

Негативно впливають на етнополітичні процеси в Україні політична нестабільність суспільства, соціально-економічна і політична криза, використання проблем у сфері етнополітики різними політичними силами, які штучно роздмухають етнорегіональні особливості у боротьбі за владу. Певні державні і політичні структури Росії, Румунії, Угорщини та інших країн стимулюють серед деяких національних меншин антиукраїнські настрої.

Україні вдалося уникнути гострих міжетнічних конфліктів. Але підтримання міжнаціональної злагоди вимагає чималих зусиль, з боку держави – аналіз етнополітичної ситуації в сучасній Україні, прогнозування конфліктних ситуацій у національній сфері. На часі продовження законотворчої роботи, бо не всі статті законів відповідають політичним реаліям. Фактично ігнорується той факт, що між українським етносом та етнічними меншинами існують значні відмінності ціннісних орієнтацій та політичної структури, нерівність у політичній, економічній, культурній сферах життєдіяльності. Не визначені права десятків нечисельнних народностей (караїми, кримчаки). Не враховується поетапний розвиток національних меншин, етнонаціональний вимір етнічних меншин продовжує зводитися до проблем культурництва. За роки незалежності не була затверджена концепція державної національної політики, що негативно вплинуло на розробку базової правової документації, виникло невизначеність держави в деяких питаннях щодо захисту прав національних меншин. Водночас більшість складових згаданої концепції обгрунтувана в публікаціях багатьох науковців і політиків: О. Антонюка, В. Євнуха, І. Кураса, О. Майбороди, Л. Нагорної, М. Панчука та інших. Сучасна етнополітична ситуація в країні вимагає розробку і реалізацію етнонаціональної політики, яка б могла регулювати стосунки між українцями та етнонаціональними групами. Упереджувати конфліктні ситуації в їхній взаємодії, створити умови для їхнього гармонійного переспективного розвитку а складі української дежрави. Надзвичайно важливим чинником є утримання оптимального балансу між прагненням українських національних питріотичних сил до утвердження і потужною хвилею відродження національних меншин. Необхідно також активізувати зусилля усіх громадян України наколо спільних загальнодержавних інтересів, на збереження національного миру.

Видатні постаті:

Керівники української Центральної Ради, які сформували основні заходи її етнополітики:

М. Грушевський – голова української Центральної Ради;

В. Винниченко – голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ;

С. єфримов – генеральний секретар з міжнаціональних справ;

О. Шумський, М. Скрипник – анродні комісари освіти періоду «українізації» 20-х – 30-х рр. ХХ. ст.

Л. Каганович – І секретар ЦК КП(б)У у 1925 – 1927 рр., з 1947 р. – організатор проведення компанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» у повоєнний період;

М.С. Хрущов – І секретар ЦК КПРС з 1953 по 1964 рр., ініціатор боротьби з культом особи Сталіна, демократичних реформ;

Л.І. Брежнєв – генеральний секретар ЦК УПРС з жовтня 1964 р. по листопад 1982 р. – провідник курсу «злиття націй», фактично русифікації українців та інших народностей СРСР;

Л.М. Кравчук, Л.Д. Кучма, В.А. Ющенко – президенти незалежної України, фундатори концепції державної ентополітики.

Хронологія головних подій:

Основні документи української Центральної Ради, в яких містяться положення її етнополітики:

І Універсал Центральної Ради 10(23) червня 1917 р.

ІІ Універсал Центральної Ради 3(16) липня 1917 р.

ІІІ Універсал Центральної Ради 7(20) листопада 1917 р.

Проголошення УНР

Закон «Про національно-персональну автономію УНР» від 9 січня 1018 р.

ІV універсал Центральної Ради 9(22) січня 1918 р.

Проголошення УНР національною державою.

29 квітня 1918 р. – розпуск Центральної Влади

Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Новий етап державної етнополітики.

22 січня 1919 р. – урочисте проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР.

1 серпня 1923 р. – ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили постанову «Про заходи щодо забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови».

Документи, в яких розроблено основні заходи державної етнополітики сучасної України:

16 липня 1990 р. – Декларація про державний сувернітет УРСР.

24 серпня 1991 р. – Акт проголошення незалежності України.

1 листопада 1991 р. – Ухвала Верховною радою України «Декларації прав національностей України»

25 червня 1992 р. – Ухвала Верховною Радою україни Закону «Про національні меншини України».

28 червня 1996 р. – Прийняття Верховною радою України Конституції України.