Мовна культура Стародавнього Китаю

Боротьба між царствами й князівствами в Стародавньому Китаї вимагали від правителів мудрих і довготривалих рішень, для цього вони тримали коло себе радників. Вони сперечалися між собою й ухвалювали оптимальне вирішення проблеми. Це відбувалося серед аристократів, тому й вимоги до промови були відповідні: лаконічність, розумова й емоційна насиченість, відповідальність за кожне слово.

Також рішення монарха могли викликати бунт серед селян, що становили більшість населення. Щоб уникнути цього, монарх мав переконувати народ за допомогою своїх промов.

Середньовічна риторика

У середньовічній Європі риторика була перш за все мистецтвом християнської проповіді. На землях Київської Русі ораторське мистецтво розвивалося під впливом візантійського красномовства, звідки руські майстрислова запозичили цю античну теорію риторики та систему ораторських жанрів. Найвидатнішими зразками давньоруського красномовства є промови князів, зафіксовані в літописах. Розвивалося в Київській Русі йрелігійне красномовство, першим зафіксованим зразком якого вважаються слово князя Володимира післяхрещення киян. А основним його виявом були проповіді, які стали частиною богослужіння.

Видатними майстрами ораторської прози тих часів були митрополит Іларіон (його найвідоміший твір — «Слово про закон і благодать»), Феодосій Печерський (ХІ століття), Климент Смолянич, Кирило Туровський (ХІІ століття), Про особливості риторичного стилю йшлося в «Ізборниках» князя Святослава; до творів ораторського мистецтва відносять повчання Володимира Мономаха; риторичні елементи зустрічаються також у «Слові о полку Ігоревім».

Риторика за Нових часів

У XVI — XVIII ст. на українських землях риторика набула найбільшого розвитку. У навчальних закладах Речі Посполитої, до складу якої входила Україна, вивчалися сім вільних мистецтв, серед яких одне з перших місць посідала риторика. У бібліотеках шкіл були твори латинських авторів, цитати з яких часто використовувалися як граматичні приклади. Отже, учні мали змогу познайомитися з античними зразками риторичною науки. Значний внесок у розвиток риторики зробили викладачі Києво-Могилянської академії. Розвивався проповідницький жанр красномовства. Одним із чинників розвитку ораторського мистецтва була міжконфесійна полеміка, результатом якої стали твори Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького, Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського та інших.

У XIX столітті риторика в Україні переживала занепад через утиски українського слова. У кінці XIX — на початку ХХ століття інтерес до риторики відновлюється через активізаціюполітичного життя; у цей час у красномовності переважають політичні жанри. Цікавість до риторики занепадає з установленням тоталітарної систем, для якої була характерна офіційна риторика зі своїми усталеним засобами.

На зламі XX сторіччя відродження риторичної думки позначилося заснуванням факультетів риторики у навчальних закладах, а також формуванням національних та міжнародних риторичних професійних організацій. Теоретики загалом погоджуються, що вивчення цієї науки відродилося значною мірою завдяки поновленому визнанню важливості мови й уміння переконувати в дедалі більш насиченому засобами масового зв'язку XX столітті. З початком панування реклами та мас-медіа, як-от фотографія, телеграфія, кіно, радіо й телебачення, зросла роль риторики в житті людей.

Викладання риторики в Західній Європі і у США поновилося з кінця 50-х років XX сторіччя. А з появою таких шкіл, як група «µ» («Мю») у Бельгії та Франції, риторику взагалі почали вважати одним із найцікавіших, найактуальніших і найперспективніших напрямів функціонально-комунікативного підходу до вивчення мови.

До визначних теоретиків сучасної риторики належать Хаїм Перельман, Генрі Джонстоун, Кеннет Берк, Маршалл Маклуен та І. В. Річардс.

У сучасній філософії та лінгвофілософії з'явився напрям комунікативної філософії. Його ідея — так звана ідеальна комунікація, або трансцедентна прагматика і трансцедентна риторика. Представники цього напряму (Юрґен Габермас, Вітторіо Гесле та інші) стверджують, що гармонійне суспільство може існувати тільки тоді, коли воно послуговується ідеальною риторикою. Ідея риторики ефективного спілкування та трансцедентної прагматики полягає в тому, щоб якнайбільше членів суспільства були озброєні риторичними знаннями і, спілкуючись між собою, доводили це суспільство до гармонії. Тобто комунікація між різноманітними суспільними осередками, організаціями, установами має бути не конфронтативною, а толерантною та ефективною. Ідея толерантності спілкування ґрунтується на багатьох чинниках, найважливішим серед яких є засвоєння риторичних умінь і навичок.^[1].

2. Поняття полеміки, її співвідношення з дискусією.

Полеміка — стан суперечки, диспут при обговоренні або вирішенні проблем. Разом з цим поняттям використовуються: дебати і дискусія.

Різновид суперечки, що відрізняється тим, що основні зусилля сторін, що сперечаються, направлені на затвердження своєї точки зору з обговорюваного питання. Разом з дискусією полеміка є однією з найпоширеніших форм суперечки. З дискусією її зближує наявність достатньо певної тези, виступаючої предметом розбіжностей, відома змістовна зв'язність, що припускає увагу до аргументів осоружної сторони, черговість виступів що сперечаються, деяка обмеженість прийомів, за допомогою яких спростовується осоружна сторона і обґрунтовується власна точка зору.

Разом з тим полеміка істотно відрізняється від дискусії. Якщо метою дискусії є перш за все пошуки загальної згоди, того, що об'єднує різні точки зору, то основне завдання полеміки— затвердження однієї з протистоячих позицій.

Полеміст— той, хто вправно володіє мистецтвом полеміки або любить полемізувати; головний учасник полеміки.

Полемічна література(від грец. Πολεμιχός — войовничий)— літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру.

3. Чинники, які впливають на дієвість аргументу в ході переконання.

На дієвість аргументів у процесі переконування впливають і такі фактори, як авторитетність джерела інформації, переконливість самої інформації, а також вона залежить від аудиторії, на яку впливають. Аудиторія може ставитись до відповідної інформації та її автора з довірою, сумнівом, недовірою чи навіть з упередженням.

Дієвість переконання залежить від змісту обговорюваної теми, мовної динаміки, сили голосу, ефекту несподіваного повідомлення тощо.

Вченими-психологами було встановлено, що на дієвість аргументів під час переконування впливають такі чинники:

1. Характер джерела інформації, тобто того, хто переконує. 2. Характер самої справи, тобто переконливість того, про що говориться.

3. Характер групи (тобто її склад, погляди тощо), яку переконують.

4. Характер і важливість погляду, який має бути змінений.

5. Характер слухачів.

4. Предмет прокурорської риторики.

На сучасному етапі прокурорську риторику можна розділити на судову та позасудову. Предметом судовоїриторики є промова, як інструмент та засіб правозастосовної діяльності. На думку В. В. Молдована, судова промова – це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справ, у якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи8. Оскільки, виступу суді – один із найскладніших і найвідповідальніших моментів участі прокурора, захисника й інших учасників у кримінальному судочинстві, то їхній успішний виступ неможливий без достатніх юридичних знань та умінь виступати публічно, адже воно само собою не приходить ніколи, слід напружено працювати над собою.

Великого значення у контексті судової діяльності прокурора має промова державного обвинувача. Остання – це, насамперед, докладне і неупереджене дослідження всього вислуханого присутніми в залі судового засідання.

Текст взят из статьи другой инфы нет: РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ РИТОРИКИ У ПРОКУРОРСЬКО-СЛІДЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Георгій Володимирович Попов, кандидат юридичних наук, провідний науковий співробітник Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України Любов Степанівна Дрогомирецька, науковийспівробітник Національної академії прокуратуриУкраїни

5. Прийоми аргументації прокурора під час судових дебатів.

Головним в ораторському митецтві є майстерність переконання. Доказ – це логічна операція обгрунтуван-ня істинності якого-небудь положення (суд- ення).
У кожному доведенні існують три складові частини: ТЕЗА - положення, правильність якого по-требує обгрунтування; АРГУМЕНТИ (основи доведення) – суджен-ня, за допомогою яких доводиться теза; ДЕМОНСТРАЦІЯ (форма доведення) – спо-соби логічного зв”язку між тезою і ргумен-тами.

В практиці використовують такі типи аргументації: 1. Розв”язання лише одного завдання – обгрунтування власної тези; 2. Виконання також одного завдання – критика аргументів супротивника; 3. Поєднання доказу і спростування