Частина третя 6 page

Близько третьої години на правому березі показалися гори, перші відножини ланцюга Покароа-Ренджс, схожі на зруйновані укріплення. На деяких шпилястих гребенях стриміли руїни “па” - стародавніх фортець, зведених винахідливими ‘маорійцями в неприступних місцях. Вони скидались на велетенські орлині кубла.

Сонце вже сідало за обрій, коли човен пристав до крутого берега, захаращеного пемзовими камінцяйи, що їх занесла сюди течія Ваїкато з вулканічних за походженням гір,Тут росло кілька дерев, під якими видалось зручним стати табором. Каї-Куму наказав вивести з човна полонених, чоловікам зв’язати руки, а жінок залишити вільними. Всіх розмістили посеред табору, а навкруг запалили багаття, створивши непереборну вогневу препону.

Перед тим як полонені почули від Каї-Куму про його намір їх обміняти, Гленарван і Джон Манглс радились між собою, в який спосіб повернути собі свободу. А що вони не могли втекти з піроги, то сподівались здійснити свій задум на березі під час зупинки, скориставшись з нічної темряви. Але після Гленарванової розмови з маорійським ватажком здавалось розважливішим відмовитися від утечі. Більш завбачливо було почекати. Обмін виявлявся певнішим засобом порятунку, ніж бійка рукопаш і навіть утеча через невідому країну. Звичайно, чимало різних подій чи обставин могло стати на заваді цього обміну або його затримати, і все ж таки краще було дочекатися наслідків переговорів. Та й справді, що могли вдіяти голіруч десятеро полонених проти трьох десятків добре озброєних дикунів? До того ж Гленарван гадав цілком слушно: мабуть, якийсь видатний ватажок племені Каї-Куму потрапив у полон і маорійці будь-що хотять його повернути.

Наступного дня пірога помчала рікою проти течії ще швидше, ніж напередодні. О десятій годині вона зупинилася на хвилину при впаді невеликої притоки Погайвени, яка зміїлась долинами на правому боці Ваїкато. Тут до піроги Каї-Куму приєднався човен з десятьма тубільцями. Воїни ледь обмінялися між собою вітанням “аїре ме ра”, себто “приходь сюди в доброму здоров’ї”, і обидва човни попливли поруч. Новоприбулі, либонь, тільки-но поверталися після бою з англійськими військами; про це свідчив їхній подертий на шмаття одяг, закривавлена зброя й свіжі рани, що кровоточили ще під лахміттям. Вони були похмурі й мовчазні. З властивою всім диким народам байдужістю вони не звертали жодної уваги на європейців.

Опівдні на заході вималювались вершини Маунгатотарі. Долина, якою текла Ваїкато, почала вужчати. Затиснута стрімчастими берегами ріка лютувала й мчала, наче потужний гірський потік. Але дужі тубільці, що їх зусилля подвоювала й організовувала пісня, підкорюючи своєму ритмові вдари весел, змусили пірогу летіти над пінистими хвилями. Бистрину швидко проминули, й Ваїкато занову поволі заструміла між крутих берегів.

Надвечір Каї-Куму причалив біля підніжжя гір, що їх перші уступи прямовисно спускались до вузького берега.

Там щось із двадцятеро тубільців, висівши із човнів, уже лаштувалися на ніч. Під деревами палали вогнища. Якийсь ватажок, такий же значний, як і Каї-Куму, підійшов до нього повагом і щиро привітався способом “шонгуї”, потершись з ним носами. Полонених відвели до табору й взяли під найпильнішу варту.

Наступного ранку подорож вгору проти течії тривала далі. Маленькими притоками Ваїкато прибували інші човни. До Каї-Куму приєдналось близько шістдесяти воїнів, які, очевидно, брали участь в останніх боях і, так чи інакше постраждавши від англійської зброї, повертались тепер до себе в гори. Подеколи над човнами, що пливли низкою, підносився спів. Один із тубільців заспівував патріотичний гімн, який кликав маорійців на боротьбу за незалежність:

Папа ра ті ваті тіді

І доунга ней...

Сильний дзвінкий голос співця відлунював у горах, після кожної строфи маорійці, б’ючи себе в груди, немов у барабани, підхоплювали хором войовничий приспів. А веслярі ще дужче налягали на весла, і човни, перемагаючи течію, летіли далі, ледь торкаючись води.

Цього дня полонені спостерігали цікаве явище. Близько четвертої пополудні пірога, не зупиняючись і не притишуючи ходи, керована твердою рукою ватажка, увійшла в тісну ущелину. Хвилі шалено вирували, розбиваючись об численні острівці, вельми небезпечні для човнів. Коли б пірога тут перевернулася, її спіткала б, як ніде в іншому місці на Ваїкато, неминуча згуба, бо марно було б шукати порятунку на березі: той, хто ступив би на хисткий драглистий ґрунт, негайно загинув.

В цьому місці річка текла між тими гарячими джерелами, що завжди викликали цікавість туристів. Окис заліза забарвлював в яскраво-червоний колір прибережний мул, де не було й туаза твердої землі. Повітря насичував їдкий сірчаний дух. Тубільці ніби його й не помічали, але полонені гостро відчували задушливі випари, що піднімались з усіх шпар ґрунту, розповсюджувалися з пухирців, які лопались під тиском підземних газів. Та якщо ці важкі випаровування дратували нюх і легені, то зір міг втішатися чудовим видовиськом.

Човни пірнули в густу хмару білої пари. Її сліпучо-білі закрутки громадились над рікою, нависаючи щільною банею. Безліч гейзерів на обох берегах то викидали вгору струми випарів, то розсипалися снопами бризок, немов фонтани й водоспади, створені людиною. Здавалось, якийсь таємний механізм керує, переривчастою грою цих джерел. Вода й пара, змішуючись у повітрі, мінились на сонці всіма барвами веселки.

В цьому місці Ваїкато текла хистким річищем, що немов рухалося й кипіло безперестанку під дією підземного вогню. Неподалік, на схід од ріки, вздовж берегів озера Роторуа, ревли гарячі джерела й курились водоспади Ротомагана й Тетарата, вже оглянуті побіжно деякими відважними мандрівниками. Вся ця v місцевість рясніє гейзерами, кратерами й сірчаними сопками, які повсякчас парують. Крізь них виривається з-під землі надлишок газу, не знаходячи собі виходу через вузькі жерла Тонгаріро й Вакарі, єдиних діючих вулканів у Новій Зеландії.

Дві милі піроги пливли під цим склепінням з густої пари, повиті гарячими хмарками, що клубочились над поверхнею води; тоді раптом сірчаний туман розсіявся, війнуло чистим живодайним повітрям, і мандрівники врешті зітхнули на повні груди. Сірчані джерела лишилися позаду.

Протягом цього дня дужі весла дикунів здолали ще дві бистрини - Гіпапатуа й Таматеа. Ввечері Каї-Куму отаборився за сто миль від злиття Ваїкато й Вайпи. Річка, яка досі прямувала на схід, повертала тут на південь і вливалася в озеро Таупо, наче могутній водоспад у велетенський басейн.

Наступного дня, вгледівши гірську вершину на правому березі, Жак Паганель визначив, що це гора Таубара, близько трьох тисяч миль заввишки.

Опівдні вся валка човнів увійшла через широку протоку до озера Таупо. Тубільці палко вітали шматину, що маяла над високою хижкою на березі. То був їхній національний прапор.

Розділ XI

ОЗЕРО ТАУПО

У предковічні часи через зсуви земної кори утворилося посередині острова, серед нагромаджень лави, величезне провалля, двадцять п’ять миль завдовжки та двадцять завширшки. Вода, линучи з навколишніх гір, згодом виповнила велетенську западину. Вона обернулась на озеро, але озеро-безодню, бо досі жодний лот не спромігся виміряти його глибину.

Таке воно, це дивне озеро Таупо, що лежить на висоті тисяча двісті п’ятдесят футів над рівнем моря, оточене кільцем гір у чотириста туазів заввишки. На заході - величезні шпилясті скелі, на півночі - кілька далеких, вкритих гайками вершин; на сході - широкий піщаний берег, перетятий дорогою, де між кущами пемзові камені блищать, як коштовна оздоба; на півдні, за смугою лісу, - високі конуси вулканів, що велично облямовують цей безмежний водний простір, де інколи лютують бурі, варті океанських циклонів. У цій місцевості все навколо безперестанку кипить і клекоче, немов.велетенський казан, почеплений над підземним вогнем. Земля здригається від його полум’яного дотику, назовні просочується гаряча пара. Земна кора розколюється, наче скорина перепеченого пирога, утворюючи глибокі тріщини, і все плато, безперечно, завалилося б у розжарене горно, якби за дванадцять миль відтіля ув’язнена пара не знайшла б собі виходу крізь жерла Тонгаріро.

З північного берега озера видно цей увінчаний димом і полум’ям вулкан, що здіймається понад невеличкими вогнедишними сопками. Позад нього самітно підноситься серед рівнини інший вулкан - гора Руапагу; вершина її, оповита хмарами, сягає до дев’яти тисяч футів. Ніхто досі не ступав ногою на її неприступну конусувату вершину; ніколи людське око не виміряло глибини її жерла, в той час як тричі за останні двадцять років - дослідники Бідвіль, Дайсон і Гохштеттер - робили виміри більш приступних вершин вулкана Тонгаріро.

З цими вулканами пов’язано чимало легенд, і за іншої оказії Паганель неодмінно познайомив би з ними своїх супутників, розповівши хоча б про сварку, що сталася якось між Тонгаріро та його сусідою й другом Таранакі через жінок. Тонгаріро, запальний, як кожний вулкан, розлютився й вдарив Таранакі, а той, побитий і зневажений, утік долиною Вангані, згубивши дорогою дві величезні брили, й оселився на морському побережжі, де він і дотепер самітно вивишає-ться під ім’ям гори Егмонт.

Але Паганель не мав найменшої охоти розказувати, так само як його товариші - слухати. Вони мовчки оглядали північно-східний берег озера Таупо, куди їх закинула зрадлива доля.

Місія, заснована панотцем Грасом в Пукава на західному березі озера, вже не існувала. Війна вигнала місіонера далеко за межі тих місць, де відбувалося повстання. Полонені були тут самі, цілком залежні від ласки маорійців, що жадали помсти, і саме в тій відлюдній частині острова, куди ніколи не заглядали речники християнства, Каї-Куму, залишивши води Ваїкато, перетнув своїм човном маленький рукавець, обігнув гострий мис і пристав до піщаного східного побережжя озера, під першими відногами гори Манга - незграбного громаддя триста туазів заввишки. Там прослались поля форміуму, дорогоцінного новозеландського льону. Тубільці звуть його “гаракеке”. В цій корисній рослині ніщо не пропадає марно. Її квіти дають чудовий мед: з стеблини добувають клейкувату речовину, що заступає віск і крохмаль. Ще корисніше її листя: свіже, воно править за папір, висушене - за трут; із стеблин, розрізаних вподовж, виробляють мотузки, линви, рибальські тенета; з перебраних і розчесаних волокнинок тчуть ковдри, плащі, пов’язки, скатерки, а з пофарбованої в червоне або чорне тканини виготовляють одяг для маорійських чепурунів.

Цей коштовний форміум росте повсюдно на обох новозеландських островах, як на морському побережжі, так і вздовж річок та понад берегом озер. Його дикі кущі вкривають цілісінькі поля, а червоно-брунатні квіти, схожі на квіти агави, пишно буяють, визираючи з-під довгого й вузького листя, що нагадує своєю формою леза. Нектарії, гожі пташки, які мешкають на полях форміуму, пурхали тут цілими зграями, ласуючи медовим трунком його квітів. В озері хлюпостались табунці приручених качок з чорним у сіро-зелену смужку пір’ям.

За чверть милі від берега, на стрімкій, кручі виднілося “па”, маорійське укріплення, зведене в неприступному місці. Полонених висадили один по одному з човна, розв’язали й повели до цієї фортеці. Стежка, якою вони йшли, перетинала поля форміуму, а далі - зелений гайок, де росли дерева “кайкатеа” з вічним листям і червоними ягодами, австралійська драцена, або “ті” мовою тубільців, і “гуйус”, з якого видобувають чорну фарбу на тканини. Зграї великих голубів з металевим полиском крил, попелястих папуг та безліч шпаків з червонястими чубками, запримітивши людей, знялися й одлетіли геть.

Зробивши чималий гак, Гленарван, Гелена, Мері Грант та їхні товариші увійшли в середину “па”.

Фортецю захищали кілька поясів укріплень. Ззовні - міцний частокіл у п’ятнадцять футів заввишки; другий круг такого самого кілля й лозова огорожа з поробленими в ній стрільницями становили внутрішні пояси укріплення, які оточували плато па, де стояли своєрідні маорійські будівлі та щось із сорок симетрично розміщених хижок.

Полонені вжахнулись, побачивши на палях мертві голови, що “прикрашали” кілля другого поясу. Леді Гелена й Мері Грант відвернули очі, більше з огиди, ніж страху. Ці голови належали забитим у боях ворожим воєначальникам.

Житло Каї-Куму випиталось серед інших менш показних хижок в глибині на перед чималим майданчиком, що його європейці могли б назвати “військовий плац”. Стіни житла споруджено з кілків, законопачених і переплетених гіллям, і оббито всередині матами з форміуму. Оселя сягала двадцяти футів завдовжки, п’ятнадцяти завширшки й десяти заввишки, одним словом, містила три тисячі кубічних футів, - цілком достатньо для новозеландського ватажка.

Ця споруда мала один лише отвір, завішаний щільною матою, що Правила за двері. Виступ даху над війстям мав заглибину на стік дощової води. Житло прикрашали вирізьблені на кінцях кроков фігури, а на його чільній стіні зір відвідувачів тішили зображення листя, символічних фігур і страховищ, гіллясті візерунки - чудернацьке й хаотичне плетиво, витесане різцем тубільних орнаментистів.

Всередині житла глиняна долівка піднімалась над землею вище на півфута. Очеретяні мати й матраци з сухої папороті, вкриті ряднинками з довгого гнучкого листя “тіфи”, правили за ліжка. Яма, викладена камінням, заступала піч, і дірка в покрівлі - комин. Коли дим надто густішав, то врешті виходив через цей отвір, залишаючи на стінах грубий шар кіптяви. Поруч з ватажковою оселею стояли комори, де зберігались запаси Каї-Куму - його врожаї форміуму, картоплі, таро[92], їстівної папороті; поблизу також були зведені вогнища, де на розжареному камінні пекли й варили їжу. Оддалік, у тісних загородах, містилися свині й кози, нечисленні нащадки завезених сюди колись каштаном Куком свійських тварин. Навколо никали собаки, вишукуючи собі сякий-такий вбогий харч. Як видно, маорійці анітрохи не дбали про тварин, що їхнім м’ясом живилися.

Гленарван та його супутники обійняли все це єдиний поглядом. Очікуючи, коли ватажкові спаде на думку про них подбати, вони зупинились біля якоїсь порожньої халупи, де на них посипались прокльони й лайка старих жінок, що зібралися цілим натовпом. Ці гарпії[93] оточили полонених, вимахували кулаками, горлали, погрожували. Кілька англійських слів, котрі вихопилися їм з товстих губ, яснй доводили, що вони вимагають негайної помсти.

Серед цього виття й погроз леді Гелена зовні трималася спокійно, виявляючи мужність, якої, проте, не відчувала в серці. Ця відважна жінка, щоб не стурбувати ще більше свого чоловіка, героїчним зусиллям затамувала свій страх. Бідолашна Мері мало не знепритомніла, і Джон Манглс підтримував дівчину, ладний, захищаючи її, віддати життя, їхні супутники по-різному ставились до зливи прокльонів: одні байдуже, як майор, інші дратувались, ледве стримуючи себе, як Паганель.

Гленарван, бажаючи порятувати дружину від нападу цих старих мегер, підійшов до Каї-Куму й сказав, указуючи на огидливу юрбу:

- Прожени їх.

Маорійський ватажок пильно глянув на свого бранця й нічого не сказав, але, повернувшись до галасливої орди, знаком примусив жінок замовкнути. Гленарван нахилив голову на знак подяки й неквапливо повернувся до своїх.

На майдані вже зібралося близько сотні новозеландців, між ними були й старі, й літні люди, і юнаки. Одні, похмурі але спокійні, очікували розпоряджень Каї-Куму, інші бурхливо виявляли своє нестерпне горе: вони вболівали за своїми родичами й друзями; що загинули в останніх боях.

Серед тих маорійських ватажків, які повстали на заклик Вільяма Томсона, Каї-Куму єдиний повернувся до берегів рідного озера й перший сповістив плем’я. про поразку наці ональнего повстання на рівнинах долішньої Ваїкато. З двохсот воїнів, які пішли під його рукою захищати рідну землю, повернулось лише п’ятдесят. Правда, дехто з цього війська потрапив у полон до загарбників, та скільки ж було тих, що полягли на полі битви й вже ніколи не побачать землі своїх пращурів!

Ось чим був викликаний той глибокий розпач, який з прибуттям Каї-Куму пойняв усе плем’я. Сюди ще не дійшли чутки про останню поразку, і тяжка звістка вразила всіх, наче грімниця.

В дикунів усяке горе, душевний біль знаходить звичайно вихід у фізичних проявах. Тож родичі й друзі вбитих воїнів, насамперед жінки, роздирали собі гострими черепашками обличчя й плечі. Кров бігла цівками й змішувалась із слізьми. Що дужчий розпач, то глибші порізи. Страшно було дивитися на цих нещасних скривавлених новозеландок, стуманілих з горя.

Була ще й інша причина, дуже поважна з погляду тубільців, котра посилювала їхній відчай: друг або родич, за яким вони тужили, не тільки не існує більше, але й кістки його не спочиватимуть в сімейній могилі. За віруванням маорійців, для загробного життя померлого необхідно, аби його кістки зберігалися в родичів. Не тіло, яке обертається на тлін, а саме кістки тубільці старанно складають, чистять, скребуть, навіть глянсують і лакують, аж по тому остаточно ховають в “удупа”, тобто “домі слави”. Могили прикрашають дерев’яними статуями, на яких з віртуозною точністю відтворюють татуювання небіжчика. А тепер могили стоятимуть пусткою, релігійні церемонії не відбудуться, і кістки, якщо їх не погризуть дикі пси, білітимуть непоховані на бойовищі.

Отже вияви розпачу посилились. До погроз жінок долучились прокляття чоловіків. Чимдуж лунала лайка, жести ставали дедалі погрозливіші. Галас щохвилини міг перейти в звірячий самосуд.

Каї-Куму, побоюючись, видимо, що не спроможеться стримати фанатиків свого племені, звелів одвести полонених до священного дому, введеного у протилежному кінці па, над самісіньким урвищем. Ця будова спиралася на кам’яну скелю, котра здіймалась над нею ще на сто футів і завершувала доволі крутим схилом прилеглий до цього боку край укріплення. В священному домі, або “Варе-Атуа”, жерці - “арікі” - навчали новозеландців релігії. Простора, зачинена з усіх боків хижа зберігала в своїх стінах священну добірну їжу, яку бог Мауї-Ранга-Рангі поїдав устами своїх жерців.

Тимчасово врятовані від люті тубільців полонені про-стяглись долі на матах з форміуму. Виснажена до краю леді Гелена, сили якої вже були вичерпані, схилилась на руки чоловіка. Гленарван, міцно пригорнувши її до себе, повторював:

- Не втрачайте мужності, моя люба, небо змилується, над нами.

Ледь полонених зачинили, як Роберт видерся на плечі Вільсонові й примудрився вистромити голову в щілину між дахом і стіною, завішаною низками амулетів. Відціль він зміг обійняти очима всю на аж до житла Каї-Куму.

- Вони зібралися навколо ватажка, - зашепотів хлопчина, - вимахують руками... виють... Каї-Куму хоче говорити...

Він помовчав трохи, тоді заговорив знову:

- Каї-Куму щось каже до них. Дикуни затихли... Слухають його...

- Очевидно, - сказав майор, - Каї-Куму, оберігаючи нас, має певну особисту мету. Він хоче обміняти полонених на ватажків свого племені! Та чи пристануть його воїни на такий обмін?

- Так... вони його слухають, - шепотів Роберт далі. - Вони розходяться... Одні повертаються до своїх хижок... інші залишають фортецю...

- Ти правду кажеш? - скрикнув майор.

- Так, пане Мак-Наббсе, - підтвердив Роберт, - Каї-Куму залишився сам з воїнами, що прибули в човні. Еге! Один з них прямує до нас.

- Злазь, Роберте, -наказав Гленарван.

Тут леді Гелена підвелася й схопила чоловіка за руку.

- Едварде, - мовила вона твердим голосом, - ні. я, ні Мері Грант не повинні потрапити живими до рук дикунів!

І, кажучи це, вона простягла Гленарванові набитий револьвер.

- Зброя! - вигукнув він, і очі його заблищали.

- Так! Маорійці не обшукують полонених: жінок. Але ця зброя, Едварде, - для нас, тільки для нас!

- Гленарване, - квапливо попередив Мак-Наббс, - сховайте револьвер! Це ще не на часі...

Револьвер зник під Гденарвановою одежею. Мата, що закривала вхід, одхилидася. Увійшов тубілець і подав знак йти за ним. Гленарван з товаришами, тримаючись щільною купкою, перетнули на й зупинилися перед Каї-Куму.

Навколо ватажка зібрались найзначніші воїни його племені. Поміж них вирізнявся маоріець, чия пірога приєдналась до піроги Каї-Куму там, де Погайвена впадає у Ваїкато. Це був кремезний чолов’яга років сорока з похмурим звірячим обличчям. Звався він Кара-Тете, тобто новозеландською мовою “Яросливий”. Каї-Куму ставився до нього з певною повагою, а вишукане татуювання Кара-Тете свідчило про його високе становище серед одноплемінців. А втім, спостережлива людина зрозуміла б: між. двома ватажками існує суперництво. Майор зауважив, що впливовість Кара-Тете дратувала Каї-Куму. Обидвое стояли на чолі могутніх племен Ваїкато й мали однакову владу. Отож хоч зараз Каї-Куму всміхався, в очах його залягла глибока ворожість.

Каї-Куму почав допит.

- Ти англієць? - спитав він Гленарвана.

- Англієць, - не вагаючись одказав той, розуміючи, що треба відповісти саме так, аби полегшити обмін.

- А твої супутники? - питав далі Каї-Куму.

- Мої супутники так само англійці, як і я. Ми мандрівники, наш корабель загинув. Але, коли хочеш знати, ми не брали участі у війні.

- Ну то й що? - брутально втрутився до розмови Кара-Тете. - Всі англійці - наші вороги. Твої земляки загарбали наш острів, попалили наші селища!

- Вони чинять несправедливо, - мовив повагом Гленарван. - Це я кажу тому, що так думаю, а не тому, що я в твоїй владі.

- Слухай, - знову заговорив Каї-Куму. - Тогонга, верховний жрець Нуї-Атуа[94], потрапив до рук твоїх братів. Він - бранець пакекас[95]. Наш бог велить нам врятувати його життя. Я хотів би вирвати твоє серце, я хотів би, щоб твоя голова й голови твоїх супутників довічно стирчали на палях цієї огорожі! Але Нуї-Атуа сказав своє слово.

Кажучи це, Каї-Куму, який досі чудово володів собою, аж затремтів з люті, й дике збудження спотворило його вид.

Проте за кілька хвилин він спитав уже спокійнішим голосом:

- Чи думаєш ти, що англійці обміняють тебе на нашого Тогонга?

Гленарван завагався й пильно подивився на маорійського ватажка.

- Я не знаю, -мовив він; помовчавши хвилину.

- Відповідай, - наполягав Каї-Куму, - чи твоє життя варте життя нашого Тогонга?

- Ні, - відповів Гленарван, - я не ватажок і не жрець серед своїх.

Паганель, вражений цією відповіддю, здивовано глянув на Гленарвана.

Каї-Куму, здавалось, також зчудувався.

- Отже, ти сумніваєшся? - спитав він.

- Я не знаю, - повторив Гленарван.

- Твої не погодяться обміняти тебе на нашого Тогонга?

- Самого мене? Ні. Нас усіх - можливо.

- В нас, маорійців, міняють голову на голову, - мовив Каї-Куму.

- Запропонуй спочатку обміняти свого жерця на цих жінок, - сказав Гленарван, указуючи на Гелену й Мері Грант.

Гелена хотіла кинутися до чоловіка, але майор затримав її.

- Ці дами, - казав далі Гленарван, шанобливо схилившись перед Геленою й Мері Грант, - посідають високе становище в своїй країні.

Ватажок холодно глянув на свого полоненого. Недобра усмішка скривила його уста; але він одразу ж затамував її й відповів, ледь стримуючись.

- Ти сподіваєшся обманути Кай-Куму брехливими словами, клятий європейцю? Ти гадаєш, очі Каї-Куму не вміють читати в людських серцях?

І, вказавши на Гелену, додав:

- Це твоя жінка!

- Ні! Моя! - вигукнув Кара-Тете.

Відштовхнувши полонених, він простяг руку й поклав її на плече Гелени, яка пополотніла від цього дотику.

- Едварде! - крикнула нещасна жінка, заціпенівши з жаху.

Гленарван, не зронивши й слова, підняв руку. Розлігся постріл. Кара-Тете впав мертвий.

На звук пострілу сила тубільців повискакували з хижок. Фортеця за хвилину захрясла людьми. Сотні рук загрозливо простяглись до нещасних полонених. Револьвера видерли з Гленарванових рук.

Каї-Куму метнув на Гленарвана дивний погляд. Потім, прикривши вбивцю одною рукою, він підніс другу, втихомирюючи натовп, готовий кинутися на “триклятих європейців”.

Урешті його голос узяв гору над лементом юрби.

- Табу! Табу! - закричав він щосили.

По цім слові натовп завмер нерухомо перед Гленарваном і його супутниками, вмить врятованими немов якоюсь надприродною силою.

За кілька хвилин полонених відвели до їхньої в’язниці - священного дому Варе-Атуа.

Але ні Роберта Гранта, ні Жака Паганеля поміж них не було.

Розділ ХІІ

ПОХОРОН МАОРІЙСЬКОГО ВАТАЖКА

Каї-Куму, як то часто бувало в Новій Зеландії, поєднував звання “арікі”, тобто жерця, й ватажка племені. Як жрець, він мав право накладати на людей та речі заборону - табу.

Ця заборона, спільна зі звичаями полінезійських народів, має на меті насамперед негайно припинити будь-які зносини з тими особами або вживання тих речей, на які накладено табу. За віруваннями маорійців того, хто доторкнеться нечестивою рукою до істоти чи речі, проголошеної табу, розгніваний бог покарає смертю. Коли ж божество не поспішає помститися за образу, жерці не загаються самі здійснити помсту.

Ватажки проголошують табу подеколи з політичних міркувань, але звичайно його застосовують у щоденному приватному житті. Табу накладають на кілька днів за різних обставин: коли тубілець підстриже собі волосся, після процедури татуювання, коли він змайструє собі пірогу, збудує хату, коли небезпечно хворий і коли він помирає. Якщо непередбачливе споживання загрожує винищити рибу в річках або спустошити завчасно плантації солодких пататів, то на рибу й патати накладають табу. Щоб позбутися настирливих відвідувачів, ватажок накладає табу на свій дім. Аби повернути собі на користь зносини з якимсь іноземним судном, він накладає на нього табу; так само він чинить, коли хоче позбавити покупців якогось європейського купця, що викликав його невдоволення. Заборона ватажка нагадує колишнє вето королів.

Якщо на певну річ накладено табу, ніхто не може до неї доторкнутися, не зазнавши кари. Коли тубілець підлягав такій забороні, то протягом певного часу він не має права доторкатися до тої чи іншої їжі. За такої ситуації заможній людині допомагають раби, котрі напихають їй рота їжею, яку вона не може брати руками; вбогі змушені самі ловити їжу ротом, і тоді табу обертає їх на тварин.

Отож цей своєрідний звичай скеровує й визначає найдрібніші вчинки новозеландів. Він здійснює під виглядом божества постійне втручання до соціального й особистого життя. Табу набуло сили закону, й можна сказати, що все тубільне судочинство, незаперечне й ніким не заперечуване, полягає зрештою в повсякчасному застосуванні табу.

Табу, накладене на ув’язнених у Варе-Атуа полонених, було довільним і мало врятувати їх од люті тубільців. Почувши це слово, кілька друзів та прихильників Каї-Куму враз зупинились і взяли полонених під свій захист.

Однак Гленарван не тішив себе оманою щодо тої долі, яку йому готували. Тільки своєю смертю він може заплатити за вбивство ватажка. Але серед диких народів смерть - лише кінець довгих тортур. Отже Гленарйан приготувався тяжко спокутувати те природне обурення, котре спонукало його піднести озброєну руку; та вій усе ж сподівався, що гнів Каї-Куму впаде на нього самого.

Яка жахлива ніч судилася Гленарванові та його товаришам! Хто зміг би змалювати глибину їхньої тривоги, виміряти безмежність страждань? Бідолаха Роберт і мужній Паганель так і не повернулися. Їхня доля ні в кого не викликала сумнівів. Хіба ж не стали вони першими жертвами лютої помсти тубільців? Надія на їхній порятунок зникла навіть у Мак-Наббса, котрий нелегко впадав у відчай. Джон Манглс почував, що мало не божеволіє перед мовчазним розпачем розлученої з братом Мері Грант. Гленарван думав про одчайдушні благання Гелени, яка, рятуючись від тортур чи рабства, воліла вмерти від його руки. Чи ж стане в нього мужності виконати її страшне прохання?

“А Мері - чи ж маю я право її вбити?” - з болем думав Джон.

Про втечу не було чого й мріяти. Десятеро воїнів, озброєних з голови до ніг, вартували біля входу до Варе-Атуа.

Настав ранок 13 лютого. Тубільці немов забули про полонених, яких захищало табу. У домі зберігались деякі харчі, але нещасні ледве до них доторкнулись. Голод відступив перед душевними муками. День минув, але не приніс їм будь-якої зміни, ані надії. Очевидно, година похорону ватажка мала збігтися з годиною страти.

Та коли Гленарван розумів, що Каї-Куму тепер мусив відкинути саму думку про обмін полоненими, майор зберігав іще хистку надію.

- Хтозна, - казав він, згадуючи, яке враження справила смерть Кара-Тете на маорійського ватажка, - хтозна, чи не відчув Каї-Куму в глибині душі, що він вам зобов’язаний за послугу?

Та незважаючи на міркування Мак-Наббса, Гленарван не хотів спокушати себе сподіванками. Наступний день також минув, але ніщо не вказувало на готування тубільців до страти. А причина затримки полягала ось у чім.

За віруваннями маорійців, душа померлого протягом трьох днів живе в тілі небіжчика, й тому труп ховають тільки через три доби. Цього звичаю, який змушує відкладати поховання, додержують дуже суворо. До 15 лютого на стояла безлюдна, наче пустка. Джон Манглс, злізши на Вільсонові плечі, часто оглядав зовнішні укріплення. Жодний тубілець не показувався. Змінялася лише варта, що пильно стерегла вхід до священного дому.

Але на третій день хижки відчинилися. Дикуни - чоловіки, жінки, діти, себто кілька сотень маорійців, - зібралися в фортеці, спокійні й мовчазні.

Каї-Куму вийшов із своєї оселі й, оточений найвидатні-шими воїнами племені, зійшов на земляну насип заввишки кілька футів посередині па. Натовп тубільців з’юрмився півколом трохи оддалік від нього. Всі стояли мовчки.