Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Частина перша 9 page





- Ти дуже любиш його, Роберте?

- Так, сер. Тато був завжди такий добрий до мене і до сестри. Лише про нас він і піклувався. Він завжди привозив нам подарунки з тих країв, де подорожував. А як він пестив нас, коли повертався додому! Хіба можна це забути? О, ви також полюбите його, коли його взнаєте! Мері схожа на нього. В неї такий самий ніжний голос, як і в нього. Правда ж, дивно, що в моряка ніжний голос?

- Так, це трохи незвичайно.

- Я й зараз бачу його перед собою, - говорив далі хлопець, наче сам до себе. - Добрий любий тато! Коли я був іще зовсім маленький, він заколисував мене на колінах і завжди наспівував старовинну шотландську пісеньку про наші рідні озера. Цей наспів часом навертається мені на пам’ять. І Мері теж. О, сер, як ми його любили! Знаєте, мені здається, тільки малі діти можуть так любити батька!

- Але, доходячи літ, вони навчаються його поважати, мій хлопчику, - відповів Гленарван, розчулений цими словами, що вихопились з глибини юного серця.

Під час цієї розмови їхні коні уповільнили ходу й тепер йшли ступою.

- Ми знайдемо його, правда? - сказав Роберт по кількох хвилинах мовчанки.

- Звичайно, знайдемо. Талькав навів нас на його слід, а я йому вірю.

- Талькав - славний індіанець.

- Безперечно.

- Знаєте що, сер?

- Скажи, любий мій.

- Я хочу сказати, що навколо вас усі - такі хороші люди! Леді Гелена - я дуже її люблю! - майор, завжди такий спокійний, капітан Манглс, пан Паганель і матроси з “Дункана”, такі сміливі й такі віддані!

- Так, я знаю це, мій хлопчику.

- А ви знасте, що ви - найкращий за всіх?

- Ні, якраз цього я й не знаю!

- Ну, то знайте це, сер! - і Роберт, схопивши Гленарванову руку, палко її поцілував.

Гленарван похитав головою з ласкавим докором, і на цьому їхня розмова урвалася, бо Талькав, який далеко їх випередив, подав знак не відставати. Не можна було гаяти часу і забувати про тих, хто залишився позаду.

Вершники погнали швидким клусом, але невдовзі стало очевидно, що коні, за винятком Тауки, неспроможні так бігти довго. Опівдні довелось дати їм годину перепочинку. Вони зовсім пристали й навіть не схотіли підживитися “аль-фафарою” - місцевим гатунком люцерни, яка геть висохла й перегоріла під пекучим сонячним промінням.

Гленарвана огорнув неспокій: ознаки посухи не зникали, а відсутність води могла призвести до непоправного лиха. Талькав нічого не казав, мабуть, гадаючи, що в нього, коли Гуаміні справді пересохла, ще буде час розпачувати; а втім, чи знає взагалі індіянське серце, що таке розпука?

Отже, він знову попрямував уперед, і хоч-не-хоч, спонукані батогом і острогами, коні вирушили вслід за ним, але ступою - на більше вони вже не були здатні.

Талькав, звісно, міг би випередити супутників, бо Таука за кілька годин домчала б його до річки. Це, безперечно, спадало йому на думку; але безперечно також, що він не хотів покидати їх самих серед пустелі. Тому він присилував Тауку стишити ходу.

Таука скорилась не одразу - вона опиралась, голосно іржала, спинилася; щоб її приборкати, знадобилась не стільки сила її господаря, як умовляння. Талькав справді розмовляв зі своєю Таукою, і якщо вона не відповідала йому, то принаймні його розуміла. Талькавові слова, напевно, були дуже вагомі, бо, “посперечавшись” деякий час, Таука врешті поступилася й пішла повільною ходою, хоч досі гризла вудила.

Та якщо Таука зрозуміла Талькава, то й Талькав розумів її. Тямка істота якимсь вещим інстинктом відчула в повітрі вологість; вона поривчасто, жадібно втягувала повітря, облизувалась і кляскала язиком, немов вмочувала його У живодайну вологу. Патагонцеві стало ясно: вода недалеко. Він підбадьорив супутників, пояснивши їм, чому Таука нетерпеливиться; та незабаром і їхні коні відчули вологість повітря. Вони напружили останні сили й побігли скоком за Таукою.

Близько третьої години попереду в видолинку забіліла срібляста смужка, що мінилась на сонці.

- Вода! - вигукнув Гленарван.

- Вода, вода! - закричав і собі Роберт.

Уже не потрібно було підганяти коні; сердешні тварини, відчувши приплив сил, помчали щодуху вперед. За кілька хвилин вони добігли до Гуаміні і разом з вершниками кинулись в благодатні струмені. Їхні господарі змушені були мимоволі скупатися, за чим, однак, їм і на думку не спало жалкувати.

- Як хороше! - вигукнув Роберт, з насолодою тягнучи воду просто серед річки.

- Стримуй себе, не пий багато, - застерігав його Гленарван, хоч сам аж ніяк не подавав прикладу поміркованості.

Деякий час було лиш чутно, як люди й коні квапливо ковтали воду. Що ж до Талькава, то він пив спокійно, повагом, маленькими ковтками, “довгими, мов ласо”, як кажуть патагонці. Він ніяк не міг задовольнити спрагу, і його супутники почали вже побоюватися, щоб він не випив усієї річки.

- Отже, - мовив Гленарван, - сподівання наших друзів не марні; хай тільки вони добудуться до Гуаміні, - знайдуть тут досхочу свіжої чистої води, звичайно, якщо Талькав не вип’є її до останку!

- Може, поїдемо їм назустріч? - спитав Роберт. - Вони на кілька годин раніше позбулись би тривоги й спраги.

- Звісно, мій хлопчику, але куди набрати води? Адже наші бурдюки залишились у Вільсона. Ні, зачекаймо їх тут, як домовились. Вони, певне, приїдуть лише вночі, бо ж дорога неблизька, та й коні слабі, посуваються ступою. Приготуймо ж їм добру вечерю і добрий захисток на ніч.

Талькав не чекав, доки Гленарван загадає йому розшукати зручне місце, щоб стати на привал. Він дуже зрадів, знайшовши на березі річки “рамаду” - загін для худоби, загороджений з трьох боків. Тут можна було чудово розташуватися, правда, тим, хто не боїться спати просто неба - а це анітрохи не бентежило Талькавових супутників. Годі було й мріяти про щось вигідніше, і мандрівники залюбки простяглиеь на землі проти сонця, щоб висушити одіж, набряклу від води.

- Тепер, коли ми маємо де ночувати, - сказав Гленарван, - треба думати про вечерю.

Хай наші друзі будуть задоволені з розвідників, котрих вони послали вперед, сподіваюсь, їм не доведеться скаржитись. Я гадаю, що, пополювавши з годину, ми не гаємо марно часу. Ти готовий, Роберте?

- Так, сер, - відповів той, підводячись і беручи

Полювання спало Гленарванові на думку тому, що до берегів Гуаміні, здавалось, позбігалась уся дичина з навколишніх рівнин. То тут, то там злітали зграйки “тінаму” - червоних куріпок, які ведуться в пампі, чорних рябців з породи сивкових, відомих тут під ім’ям “теру-теру”, жовтих деркачів і водяних курочок з чудовим зеленим пір’ячком. Чотириногих не було видно, але Талькав дав на здогад, що вони ховаються у високій траві й густих навколишніх заростях. Мисливцям варто було зробити лише кілька кроків, аби опинитися в справжньому царстві дичини.

Полювання почалося. Мисливці, нехтуючи спочатку пір’ям заради шерсті, свої перші постріли націлили у великих звірів. Вони сполохали сотні диких кіз і гуанако, подібних до тих, що так шалено налетіли на них у верховинах Кордільєр. Але ці полохливі тварини тікали стрімголов, так що наблизитись до них на відстань пострілу з рушниці було неможливо. Тоді мисливці спрямували свою увагу на дичину менш лякливу й прудку, котра, до речі, щодо споживності й смаку не залишала бажати кращого. Вполювали з десяток куріпок і деркачів, а Гленарванові пощастило підстрелити “таїтетр” - товстошкуру рудувату тварину з поріддя пекарі, що мала дуже смачне м’ясо - отож здобич була варта пороху.

За півгодини набили дичини, скільки їм було потрібно. Роберт вніс свою пайку, влучивши в армаділа - химерну тварину з родини беззубих, щось подібне до “тату” - броненосця, завдовжки півтора фута, вкриту панциром з костистої рухливої луски. Патагонець запевнив, що з Робертової здобичі вийде пречудова печеня. Хлопчик дуже запишався з свого успіху.

Що ж до Талькава, то він дав можливість своїм супутникам помилуватися полюванням на “нанду” - особливої породи навдивовижу прудконогих струсів, що живуть тільки в пампі. Індіанець не намагався хитрощами заманити нанду; він пустив коня скочки, просто на струса, щоб наздогнати його одразу, бо знав - коли він схибить напочатку, то нанду, тікаючи, зажене й коня й мисливця нескінченними кривулями й зигзагами. Наблизившись на потрібну відстань, Талькав метнув дужою рукою свій бола так влучно, що той зразу обкрутився навколо ніг нанду. За хвилину птах уже лежав на землі.

Індіанець полював струса не заради мисливської втіхи; м’ясо нанду надзвичайно смачне, і Талькав хотів додати цю страву до загальної вечері.

Отож до рамади принесли низку червоних куріпок, Таль-кавового струса, Гленарванового пекарі й Робертового тату. Зі струса й пекарі відразу здерли цупку шкіру, а м’ясо нарізали тоненькими скибками. Що ж до армаділа, то він носить на собі власне деко-панцир; так його й поклали на розжарене вугілля.

Мисливці задовольнились вечерею з самих куріпок, полишивши друзям поживнішу печеню. Їжу запивали свіжою водою - її було визнано за найкращий напій, смачніший понад усі портвейни світу і навіть “ускебо”[44], улюблену в верховинній Шотландії.

Подбали і про коней. Зібраного в рамаді сіна було коням задосить і на харч і на постілку. Отак попорядкувавши, Гленарван, Роберт і індіянин загорнулись у свої пончо і простяглись на “перині” з альфафари - звичайному ложі мисливців у пампі.

 

 

Розділ XIX

ЧЕРВОНІ ВОВКИ

 

Запала ніч. Ніч перед молодиком, коли нічне світило заховане від очей всіх мешканців землі. Лише зірки осявали рівнину своїм хистким світлом. На темному небозводі згасали повиті туманом сузір’я Зодіака.

Гуаміні повільно й безгучно котила свої хвилі. Птахи, звірі, ящірки спочивали від денних турбот; глибока тиша, тиша пустелі, огорнула неозору пампу.

Гленарван, Роберт і Талькав підкорились всевладному законові: простягнувшись на м’якій люцерновій постелі, вони спали міцним сном. Знесилені коні теж полягали на землю. Тільки Таука, як справжній чистокровний кінь, спала навстоячки, випроставшись на своїх міцних струнких ногах, зберігаючи і в годину відпочинку ту саму горду поставу, що й у русі, готова летіти вперед на перший поклик хазяїна. Було зовсім тихо, і багаття, ледь жевріючи, кидало останні тьмяні відсвіти в безмовну темряву.

Однак близько десятої години, після зовсім короткого сну Талькав прокинувся. Очі його під зсунутими бровами рСтали пильно вдивлятись у темряву, нашорошені вуха назмагались впіймати невловимі шерехи рівнини. Враз на його обличчі, звичайно такому велично-спокійному, відбилась неясна тривога. Відчув він наближення заброд-індіянів чи, може, якогось хижого звіра, що завжди блукають поблизу річок? Це припущення здалось йому, мабуть, найімовірнішим, бо він кинув швидкий погляд на купу палива в загорожі і ще дужче стривожився. Адже ця суха альфафара напевно швидко згорить, і нічим буде відстрахати зухвалих І хижаків.

Талькавові, що зважив всі ці обставини, залишалось тільки чекати на дальші події, і він чекав, напівпідвівшись, охопивши голову руками й спершись ліктями на коліна, втупивши погляд удалину, як людина, що її збудила зненацька і нагла тривога.

Так минула година. Хтось інший на місці Талькава, заспокоєний навколишньою тишею, знов уклався би спати. Але там, де чужинець не побачив би нічого непевного, збуджене й загострене природпе чуття підказало індіянинові, що небезпека близько. Раптом Таука стиха заіржала. Повернувши голову до війстя рамади, вона втягувала тріпотливими ніздрями повітря.

- Таука зачула якогось ворога, - пробурмотів Талькав і вийшов за огорожу, щоб пильно оглянути рівнину.

Навколо досі стояла тиша, але вона була неспокійна. Талькав помітив якісь тіні, що нечутно сновигали серед кущів курра-маммель. Тут і там миготіли рухливі блискучі цятки - вони то схрещувались, то згасали, то знову засвічувались. Здавалось, на величезному дзеркалі лагуни сплітались у фантастичному танку відблиски якихось казкових ліхтарів. Чужинець, безперечно, узяв би ці летючі іскри за світляків, котрі мерехтять вночі в багатьох місцях пампи, але Талькава вони не могли ввести в оману: він збагнув, що то за ворог. Індіянин набив рушницю і став на чатах біля входу в рамаду.

Він чекав недовго. Чудний крик - чи то гавкіт, чи то виття, - розітнувся пампою. Йому відповів постріл з карабіна, і тоді залунали жахливі зойки, немов заволала враз сотня горлянок.

Нагло розбурхані, Гленарван і Роберт зірвалися на рівні ноги.

- Що сталося? - вигукнув Роберт.

- Індіанці? - запитав Гленарван.

- Hi, - відповів Талькав, - агуари.

- Агуари? - запитуючи Гленарвана поглядом, перепитав Роберт.

- Так, - відповів той, - червоні вовки пампи.

Обоє схопили зброю і приєднались до Талькава. Він указав на рівнину, відкіля долинав жахливий концерт хижаків. Роберт мимоволі відступив на крок.

- Ти не боїшся вовків, мій хлопчику? - спитав його Гленарван.

- Ні, сер, - твердо відказав хлопчина. - З вами я нічого не боюся.

- От і гаразд. Ці агуари не дуже страшні; якби їх не була така сила, вони мене зовсім не турбували б.

- Хай хоч і сила! - відказав Роберт. - Ми ж добре озброєні, спробуй лишень до нас підійти!

- І ми їх гостинно зустрінемо!

Кажучи так, Гленарван хотів заспокоїти хлопчика, але потай з жахом думав про зграю розлючених нічних хижаків. Може, їх налічувалось тут кілька сотень, - і трьом чоловікам, хоч би й добре озброєним, не до снаги буде відборонитись від такої тьми звірів.

Коли патагонець вимовив слово “агуар”, Гленарван одразу згадав: так у пампі називають червоного вовка. Природознавцям цей хижак відомий під назвою canis jubatus. Заввишки він як великий собака, з лисячою головою, червоно-брунатний на масть, а вздовж хребця в нього стовбурчиться, неначе грива, смуга чорної шерсті. Це дуже меткий і надзвичайно сильний звір. Живе він переважно поблизу боліт і плавом переслідує водяних тварин. Ніч вигонить червоного вовка із його лігва, де він спить удень. Особливо бояться його в естансіях, тобто великих скотарських господарствах, розташованих у пампі, бо голодний агуар нападає навіть на велику худобу й чинить чималі спустошення. Зустріч з поодиноким червоним вовком не страшна, але зі зграєю голодних агуарів - вельми небезпечна, і краще вже наразитися на одного кугуара чи ягуара, з яким можна битись сам на сам.

Дослухаючись до виття, вдивляючись у тіні, котрі метались рівниною, Гленарван збагнув, що до берегів Гуаміні бігло безліч агуарів. Вони нюхом відчули здобич - коняче й людське м’ясо, і кожен з них покладав собі повернутися до лігва з своєю часткою. Отже, мандрівникам загрожувала страшна небезпека.

Тим часом коло вовків щільнішало. Коні пробудилися й кинулись, пойняті жахом.

Лише Таука била копитом у землю, силкуючись розірвати недоуздок, щоб звільнитись і помчати геть звідсіль. Талькав безперестанку насвистував - тільки в такий спосіб можна було її вгамувати. Гленарван і Роберт стали біля входу в рамаду, готові до оборони. Вони вже націлились у перший ряд агуарів, аж раптом Талькав одвів рукою вгору їхню зброю.

- Чого хоче Талькав? - спитав Роберт.

- Він нам забороняє стріляти, - відповів Гленарван.

- Чому?

- Може, він вважає, що не настав час!

Але причина Талькавової поведінки була набагато важливіша, й Гленарван зрозумів це, коли індіанець, перевернувши свою відкриту порохівницю, показав - вона майже порожня.

- Ну, що? - спитав Роберт.

- А те, що треба берегти наші припаси. Сьогоднішнє полювання нам дорого обійшлося, свинцю й пороху залишилося обмаль. Вистачить на пострілів двадцять.

Хлопець нічого не сказав.

- Ти не боїшся, Роберте?

- Ні, сер.

- То й добре, мій хлопчику.

О цій хвилині розітнувся постріл: Талькав звалив на землю надо зухвалого звіра. Вовки, що насувались щільними лавами, відступили й з’юрмились кроків за сто від загону. Зараз же Гленарван, на знак індіанця, заступив його місце, а Талькав заходився згрібати постілки, суху траву, все, здатне горіти. Згорнувши все на купу біля входу в рамаду, він укинув туди кілька розжарених вуглинок. Невдовзі на чорному тлі неба запалала висока вогняна завіса, і між омахами полум’я можна було розгледіти рівнину, освітлену рухливою загравою. Тепер Гленарван пересвідчився на власні очі, проти якої сили-силенної хижаків їм доводилось боронитись. Навряд чи хто бачив будь-коли таке страхітливе збіговище вовків, та ще й до краю збуджених голодом. Вогняна перепона, що її спорудив Талькав, зупинила агуарів, але й подвоїла їхню лють. Декілька вовків наблизились навіть до вогнища й обпекли собі лапи. Аби стримати цю страшну навалу, доводилось вряди-годи палити з карабінів, і невдовзі близько п’ятнадцяти вовчих трупів вже вкривали рівнину.

Становище обложених тепер було не таке загрозливе. Поки є порох, поки вогняна завіса загороджує вхід до рамади, можна не боятися нападу. А далі, що робити далі, коли ці засоби захисту дійдуть краю? Гленарван глянув на Роберта, й серце йому стислося. Забуваючи про себе, він думав лишень про цього хлопчика, такого мужнього, як на свій вік. Роберт був блідий, але міцно тримав зброю, без страху очікуючи наскоку розлючених звірів.

Між тим Гленарван, тверезо розміркувавши, вирішив негайно шукати способу, як вийти із скрути.

- За годину, - сказав він сам собі, - в нас не буде ані пороху, ані куль, ані вогню. Не слід цього чекати. Треба діяти.

І, повернувшись до Талькава, пригадуючи всі іспанські слова, що збереглися в його пам’яті, він почав розмову, котру часто переривали постріли.

Нелегко було цим двом чоловікам порозумітися. На щастя, Гленарванові були відомі звички червоних вовків. Якби не це, він би не спромігся збагнути слова й жести патагонця. І все ж таки минуло чверть години, перш ніж він зміг переказати Робертові свою розмову з Талькавом. Гленарван спитав індіанця, як, гадає він, треба чинити в їхньому майже безнадійному становищі.

- І що він відповів? - спитав Роберт.

- Талькав каже: ми повинні за всяку ціну триматися до ранку. Агуар виходить на полювання тільки вночі, а з першими проблисками дня повертається у своє лігво. Це нічний хижак, звір-боягуз, що ховається від денного світла, - справжня чотиринога сова!

- Ну, то будемо захищатися до ранку!

- Будемо захищатися, мій хлопчику, і візьмемось за ножі, коли вже не зможемо палити з рушниць.

Талькав уже давав цьому взір коли якийсь вовк надто близько підкрадався до вогню, озброєна ножем довга рука індіанця розтинала полум’я - і за мить ніж здіймався вгору, червоний від крові.

Однак засобам захисту вже надходив край. Близько другої години ночі Талькав кинув у багаття останній віхоть сухої трави, а пороху залишилось тільки на п’ять набоїв.

Гленарван обвів усе навколо тужним поглядом.

Він думав про хлоп’я, що стояло поруч, про друзів, про всіх, кого він любив.

Роберт мовчав. Може, в його дитячій уяві небезпека не здавалась такою неминучою. Але за нього думав Гленарван, уявляючи собі тепер уже невідворотну жахливу смерть - звірі пошматують їх живцем! Не в змозі опанувати свої почуття, він пригорнув до себе хлопчика й поцілував у чоло. На очі йому набігли сльози.

Роберт усміхаючись глянув на нього.

- Я не боюсь! - сказав він.

- Ні, моя дитино, не бійся, ні! Години за дві настане ранок, і ми будемо врятовані! Молодець, Талькаве, молодець, мій хоробрий патагонце! - вигукнув він, побачивши, як спритно, схопивши за дуло рушницю, індіанець забив сильним ударом двох величезних вовків, що намагались перестрибнути через вогняну заваду.

І саме в цю хвилину в світлі згасаючого багаття Гленарван побачив стовпище агуарів, котрі щільними лавами посунули в наступ на рамаду.

Наближався кінець кривавої драми; полум’я знизилось, вогонь ледве жеврів, палива більше не було. Рівнина, освітлювана досі вогнищем, поринула у пітьму; в мороці знову замиготіли фосфоричним блиском очі агуарів. Ще кілька хвилин - і вся навала рине в загорожу.

Талькав востаннє пальнув з карабіна, звалив на землю ще одного ворога і, не маючи більше пороху, став, схрестивши руки на грудях. Похиливши голову, він, здавалось, мовчки щось обмірковував. Може, він шукав якогось сміливого, одчайдушного способу відігнати розлючену зграю? Гленарван не наважився його спитати.

Нараз їм видалось, що поведінка агуарів змінилась. Вони наче повернули й віддалились, їхнє досі оглушливе виття враз вщухло. На рівнині запанувала зловісна тиша.

- Вони йдуть геть! - скрикнув Роберт.

- Може й так, - мовив Гленарван, напружено вслухаючись.

Але Талькав, угадавши, про що йде мова, заперечливо похитав головою. Він добре знав - хижаки не залишать ласої здобичі, аж поки перші промені сонця не заженуть їх знову в темні лігва.

Проте стало ясно: ворог змінив тактику. Агуари вже не поривалися взяти приступом вхід до рамади, що його надійно захищали вогонь і зброя, а вдались до нового способу, який ховав у собі багато більшу небезпеку. Вони обійшли рамаду навкруг і враз напали на неї з протилежного боку. Вже стало чути, як міцні кігті шкребуть трухляве дерево; між хисткими кілками огорожі вже вистромлялись дужі лапи, скривавлені морди. Перелякані коні позривались з припону й гасали в загороді, знавіснівши з жаху.

Гленарван схопив Роберта, притиснув до себе, поклавши захищати його до останнього. Можливо, в одчайдушній спробі врятуватися втечею він кинувся би з хлопцем геть із рамади, але в цю мить погляд його впав на індіанця. Талькав, що допіру метався туди-сюди по загону, як дикий звір у клітці, раптом підійшов до свого коня, котрий тремтів з нетерплячки, і заходився ретельно його сідлати, не забуваючи жодного ремінця, жодного шпеника. Схоже, його зовсім уже не турбувало вовче виття, що не тільки поновилось, але й подужчало. Гленарван стежив за Талькавом з якимсь похмурим жахом.

- Він кидає нас напризволяще! - скрикнув Гленарван, побачивши, що Талькав узяв у руки повіддя, наміряючись скочити в сідло.

- Талькав? Ніколи! - заперечив Роберт.

Справді, той збирався не кидати друзів, а врятувати їх ціною власного життя.:

Таука була готова; вона гризла вудила, нетерпляче басувала; очі, повні вогню, метали блискавиці. Вона зрозуміла свого хазяїна. В ту мить, коли індіанець схопився вже за гриву, щоб сісти на коня, Гленарван рвучким рухом схопив його за руку.

- Ти їдеш? - спитав він, вказуючи на рівнину, вільну тепер від хижаків.

- Так, - відповів індіанець, зрозумівши цей жест. І додав уже по-іспанському: - Таука - добрий кінь! Прудконогий. Привабить вовків, вони кинуться вслід.

- О Талькаве! - вигукнув Гленарван.

- Швидше! Швидше! - повторював Талькав.

Гленарван мовив до хлопця тремтячим з хвилюванням голосом:

- Роберте! Хлопчику мій! Ти чуєш? Він хоче офірувати собою заради нас! Хоче помчати в пампу й відвернути на себе лють вовків, знадивши їх за собою!

- Друже Талькаве! - вигукнув Роберт і кинувся до патагонця. - Друже Талькаве, не кидай нас!

- Ні, - сказав Гленарван, - він нас не покине!

- Талькаве, їдьмо разом! - мовив він, повертаючись до іпдіянина і показуючи на збожеволілих зі страху коней, що сбилися в кутку загороди.

- Ні, - відказав індіанець, зрозумівши його. - Слабі коні. Перелякані. Таука - добрий кінь.

- Хай так, - сказав Гленарван. - Талькав не покине тебе, Роберте. Він показав, що мені треба робити. Я повинен їхати, а він залишиться з тобою!

Він схопив Тауку за вуздечку:

- Поїду я!

- Ні, - спокійно відказав патагонець.

- Поїду я, кажу, - наполягав Гленарван, вириваючи в нього з рук повіддя. - Поїду я! Рятуй Роберта! Доручаю його тобі!

Гленарван, збуджений до краю, змішував іспанські й англійські слова. Але що важать слова! В час грізної небезпеки жест буває красномовиіший за слово, й люди миттю розуміють один одного. Однак Талькав затявся. Суперечка тривала, а небезпека зростала з хвилини на хвилину. Погризений частокіл, під натиском вовчих зубів і пазурів, щохвилини загрожував упасти.

Ні Гленарван, ні Талькав не хотіли поступитися один одному. Індіанець потяг Гленарвана до війстя рамади й вказав на рівнину, вільну від вовків. Він говорив збуджено, палко, силкуючись розтлумачити, що не можна втрачати ані хвилини, і коли його спроба не буде успішна, найбільша небезпека загрожуватиме тим, хто залишиться; що, нарешті, тільки він зуміє використати заради загального порятунку дивовижну легкість і надзвичайну швидкість Тауки. Але схвильований Гленарван, засліплений бажанням принести себе в жертву, не хотів поступитися. Зненацька його щось сильно штовхнуло. Таука скакала, ставала дибки; раптом вона метнулася вперед, перелетіла через полум’я, через вовчі трупи, і вже здаля до них долинув дитячий голос:

- Хай бог боронить вас, сер!

Гленарван і Талькав ледь устигли розгледіти Роберта, що вчепився в гриву Тауки, - в наступну мить він уже зник у темряві.

- Роберте! Нещасний! - закричав Гленарван.

Але цих слів не почув навіть Талькав. Їх заглушило несамовите виття. Агуари кинулись услід коневі й стрімголов помчали на захід.

Талькав і Гленарван вибігли з рамади на рівнину, де знов запанувала тиша. Тільки вдалині, в нічній темряві, ледве виднілась хвиляста рухома смужка.

Гленарван, вражений, ламаючи в розпачі руки, упав на землю. Але глянувши на Талькава, він побачив, що той всміхається, спокійний як завжди.

- Таука - добрий кінь. Хоробрий хлопчик! Він врятується! - повторював індіанець, схвально хитаючи головою.

- А раптом він упаде?

- Він не впаде.

Не вважаючи на впевненість патагонця, решта ночі для бідолашного Гленарвана минула в страшній тривозі. Він навіть не усвідомлював, що позбувся страшної небезпеки. Він поривався бігти шукати Роберта, але Талькав зупинив його: дав зрозуміти, що їхнім коням не наздогнати Тауку, що вона неодмінно випередить вовків, що в темряві неможливо буде знайти Роберта, що слід дочекатися світанку й тоді лишень вирушати на розшуки.

О четвертій годині ранку почало розвиднятися. Тумани, які згустились на обрії, стали бліднути. Прозорі роси впали на рівнину, досвітній вітерець заколихав високі трави. Настав час їхати.

- Рушаймо! - сказав індіанець.

Гленарван мовчки скочив на Робертового коня. Невдовзі вершники вже мчали щодуху на захід, не звертаючи нікуди з прямого шляху, аби не розминутися зі своїми друзями.

Протягом години вони гнали отак, не уповільнюючи бігу, шукаючи очима Роберта, раз у раз страхаючись побачити його скривавлений труп. Гленарван безперестанку впинався острогами в боки коня. Раптом почулися постріли з рушниці, їх давали через певні проміжки часу, очевидно, сигналізуючи.

- Це вони! - вигукнув Гленарван.

Вершники погнали коней учвал і за кілька хвилин доскакали до загону, очолюваного Паганелем. Радісний крик вихопився з Гленарванових грудей: Роберт був тут, живий, цілий і здоровий, його гордо несла на собі красуня Таука, що радо заіржала, побачивши свого господаря.

- Дитино моя, хлопчику мій! - з невимовною ніжністю вигукнув Гленарван.

Гленарван і Роберт, скочивши з коней, кинулись в обійми один одного. По тому настала черга патагонця пригорнути до своїх грудей мужнього сина капітана Гранта.

- Він живий! Він живий! - без кінця повторював Гленарван.

- Так, - сказав Роберт, - завдяки Тауці!

Талькав не очікував цих щирих слів, щоб подякувати своїй улюблениці - він розмовляв з нею, цілував її, неначе в жилах шляхетної Тауки струміла справжня людська кров.

По тому, повернувшись до Паганеля, Талькав показав йому на Роберта.

- Сміливець! - сказав він і додав, уживши індіянську метафору, що означає хоробрість: - Його остроги не тремтіли.

А Гленарван, обійнявши Роберта, питав його:

- Скажи мені, сину мій, чому ти не полишив Талькавові чи мені зробити цю останню спробу врятувати тебе?

- Сер, - відповів Роберт голосом, що забринів почуттям палкої вдячності, - хіба була не моя черга офірувати собою? Талькав уже раз врятував мені життя! А ви... ви врятуєте мого батька!

 

 

Розділ XX

АРГЕНТИНСЬКІ РІВНИНИ

 

Коли минули перші бурхливі радощі побачення, Паганель, Остін, Вільсон, Мюльреді, тобто всі, хто залишався у загоні географа, за винятком хіба що майора, відчули, що вони вмирають від спраги. На превелике щастя, Гуаміні струміла неподалік. Вирушили негайно, і о сьомій годині ранку маленький загін прибув до рамади. Досить було глянути на вовчі трупи навколо неї, щоб уявити, який шалений був нічний наступ, яка стійка оборона. Мандрівники, напившись удосталь, заходились коло розкішного сніданку. Філе з нанду було визнано за чудове, а тату, спечений у власному панцирі, - за найвишуканішу страву.

- Смакувати все це помірковано було б невдячністю щодо провидіння, - виголосив Паганель. - Уминайте до невпоїду!

І він сам наївся досхочу, але йому анітрохи не завадило, дякуючи свіжій воді з Гуаміні; на думку географа, вона надзвичайно сприяла травленню.

О десятій годині ранку Гленарван, аби не повторювати помилки Ганнібала, що надмірно затримався в Капуї, подав знак вирушати. Набрали повні бурдюки води, посідали на коней і поїхали. Коні, добре підживившись, повеселішали і майже весь час бігли легким скоком. Місцевість стала більш родюча, але й досі залишалася відлюдна.

Два наступних дні минули без жодних пригод, і ввечері вже призвичаєні до довгих перегонів мандрівники досягли східної межі пампи й стали табором на кордоні провінції Буенос-Айрес. Загін покинув бухту Талькауано 14 жовтня, отже, за двадцять два дні він здолав чотириста п’ятдесят миль, тобто дві третини шляху.

Date: 2015-09-25; view: 341; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.005 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию