Їх побудова, аналіз та перевірка

У процесі розслідування злочинів відбувається поступове збирання криміналістично вагомої інформації, починаючи від імовірних припущень і завершуючи достовірними знаннями щодо минулої події. Як правило, на початковому етапі в розпорядженні слідчого є лише деякі сліди й відомості, аналізуючи які він намагається відновити картину злочину. Результати його пізнавальної діяльності, використання гіпотетичного мислення дозволяють в основному одержати лише імовірнісні знання. Особливе значення в цьому процесі має така формально-логічна категорія як гіпотеза. Стосовно до діяльності по розкриттю злочинів вона одержала назву криміналістичної версії. По своїй природі версія представляє різновид гіпотези, однак на відміну від останньої не переслідує мети створення наукової теорії, а строки її перевірки обмежені процесуальними строками розслідування.

Версія (у перекладі з латинського versio – поворот) являє собою одне з можливих пояснень розслідуваної події в цілому або окремих її обставин. Вона будується на основі тих даних, які є в розпорядженні слідчого, а оскільки їх недостатньо, щоб повно й вірогідно встановити всі обставини, що його цікавлять, допускається кілька припущень-пояснень, тобто висувається кілька версій. Всі вони являють собою судження, які можуть бути як помилковими, так і правильними.

Криміналістичні версії тісно пов’язані із плануванням. Роль версій стосовно плану розслідування є визначальною, вони становлять його логічну основу і є тими напрямками розслідування, які обумовлюють формування в плані комплексу слідчих дій, пошукових і інших заходів, здійснюваних з метою їхньої перевірки.

Криміналістична версія — це обґрунтоване припущення про факт, явище або групу фактів, явищ, що мають або можуть мати значення для справи. Версія вказує на наявність і пояснює походження цих фактів, явищ, їх зміст й зв’язок між собою.

Розрізняють наступні види версій:

за суб’єктом висування – слідчі, оперативно-розшукові (пошукові), судові, експертні;

за обсягом (колу фактів, що пояснюються,) – загальні й окремі;

за ступенем конкретності (визначеності) – типові й конкретні.

У процесі досудового й судового слідства криміналістичні версії можуть висуватися слідчим, співробітниками оперативно-розшукових підрозділів, експертом, суддею для рішення завдань у межах їхньої компетенції. Логічна природа слідчих, оперативно-розшукових (пошукових), судових і експертних версій єдина. Деякі їхні особливості визначаються характером відповідної діяльності й функціональних розходжень суб’єктів. Пошукова версія – це припущення про місце знаходження осіб, що вчинили злочин, та іншої доказової інформації. Вона відрізняється високим ступенем невизначеності, оскільки найчастіше базується на недостатній кількості даних, що має місце на початковому етапі розслідування. Пошукові версії відрізняються від слідчих слабкою обґрунтованістю й значною динамічністю, залежать від обсягу отриманої в процесі розшуку інформації.

Оперативно-розшукові версії висуває оперативний працівник, котрий проводить за дорученням слідчого перевірку тих або інших обставин по кримінальній справі, що перебуває у провадженні слідчого. Оперативно-розшукові версії можуть бути тільки окремими.

Слідчі версії висуває й перевіряє слідчий з метою з’ясування сутності події й всіх її обставин, тобто вони можуть бути як загальними, так і окремими. Слідчі версії виконують важливу інтегративну роль у пізнанні події злочину, в остаточному підсумку поєднують у собі пошукові та експертні версії. Вирішуючи комплекс складних розумових завдань, слідчий приходить до різних припущень, відбираючи з них ті, які мають достатній ступінь обґрунтованості.

Експертні версії – це припущення експерта, прийняті їм до перевірки при проведенні експертного дослідження. Вони відносяться до окремих. Експертні версії можуть як ґрунтуватися на отриманій постанові про призначення експертизи, так і висуватися експертом самостійно, коли він у ході дослідження виходить за межі поставлених питань або виявляє обставини, що сприяють висуванню нових припущень щодо сутності досліджуваного об’єкта.

Судові версії є результатом діяльності суду по аналізу й оцінці доказової інформації з метою встановлення істини. Це засновані на матеріалах справи припущення судді щодо події злочину й особистості злочинця. Вони можуть опиратися на результати слідства, а можуть і суперечити їм (контрверсії), спростовуючи сформовану уяву щодо доведення вини особи, її причетності до події злочину.

Розрізняють також версії загальні й окремі. Загальні будуються для пояснення події в цілому, а окремі – для пояснення окремих фактів, елементів механізму злочину (часу, місця, суб’єкту, мотивів, способів здійснення злочину й т.п.). Кожна окрема версія пов’язана із загальною, випливає з неї. Тому, перевіряючи окремі версії, слідчий одночасно перевіряє й загальну. Наприклад, при виявленні у квартирі трупа літньої людини без ознак насильницької смерті, не маючи у своєму розпорядженні висновку судово-медичної експертизи стосовно причин смерті, можливе висування максимальної кількості загальних версій, а саме: убивство, самогубство, нещасний випадок або природна смерть. Висновок експерта про наявність в організмі потерпілого токсичної речовини відповідної концентрації дозволить відкинути версію про настання природної смерті. Разом з тим, для пояснення обставин можливого вбивства, самогубства або нещасного випадку буде потрібно висування окремих версій, наприклад, відповідно, про особистість убивці, способи здійснення злочину; мотиви самогубства; причини нещасного випадку й т.п. Їх перевірка в процесі розслідування дозволить в остаточному підсумку звузити коло загальних версій до однієї.

Типові версії являють собою припущення, що мають високий ступінь узагальнення. Маючи абстрактний характер і базуючись на результатах слідчої практики, вони виконують орієнтуючу функцію. Накопичення практики розслідування, її узагальнення й аналіз дозволили виявити певні залежності при скоєнні окремих видів злочинів. Ці залежності не є стабільними щодо кожного вчиненого злочину окремого виду, але, будучи представленими у вигляді криміналістичних рекомендацій у методиці розслідування даного виду злочину, дозволяють висунути типову версію. Наприклад, у слідчій практиці склалося стійке припущення щодо причетності до вбивства з розчленовуванням трупа осіб, які входять у близьке оточення загиблого. Рекомендації про необхідність урахування даної залежності містяться й у відповідній окремій криміналістичній методиці. Скориставшись ними при розслідуванні вбивства, вчиненого з розчленовуванням трупа, слідчий висуне типову версію щодо суб’єкта злочину («Убивство скоєне особою із числа близьких знайомих або родичів загиблого»), що визначає лише окремий напрямок розслідування. При наявності даних, що дозволяють запідозрити в учиненні вбивства певну особу, буде висунута конкретна версія щодо суб’єкта злочину («Убивство вчинив Сидоренко»). Конкретні версії являють собою досить детальне припущення про окрему обставину (елементі) події, можуть опиратися на типову версію, але можуть і суперечити їй.

У криміналістичній літературі можна також зустріти й інші підстави для класифікації версій. Зокрема, за ступенем ймовірності версії підрозділяють на малоймовірні й більш ймовірні; за часом побудови – на початкові й подальші; стосовно предмета доведення – на обвинувальні й виправдувальні. По своїй спрямованості версії можуть бути ретроспективними, тобто такими, що пояснюють події минулого, і перспективними (прогностичними), що пояснюють події майбутнього, наприклад поведінку злочинця, що зник, появу слідів і т.п.

Процес побудови версій однаковий для всіх її різновидів. Вони не повинні бути результатом необґрунтованих здогадів і надуманих вигадувань. Основою для побудови версій є фактичні дані, що мають відношення до досліджуваної події. Вони можуть бути отримані із процесуальних і непроцесуальних джерел: протоколів кримінальної справи, оперативних матеріалів, актів перевірок, заяв громадян, повідомлень засобів масової інформації й т.д. Крім того, при побудові версії слідчий (суддя, експерт, оперативний співробітник) може опиратися на відповідні наукові дані, узагальнення слідчої, судової й експертної практики, особистий професійний досвід.

Версії повинні висуватися відносно кожної обставини злочину, нез’ясованої або такої, що викликає сумніви на даному етапі розслідування.

При побудові версії необхідно керуватися наступними правилами:

1) версія повинна бути реальною, обґрунтованою існуючими фактами;

2) не повинна суперечити науковим даним;

3) повинна бути досить конкретною і лаконічною;

4) бути логічно правильно побудованою й несуперечливою. Висуваючи версію необхідно виходити й з того, що вона може мати контрверсію, тобто протилежне пояснення факту.

При побудові версій широко використовуються прийоми логічного мислення: аналіз і синтез, індукція й дедукція, аналогія.

Аналіз – це дослідження окремих сторін, властивостей, складових частин предмета, факту, явища. Синтез – дослідження виділених за допомогою аналізу ознак у їхній єдності й взаємозв’язку. Індукція – можливий висновок від часткового до загального, дедукція – висновок від загального до часткового. Аналогія – зіставлення фактів на основі їх окремих ознак (у результаті зіставлення робиться висновок: якщо ознаки подібні, то й факти подібні або пояснюються однією причиною).

Початком процесу побудови версій зазвичай є аналіз і синтез наявних у справі даних, у результаті чого відбувається певне упорядкування цієї інформації. Аналіз і синтез доповнюються виявленням логічних зв’язків і відносин між відомими обставинами. Одночасно з’ясовується, що з наявних даних очевидно, а що приблизно, неясно, вимагає встановлення, оскільки перешкоджає подальшому розслідуванню.

Слідча версія в її закінченому вигляді завжди є результатом індукції або дедукції. При використанні індукції для побудови версій спочатку встановлюються й досліджуються ознаки одиничних фактів, вивчається їхнє походження. Потім факти узагальнюють. Можливий висновок робиться від часткового до загального, від одиничних суджень щодо встановлених фактів до пояснення їхнього походження. Разом з тим можуть мати місце помилки, викликані поспішністю узагальнення, коли висновок від часткового до загального ґрунтується не на повному й всебічному аналізі причинних зв’язків, а лише на вивченні частини ознак.

Індукція, як правило, знаходить застосування, коли є хоча б мінімальне число доказів. При відсутності доказів злочину з метою побудови версій може застосовуватися дедукція, а в окремих випадках аналогія.

Дедуктивний умовивід при висуванні версій випливає з положень (рекомендацій), що містяться в методиці розслідування злочинів окремого виду (групи). У цьому випадку версії будуються виходячи не з аналізу певних доказів, а із загального припущення, з якого виводяться слідства, що перевіряються в процесі розслідування. Однак дедуктивний умовивід не може дати достовірних висновків, тому дедукція в процесі перевірки версій нерозривно пов’язана з індуктивним мисленням.

Для формування версії, особливо на початковому етапі, велике значення має побудова умовиводу за аналогією. Її джерелами в процесі розслідування можуть бути дані про розкриті злочини, подібні по складу й способах учинення; дані про однотипні нерозкриті злочини; результати узагальнень слідчої практики; особистий професійний досвід співробітника. Аналогія підказує можливий напрямок версії та її перевірки. Однак аналогії недостатньо для пояснення всього процесу формування версії, тому вже в процесі розвитку версії аналогія доповнюється індукцією й дедукцією.

Аналіз змісту версії являє собою процес її логічної розробки. Аналізуючи версію, слідчий подумки представляє, які обставини повинні мати місце в дійсності, якщо його версія вірна. Основним завданням аналізу (розробки) є визначення конкретних слідств, що випливають із висунутої версії. Важливо передбачити всі слідства. Чим більше їх виводиться з версії й знаходить підтвердження в ході перевірки, тим вище ступінь надійності версії. Слідства, виведені з версії щодо тієї або іншої обставини злочину, знаходять своє відображення в плані його розслідування у вигляді питань (обставин), що підлягають установленню.

Наприклад, окремі свідки, допитані за фактом вчинення крадіжки з квартири С., бачили його племінника К., що заходив туди в день скоєння злочину, інші спостерігали К., котрий виносив із квартири велику сумку. Сам потерпілий С. стверджував, що ні ключів від своєї квартири, ні яких-небудь доручень племінникові не давав. Ґрунтуючись на зібраних доказах, слідчий висунув версію про вчинення крадіжки гр-ном К., з якої вивів слідства щодо місцезнаходження викраденого майна, а саме: 1) підозрюваний К. міг сховати його у своїй квартирі, 2) тимчасово помістити в чарунку камери схову на вокзалі, 3) передати на збереження своїм знайомим, 4) деякі коштовні предмети здати в ломбард, скупку, антикварний магазин. З метою перевірки слідств було заплановано низку слідчих дій і пошукових заходів. У ході обшуку, проведеного за місцем проживання К., було виявлене все викрадене у С. майно.

Перевірка версії складається у виявленні фактичних даних, що підтверджують чи спростовують її. Після виведення з версії всіх можливих слідств, плануються процесуальні й інші дії, встановлюється їх черговість, потім вони проводяться з метою перевірки слідств (для визначення, чи дійсно вони існують).

Засоби й методи перевірки версій різні та залежать від того, до якого різновиду вони відносяться. Слідчі й судові версії перевіряються в основному шляхом проведення процесуальних дій. Оперативно-розшукові заходи при цьому також можуть використовуватися, однак носять допоміжний характер. Навпаки, при перевірці оперативно-розшукових версій застосовуються в основному заходи непроцесуального характеру, хоча не виключене проведення слідчих дій у ході здійснення тактичних операцій по розслідуваній кримінальній справі. У свою чергу, за допомогою оперативно-розшукових заходів можуть бути отримані дані, що орієнтують слідчого стосовно позиції, котру збираються зайняти обвинувачувані, а це дозволяє йому обрати найкращу тактику провадження слідчих дій, оперативним шляхом одержати відомості про місцезнаходження доказів, а також дані настановчого характеру. Перевірка експертних версій здійснюється на основі суворої правової регламентації із застосуванням загальнонаукових і спеціальних методів дослідження об’єктів.

Перевірка, як і побудова версій, повинна також відповідати певним вимогам: 1) з версій повинні бути виведені всі слідства, що з них випливають; 2) слідства повинні бути логічно пов’язані між собою; 3) результати перевірки окремих версій використовуються як підстави для побудови загальних версій; 4) послідовність перевірки визначається практичними умовами розслідування; 5) перевірка версії може бути здійснена як слідчим, так і оперативним шляхом.

При висуванні й перевірці версій слідчому можуть загрожувати дві небезпеки: по-перше, захопившись однією версією, він може ігнорувати необхідність висування й перевірки інших. Тим самим розслідування буде необ’єктивним і однобічним. По-друге, слідчий може зайнятися розробкою й перевіркою нереальних у даних конкретних умовах версій і тим самим утруднити пізнання дійсних обставин справи, невиправдано затягти строки розслідування, захарастити слідство непотрібними матеріалами, фактами, що не відносяться до справи. Щоб при розслідуванні кожної справи висувалися тільки обґрунтовані версії й щоб серед них були всі з можливих, необхідно при їх розробці використовувати весь без винятку комплекс наявних даних, а не тільки ті, які відповідають найбільш імовірній, на думку слідчого, версії.

У процесі розслідування будуються й перевіряються всі можливі версії. При цьому не можна залишати без перевірки жодної версії, навіть малоймовірної. Перевіряються версії по можливості одночасно, паралельно, хоча на практиці така можливість існує далеко не завжди й перевірку деяких версій доводиться на якийсь час відкладати. У таких випадках спочатку перевіряється найбільш імовірна, а також суміжні з нею версії.

ВИСНОВКИ З ЧЕТВЕРТОГО ПИТАННЯ:

Криміналістична версія є обґрунтованим припущенням про факт, явище або групу фактів, явищ, що мають або можуть мати значення для справи. Версія вказує на наявність і пояснює походження цих фактів, явищ, їх зміст й зв’язок між собою.

ПОНЯТТЯ, ПРИНЦИПИ ПЛАНУВАННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ. ФОРМИ, ВИДИ ТА ЗМІСТ ПЛАНІВ

Розслідуванню злочинів властиві організація, плановість. Воно базується на необхідності виконувати вимоги кримінально-процесуального закону, що чітко визначає правові засоби доказування, процесуальні строки, регламентує порядок виконання слідчих дій. У провадженні співробітника найчастіше перебуває не одна кримінальна справа, у зв’язку із чим він повинен організувати свою роботу так, щоб чітко представляти її перспективу, продумати кожну слідчу дію й всю систему заходів як по кожній кримінальній справі, так і на певний календарний період. Планування надає процесу розслідування внутрішню впорядкованість, погодженість, взаємодію складових його елементів. Воно дає можливість провадити розслідування цілеспрямовано, дозволяє закінчити слідство у встановлений законом термін, дисциплінує виконавця, забезпечує повноту й об’єктивність слідства, нарешті сприяє одержанню максимуму ефекту при найменшій витраті часу, сил та засобів.

Значення планування полягає в тому, що воно є організуючим і направляючим початком у розслідуванні, засобом цілеспрямованого пошуку доказів. Воно міститься в правильному й своєчасному визначенні завдань розслідування, побудові версій, розробці шляхів і способів їхньої перевірки, у забезпеченні максимально широкого використання науково-технічних засобів і найбільш доцільних тактичних прийомів. Планування покликане визначити, які слідчі дії необхідні для встановлення істини в справі, у якій послідовності і як тактично найбільше правильно їх провести, щоб забезпечити розкриття, повне й об’єктивне розслідування кожного кримінального діяння. У боротьбі зі злочинністю беруть участь співробітники різних служб, тому планування має особливе значення, будучи засобом раціональної організації праці.

Планування розслідування не зводиться до складання плану, що є лише зовнішнім вираженням цього процесу. Воно, насамперед, являє собою розумову діяльність слідчого, спрямовану на побудову уявної моделі всього акту розслідування.

Планування – складний розумовий процес, спрямований на визначення завдань розслідування, законних способів і засобів їхнього виконання, оптимального розміщення сил, послідовності необхідних дій.

Воно базується на ряді вихідних положень – принципів.

Принципами планування називають розроблені в криміналістиці вимоги, що пред’являються до планування, дотримання яких забезпечує його ефективність.

Такими принципами служать індивідуальність, динамічність, реальність, конкретність планування.

1. Індивідуальність планування означає урахування особливостей розслідування конкретного злочину, неприпустимість шаблона. Цей принцип пропонує слідчому складати план розслідування по кожній кримінальній справі. Як немає двох однакових злочинів, так неможливим є існування плану розслідування, придатного для розкриття декількох кримінальних діянь, нехай навіть однорідних. Використання криміналістичних методик будь-якого ступеня спільності припускає їхню адаптацію, пристосування до конкретного випадку, що і повинне бути відображено в індивідуальності планування даного розслідування. Неможливо розробити єдиний зразок плану, що був би придатний для розслідування по всіх кримінальних справах у якості типового. У той же час повністю виправдує себе використання типових планів (програм) розслідування по справах певних категорій при наявності аналогічних слідчих ситуацій. План, побудований на основі типової програми, однаково наповнюється конкретним змістом виходячи з особливостей розслідуваної справи.

2. Динамічність (безперервність) планування означає, що складений план не є остаточним, він постійно доповнюється й змінюється протягом усього процесу розслідування. У результаті перевірки однієї з версій може відпасти інша версія або, навпроти, виникне нова версія, що раніше не висувалася. Такий закономірний розвиток розслідування неминуче викликає динаміку в плануванні, постійне коректування плану розслідування з урахуванням знову отриманої інформації. Зміни в план можуть вноситися не тільки відносно змісту слідчих дій, але й відносно строків їхнього виконання, конкретних виконавців. На початковому етапі розслідування часом неможливо скласти розгорнутий план, оскільки наявних до моменту порушення кримінальної справи матеріалів буває недостатньо для визначення перспектив розслідування. Звідси зовсім не витікає, що при складанні початкового плану можна зневажити вимогами всебічності й глибини аналізу наявних матеріалів, детальної розробки версій, повноти намічуваних заходів, розраховуючи на те, що план однаково буде змінюватися й доповнюватися. Своєчасність коректування плану розслідування – одне з найважливіших умов ефективності розкриття злочину.

3. Реальність планування означає, що всі намічувані дії повинні бути здійсненні в межах можливостей слідства й установлених законом строків розслідування. При складанні планів варто виходити з реальної оцінки обсягу роботи з розслідування злочину, з урахування сил і можливостей не тільки самого слідчого, але й надання допомоги з боку оперативних, експертних і інших підрозділів органу внутрішніх справ. Реальність планування означає в той же час і його обґрунтованість, у тому числі обґрунтованість висування й наступної розробки версій, логічно виведених з них слідств, практичну виконуваність намічених для їхньої перевірки заходів.

4. Конкретність планування розслідування означає постановку чітких завдань розслідування; детальний аналіз змісту намічених версій; формулювання ясних і конкретних питань (обставин), що підлягають встановленню за кожною версією; визначення виконуваних дій і заходів стосовно до кожній версії, котра перевіряється. У плані не може бути загальних вказівок, формулювань. Там повинні бути перераховані всі обставини, що підлягають з’ясуванню для перевірки тієї або іншої версії; всі слідчі дії, пошукові й інші заходи, що підлягають виконанню; точно позначені строки їхнього проведення й виконавці. Так, обставини, що підлягають встановленню, треба вказувати зрозуміло й виразно; свідків називати персонально, уточнюючи предмет допиту та з огляду на послідовність їхнього виклику; чітко окреслювати мету надання доручення органу дізнання.

У криміналістичній літературі можна зустріти згадування й про такі принципи планування, як законність, науковість, економічність, своєчасність й інші. Представляється недоцільним розширювати систему принципів планування такими, які по суті або дублюють (своєчасність, економічність) деякі із уже названих вище, або носять характер загальнообов’язкових вимог і відносяться не тільки до планування, а й до всього процесу розслідування (законність, науковість).

Стосовно до слідчої діяльності існує кілька аспектів планування. Це планування роботи окремого слідчого й усього слідчого підрозділу в цілому. Залежно від строку діяльності, охоплюваного плануванням, плани можуть бути перспективними й поточними; за ступенем деталізації й конкретності – схематичними й детальними. За обсягом планування роботи розрізняють планування окремої слідчої дії й планування комплексу дій, спрямованих на з’ясування окремих обставин справи. Існують планування розслідування по конкретній справі й календарне (або зведене планування, що передбачає всю роботу слідчого як по справах, що перебувають у нього в провадженні, так і по інших видах його роботи).

За формою плани можуть бути усними й письмовими. У слідчій практиці найчастіше використовується письмова форма плану, тому що втримати в пам’яті весь його зміст з урахуванням доповнень і коректувань представляється досить складним. Усним планом слідчий обмежується головним чином на початку розслідування, коли виконує невідкладні слідчі дії на місці події, коли в нього ще немає можливості вдумливо проаналізувати всю зібрану інформацію й скласти письмовий план. Проте, на цій стадії він також не може обійтися без планування розслідування й повинен із самого початку діяти по певному, нехай уявному, але також досить продуманому плану з урахуванням перших висунутих ним версій. У протилежному випадку його робота у справі придбає хаотичний характер і може бути приречена на невдачу. Виконавши всі невідкладні заходи, слідчий повинен приступити до складання письмового плану розслідування.

Слід зазначити, що на практиці при розслідуванні найпростіших справ співробітники іноді обходяться без письмового плану, якщо розуміти під ним складання документа за рекомендованою формою. Однак завжди необхідні різні письмові нотатки, нехай і довільні за формою, але такі, що виконують функції письмового плану. Це може бути перелік намічених слідчих дій, список свідків, що підлягають допиту, та обставин, що вимагають з’ясування, перелік завдань до виконання на певну дату в календарі й т.п. Всі ці документи, проте, представляють програму дій слідчого по окремій справі або на певний період і тому виконують функції письмового плану, хоча й у сурогатній формі. Ущербність такого планування в тім, що записи, виконані на перспективу й на окремих аркушах, найчастіше губляться, надалі вимагають відновлення, тобто витрат часу.

Розглянемо види планів, з необхідністю складання яких зіштовхується кожний окремо взятий слідчий або група слідчих (співробітників), об’єднаних провадженням спільного розслідування.

Розрізняють наступні їхні види, використовувані найбільше часто:

– план розслідування по кримінальній справі;

– план підготовки й проведення слідчої дії;

– календарний план.

Основним видом планування є планування розслідування конкретної кримінальної справи. Від правильності його побудови залежать і з нього випливають всі інші види планування. План розслідування по справі завжди конкретизується, доповнюється планами проведення окремих слідчих дій. Календарний план формується й постійно доповнюється виходячи з необхідності виконання слідчих й інших дій, строки яких уже визначені в планах розслідування окремих кримінальних справ. Він дозволяє відразу оцінити завантаженість слідчого роботою на той або інший день, тиждень у цілому, визначити «вікна» для заняття аналітичною роботою, у тому числі плануванням подальших розслідувань.

В криміналістичній літературі нерідко пропонується включати до плану розслідування кримінальної справи наступні складові:

1) слідчі версії,

2) обставини, що необхідно з’ясовувати,

3) слідчі дії й оперативно–розшукові заходи,

4) виконавці,

5) терміни виконання,

6) примітки.

Зазначена форма плану, як правило, рекомендується у вигляді таблиці, що вміщує названі елементи. Наявність у такому плані колонки, що відображає висунуті по справі слідчі версії, істотно збільшує його розміри. Виникає необхідність по кожній із версій вказувати перелік обставин, що підлягають встановленню, а також слідчі дії й розшукові заходи для її перевірки. При цьому не виключено, що при перевірці різних версій будуть поставлені завдання встановлення тих самих обставин проведенням вже зазначених у плані слідчих дій і розшукових заходів.

Окремими науковцями пропонується й більш компактна форма плану, у котрій слідчі версії винесено перед таблицею, яка містить такі колонки: 1) обставини, що потребують з’ясовування; 2) слідчі дії й розшукові заходи; 3) терміни виконання й виконавці; 4) примітки. Проте у зазначеній формі недостатньо чітко видно зв’язок між окремими версіями та спрямованими на їх перевірку завданнями щодо встановлення обставин, проведення слідчих дій і розшукових заходів. Для того щоб такий зв’язок проявився, на нашу думку, в колонці “примітки”, у графі навпроти кожної з запланованих дій треба зазначати номери версій із наявного в плані переліку, які будуть перевірятись шляхом проведення вказаної дії. Це дозволить слідчому контролювати, чи усі версії відпрацьовуються, чи не пропущена яка з них, у разі необхідності коригувати план. У такому плані рекомендується вказувати кінцеві терміни виконання процесуальної або непроцесуальної дії, тобто календарні дати, до настання яких слідчий бажає одержати криміналістично вагому або допоміжну інформацію, відображену у певному документі (протоколі слідчої дії, рапорті про проведення оперативно–розшукового заходу, висновку експерта, відповіді на запит і т.д.). Працюючи над виконанням плану, співробітник повинен реалізовувати все намічене, щойно представиться така можливість, оскільки не рідкими є випадки, коли заплановані слідчі дії зриваються через неявку кого–небудь з учасників, з вини окремих працівників невчасно виконуються експертні дослідження, розшукові заходи, із запізненням надходять відповіді на запити тощо.

Поряд із завданнями організаційного характеру, що стосуються в цілому всього процесу розслідування по кримінальній справі, значно частіше виникає необхідність організації проведення окремої слідчої дії. При цьому реалізується план її підготовки, а саме: викликаються на певний день та годину ті або інші учасники кримінального судочинства (потерпілі, свідки, підозрювані тощо); запрошуються поняті, статисти; вирішуються питання про виділення транспорту, застосування техніко–криміналістичних засобів, використання необхідного приміщення. Обов’язковими елементами такого планування повинні бути визначення мети проведення слідчої дії та її ходу. Для того, щоб слідча дія пройшла успішно та дозволила максимально отримати результат, якого прагне слідчий, її мета повинна бути максимально конкретизована. В ході підготовки до допиту таким буде чітке визначення кола обставин, що необхідно з’ясувати у допитуваної особи; при підготовці до обшуку – це визначення переліку об’єктів, котрі треба відшукати. Мета проведення відтворення обстановки та обставин події відображається в плані у вигляді конкретних даних, які потребують перевірки на місці або підтвердження експериментальним шляхом. Відповідно повинен детально плануватись перебіг слідчої дії, спрямованої на досягнення поставленої мети. Готуючись, наприклад, до допиту, досвідчений слідчий заново вивчає матеріали кримінальної справи та формує перелік запитань, відповіді на які бажає отримати. За необхідності таке планування ходу допиту підкріплюється вибором тактичних прийомів, які можливо буде застосувати при ставленні окремих запитань, та підготовкою наявних речових доказів або матеріалів кримінальної справи, котрі доцільно пред’явити допитуваному.

Оскільки підготовка та проведення слідчої дії є її етапами, послідовно розташованими один за одним, то й у плані вони повинні бути представлені як окремі частини. Тож, пропонуємо складати план підготовки та проведення слідчої дії, розрахованої на участь більше двох осіб, у наступній формі:

1. Підготовка слідчої дії:

а) мета (зазначаються конкретні результати, яких бажають досягти);

б) місце проведення (приміщення або окрема територія, які за необхідності треба заздалегідь підготувати);

в) час проведення (дата, початок слідчої дії та приблизний термін її проведення);

г) склад учасників;

д) необхідне матеріальне забезпечення (техніко–криміналістичні та інші засоби, транспорт, речові докази, інші предмети для реконструкції обстановки та обставин вчинення злочину тощо).

2. Проведення слідчої дії:

а) виконання процесуальних вимог на початку слідчої дії;

б) момент початку дій учасників (реалізації «сценарію» слідчого щодо проведення слідчої дії);

в) дії кожного з учасників в певній послідовності із застосуванням необхідних предметів матеріального забезпечення, включаючи фіксацію технічними засобами (детальний «сценарій» слідчої дії);

г) момент закінчення дій учасників;

д) виконання процесуальних вимог на кінець слідчої дії.

Для того щоб більш ефективно використовувати свій робочий час, уникати всіляких накладок, учені–криміналісти рекомендують план розслідування по кримінальній справі доповнювати календарним планом. Коли в слідчого у провадженні знаходяться декілька кримінальних справ, наявність такого плану дозволяє не упустити необхідність проведення розслідування по кожній з них, зіставляти їх між собою. Доцільно рекомендувати нескладний та апробований на практиці календарний план, розрахований на тиждень, що має вигляд таблиці, розміщеній на одному аркуші. Крайній лівий її стовбець складається з чарунок (клітинок), що зверху до низу послідовно відображають певні часові періоди на протязі стандартного робочого дня співробітника (наприклад, «9.00 – 10.00», «10.00 – 11.00» і т.д.). Верхня вертикальна строчка таблиці складається з чарунок (клітинок), що послідовно відображають кожний з робочих днів тижня. Враховуючи свій робочий графік та необхідність розслідування вже наявних у провадженні справ, виконання нових отриманих завдань, у клітинки в середній частині таблиці, котрі відповідають певному часовому проміжку відповідного дня тижня, співробітник кожного дня вносить інформацію щодо різновиду роботи (назви конкретної слідчої дії чи іншого заходу, напрямку аналітичної діяльності тощо), запланованої по конкретній кримінальній справі, та її номер. Таким чином план постійно доповнюється. Для більш ефективного використання аркуші доцільно заповнити вказаною формою календарного плану з обох сторін, що надасть можливість зшити їх у зошит та застосовувати для поточного та перспективного планування. Кожен розгорнутий аркуш зошиту буде відображати зміст роботи, запланованої на тиждень. Наприклад, викликавши особу на допит у якійсь день наступного тижня, слідчому достатньо буде лише перегорнути сторінку зошиту–плану, щоб на наступній, у відповідній клітинці зафіксувати вид слідчої дії та номер кримінальної справи, у зв’язку з розслідуванням якої вона проводиться. Надалі в цій клітинці треба буде зробити відмітку про те, чи виконане заплановане, чи перенесено на подальший термін.

На додаток до планів розслідування може складатися допоміжна документація. Так, при розслідуванні складних багатоепізодних злочинів нерідко застосовуються:

1) схема структури злочинної групи;

2) схема злочинних зв’язків співучасників;

3) схеми документообігу, руху товарно-матеріальних цінностей, структури підприємства (установи, організації), технологічного процесу виробництва тощо;

4) картки на кожного обвинувачуваного із вказівкою відомостей про нього: доказів вини або невинності; пом’якшуючих і обтяжуючих обставинах; дат порушення справи, затримання, винесення постанови про обрання запобіжного заходу, пред’явлення обвинувачення; відомостей про участь захисника; даних, що характеризують особистість обвинувачуваного; відомостей про причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, й іншої інформації (так звані «особові рахунки»);

5) список «зв’язків» обвинувачуваних;

6) так звана «схема-шахматка» (у ній по вертикалі вказуються прізвища підозрюваних або обвинувачуваних, а по горизонталі — епізоди їх злочинної діяльності; у клітинах, утворених перетинанням горизонтальних і вертикальних граф, можна, зокрема, показати, чи брала участь особа в тім або іншому епізоді злочинної діяльності групи, якими доказами її вини володіє слідчий тощо);

інші різновиди.

У кримінально–процесуальному законі не закріплена необхідність планування слідчим його роботи, а тому криміналістичні рекомендації щодо видів та форм планів можуть братись до відома, але не виконуватись практичними співробітниками. Варто лише відмітити, що доцільність та ефективність планування підтверджена багаторічним досвідом багатьох слідчих та результативністю їх діяльності.

ВИСНОВКИ З П’ЯТОГО ПИТАННЯ:

Планування є організуючим і направляючим початком у розслідуванні, засобом цілеспрямованого пошуку доказів й міститься в правильному та своєчасному визначенні завдань розслідування, побудові версій, розробці шляхів і способів їхньої перевірки, у забезпеченні максимально широкого використання науково-технічних засобів і найбільш доцільних тактичних прийомів. Розрізняють наступні види планів, використовувані найбільш часто: план розслідування по кримінальній справі; план підготовки й проведення слідчої дії; календарний план.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

Підсумовуючи лекцію, слід зазначити, що поняття “криміналістична тактика” використовується в двох значеннях. По-перше цим терміном визначається самостійний розділ науки криміналістики, що представляє систему наукових положень, понять (наприклад, слідча ситуація, тактичний прийом, тактична рекомендація тощо). В іншому значенні термін “криміналістична тактика” означає практичну діяльність відповідних державних органів і певних посадових осіб по реалізації рекомендацій із застосування тактичних прийомів, вироблених наукою та підтверджених самою практикою.

Криміналістична тактика як розділ криміналістичної науки розробляє гласні тактичні прийоми і рекомендації по більш раціональній та ефективній організації, плануванню і проведенню окремих слідчих, судових та інших дій або їх комбінацій на всіх стадіях кримінального судочинства.

Практичні працівники не завжди ефективно використовують весь можливий арсенал засобів криміналістичної техніки, від чого в кінцевому рахунку страждають як результати окремого розслідування, так і не в повній мірі виконуються завдання кримінального судочинства в цілому. Розслідування кожного злочину та, зокрема, у випадках важливих повинно вестись по визначеному методу, систематично та по виробленому плану.

Знання основних положень криміналістичної техніки та планування розслідування є необхідною передумовою якісної підготовки майбутніх юристів та правоохоронців.