Завдання та проблемні ситуації

1. Чому елементарну чутливість вважають початковою формою
власне психіки, а подразливість - лише актом відображення?

2. Чому павук, посаджений у банку разом з мухою, не "впізнає" її,
навіть коли він голодний, тоді як за звичайних умов умисно ловить мух
у павутиння і поїдає їх?

3. Чому складну поведінку бджіл не можна назвати працею?

4. У чому полягає якісна відмінність інтелектуальних форм по­
ведінки вищих тварин і людини?

5. Чому впродовж усієї історії розвитку людства організм людини
і мозок не зазнавали практично ніяких змін, а у тварин кожний новий
етап розвитку психіки супроводжувався змінами в організмі та нерво­
вій системі?

6. Що може бути показником інстинктивного характеру поведін­
ки тварини або людини?

7. Чому обмін сигналами, що має місце у тварин, не може ототож­
нюватися з мовою людини?

8. Чи можна закономірності психіки тварин переносити на психі­
ку людини? Чому?

Література

1. Венгср Л. А., Ибатуллина А. А. Соотношение обучения, пси-
хического развития и функциональньїх особенностей созревающсго
мозга. // Вопр. психологии. - 1989. - № 2.

2. Гришак Л. П. Резерви человеческой психики: Ввсдение в пси-
хологию активносте. - М., 1989.

3. Загальна психологія / За ред. С. Д. Максименка. - К.: "Форум",
2000.

4. Зинчснко В. П. Мирьі сознания и структура сознания // Вопр.
психологии. - 1991. - №2.

5. Зинченко В. П. Проблеми психологии развития // Вопр. психо­
логии. - 1991. -№4.

6. Ладьігина-Котс Н. Н. Развитис психики в процессе зволюции
организмов. - М.: Наука,. 1968.

7. Леонтьев А. Н. Проблеми развития психики, - М.: Изд-во
Моск. унта, 1972.

8. Лурия А. Р. Мозг человека и психические процессьі. -М., 1963.

9. Максименко С. Д. Развитие психики школьника в процессе
обучения. - К.: Знание, 1981.

10. Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2 т.], Т. 1. Тео-
ретико-методологічні проблеми генетичної психології. - К.: Форум, 2002.

11. Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2 т.], Т. 2.
Моделювання психологічних новоутворень. -К.: Форум, 2002

12. Немов Р. С. Психология.-М.: Просвещение, 1995.

13. Общаяпсихология/ Под ред. С. Д. Максименко. -М.: Рефл-бук;
К.:Ваклер, 1999.

14. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. - М.: Просве­
щение, 1996.

15. Павленко В. Н. Деятельностньш подход к проблеме нормально­
го психического развития // Вопр. психологии. - 1993. - № 3.

16. Психологія / За ред. Г. С. Косткж. - К.: Рад. шк., 1968.

17. Чуприкова Н. И. Психика и сознание как функции мозга. - М.,
1985.

4. Психологія особистості

Ключові поняття теми:

особистість, біологенез, психогенез, соціогенез, досвід, нужда, спря­мованість, активність, мотив, інтерес, переконання, ідеал, звичка, установка, мета, рівень домагань, самооцінка, фрустрація, рушійні сили розвитку особистості, біогенетичний закон розвитку, соціоге-нетичний закон розвитку

Генетична концепція особистості

Психічні явища людини не існують, насправді, окремо і розрізне­но. У своїй сукупності вони складають унікальний і неповторний ві­зерунок - психологічну цілісність (міжфункціональну психологічну систему). Лише розуміння структурно-динамічних закономірностей даної цілісності може відкрити нам як розуміння окремих її складо­вих (психічних функцій), так і усвідомлення сенсу існування людини і шляхів оптимізації цього існування. Ця цілісність і нерозривна єдність психіки людини являє собою особистість.

Особистість — це людина з розвиненими функціональними ново­утвореннями, яка мас свій унікальний і неповторний внутрішній світ, здатна до саморозвитку, самовизначення, саморегуляції в ді­яльності і та поведінці.

В цьому головне: природа людської психіки - особистісна. Вона - ви­щий, з відомих нам, рівень розвитку буття, наділений рефлексією і тому здатний відображати буття і самого себе, втілюватися в нього І ставати дійсним способом існування людини. Можна сказати і навпаки: життя людини в світі є дійсним способом (формою) існування вищої психіки.

Особистість — це людина із притаманними їй своєрідними розу-мовими, емоційними, вольовими та фізичними якостями, які мате­ріалізуються в продуктах її діяльності.

Належність особистості до певного суспільства, включеність у пев­ну систему суспільних відносин визначає її психологічну та соціальну сутність.

Особистість - соціальна істота, суб'єкт пізнання, активний діяч спільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, місце, яке вона посідає в суспільстві, її роль у ньому, діяльність на користь суспільства.

Особистість - це свідомий індивід, який посідає певне місце у суспільстві і виконує ту чи іншу соціальну роль або функцію.

Одним із найяскравіших виявів особистості є її індивідуальність -своєрідне, неповторне сполучення таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам'яті, мислення, мовлення, почуггів, волі), особливості її мотиваційної сфери.

Особистість завжди конкретно-історична, вона є продуктом своєї доби і тих суспільно-економічних відносин, сучасницею та учасницею яких вона є. Вивчення особистості є за своєю суттю історичним дослі­дженням становлення особистості за певних соціальних умов, певного суспільного ладу.

Існують різні погляди на структуру особистості. Одні дослідники вважають, що, розглядаючи структуру особисті, доцільно враховувати лише психологічні її компоненти (пізнавальні, емоційно-вольові, спря­мованість), а другі - виокремлюють у ній і біологічні аспекти (типоло­гічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати під час виховання особистості.

Однак протиставляти біологічне і соціальне в структурі особистості не можна. Природні аспекти та риси наявні в особистісній структурі як соціально зумовлені її елементи, а біологічне і соціальне не перебуває в єдності і взаємодії.

Людина- частина природи, але біологічне в процесі історичного розвитку під впливом соціальних умов змінюється, набуває своєрід­них, людських особливостей, а соціальне (привласнене) на певній ста­дії онтогенетичного розвитку стає біологічним, фіксується морфоло­гічними утвореннями.

Особистість - це нова соціокультурна форма існування психіки людини як біологічної істоти, яка являє собою цілісність, здатну до саморозвитку, самовизначення, свідомої предметної діяльності, по' ведінки і саморегуляції та має унікальний і неповторний внутріш­ній світ,

У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Ти­пове - це те найбільш загальне, що властиве кожній людині і характе­ризує особистість загалом: її свідомість, активність, розумові та емо­ційно-вольові вияви тощо, тобто те, чим одна людина схожа на інших людей; індивідуальне - те, що характеризує окрему людину: її фізичні

та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто тс, що вирізняє певну людину з-поміж інших людей.

Ми не знаходимо в світі Інших форм існування вищого рівня психі­ки, окрім особистості. Можна, звичайно, говорити про те, що предме­ти і явища культури являють собою інший, специфічно перетворений спосіб ЇЇ існування. Це так, але вони - втілення особистості. Упредмет­нення, тобто переведення психічного (ідеального) в предметне (мате­ріальне) здійснюють особистості, залишаючи в предметі, відбиваючи в ньому всю унікальну своєрідність саме даної особистості - автора.

Особистісність природи психіки людини означає, з Іншого боку, що будь-який окремий психічний процес набуває складного устрою з власними закономірностями і якостями, але поряд з цим у ньому ві­дображається вся цілісність особистості. Тому, коли вивчають окремо психічне явище (мислення, емоції, пам'ять тощо), лише спеціальне й штучне абстрагування дозволяє досліднику робити висновки щодо нього в "чистому", так би мовити, вигляді.

Насправді ж це завжди - мислення даної конкретної людини, її емо­ції або будь-які інші явища. Цей вплив цілісності (її проектування) на конкретне явище не є чимось "дріб'язковим", стороннім. Адже, якщо говорити про мислення, насправді його показники визначаються да­леко не лише особливостями, власне, інтелектуальної сфери: мотиви діяльності, цілі, цінності, нахили, стійкі і тимчасові емоційні стани, навіть соматичне здоров'я - все це в сукупності і визначає функціо­нування будь-якої психічної функції. Особливо важливим виявляється врахування даного положення в галузі практичної психології.

Змістовні ознаки особистості

Особистість має такі змістовні (ключові) ознаки - цілісність, уні­кальність, активність, вираження, відкритість, саморозвиток і саморегуляція. Розглянемо їх грунтовно, оскільки ці якості є складни­ми і внутрішньо суперечливими, а їх розуміння необхідне для дійсного осягнення психології особистості.

ЦШсність. Особистість, безумовно, являє собою утворення, яке складається з окремих психічних явищ (процесів, станів, властивостей). Але, разом з тим, вона ніколи не є лише сума цих явищ, оскільки осо­бистість не можна зрозуміти в логіці такого собі "додавання розумінь" окремих її складових. Цілісність особистості насправді не визначається лише її складовими. Більше того, кожна частина ніколи не існує окремо і самостійно, вона є носієм усієї особистості, а також її відбиттям. Осо­бистість живе, розвивається і формується лише вся разом, як цілісність.

В живому русі цілісності змінюються взаємозв'язки складових і змі­нюються самі ці складові. Ці зміни - вторинні і третинні порівняно зі змінами цілого - особистості. Вони виникають після окремого живого руху особистості і сприяють наступним цілісним рухам. Ця унікальна здатність особистості як цілісності відбиватися в її кожній окремій рисі стосується не лише рис психічних. І саме тому ми легко впізнаємо лю­дину, навіть по фізичних ЇЇ особливостях, оскільки ці особливості - да­ної конкретної особистості і містять в собі загадковим способом її всю.

Щоб упевнитися втому, що це саме так, прислухаємося до того, що каже з цього приводу чудовий російський філософ О. Ф. Лосєв: "Спостерігаючи добре знайомий вираз обличчя людини, котру ви дав­но знаєте, ви обов'язково бачите не просто зовнішність обличчя, як щось самостійне, не просто так, як ви говорите, наприклад, про гео­метричні фігури. Ви бачите тут обов'язково щось внутрішнє - однак так, що воно дане лише через зовнішнє і цс зовсім не заважає безпо­середності такого споглядання. Отже, особистість є завжди виявлен­ня... Особистість людини не мислима без ЇЇ тіла,- звичайно, тіла, по якому видно душу... Та й як ще я можу взнати чужу душу, як не через її тіло... Тіло завжди прояв душі, отже, в якомусь сенсі, сама душа... По тілу ми тільки й можемо судити про душу".

Далі філософ так само яскраво, просто і переконливо доводить ви­явлення всієї особистості в міміці, інтонації, русі: "Мені іноді страшно буває поглянути на обличчя нової людини і жахливо буває вдивлятися в її почерк: її доля, минула і майбутня, піднімається цілковито, невбла­ганно і неминуче".

Таким чином, цілісність особистості специфічно охоплює всі струк­турні і динамічні вияви життя людини. Вона зумовлена не сумою окре­мих складових, а інтегрованою єдністю трьох витоків існування осо­бистості - біологічною, соціальною та духовною. Ця складна дійова інтеграція визначає той факт, що констатувати цілісність як атрибутив­ну ознаку особистості виявляється недостатнім для її дійсного розу­міння. Але у кожної окремої людини ця цілісність своя, чимось схожа на інших, а чимось принципово відмінна. Так виходить на світло інша фундаментальна ознака особистості - її унікальність (індивідуальна неповторність).

Деякі психологи проблему унікальності розглядають в контексті суперечливої єдності типового й індивідуального в особистості. На­справді суперечливість ця дещо штучно ускладнюється. Типовим є те, що перед нами - особистість (спрощено кажучи, вона відповідає на-

веденому визначенню), що вона має всі перераховані фундаментальні ознаки і всі складові частини. Що ж являє собою унікальність особис­тості? Яка її природа?

Відомий персонолог Г Олпорт зазначав, що "видатною властивістю людини є її індивідуальність. Кожна людина - унікальне творіння сил природи. Точно такої ж, як вона, ніколи не було і не буде". Його визна­чення особистості є відображенням того, що для автора центральним є явище унікальності. "Особистість, - пише Олпорт, - це динамічна ор­ганізація всередині індивіда тих психофізичних систем, які детерміну­ють характерну для неї поведінку і мислення".

Унікальність цілісної структури особистості людини зумовлена та­кими факторами:

- своєрідністю динамічної взаємодії трьох основних витоків осо­
бистості (біологічного, соціального, духовного);

- постійним саморухом, саморозвитком особистості, в процесі
якого весь час змінюється індивідуальний візерунок особистісних про­
явів, набуваючи все більш своєрідної і завершеної форми; між тим, осо­
бистість завжди залишається незавершеною, відкритою до нових змін.

Незавершеність - параметр особистості, що притаманний їй однаково як на початку життєвого шляху, так і на завершальному його етапі

Розглянемо зазначені фактори. В чому своєрідність взаємодії трьох витоків (трьох дійсних начал) особистості? Ця проблема зазвичай роз­глядається як співвідношення біологічного і соціального в особистості та її розвитку. Частковість і штучність такого розгляду є зараз очевид­ною, але слід знати, як це "вирішувалось".

Деякі вчені вважали, що головним чинником існування і розвитку особистості є фактор біологічної спадковості (біологізаторські, біоге­нетичні концепції). Виходячи з таких своїх переконань, вони розгор­тали погляди на існування і психологічну будову особистості. Так ви­никла теорія рекапітуляції (Ст. Холл, Гетчінсон та ін.), в межах якої вважається, що дитина, яка народилася, у своєму розвитку поступово відтворює всі етапи історичного розвитку людства: період скотарства, землеробства, торгівельно-промислову епоху. Лише після цього вона вступає в сучасне життя. Долаючи певний період свого розвитку, ди-гина живе, відтворюючи певний історичний період. Це виявляється в її нахилах, зацікавленнях, прагненнях і діях.

В "горнічній психології"' (В. Мак-Даугалл), у психоаналізі (3. Фрейд) особистість тлумачиться як ансамбль ірраціональних безсвідомих біо­логічних потягів. Біхевіоризм взагалі "знімає" проблему особистості, якій не залишається місця в механістичній схемі "стимул - реакція". За виключенням теорій От Холла і біхевіоризму Дж. Уотсона, біогенетич­ний напрям в цілому вірно підкреслює велике значення для особис­тості біологічних детермінант. З іншого боку, ці теорії або виключають зовсім вплив соціальних факторів на існування і розвиток особистості, або зводять їх до негативного тиску, який все життя вимушена долати особистість (3. Фрейд).

У цьому випадку специфічна унікальна природа особистості ніби виникає на межі протидії біологічних і соціальних чинників (найбільш яскраво це виражено в поглядах В. Мак-Даугалла: інстинкт, що на шля­ху своєї реалізації зустрічається з опором соціального середовища, пе­ретворюється на почуття, тобто суто особистісну якість). Насправді ж, взаємодія соціальних і біологічних детермінант не зводиться лише до протидії, вона набагато складніша і багатша за змістом.

Протилежні, соціогенетичні погляди формувалися тими вченими, які вважали, що домінуючу роль в житті і розвитку особистості віді­грають соціальні чинники. Межове вираження ці погляди набувають в так званій теорії "чистої дощечки" ("іаЬиІа газа"), сутність якої полягає в тому, що ніякі вроджені фактори не відіграють ролі у становленні і існуванні особистості в ній (конфігурація цілісності, типове і індиві­дуальне) зумовлене лише впливом соціальних умов існування. Знову зазначимо, що в цілому соціогенетичні теорії вірно фіксують велике значення соціального оточення щодо життя особистості. Але їхня од­нобічність, уявлення про те, що соціальне має долати біологічне, є дій­сно слабким місцем.

Цікавим феноменом вивчення психології особистості є те, що існує багато сучасних поглядів, які взагалі не звертають увагу на біологічні процеси в своїх теоретичних побудовах (екзистенціальна психологія). Однак парадоксально, що в галузі психологічної практики, в якій ці концепції досягають зараз найбільших успіхів, психофізіологічні, в цілому, біологічні параметри особистості розглядаються тут мало не першочергово ("організмічне Я" у К. Роджерса).

Неможливість вирішити загадку цілісності і унікальності особис­тості зумовлена, як бачимо, не тим, що біологічне або соціальне її під­ґрунтя не враховується, а тим, що існує потяг акцентувати одне з начал,

за рахунок іншого. У дійсності і біологічне, і соціальне, і духовне не пригнічують одне одного, а складно і плідно взаємодіють, породжуючи й унікальне "диво" (термін О. Ф. Лосєва) - людську особистість.

Психологія, якщо вона хоче пояснювати феномен особистості в цьо­му світі, не повинна бути ні "природничою" наукою, ні "соціальною". Вона повинна згадати, що з давніх-давен слово "психологія" означало "знання душі", і займатися виключно об"єктом свого дослідження, не відволікаючись на хай і важливі, але супутні фактори.

"Дитина народжується як суто біологічна істота, індивід". Ця фраза О. М. Леонтьева зачарувала психологів, виросла в таку собі точку від­ліку. Але ж людина народжується як людське дитя. І це означає далеко не лише те, що вона, як організм, має всі біологічні задатки (генотип, потенціальна і актуальна анатомія внутрішніх органів, фізіологіч­ні процеси, морфологія, біохімія), які дозволяють, розгортаючи своє функціонування, зумовлене генотипом, народитися цій особі ще й як особистості.

Унікальна складність біологічної організації людини зумовлює те, що одразу після завершення морфофізіологічних процесів формуван­ня організму індивід як система потрапляє в особливий внутрішній стан. Це- стан готовності бути особистістю. Складність і нюансова-ність зв'язків в організмі виявляється на диво міцною і пластичною. Настільки, що навіть окремі морфологічні, або навіть психосенсорні аномалії принципово не перекривають шлях індивіду до особистості (яскраві роботи вітчизняних вчених Мещерякова і Соколянського за­свідчили, що навіть сліпоглухонімі діти можуть стати повноцінними особистостями за умови спеціалізованого навчання). Цей загадковий, але й обов'язковий для людини, стан і є те, що ми називаємо духовніс­тю: це початок внутрішнього світу особистості (свідомість).

Отже, біологічна організація людського індивіду не лише забезпе­чує природні потенційні можливості розвитку організму, а й створює особливий психічний стан готовності до формування особистості, вну­трішній світ людини, її духовність. Саме тому він ще до народження є унікальним і цілісним, цей індивід, наділений духовністю (станом го­товності до особистісного способу існування). Водночас, особистість не зумовлена лише біологічно.

Здатність людини навчатися, тобто засвоювати і привласнювати культурно-і сторичний досвід є точно так само важливим, хоча й прин­ципово іншим за природою атрибутом існування особистості. Тож ан-

тиномічність біологічного і соціального є явно надуманою, штучною. Г. С Костюк свого часу зазначив: "Онтогенез людини визначається іс­торією розвитку її пращурів. Ця історія впливає на неї двома шляхами: біологічним і соціальним. Природні можливості її (особистості) ста­новлення як свідомої істоти реалізуються в суспільних умовах її життя, за допомогою засобів, створених суспільством".

На початку життя, дійсно, біологічне переважає у плані мотива­ції- активність новонародженої дитини зумовлена багато в чому дією інтенсивних мотиваційних факторів, і в цьому 3. Фрейд, безумовно, правий. Але вже тут, на самому початку, ці інстинктивні інтенції діють не просто, а складно, опосередковано через специфічний стан систе­ми організму як зародка внутрішнього світу. Цього не знав, не додумав 3. Фрейд, і саме тому його теорія є концепцією невротичної особис­тості, за вдалим визначенням Л. С. Виготського.

Психологія не дуже багато знає, як саме опосередковуються інстинк­тивні потреби специфічним духовним станом системи організму, і що являє собою цей стан. Але зрозуміло одне - цс опосередкування від­криває людську дитину до зовсім особливої зустрічі з соціальним ото­ченням. Зустрічі дуже відмінної від подібного контакту вищих тварин, і мова тут далеко не лише про відсутність або нерозвиненість певних морфофізіологічних задатків (згадайте лишень досліди зі сліпоглухо­німими дітьми).

Світ соціального зовсім не протистоїть людині, як це розуміють деякі теоретики. Він огортає і запрошує. С. Л. Рубінштейн свого часу дуже обережно зауважив, що людина не лише протистоїть світу, вона ще й перебуває всередині нього, огортається ним. І в такому існуванні вона невід'ємна частина цього світу. Екзистенціальна психологія "вхоп-лює" це дуже акцентовано; для неї особистість є "існування - люди­ни - в -світі",

Хоча наступна теза щодо "закинутості" людини в світ справедливо критикувалася Рубінштейном: людина не закинута в світ, вона - час­тина його, частина, яка рефлексуе принципово весь світ, в тому числі й той, що поки що не даний актуально. Такою людина стає завдяки зу­стрічі людського індивіду з соціальним світом. Останній існує в трьох основних формах - інші люди, взаємостосунки між людьми та предме­ти культури як особлива форма упредметнення - втілення внутрішньо­го світу (духовності) інших людей. Активність (на початку, переважно, біологічна), опосередкована духовним станом, змушує людину бути

активною, і в цій активності виявляти себе і водночас - привласнювати соціальне оточення, переводячи його в своє - ідеальне (екстеріориза­ція - інтеріоризація).

Так відпочаткова складна єдність (організм - стан), яка існує як по­тенція (тс, що може статися), набуває чіткості і виразності: виникає дійсний внутрішній світ людини - її Я, Цс - усвідомлений світ думок і бажань, прагнень, цінностей, мрій. Це- особистість. І в ній немає окремо - біологічного, окремо - соціального, окремо - духовного. Во­на- цілісна і унікальна. Навпаки, тепер вже "її" біологія (тіло) відо­кремлюється ("Я - не тіло, але я маю тіло"), як відокремлюється іде­альне (Я - не мрія і не бажання, але я маю мрії і бажання)

Однак виникнення ідеального не означає припинення "стосунків" між ним і матеріальним (тілом). Виникає нова складна форма взаємос­тосунків - сполучання. Тіло (біологічне), крім того, що воно є атри­бутом (носієм) особистості, ще й залишає значну долю самостійнос­ті - воно продовжує існувати за законами природи (біології). Воно від­носно самостійне, оскільки його контакт з ідеальним є необхідністю і формою існування: воно змінює ідеальне, але й саме змінюється під дією останнього. Те саме спостерігається з боку ідеального.

Сполучання - це суперечлива, внутрішньо конфліктна єдність двох самостійних І самодостатніх начал, які, однак, не можуть існувати одне без одного. Тому існування особистості і являє собою дійсну драму, як це вдало висловив Л. С. Виготський. Саме таке складне сполучання біологічного і соціального зумовлює цілісність і оригінальність осо­бистості. Разом ці дві центральні властивості породжують специфічну річ - форму особистості.

Традиційно у психології під формуванням розуміють сукупність за­собів соціального впливу на Індивіда з метою створити в нього систему певних соціально-позитивних властивостей і рис. Однак поняття фор­мування не може бути вичерпане цим розумінням. Л. І. Анциферова за­значає, що формування "означає процес створення під впливом різних факторів особливого типу відношень всередині цілісної психологічної організації особистості".

Особистість, розвиваючись, набуває певної форми - способу орга­нізації. Форма охоплює як внутрішній світ особистості, так і систему її зовнішніх проявів. Саме форма є прямим виявом цілісності і уні­кальності особистості: вона забезпечує пластичну й гнучку стійкість особистості, завдяки динаміці взаємозв'язків між одиницями форми. З

іншого боку, форма - це вияв, і по ній ми пізнаємо дану конкретну особистість.

Формування - процес, що не обмежується часом (його обмежує лише фізична смерть індивіду, хоча й після неї в його особистості ще довго можуть відкриватися й невідомі аспекти, риси, властивості; осо­бистість і після смерті тіла може до-формовуватися). Постійний, плин­ний розвиток форми являє собою спосіб існування особистості.

Виділяються рівні розвитку особистості (як "об'ємного", "оформ­леного цілого"):

— на першому- відсутня рефлексія власного внутрішнього світу,
який лише формується, створюється. На цьому рівні особистісні якості
створюються в процесі подолання труднощів у досягненні власних цілей;

— на другому - особистість формує власне оточення, передбачає
наслідки і планує події, обирає друзів і т. ін.

— на третьому - особистість стає суб'єктом власного життєвого
шляху, який вона сама обирає. Інша ознака цього рівня - особистість
стає суб'єктом розвитку свого власного внутрішнього світу, формує
власне Я; саме на цьому рівні основною стає якість унікальності.

Активність - фундаментальна якість особистості.

У вітчизняній психології активність розглядається як антитеза реак­тивності (реакція - акція /поведінка/ у відповідь на подразнення). Звіс­но, принцип реактивної поведінки, в цьому сенсі, зберігається у люди­ни протягом всього життя, вже хоча б тому, що за цим принципом діє організм. (Нагадаємо, що реактивність поведінки - провідний принцип біхевіористичних уявлень).

Особистість відрізняється саме тим, що поряд з реактивною, переважною стає активна поведінка, тобто поведінка, що спону­кається власними усвідомленими цілями і мотивами. Дана особли­вість відзначається в багатьох теоретичних уявленнях.

Так, 3. Фреид говорить про "принцип реальності" в поведінці всу­переч "принципу задоволення". В останньому випадку маємо на увазі поведінка, що виникає у відповідь на інстинктивну потребу, коли не враховуються ні зовнішні, ні внутрішні обставини (Л. С. Виготський вдало називає таку поведінку "поведінкою в обхід особистості"). По­ведінка за "принципом реальності" є усвідомленою і зваженою, це по­ведінка за інтенцією Е^о.

А. Адлер для того, щоб підкреслити здатність особистості до визна­чення власної поведінки, вживає термін "креативне Я". Кожна людина,

вважає Адлер, може здійснювати різні дії під впливом зовнішніх або внутрішніх факторів, в тому числі й таких, як стереотипи та звички (реактивність), але не тільки... Особистість відрізняється тим, що вона має особливу інстанцію - "креативне Я", яка в найбільш відповідальні моменти життя здатна породжувати виключно власні цілі і лише їм під­порядковувати поведінкову активність. Це, за Адлером, ключова озна­ка дійсної особистості.

У вітчизняній психології активність особистості (в такому її розу­мінні) розглядається в термінології "довільність - мимовільність". Тут фіксується важливе протиріччя: з одного боку, особистості притаман­на керована, детермінована, зумовлена поведінка. Тобто, поведінка обмежена (метою, ситуацією, уподобаннями, інстинктами - в дано­му випадку це несуттєво). З іншого боку, як зауважує Е. В. Ільснков: "Людині притаманна вільна, тобто така, що здійснюється свідомо, дія, узгоджена лише з універсальною всезагальною метою роду людсько­го". Це протиріччя вирішує Л. І. Божович в дослідженні основних ета­пів розвитку вольових дій в онтогенезі. Спочатку довільна поведінка деформується завдяки "натуральній" потребі, яка безпосередньо спо­нукає дитину долати перешкоди на шляху до її задоволення.

За Е. Крсчмсром, - "гіпобулічний етап" формування довільно­сті. Він притаманний малим дітям і хворим на розлад вищих психічних функцій. На наступному етапі розвитку особистості людина в умовах боротьби сильних і протилежно спрямованих тенденцій починає ви­користовувати інтелектуальні плани дій. Вона зважує, оцінює, уявляє собі результати вчинку. Кінець кінцем, приймається рішення, ставлять­ся власні цілі, формуються наміри.

Отже, цілі і наміри (К. Левін) являють собою психічні новоутворен­ня, що виникають в результаті зустрічі афекту й інтелекту. Це є другий, за Божович, етап розвитку вольової сфери. Поведінка здійснюється за­вдяки свідомій регуляції людиною власної мотиваційної сфери, і най­більш важливий мотив визначається через інтелектуальні операції.

Третій етап, вважає Л. І. Божович, виникає в результаті інтеріоризації засобів організації поведінки і формування інших вищих психологічних систем, що несуть в собі додаткові мотиваційні сили, які здатні безпосе­редньо, минаючи свідому регуляцію, спонукати людину до здійснення вчинку. На цьому етапі поведінка набуває вигляду мимовільної. Люди­на, наприклад, може не роздумуючи, миттєво кинутись на захист іншо­го або з ризиком для життя відстоювати власні уподобання. Таку пове-

дінку називають " постдовільною"'. Вона є результатом взаємодії в кож­ній ситуації внутрішніх особистісних структур, самої ситуації і системи загальнолюдських цінностей і смислів, прийнятих даною людиною. Ми бачимо тут розвиток по "спіралі": поведінка ніби й не регулюється, але відповідає загальнолюдським принципам гуманізму.

Таким чином, розвиток довільності (активності) "розширює" осо­бистість до духовних скарбів цивілізації.

Суттєвою ознакою особистості є її здатність до вираження влас­ного внутрішнього змісту. Мова йде про принципово творчу сутність особистості і її становлення. "Особистість, якщо вона є,- підкреслює О. Ф. Лосєв, - взагалі мислиться завжди і незмінно впливаючою і ді­ючою". Виразне існування, тобто, особистісне існування є завжди син­тезом двох планів буття - вігутрішнього і зовнішнього. Зовнішнє буття особистості - це її вигляд, лик, тс, що сприймається іншими. Внутріш­нє ж - це сутнісне, осмислююче і те, що припускається. Ми сприймає­мо особистість, але вже в цьому акті якось охоплюємо і враховуємо те, чого "не видно", але що виражається з глибини. Термін "вираження" вказує на певне активне спрямування внутрішнього в бік зовнішнього, на деяке активне самоперетворення внутрішнього у зовнішнє.

Якщо особистісне буття є виразним, це означає, що особистість має внутрішню і зовнішню сторони, вони знаходяться у постійних динаміч­них взаємопереходах і домінує тут внутрішнє (якщо домінуючим буде зовнішнє, перед нами буде не особистість, а простий набір соціальних ролей, функціонер або "гвинтик"). Виражаюча активність внутріш­нього світу людини викликає життєвий рух особистості, в якому вона стикається з соціальною дійсністю. Соціальна поведінка будується як засвоєння і виконання великої кількості соціальних ролей. Утворюєть­ся так званий рольовий шар структури особистості. Рольова поведінка, наприклад, професійна, може бути досить міцною і ригідною, приду­шувати виразність. Тоді особистість обезличується, інволюціонує.

Розвиток же полягає в тому, що виразність "проходить" через шар соціальних ролей і особистість, ЇЇ сутність відбивається на поведінці і на продуктах діяльності. Якщо говорити про професійну діяльність, то в цьому випадку ми маємо сутність майстерності. Майстер - профе­сіонал, який не просто правильно виконує трудові операції, він у них, а також у продукт праці втілює власну особистість. Взагалі, є сенс го­ворити про особливу людську потребу втілення себе в цьому світі. Ста­новлення особистості багато в чому визначається розвитком цієї по-

треби. Традиційно в філософії ця потреба і відповідна, породжена нею активність описується кагегорією "опредмстнення".

Людина в своїй діяльності постійно ніби "розчиняє" культурні й природні предмети і явища, переводячи їх тим самим у власні особис-тісні сутнісні сили (розпредметнення). Але вона в той же час втілює ці сили в зовнішній світ. "Це закарбування живої активності як процесу життя людських сутнісних сил в предметі, - зазначає Г. С. Батіщсв, -цс перетворення логіки дій суб'єкта у власне предметно-зафіксоване зображення і віднаходження суб'єктом своєї дійсності в об'єктах, які несуть на собі і зберігають образ його діяння, є опредметнення".

Людина опредметнює себе як індивідуально-неповторне соціальне ціле, як своєрідну тотальність своєї соціальності. Результат її упред­метнення є її твір, тобто те, що робить наше життя і нашу особистість вічними. (Причому, твір тут слід розуміти широко, це є, фактично, все, що залишає поруч з собою і після себе людина). "Істинне буття люди­ни... є її дія, - писав Регель, - в останньому індивідуальність дійсна... лише твір слід вважати її істинною дійсністю".

Розвиток вираження втілення особистості становить гостру пе­дагогічну проблему. Як переконливо показав О. С. Арсеньєв, у педаго­гічному процесі цілі розвитку творчості (вираження, опредметнення) і традиційні задачі навчання і виховання -є антиномічними. Педагогіч­на система як відображення системи державної має на меті, перш за все, адаптувати дітей до наявних соціальних умов життя.

Це відбувається через пригнічення виразності (шар соціальних ро­лей придушує виразність). Цим досягається органічне пристосування дитини до соціальної дійсності, але при цьому блокується творче на­чало. Вирішення цієї дилеми, розвиток креативності дітей і дорослих залишається глобальною проблемою сучасної світової освіти.

Серйозним є питання сфер вираження особистості. Людина сучас­ного світу може втілювати себе у виробничій сфері, художній або на­уковій творчості, в системі комунікації. Питання вибору особистістю сфери реалізації себе є проблемою навчання і виховання. В теоретич­ній психології існує оригінальна гіпотеза В. В. Давидова про сполу-чальний розвиток різних сторін свідомості людини. Вибір суб'єктом сфери своєї реалізації (втілення) визначається, згідно цієї гіпотези, особливим психологічним механізмом, який полягає у можливості осо­бистості самій вибирати предмет власної активності.

Наприклад, при сприйманні музичного твору (акт, безумовно, кре-ативний) виражаються різні "сутнісні сили" особистості, залежно від

того, предметом якої діяльності робить музичний твір суб'єкт сприй­мання: учбової (коли він вчиться чомусь на даному еталоні), пізна­вальної (якщо сприймає, скажімо, мистецтвознавець), моральної (якщо предмет сприймання - виховний потенціал твору), утилітарної (якщо сприймання відбувається виключно задля розваги і відпочинку).

Гіпотеза В. В. Давидова, а також доповнююча її концепція гетероген­ності розумових процесів П. Тульвісте, безумовно, є прогностичними і цікавими. Але слід визнати, що, навіть за умови їх прийняття залишаєть­ся питання про причини саме такого опредметнення (втілення). Тут аж ніяк не можна обмежуватися вихованням, а слід враховувати і власне ор-ганізмічні (індивідуально-типологічні) особливості людини, адже схиль­ність її до певної діяльності насправді багато в чому визначається ними.

Незавершеність особистості - сутнісна ознака особистості

М. М. Бахтін свого часу писав: "... не можна перетворювати живу людину на безголосний об'єкт заочного завершеного пізнання. В лю­дині завжди є щось, що лише сама вона може відкрити у вільному акті самосвідомості і слова, що не піддається зовнішньому заочному визначенню". Йдеться про незавершеність "■внутрішньої'" особистос­ті людини.

Ф. М. Достоєвський, формулюючи мету своєї творчості, зазначав: "При повному реалізмі знайти в людині людину... Мене називають пси­хологам: неправда, я лише реаліст у вищому сенсі, тобто зображаю всі глибини душі людської". У стані дійсної особистісної активності, "на порозі" справжнього життєвого вчинку, особистість завжди непе-редбачувана через те, що нікому (в тому числі і їй самій) до кінця не відомі дійсні можливості, глибини ("вершини", - сказав би Л. С. Ви-готський) особистісної природи.

Ф. М. Достоєвський не даремно відмовляється від психології: су­часна його (та й нинішня) наукова психологія знаходиться лише на шляху до дійсного пізнання змістовних підвалин особистості. Та сама духовність, яка у вигляді потенційного стану відпочатково зумовлює особистість як можливість, далі, по життю, зміцнюється й розвива­ється, піднімаючи невідомі пласти природи і роблячи людину дійсно до кінця незбагненною і нескінченною у своєму становленні, що не завершується ніколи. Незавершеність - це хоча й непізнана, але дуже важлива ознака особистості, врахування якої є абсолютно необхідним.

Саморегуляції поведінки - здатність, що утворює її сутнісну озна­ку особистості. Відомо, що досить довгий час збалансованість психо-

логічних процесів досягається завдяки неусвідомлюваним механізмам так званої базальної емоційної регуляції.

Л. І. Божович визначає особистість як "такий рівень розвитку люди­ни, який дозволяє їй керувати і обставинами власного життя, і самою собою". В різних підходах обов'язково відзначаються якості саморегу­ляції і саморозвитку, як фундаментальні для особистості. Ці механізми працюють незалежно від бажання людини, і сенс їх роботи полягає в забезпеченні психологічно комфортного і стабільного стану внутріш­нього світу.

Ці механізми діють протягом всього життя людини, але з усклад­ненням життєвої ситуації (а це є прямим наслідком розвитку і соціа­лізації) їхня дія виявляється недостатньою - занадто складними й не­однозначними стають умови життя. Тому в особистості здійснюється формування принципово нових механізмів, які управляються свідомо самою людиною. Першим з відомих є механізм вольової регуляції пове­дінки. В ситуації боротьби різних, а часто й протилежних, мотивів, во­льове зусилля забезпечує вибір і безконфліктний подальший життєвий рух. Виникнення такого механізму є справжнім і значним надбанням особистості. Але виявляється, що він лише частково полегшує стан не­визначеності і протистояння.

Експериментально доведено, що внутрішнє протистояння мотивів після вольової дії зовсім не припиняється і стан психологічного ком­форту, як правило, не виникає (дуже яскраво це описує теорія когнітив-ного дисонансу). Напруга і внутрішня конфліктність супроводжує дію даного механізму весь час. Чому ж, в такому випадку, ми знаємо багато ситуацій, коли напруження дійсно спадає і особистість виявляється са-мовідрегульованою. Дійсно, таких ситуацій - більшість, адже інакше ми всі були б невротиками. А можливим це виявляється тому, що само­регуляцію здійснюють зовсім інші, складні і потаємні механізми.

Деякі з них дослідила Б. В. Зейгарник. В основі цих механізмів ле­жить особливе переживання, яке автор розуміє як активну діяльність (про-живання) по породженню нових життєвих смислів. Залучення до­даткових смислів відбувається за рахунок розширення усвідомлення і виявлення нових контекстів діяльності. Цс призводить не до загострен­ня і придушення конфлікту, а до гармонізації сфери інтенцій. Механізм, що діє при цьому, являє собою, за словами Зейгарник, "рефлексивне відчуження негативного смислу та включення дії в більш широкий смисловий контекст".

Отже, ми бачимо, що процес саморегуляції передбачає не просто вольове зусилля, а перебудову смислових утворень, умовою якої є їх усвідомленість. Нові смисли породжуються лише в процесі особливих переживань. Видно, як у цій точці своєрідно перетинаються три лінії становлення особистості, що виокремлені нами в попередньому аналі­зі (довільність, інтеграція, переживання). В результаті відбувається те, що дістало назву механізму смислового зв'язування, коли встановлю­ється внутрішній зв'язок з ціннісною сферою особистості і нейтраль­ний до цього зміст перетворюється в емоційно заряджений смисл. Ре­зультатом цієї роботи є виникнення нових інтенцій і гармонізація вну­трішнього світу особистості.

Найважливішими умовами дії механізму смислового зв'язування Б. В. Зейгарник вважає "розвинену уяву, володіння широкою часовою перспективою, наявність ієрархізованої смислової сфери". Або, інши­ми словами, даний механізм є лише в інтегрованій, зрілій особистос­ті, адже в такому вигляді процес саморегуляції є суто індивідуальним і пов'язаним з системою цінностей і мотивів даного суб'єкту, його сприйняттям світу тощо.

Зейгарник наводить приклад дії даного механізму. Мова йде про зміст повісті Г. Гессе "Курортник". Головний герой (письменник) приї­хав на курорт в Бадсн, щоб відпочити і потім плідно попрацювати. Про­те його плани наштовхнулись на значні перешкоди, оскільки сусідом по кімнаті виявився надто гамірний і невихований голландець. Біля нього постійно юрбився натовп людей. Кілька ночей підряд письменник про­сто не міг спати.

Чутливий до найменшого шуму, він змушений був слухати непо­трібні розмови і сміх нескінченних гостей, важкі кроки вранці, що руйнували його сон. Всі відчайдушні спроби в цих умовах відпочити і попрацювати закінчувалися повним розчаруванням. Кінець кінцем, письменник почав відчувати справжню ненависть до свого сусіда, і його життя перетворилося на справжнє пекло. Неефективними вияви­лися такі механізми саморегуляції, як вольове зусилля та спроби дати вихід негативним емоціям у фантазіях.

Тоді він приймає абсолютно парадоксальне рішення - полюбити голландця. Майстерний опис досить довгого процесу породження но­вого смислу і виникнення нового типу відношення до ситуації повне драматизму і вміщує всі складові цього процесу: руйнація агресивних почуттів і постановка задачі на їх зміну, пошук цінності для їхньої пс-

ребудови і звернення до євангельської заповіді "Полюби ближнього свого", надання цій цінності конкретної форми через позитивне емо­ційне насичення образу голландця за допомогою професійних пись­менницьких засобів (голландець стає головним героєм створеного вно­чі літературного твору).

Творчий процес закінчився, як пише автор "повною перемогою над голландцем". Він вже не викликав тих болісних переживань, що зава­жали письменнику відпочивати і працювати. Отже, герою вдалося впо­ратися із ситуацією завдяки дії механізму саморегуляції - смислового зв'язування.

Ми навели цей приклад задля того, щоб ще раз звернути увагу на те, що вищі і найскладніші механізми саморегуляції поведінки можуть здійснюватися лише всією особистістю - цілісною і інтегрованою. От­же, можна виокремити такі послідовні етапи становлення саморегуля­ції в системі інтеграції особистості:

- базальна емоційна саморегуляція - біогенез;

- вольова саморегуляція - психогенез;

- смислова, ціннісна саморегуляція — соціогепез.

Попередні ланки не зникають в процесі становлення, вони стають допоміжними і другорядними, але продовжують існувати. Якоюсь мі­рою правильним буде говорити, що переживання певних механізмів саморегуляції поведінки слід розглядати як показник рівня розвитку інтегративних процесів особистості.

Проблема смислу. На певному етапі свого розвитку людина зустрі­чається з новим для себе переживанням - стражданням від відчуття внутрішньої порожнечі і недостатності смислу життя. Це так званий екзистенціальний вакуум. Поява цього переживання означає для пси­холога дуже позитивну, як це не дивно, річ - у людини з'явилося праг­нення відкрити сенс життя. Це прагнення В. Франкл назвав фундамен­тальною мотиваційною силою людини. Нам необхідно віднайти смисл буквально у всьому - в подіях, в поведінці інших людей, власних пере­живаннях.

Існує також поняття вищого, життєвого або екзистенцій ного смислу, яким особистість прагне наділити життя людини, страждання, смерть, кохання та інші термінальні цінності. В. Франкл пише: "Прагнення знайти смисл - первинна сила в житті людини. Цей смисл є унікальним і специфічним для кожної людини і може бути здійснений тільки нею самою; тільки тоді стає значимим те, що воля задовольняє прагнення людини до смислу".

Відкриття смислу означає відкриття особистістю зовнішнього сві­ту. Це дуже важливий, кардинальний і зламний момент людського іс­нування: людина перестає знаходитися лише всередині власного Я, лише всередині житейських ситуативних інтересів - вона виходить за конкретну ситуацію і стає людиною всього світу. Тут перетинаються лінії інтеграції і взаємовідносин зі світом - світ перестає бути "про­ти" людини, а, навпаки, вона опиняється всередині світу, "огортається" ним і споріднюється з ним.

Заслуговує на увагу заочна дискусія В. Франкла з А. Маслоу та К. Роджерсом з питання, що є головнішим у житті і розвитку особистос­ті - смисл чи самоактуалізація. В. Франкл аргументовано доводить, що самоактуалізація (як прагнення людини стати тим, ким вона, в принципі, може стати) є лише моментом, аспектом прагнення людини до життєвого смислу, і отже - центральним напрямом розвитку особистості є відкриття смислу. Разом з тим, абсолютна більшість сучасних теоретиків психології особистості притримується саме позиції Маслоу і Роджерса, вважаючи, що саме самоактуалізація є магістральною лінією розвитку особистості.

При цьому не приділяється уваги тому, що ці терміни; "самороз­виток", "самоактуалізація", "самоздійснення", "самореалізація" - ко­ріняться в ортодоксальному юнгіанському психоаналізі. І всі вони є синонімами юнгівської "індивідуації", адже "самоактуалізуватися" - в дійсності зовсім не означає "актуалізувати самого себе". А означає це - "актуалізувати самість", тобто дійсне під-, а потім і надсвідоме підґрунтя людської особистості.

Подібні уявлення стосуються концепції "розгортання" особистос­ті. Заперечень нема — це красиві, приємні і стрункі теорії, але вони, на жаль, ненаукові. Це, швидше, філософсько-культурологічні побудуван­ня. В дискусії Франкла з Роджерсом і Маслоу неправі всі. Адже вони шукають центральне і суттєве не в об'єкті дослідження (особистості), а в своєму уявленні про цей об'єкт. Але ж це - речі зовсім інші. Якщо ж говорити про особистість, яку треба вивчати, тобто про живу кон­кретну людину, то для неї центральним є весь життєвий шлях і все що на ньому є - першочергове, домінантне і надсуттєве - від конфлікту на роботі до екзистенційних проблем смислу буття.

Науковий підхід до проблем розвитку особистості мусить адекватно відбивати цей процес, а не примушувати його. Саме в такій постановці нам здається, що логіка, яка тут запропонована, можливо й не така кра­сива і струнка, але більш наближена до реального життя людини. Ра-

зом з тим, значний інтерес до теорій самоактуалізацїї не можна замов­чувати і не враховувати.

Важлива саме логіка цілісного підходу. Адже ніхто не сперечається з тим, що, скажімо, процес самоактуалізації, або формування Я-кон-цепції, або пошук смислу життя - є дуже важливими моментами життя особистості. Але вони - саме моменти, і в цьому справа!

Одна логіка - вивчати розвиток особистості, як цілісний процес, що йде по окремих лініях, і бачити в цьому процесі важливі І суттєві моменти. ■

І зовсім інше - взяти штучно якийсь момент, зробити його цен­тральним і сказати, що це і є вся особистість, а її розвиток є розвитком виключно даної структури, з урахуванням його впливу на інші.

Структура особистості

Цінність і унікальність особистості не відкидають, а передбача­ють наявність її особливої структури. Л. С. Виготський зазначав: "Структурою прийнято називати такі цілісні утворення, які не скла­даються сумарно із окремих частин, являючи ніби їх агрегат, але самі визначають долю і значення кожної з тих, що входять до їх складу, час­тин". Структура особистості:

— як цілісності - є об'єктивною реальністю, що втілює внутрішні
особистісні процеси. Крім того, структура відображає логіку цих про­
цесів і є підпорядкованою їм. Водночас, з погляду генетичної психоло­
гії, вона є результатам діяльності цих процесів;

- виникає як втілення функції, як орган цієї функції. Звісно, ви­
никнення структури, у свою чергу, призводить і до зміни самих функ­
цій і тісно пов'язана з процесом її становлення: структура є одночасно
результатом становлення, його умовою і фактором подальшого розвит­
ку особистості;

- являє собою цілісність, що включає в себе всі психічні (свідо­
мі і несвідомі) і непсихічні складові особистості. Але вона - не є їхня
проста сума, а являє собою нову особливу якість, форму існування пси­
хіки людини. Це - особлива упорядкованість, новий синтез;

— є суперечливою відносно фактору стабільності. З одного боку,
вона є стабільною і сталою {включає в себе однакові компоненти, ро­
бить поведінку прогнозованою). Але водночас структура особистості є
плинною, змінною, ніколи до кінця не завершеною.

В культурно-і сторичній теорії доведено, що структура особистості людини змінюється в процесі онтогенезу. Тим часом є дані, які дозво-

ляють припустити, що зміни структури відбуваються і всередині віко­вих етапів, визначаючи індивідуальний стиль і відбиваючи специфіку життєвого шляху кожної людини.

Важливою і не розв'язаною остаточно є проблема визначення окремих змістових складових структури особистості. Щоб ця пробле­ма стала зрозумілою, наведемо давнє міркування Л. С. Виготського з приводу пошуку змістовних одиниць аналізу психіки в цілому. Він проводить вдалу аналогію з хімічним аналізом речовини. Якщо перед науковцем постає завдання встановити дійсні глибинні механізми і властивості, наприклад, такої речовини, як вода, він може обрати два шляхи аналізу.

По-перше, можна розчленувати молекулу води (Н,О) на атоми вод­ню і атоми кисню і... втратити цілісність, оскільки окремі елементи, що виділяться при цьому, не будуть мати жодних властивостей, при­таманних воді (це так званий аналіз "по елементах").

По-друге, якщо спробувати сумістити аналіз із збереженням власти­востей, ознак і функцій цілісності, слід не розкладати молекулу на еле­менти, а виділяти окремі молекули як діючі "цеглинки" (Виготський пише - "одиниці") аналізу, які вже можуть бути досліджені і в той же час зберігають у найбільш спрощеному, але й загострено-суперечливо-му, "веезагальному" вигляді всі особливості речовини в цілому.

Якщо перенести дану логіку в галузь психології особистості, ви­явиться, що справа пошуку змістовних одиниць її психологічного ана­лізу є не такою вже й безнадійною, як вважав Г. Олпорт, саркастично зауваживши, що в плані пошуку одиниць аналізу все дуже просто і без­надійно - все залежить від відношення дослідника: якщо йому більше подобаються "риси" - такими одиницями будуть саме вони; якщо "мо­тиви" - в основі аналізу буде мотиваційна сфера і т. ін.

Заради справедливості зазначимо, що так і відбувається в абсолют­ній більшості теорій особистості. Порушується одна з головних ме­тодологічних вимог, що висувалася, зокрема, видатним українським вченим В. І. Вернадським стосовно науки взагалі (тобто, будь-якої науки): дослідник має намагатися встановити логіку самого об'єкта дослідження, а не нав'язувати йому (об'єкту) власну логіку. В. І. Вер-надський, до речі, спеціально зауважив і щодо психології: вивчаючи будь-яке психічне явище, не слід забувати, що воно має власну, окрему логіку існування, яка може принципово і кардинально відрізнятися від того, що з цього приводу думає науковець.

Особистість, безумовно, с об'єктом психологічного дослідження, але об'єктом специфічним, 1 головна специфіка полягає навіть не у склад­ності, а в тому, що цс об'єкт, здатний до власних, вільних дій (ознака "активність"). Тобто, особистість, виступаючи об'єктом вивчення (або впливу), водночас існує і як суб'єкт, що дуже ускладнює проблему ро­зуміння її психології, але лише ускладнює, а не робить безнадійною.

Виділення змістових одиниць психологічного аналізу є провідним принципом генетичної психології. Як це може бути застосовано від­носно особистості? Л. С. Виготський писав: "Під одиницею ми розу­міємо такий продукт аналізу, який, на відміну від елементів, має всі основні властивості, притаманні цілому, і який с таким, що далі не роз­кладається, живою частиною цієї єдності". Аналіз засвідчує, що в осо­бистості не можна виокремити одну одиницю ("клітинку").

Існують різні за психологічною природою структури, які задоволь­няють вимогам до одиниць аналізу:

- структура повинна бути специфічною і самостійною, але при
цьому - існувати і розвиватися вона буде лише в складі цілісної осо­
бистості;

- в цій структурі повинна відбиватися вся особистість в її реаль­
ній єдності, але відбиватися водночас "поглиблено-спрощено" у вигля­
ді сутнісного протиріччя;

- дана структура не являє собою щось схоже на "будівничий
блок" - вона є динамічною і здатною як до власного розвитку, так і до
гармонійної участі в становленні цілісної особистості;

- структура, про яку йдеться, має відбивати певний сутнісний ра­
курс існування особистості і відповідати всім суттєвим ознакам ціліс­
ної особистості.

Фактично мова йде про уявлення особистості як відкритої складної динамічної системи, здатної до саморозвитку, і визначення ключових змістовних структурно-динамічних "вузлів" цієї системи. Ці "вузли" не є, власне, частинами особистості: А. Маслоу дуже вдало висловився, що особистість складається не з частин, а з граней, маючи на увазі, що кожна грань - відображення окремого аспекту існування особистості в невід'ємності від усієї цілісної структури.

Уявлення про особистість як про структурно-динамічну систему (термін К. К. Платонова), насправді означає поєднання, на перший погляд, непоєднуваного: структура передбачає сталість, стійкість, ви-

значеність, упорядкованість і постійність. Динаміка означає постій­ний плин - становлення (ситуація нагадує парадокс, з яким свого часу зіткнулася квантова фізика: електрон - частинка чи хвиля (плин)?, і який був тимчасово вирішений Н. Бором за допомогою принципу до-повнюваності).

Генетична методологія розв'язує дане протиріччя через категорію руху - становлення: особистість як унікальна цілісна структура існує лише в русі (існуванні - становленні). Постійні зміни і самозмінюван-ня є умовою існування структури. Якщо особистість, образно кажучи, "зупинилася" (хоча такого в житті людини не буває ніколи), або ж "зу­пинилася" динаміка якоїсь її змістовної одиниці - грані (що, на жаль, відбувається досить часто), одразу ж починаються процеси спрощен­ня - примітивізації, а потім і руйнації структурної цілісності. Цс мож­на вважати генетичним законом існування особистості людини.

Особистість складається з кількох різних "змістовних одиниць", ви­никає питання щодо особливостей взаємозв'язку між ними та, з іншого боку, між кожною такою "одиницею" і цілісною особистістю. Провід­ний принцип такого взаємозв'язку- принцип сполучальності (термін введено в психологію Г. С. Костюком в контексті розгляду взаємодії процесів навчання І розвитку особистості).

Взаємозв'язок і взаємодія якихось начал за принципом сполучальнос­ті означає, що кожний учасник взаємодії є самостійним і завершеним та існує й розвивається за власними законами. Водночас все це виявляється відносним, оскільки, з іншого боку, існування і розвиток кожної ланки сполучальної взаємодії можливе лише за умови присутності і зв'язку з іншими ланками. Вони існують як самодостатні і незалежні, але існувати так одна без одної не можуть, доповнюючи і завершуючи одна одну. То­му сполучальність передбачає не лише гармонійність, узгодженість, але ще й, наприклад, конфліктність, протиріччя. Саме це є умовою єдності.

Виходячи з викладеного та враховуючи величезний масив наукових даних із психології особистості, можна визначитися щодо структури особистості більш конкретно.

Аналіз вітчизняних і зарубіжних теорій засвідчує величезне різ­номаніття поглядів вчених на проблему структури особистості: від практичної відмови розглядати це питання (К. Роджерс, А. Маслоу, у нас - представники теорії діяльності), до дуже ретельних і скрупу­льозних спроб, які, однак, є вельми довільними, відображаючи логіку авторів, а не логіку об'єкта вивчення (Б. Г. Ананьєв, А. К. Ковальов, С. Л. Рубінштейн, 3. Фрейд, Р. Кеттелл, Г. Олпорт та ін.).

Теорія і методологія питання структури особистості у вітчизняній психології найбільш ретельно розроблені в роботах К. К. Платонова, який вживає вираз "функціональна динамічна структура особистос­ті", розглядаючи її як складну відкриту систему, що саморозвива-ється. В. Д. Шадриков визначав динамічну систему таким чином: "Динамічна система - це система, що розвивається в часі, змінює склад компонентів, що входять до неї, та зв'язок між ними при збереженні функції"". К. К. Платонов вводить термін "підструкгури" особистості, до яких ''можуть бути включені всі відомі властивості особистості". Таких підструктур особистості автор бачить чотири.

1. Біологічна підструктура, що об'єднує типологічні власти­
вості особистості, статеві і вікові психофізіологічні особливості та їх
патологічні зміни, які значною мірою зумовлені фізіологічними і мор­
фологічними особливостями організму, зокрема, нервової системи.

2. Підструктура форм відображення, яка охоплює індивідуаль­
ні психологічні особливості окремих психічних процесів (пізнаваль­
них та емоційних), що формуються протягом життя людини.

3. Підструктура соціального досвіду, що включає в себе знання, на­
вички, вміння і звички, набуті в особистісному досвіді, шляхом навчання.

4. Підструктура спрямованості, яка об'єднує мотивацію, від­
ношення і моральні якості особистості.

Важливими є критерії виділення даних підструктур, які наводить К. К. Платонов.

Перший критерій являє собою "співвідношення біологічного і со­ціального, вродженого і набутого, процесуального і змістовного". Дій­сно, в наведених підструктурах можна помітити закономірну динаміку змін даного співвідношення: від максимуму вродженого процесуаль­ного в першій - до максимуму набутого в четвертій. Автор абсолютно справедливо зазначає, що "ця послідовність допомагає глибше зрозумі­ти співвідношення соціального і біологічного не лише в особистості в цілому, але й у підструктурах різних рівнів, аж до окремих властивос­тей особистості".

Другим критерієм виділення вказаних підструктур є внутрішня близькість рис особистості, що входять до кожної з них, і виділення "в кожній з цих підструктур, прийнятої за ціле, своїх підструктур більш низького рівня".

Третім критерієм виокремлюється те, що кожна з підструктур має свій власний, особливий тип формування. Взаємодія цих різних ти-

пів формування визначає індивідуальні особливості розвитку кожної особистості.

Четвертий критерій К. К. Платонов вважає "найбільш значущим". Він полягає в наявності об'єктивно існуючої ієрархічної залежності цих підструктур. Різні зв'язки існують як між підструктурами, так і всередині кожної з них. "Але каузальні зв'язки субординації більш чіт­ко виражені у взаємодії різних підструктур".

П'ятий критерій є більш "організаційним", але теж важливим: йдеться про те, що реально в психології окремі виділені підструктури, а також їх складові виступають дійсними предметами емпіричних і те­оретичних досліджень.

К. К. Платонов зауважує, що перераховані критерії "дозволяють вважати, що чотири виділені підструктури відображають об'єктивну дійсність і тому є основними підструктурами особистості".

Генетичний ракурс дослідження, а також отримані за останній пері­од численні наукові факти дозволяють суттєво доповнити і розвинути дану концепцію, яку ми вважаємо цілком обґрунтованою. Якщо врахо­вувати ще два суттєвих критерії, можна говорити, що в дійсності виді­лені підструктури і є "змістовними одиницями аналізу" особистості.

Шостий критерій полягає в тому, що виокремлена підструктура, за­лишаючись специфічною, в той же час відображає (містить в собі у "знятому" вигляді) всю цілісну унікальну особистість.

Сьомий критерій означає, що реально взаємозв'язки між підструк­турами та, з іншого боку, між окремою підструктурою і цілісною осо­бистістю, - є не лише ієрархічними - вони існують за фундаменталь­ним принципом сполучальності.

Аналіз фактів дозволяє визнати, що статус підструктури (якщо збе­регти цей термін Платонова) мають також і здібності, як індивідуаль-но-психологічні властивості, що визначають успішність і ступінь до­сягнення людини в певній соціально зумовленій діяльності. Ця якість означає також міру оволодіння людиною способами діяльності в куль­турно-і сторичному середовищі.

З урахуванням наукових даних в контексті генетичного підходу, є сенс виокремлювати в особистості п 'ять окремих підструктур (оди­ниць): біопсихічну; індивідуальні особливості психічних процесів; до­свід; спрямованість; здібності.

Разом з тим, такий розгляд особистості не є повним відбиттям її структури. Особистість має ще й інші якості, які за своєю природою

являють собою дійсні "одиниці аналізу" (грані), але, на відміну від пе­рерахованих, вони набагато більш динамічні (плинні), ніж структурні, і не мають, якщо можна вжити такий термін, окремої локалізації - вони охоплюють всю особистість. Маються на увазі "внутрішній світ осо­бистості", "характер" і "психічні стани".

"Внутрішній світ особистості,— зазначає Л. І. Анцифсрова, - це індивідуально-інтерпретований, насичений модальностями особис-тісних переживань, осмислений в діалогах з реальними і ідеальними співрозмовниками зовнішній світ, в якому віддиференційовані функ­ціональні галузі з різним рівнем значення". Це- світ смислів, життє­вих планів і сутнісних переживань. Але внутрішній світ особистості, насправді, набагато більш суперечливий і драматичний, оскільки він складається не лише з усвідомленого, але й з безсвідомого. Тнстинкти і потяги, архетипи - все це є другим полюсом, другою складовою вну­трішнього світу. Саме суперечливе протиріччя "свідоме - безсвідоме" складає підґрунтя і породжує цю грань ("одиницю"), яка ніби заповнює внутрішній суб'єктивний простір існування особистості.

Характер (буквально з давньогрецької - відбиток, "чекай") особис­тості ми розглядаємо, як неповторний індивідуальний відбиток всіх якостей особистості, що виявляється в сталих (звичних, типових, "ха­рактерних") способах взаємодії і емоційного реагування людини. Ха­рактер - це те, що "проростає" на поверхню, те, що визначає "форму" особистості; визначає особистість з точки зору іншої людини і соці­ального світу в цілому. Характер є змістовною одиницею особистості, оскільки соціальна дія (взаємодія), вчинок, - відбиває всю особистість, весь її психічний і психофізіологічний тезаурус.

Психічний стан - це цілісна характеристика функціонування психі­ки людини за певний період часу, яка показує своєрідність протікання психічних процесів залежно від відображення дійсності, попереднього стану і психічних властивостей особистості,

Психічний стан ніби огортає і пронизує всю особистість, інтегру­ючи ЇЇ і "забарвлюючи" контекст існування. Стан може впливати на адекватність відображення світу, ефективність діяльності, утримання життєво важливих цілей та орієнтацій. Дуже с