Становлення державно-правової ідеології лібералізму

Друга половина XIX — початок XX ст. характеризують­ся більш інтенсивним розвитком учень про державу і пра­во в Росії. Дослідження сутності держави і права в цей час набули професійного характеру; вчені Росії продовжували розробляти відомі концепції, започатковуючи нові підходи в з'ясуванні філософської сутності права.

Для більшості державно-правових теорій цього часу ха­рактерною є ліберальна направленість.

їх автори у своїх вченнях теоретично обґрунтовували ідеї юридичного обмеження монархії, здійснення державно-пра­вової реформи, основними аспектами якої повинні були ста­ти юридичне закріплення прав і свобод людини, засад пра­вової державності, інститутів громадянського суспільства. Ліберальна державно-правова ідеологія стимулювала появу в Росії ряду політичних партій демократичного спрямуван­ня. Однією з них була Коституційно-демократична партія, в роботі якої брали участь вчені-правники С. А. Муромцев, П. І. Новгородців, Л. Й. Петражицький та інші.

Ідеями лібералізму пронизані соціологічні концепції права, вчення юридичного позитивізму, неокантіанства, релігійно-моральна філософія права, які набули в тогочас­ній Росії свого поширення.

Значний внесок у розробку ліберальних державно-пра­вових поглядів зробив російський юрист, почесний член Петербурзької Академії наук Борис Миколайович Чичерін (1828—1904). Своє вчення він виклав у низці фундаменталь­них праць, серед яких «Історія політичних учень», «Влас­ність і держава», «Філософія права», «Курс державної на­уки» тощо. Дослідження сутності права вчений починав із з'ясування категорії «особистість». Цю обставину він обумо­влював тим, що особистість є найпростішим елементом сус­пільства як цілого, його «атомом»; не розібравшись у його сутності, не можна зрозуміти цілого.

З'ясування суттєвих підвалин права поставило мисли­теля перед необхідністю проаналізувати поняття «свобода волі». Він зазначав, що, перебуваючи в зовнішньому світі, воля повинна залишатися незалежною, визначатися власни­ми внутрішніми спонуканнями. У цьому полягає вищий принцип свободи. Вищим щаблем незалежної волі є узго-

-272-

дження її внутрішніх аспектів Із зовнішніми, перенесення її внутрішнього змісту в зовнішній світ, підкорення зовнішніх.Іспектів внутрішньому змістові.

Визначаючи внутрішній зміст незалежної волі, Б. М. Чи­черін писав, що заперечення волею всього поодинокого та умовного, котре виходить за всяку дану межу, приводить до поняття безумовного, що складає притаманну розумові ідею Абсолютного, яке не набувається ніяким досвідом, а притаманне розумові від природи і є його власним зміс­том. Мислитель зазначав, що від цієї ідеї отримує своє пра­во на існування сама ідея свободи. Щоби діяти в зовнішньо­му світі, необхідно від Абсолютного перейти до відносного, визначитись у цьому зовнішньому світі. Тут знаходиться мо­мент відокремлення від Абсолютного і тут же знаходить­ся основа зла, яка полягає в порушенні зовнішнього зако­ну. Цей перехід здійснюється в акті свободної волі людини. Разом із розвитком свободи людина починає розуміти різ­ницю між добром і злом. Вона розуміє, що є добро, але че­рез обмеженість своєї природи підкоряється зовнішньому впливові та скоює зло.

Вибір між добром і злом людини полягає в тому, що вона підкоряє свої зовнішні прояви розумному законові, здійс­нює вимоги розуму в зовнішньому світі. Свобода, скерована на здійснення абсолютного закону в діяльності людини, за вченням Б. М. Чичеріна, є моральною свободою. Вона поєд­нує в собі два протиріччя, грунтуючись і на усвідомленні Абсолютного, і на свавіллі. Людина криє в собі ці протиріч­чя, свобода добра поєднана в ній зі свободою зла.

Кожна людина мріє розширити межі своєї свободи; ос­кільки так діють багато людей, їхні устремління схрещують­ся, стикаються, що потребує узгодження. Виникає потреба визначити, що належить кожному, і запровадити загальні правила для вирішення суперечок¹.

Якщо духовна природа людини прагне свободи, то сус­пільні засади полягають в обмеженні цієї свободи, що зна­ходить своє втілення в законі.

Б. М. Чичерін зазначав, що на відміну від фізичного світу, де закон має необхідну, безперечну силу, в людському світі закон не є імперативом. Оскільки людина — вільна істота,

Чичерин Б. Н. Философия права. — М., 1900. — С. 57. І8-4-1115 -

273-

вона може коритися або не коритися законові. Вимоги за­кону до людини як до вільної істоти можуть мати харак­тер примусу або не мати його. Перше стосується зовнішніх вчинків та дій людини, що складають сферу його зовніш­ньої свободи, друге випливає з внутрішньої свободи. З пер­шого, зазначав Б. М. Чичерін, виникає право; друге є осно­вою моралі¹.

Право мислитель пропонував розглядати в об'єктивному й суб'єктивному сенсі. Суб'єктивне право — це спонукання, «законна свобода» робити що-небудь. Об'єктивне право — сам закон, що визначає свободу. Звідси право, за вченням фі­лософа, — це «зовнішня свобода людини», що визначається загальним законом»².