Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Державно-правова ідеологія ліберального та радикального демократизмуУ XIX ст. у політико-правовій думці України виокремлюється ліберальне-демократичний та радикально-демократичний напрям, основними аспектами якого були національне визволення, суспільний та державний переустрій на засадах парламентаризму, забезпечення прав і свобод людини, а згодом і свободи господарювання. Ліберально-демократичне спрямування мало місце в державно-правових поглядах М. П. Драгоманова,В. Б. Антоновича, радикально-демократичне — у вченнях С. А. Подолинського, М. І. Павлика, О. С. Терлецького та інших. Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології ліберального й демократичного рухів в Україні зробив Михайло Петрович Драгоманов (1841 — 1895) — талановитий філософ, публіцист, історик і вчений. Досліджуючи генезис та сутність права і держави, мислитель вважав, що вони є закономірними явищами, які виникають у процесі розвитку суспільства. Проте вони не є сталими. Всі правові та політичні інститути, а також правовий порядок із часу свого виникнення зазнають постійних змін. Причому їх виникнення — це природний історичний процес, який ніхто не може зупинити. Державно-правові установи формуються не зненацька, а закономірно, в результаті тривалого часу. Водночас М. Драгоманов визнавав, що є чинники, які можуть прискорити або стримати цей процес, але вони не є визначальними. Найбільш суттєвим чинником, що сприяв виникненню держави і права, мислитель вважав розвиток людського розуму, який викликав зміну поглядів на порядки в додержавну епоху, а також ускладнення суспільних відносин та виникнення Франка І. икгаіпа іггесіепіа // Тисяча років української суспільно-політичної думки: В 9 т. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 274,
-232- об'єднань людей (сім'ї, роду, племені та інших колективів). Рівночасно виникнення держави і права стимулювалося культурними, економічними, соціальними і політичними чинниками. Держава і закони, за вченням мислителя, приходять на зміну племінно-родовій колективності та індивідуальній сім'ї в результаті прогресу суспільства. Причому головним стимулом соціального поступу мислитель називав економічний прогрес. Ідея про прогрес, зазначав М. Драгоманов, не тільки розбила ідеалізацію минулого і надала можливість спокійніше оцінювати сучасність, а й змусила дослідників історії розвитку народу і людства вникати у внутрішні причини історичних явищ і перемін — культурних, економічних, соціальних, політичних — і послабила таким чином поняття про випадковість в історії або приписування особистостям більшого значення, ніж вони мали насправді. Наступною після простої держави, вищою політичною організацією суспільства, на думку мислителя, повинна бути всесвітня федерація. Процес формування держав у різних народів, на думку М, Драгоманова, був подібним. Як правило, в общинно-племінних умовах виникали інститути світської влади, формувалась духовна аристократія, монархія. Різниця в будові і функціонуванні держав виникає в результаті географічних та інших відмінностей на стадіях подальшого розвитку. Сутністю держави повинно бути служіння народу, всім його верствам. Насилля та експлуатація, які мали місце в Росії й інших країнах, мають бути відсутніми. У державі повинні гарантуватись конституцією і реально забезпечуватись права і свободи народу. Важливим у цьому плані мислитель вважав буржуазний конституціоналізм і законність. З цього приводу в «Передньому слові до «Громади» він зазначав, що слід добитися знищення свавілля царя та його чиновників, замінивши виборним урядом, а потім — виключно виборною гетьманщиною або республікою. Закон і право М. Драгоманов розглядав як втілення загальної волі народу, волю більшості. Причому така воля може не співпадати з інтересами окремих осіб і груп людей. Закони повинні всгановлювати і закріплювати порядок у суспільстві, виключати свавілля чиновників, визначати, га-
-233- рантувати і забезпечувати особисті права і свободи людей. Всі громадяни, посадовці, законодавці і прості люди повинні бути рівними перед законом. Однією з умов удосконалення суспільного і державного ладу повинна бути демократизація права, створення можливостей для легальної боротьби народу за свої права і свободи. Права і свободи людини і громадянина не можуть бути відмінені або скасовані ні посадовцями, ні постановами, ні законами. Вони повинні захищатись у судовому порядку. Важливим джерелом права М. Драгоманов вважав звичай. З цього приводу він зазначав, що вивчення звичаєвого права дає можливість побачити його зв'язки з загальною еволюцією суспільства і правової свідомості народу. Звичаєве право у вченні мислителя постає як система юридичних звичаїв, загальнообов'язкових правил поведінки, продукт правової свідомості. Воно відіграє важливу роль у формуванні принципів писаного права і правотворчосгі. М. Драгоманов створив концепцію суспільства, що грунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особливостей. Реалізація цього ідеалу, вважав він, можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядуванням громад і областей. М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. Він був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання. Церква відділялася від держави. На сторожі прав і свобод стояв суд. Усі громадяни, які досягли 21-річного віку, наділялися виборчими правами, а з 25-річного віку вони могли бути обраними до складу зборів, а також на державні посади. У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада належала двом думам — державній і союзній. Зміни до основних законів мали вноситися в разі згоди третин голосів членів обох дум і затверджуватися
-234- Державним собором, обираним зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів. Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу. Глава держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами. Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоуправління: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне. Самоуправління репрезентували сходи і збори, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні місг, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їхнього складу — управи. До функцій обласних дум та їхніх управ входили вирішення місцевих господарських проблем, питання благоустрою, нагляд за економічною діяльністю, організацією освіти тощо. Відносини місцевих органів самоуправління з загальносоюзними, зокрема з міністрами, регулювалися законодавством. Можливі суперечності розглядалися Верховним судом. До третьої гілки влади — судової, окрім Верховного суду (сенату), входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися довічно главою держави, їм належало мати вищу юридичну освіту і практику роботи в судових палатах. Силові структури діяли на обох рівнях. На загальносоюзному рівні утворювалася невелика армія, а в областях— ополчення. Поліція підпорядковувалася думам у містах і повітах. Отже, своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу з засадами самоуправління, яка впливала б на соціальну та економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву й законодавству, які уможливили б реформаційні зрушення. Ідеї демократизму були провідними у вченні професора Київського університету Володимира Боніфатієвича Антоновича (1834 — 1908). Вони заступили ідеї сповідуваного раніше романтичного народництва, які він обстоював у студентські роки як провідник групи польських українофілів, знаної під назвою «хлопоманів». Хоча більшу частину свого життя В. Антонович залишався активним учасником «Київської громади» і провід-
-235- ною фігурою народницької інтелігенції1, але в своїх наукових працях проводив думку, що український історичний процес від часів Київської Русі є безперервним і цілісним. Провідним в історії розвитку України був громадський принцип, який увібрав ідеї «широкодіапазонної демократії за активної участі народу, рівних політичних прав і рівності соціальних статусів»2. В історії розвитку інших слов'янських народів провідними були інші принципи. У поляків, зокрема, це — принцип аристократизму, який веде до боротьби між різними суспільними верствами; у росіян — принцип авторитету державної влади, який сприяв зміцненню і централізації влади царя. Причому громадський принцип, зазначав учений, мав місце фактично у всіх сферах суспільного життя. В сфері політико-вдадних відносин він знаходив свій вияв у формі віче; в релігійній сфері — в обранні духовенства; в сільських громадах — у формі зборів. Практичне втілення зазначений принцип мав також місце в часи козаччини. Демократичні форми самоврядування, за вченням В. Антоновича, зберігались в Україні навіть за часів татаро-монгольського нашестя, а також у Литовське-Польську добу і пізніші часі — до введення Магдебурзького права. Демократичний принцип був притаманний українському народові й в інші часи. Зокрема, боротьбу між українськими козаками і польською шляхтою вчений розглядав як боротьбу за обстоювання громадського (демократичного) і аристократичного (індивідуалістичного) принципів. Проте громадські принципи не були запроваджені в соціальну практику після перемоги у війні з поляками не з вини Б. Хмельницького, а у зв'язку з відсутністю високого рівня культури у народу, його неготовністю до політичного життя, відсутністю чітких уявлень про бажаний суспільний ідеал. Відсутністю високого рівня культури пояснював учений руйнацію гетьманської держави, яка настала у зв'язку з перемогою особистого егоїзму козацької старшини над громадськими інтересами. Клід Б. Народництво Володимира Антоновича // Голос України. — 2001, П серпня. Там само.
-236- Держава, на відміну від зазначених демократичних інститутів суспільства, за вченням В. Антоновича, повинна відігравати позитивну роль у суспільстві. Перш за все, вона повинна бути «справедливою», гарантувати рівні права для всіх громадян, з національними правами. її влада мас розглядатись через призму наявності або відсутності справедливого і неупередженого ставлення до громадян не зважаючи на їх майновий, національний чи соціальний стан. Держава є однією з вищих форм народного життя і повинна базуватись на культурі і підтримуватись нею. З іншого боку, держава повинна опікуватись проблемами культури. Західні держави, на думку вченого, були інституціями, які одночасно забезпечували матеріальні і моральні цінності суспільства, його добробут і свободи людей. У державно-правових вченнях України другої половини XIX ст. важливе місце посідає науковий доробок Сергія Андрійовича Подолинського (1850 — 1891). Безпосереднє ознайомлення в ряді країн Західної Європи з передовими теоріями політико-правового спрямування, співпраця в складі «Київської громади» з провідними вченими та представниками інтелігенції України, а також знайомство з К. Марксом, Ф. Енгельсом та іншими провідними мислителями Європи сприяли трансформації світогляду С. А. Подолинського від народництва в бік радикального демократизму з відтінком утопічного соціалізму. Держава і право у вченні мислителя — історичні категорії, які виникли на новому етапі розвитку суспільства. Провідним чинником, який стимулював 'їх появу, він вважав розпад сільської громади (общини), в межах якої мала місце первинна форма організації праці народів Європи -громадське землеробство. Громади виникали в результаті розростання сім'ї, функціонували на засадах колективної власності, загальної рівності та природного демократизму. Загальні справи громади виконувались її членами або особами, що обирались для цього. Ускладнення форм суспільної організації праці, вдосконалення знарядь праці, поява приватної власності, виокремлення з колективу громади осіб з числа заможних і військових привело до утворення певної владної надбудови — публічної влади, яка починає здійснювати управлінсь-
-237- кі функції, встановлює певний порядок. Згодом зазначені владні інституції почали визнаватись усіма членами суспільства. Так виникає особливий інститут суспільства — держава. На подальших етапах свого розвитку держава використовується для забезпечення приватної власності та існуючої у суспільстві нерівності. В класовому суспільстві свобода людини пригнічувалась, обмежувалась опозиція. Закріплення встановленого порядку в державі, права приватної власності та соціальної нерівності здійснювалось за допомогою законодавства. Закріплення приватної власності на землю, на думку С. А. Подолинського, є законодавчим закріпленням основ усякої несправедливості. Право є продуктом розвитку культури і економічного життя суспільства і всілякі зміни в структурі економічних відносин або розвиток культури викликають зміни в структурі системи права і його норм. Законодавство західних країн С. А. Подолинський вважав несправедливим, правовою основою нерівності, що оберігає приватну власність. У роботі «Про хліборобство...» мислитель стверджував, що з ліквідацією приватної власності зникнуть усі види злочинів, оскільки саме вона є їх першопричиною. У боротьбі зі злочинами він пропонував не встановлювати жорсткі види покарань, а усунути умови, які їх породжують. У роботі «Громадівський рух в Англії та Ірландії», підтримуючи ідею англійського соціаліста-утопіста Р. Оуена щодо зміни кримінальної політики, С. А. Подолинський стверджував, що не людина винна в своїх злочинах, які вчиняє щодо інших, а винні в цьому умови життя людини. Тому, щоб унеможливити злочинні прояви, слід змінити умови життя, зробивши власність і труд загальними. Проте у своєму вченні про право і державу мислитель переоцінював можливості громади, ставив її вище юридичних установ держави. Він мріяв про суспільство, в якому не повинно буги судів, а їх функції мають виконувати громади. В умовах вирішення економічних проблем не буде чинників, які породжують злочини, отже не буде і злочинців. При громадівському житті, стверджував мислитель у згадуваній роботі «Про хліборобство...», «не потрібно буде ні законів, ні поліції, ні острогів, ні холодних, ні арештів І ніякого іншого покарання».
-238- У роботі «Ремесла і фабрики на Україні» (1880) С. А. Подолинський піддав аналізу Магдебурзьке право, яке прийшло в українські землі з німецькими переселенцями в часи Середньовіччя. Він стверджував, що його норми лише частково забезпечували самоуправління. В основному вони були спрямовані проти робітників і простих людей, скрізь було дозволено за плату виключне право на всяке ремесло. Магдебурзьке право, на думку мислителя, з часу його запровадження заперечило систему самоуправління, що існу-вала в українських землях, запровадило в судах чуже право, засноване на німецьких звичаях, зашкодило українському шичаєвому праву, якому він приділяв важливе значення в подальшому розвитку українського суспільства. Найбільш вдалою політичною формою організації суспільства С. А. Подолинський вважав демократичну республіку соціалістичного характеру, в якій народ бере активну участь в управлінні загальними справами. Зазначені ідеї мислитель виклав у своїх роботах «Парова машина», «Про бідність», а також у програмі демократичних перетворень на українських землях після революції, що була підписана крім нього М. П. Драгомаиовим та М. І. Павликом. У державі майбутнього власність на засоби виробництва буде всенародною, народ буде власником землі, заводів і фабрик. Політичною основою держави має бути громада, в якій об'єднаються трудящі з метою виконання загальних справ спільноти. Основним принципами організації діяльності громади будуть самоврядність, демократичність, суверенітет народу. Окремі громади села, району та інших територіальних одиниць будуть об'єднуватись на засадах федерації у союз громад. Громада буде виконувати функції управління загальними питаннями певних територій і держави в цілому, вирішувати питання власності, виробництва та розподілу. Кожна громада має свою власність, певна частина якої належить кожному члену громади. У таку суспільну власність повинна перейти земля поміщиків, яка стане основою організації великих господарських утворень. Управління ниробничими структурами: заводами, фабриками, сільськогосподарськими об'єктами має обиратися громадівцями
-239- на необмежений термін з можливістю переобрання тих, хто неналежним чином виконує доручені обов'язки. В умовах суспільного виробництва операцій купівлі-про-дажу не буде, їх заступить прямий товарообмін. У зв'язку з чим відпаде необхідність у грошах. Громада повинна поєднати в собі законодавчу, виконавчу і судову функції. Всі рішення повинні прийматись на зборах громади шляхом надання згоди щодо питань, що вирішуються всіма її членами. Водночас мислитель передбачав наявнісгь у республіці волосних і повітових органів, які повинні формуватись з депутатів, що обираються громадівцями і виконують настанови останніх. Окрім цього, на рівні держави має бути сгворений орган у вигляді Ради громад, до функцій якого було б віднесено розгляд питань, що виникають між громадами. Суспільні відносини в громадах повинні регулюватись нормами, що встановлюються ними. Верховна влада республіки С. А. Подолинського здійснюється Народними зборами. Серед функцій держави мислитель виділяв: планування, забезпечення правового порядку, управління господарськими справами, культурно-виховну, оборони. Ідеї суспільного переустрою, побудова демократичної держави соціалістичного характеру були провідними у вченні соратника С. А. Подолинського, Михайла Івановича Павлика (1853 — 1915). Розвиток людської цивілізації М. І. Павлик розглядав як закономірний процес, що постійно розвивається і прогресує. При цьому один суспільний лад змінюється іншим і кожен наступний лад є прогресивнішим за попередній. Відповідно, капіталізм є прогресивнішим за феодалізм, що передував йому. При капіталізмі створені міцна економіка, виробничі ресурси і технології, відбулося накопичення грошових коштів. Політичне життя також зазнало позитивних змін, подальшого розвитку набула форма держави, виникли конституційні монархії. Водночас капіталізм породжує соціальну нерівність, жорстоку експлуатацію робітників і селян, які своєю працею приносять прибуток буржуазії. З цього приводу мислитель зазначав, що скільки б не лежали гроші, вони самі не дадуть прибутку. Лише коли до них починає долучатися праця робітників, виробляються і реалізуються товари, тоді відбувається накопичення капіталу.
-240- Разом із тим, проголошені під час буржуазних революцій і законодавче закріплені деякі права і свободи людей в умовах капіталізму не стали реальністю. Не забезпечується також одна з основних вимог демократії — рівність. Навпаки, капіталізм сприяв різкій диференціації суспільства, появі надмірного багатства і крайньої бідності. Соціальна нерівність доповнилася політичною. Австрійська конституція та виборче законодавство забезпечують формування представницьких органів держави лише особами з «вищих етапів», а робітники та інші люди праці не обираються. За вченням М. І. Павлика, на зміну капіталізму прийде соціалізм, ідеї якого разом із прагненням національного визволення набули в той час поширення в Галичині. Передумовою зміни капіталізму, як й іншого суспільного ладу, є зміна економічних і соціальних відносин, які визрівають поступово. Основою капіталізму є приватна власність, тому цей інститут найпершим повинен бути змінений на «співвласність» «робітничих людей», що надасть можливість кожному існувати за рахунок своєї праці, створить умови для навчання і всебічного розвитку. Економічний, політичний і соціальний переустрій суспільства, заснований на таких засадах, заперечить поширення аморальності, породженої капіталізмом, і буде сприяти запровадженню моралі, основою якої є справедливість. Водночас із ліквідацією приватної власності, передачі землі селянам, а фабрик робітникам народ повинен скасувати податки «... всіх урядників, жандармів, поліцію, суди, арешти й військо як головні перешкоди народної волі», а військо замінити крайовим козацтвом, роздавши зброю всім людям. Надалі слід організувати систему колективної праці для обробки земель, що належать громадам, а також роботи на фабриках. Як і в С. А. Подолинського, політичною основою соціалістичної держави М. І. Павлика повинна бути самоврядна громада, яка шляхом виборів із своїх членів формує органи управління. В громадах і державі в цілому забезпечується рівність, права і свободи людей, рівні можливості для вибору занять. До плеяди галицьких демократів радикального напряму, що опікувались проблемами держави і права, належав філософ і юрист, доктор права Остап Сергійович 16 — 4-1115
-241- Терлецький (1850—1902). Вчення мислителя викладене в роботах «Першопричини великоруського народу», «Галицько-руський народ і галицьке-руські народовці», «Робоча палата і робітничий рух в Австрії останнім часом» та інших. Виникнення суспільства, держави та її правової системи вчений пояснював процесом інтеграції людей. Цей процес бере свій початок від об'єднання людей в сім'ї, а сімей в племена. Згодом добровільна інтеграція заступається силовою, сильніші племена підкорюють слабші, потім знову відновлюється природній процес об'єднання людей. Невеликі поселення об'єднуються, утворюючи більші, останні — утворюючі провінції, а вони — царства. Таким чином, зазначав О. С. Терлецький, виникли держави в Європі. Але на цьому процес інтеграції не закінчується, держави об'єднуються в союзи, політичні групи, міжнародні суди, задля виключення можливих конфліктів між народами, вирішення спільних питань. Зазначений процес відбувався, за вченням О. С. Терлецького, завдяки зовнішній інтеграції. Але крім неї відбувається ще й внутрішня інтеграція, яка має політичний характер. У процесі розвитку кожного конкретного суспільства між собою об'єднуються розрізнені його частини, в результаті чого виникають уряд, законодавство, військо, церква, які утворюють складне соціальне явище — державу. Проте процес зовнішньої і внутрішньої інтеграції на цьому не закінчується, він триває до утворення найвищої, досконалої форми суспільного устрою, в якому всі члени великої сім'ї народів будуть щасливими. Інтеграція і вдосконалення суспільства є закономірними процесами, не дивлячись на те, що перебігають вони складно, а часом і суперечливо, все нове зустрічає спротив з боку застарілого. Так, зокрема, зазначав мислитель, відбувалась зміна феодальних держав конституційними, буржуазними державами. Досліджуючи сутність Австрійської монархії, О. С. Терлецький вважав її такою, що слугує лише інтересам буржуазії, поміщиків і церкви та пригноблює простих робітників і селян. У роботі «Лихва на Буковині» мислитель зазначав, що становище народу не покращилось від того, що на нього накинули новий конституційний хомут. Поміщики продов-
-242- жують втілювати у собі законодавчу, адміністративну і судо-ву владу, чому сприяла особлива форма власності на землю в Галичині — домінія. Мислитель піддав критиці течію «народовців», які розгубились і не змогли очолити політичні процеси з подальшого вдосконалення суспільного ладу після революції 1848 р., не знали, що робити з «дарованою свободою». В «народовсь-кій» інтелігенції, зазначав він, не було ні віри в свої сили, ні власної Ініціативи, сильною була тільки віра в сили уряду і верховну владу1. Водночас партії ліберального спрямування, що були допущені до влади після конституційної реформи 1867 р., не переймались проблемами державного переустрою, намагались пристосувати її до своїх інтересів, тому Австрійська монархія продовжувала здійснювати внутрішні і зовнішні функції, змістом яких було пригноблення людей і забезпечення інтересів панівного класу. Ці інтереси, на думку О. С. Терлецького, реалізовувались за допомогою права, буди його сутністю. Відповідно до цього здійснювався законотворчий процес, а також формувалась правова система. Водночас був відсутній дієвий механізм реалізації позитивних, на перший погляд, законодавчих реформ, які намагався провести монарх Іосиф II. У політичному ідеалі О. С. Терлецького, як і в його попередників цього напряму державно-правової думки, провідне місце посідає громада, демократичний інститут досконалого суспільства, економічною основою якого є колективна (громадівська) власність. Головною соціальною силою, яка здатна забезпечити трансформацію суспільства від капіталізму до більш досконалого суспільства, мислитель вважав робітничий клас і революційне та демократично налаштовані верстви селянства. Одними з головних завдань на цьому шляху є виборю-вання робочим класом, організованішим за селянство, політичних прав і свобод, законодавче закріплення легальних форм соціального протесту, а також правильне вирішення селянського питання, що дозволить залучити селян до активної політичної боротьби і участі в заходах щодо суспільного переустрою.
/Іітературно-науковий вісник. — Львів, 1903. — Т. 22. — С. 160. 16-
-243- Водночас із вирішенням політичних завдань необхідно вирішити також економічні питання, які тісно пов'язані між собою. Передумовою вирішення економічних питань є зміна форми власності: приватної на колективну (громадівсь-ку). Все разом сприятиме розв'язанню інших проблем, серед яких і проблема забезпечення національної рівності народів. У своєму вченні О. С. Терлецький висловлював думки щодо об'єднання українського народу, який знаходився під владою різних монархічних режимів, у чому полягає майбутнє і щастя1. Загалом розглянуті політичні й правові погляди сприяли подальшому розвиткові національної української державно-правової ідеології, їх основою було визнання природних прав людини, їхньої цінності, усвідомлення того, що їх гарантія й реалізація залежать від форми державного устрою та форми правління. Літературно-науковий вісник. — Львів, 1903. — Т. 22. — С. 86.
РОЗДІЛ XII ПОЛІТИКО-ПРАВОВА ДУМКА
|