Політико-правові погляди представників Просвіти

Важливим явищем у процесі розвитку суспільно-політичної думки України другої половини ХУГИ ст. була творчість заснов­ника української класичної філософії, просвітника-гуманіста Григорія Савича Сковороди (1722—1794). Вона пронизана про-тестними ідеями проти феодального і національного гноблен­ня, монархічної влади, недосконалостей та вад суспільства.

Це відбувалося за часів руйнації гетьманської держа­ви, російської експансії та занепаду української автоно­мії і пов'язаної з цим «політичної летаргії» українського суспільства, яке стомилося від соціальних стресів і не мог­ло вибороти собі свободу, скинути з себе неволю царську і бюрократичну¹. Г. Сковорода розробляв етико-гуманістич­не вчення морально-правової автономії особи, метою яко­го було відродження національної свідомості, моральне вдосконалення людини, визначення шляхів досягнення ін­дивідуальної свободи і щастя.

У творі «Разговор, назьіваемьій алфавит, или Букварь мира» мислитель обстоював ідею самопізнання людиною своєї істинної духовної сутності.

Виходячи з позицій пантеїзму, мислитель стверджу­вав, що Бог не існує над людиною, природою і світом. Бог є

Багалій Д Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. — К., 1922. - С. 18.

-218-

істинна природа в природі. Свої погляди він обґрунтовував за допомогою концепції трьох світів, до яких відносив:

а) макрокосм — безмежний світ, що складається з мно­жини малих світів;

б) мікрокосм — людський світ, сама людина;

в) символічний світ — Біблія.

Кожен із трьох світів має: внутрішню — духовну, і зов­нішню — матеріальну природу. Внутрішнє природне і є дійсним Богом. Людина, як і Всесвіт, — також подвійна за своєю природою. Виходячи з цього, «український Сократ» стверджував, що суттю внутрішньої людини е сам Бог, тому пізнати Бога — означає пізнати самого себе, служи­ти Богові — означає служити самому собі. Любов до Бога рівночасно є любов'ю до самого себе. Така любов розкри­вається через образ джерела чистої безодні — «серця», яке є джерелом людських думок і бажань. Воно є надсвідомим, осередком усього доброго та світлого.

Повноцінною людина може бути лише тоді, коли вона пізнає свою істиніну духовну сутність — спорідненість, схиль­ність кожного індивіда до того чи іншого роду діяльності; морально вдосконалює себе, таке пізнання має сприяти «благоустрою» людини. Тільки той, хто пізнав свою власну природу, може бути корисним для «себе і для своєї братії». Пізнаючи себе, свої здібності, люди повинні відповідно до них виробити спосіб життя.

Він стверджував, що у кожної людини своя природа. Змінити її не можна, її можна лише пізнати, обравши собі відповідно до неї заняття і життєвий шлях, споріднені з цією невидимою природою. Цей спосіб життя мислитель називає «сродною» працею, «життям згідно з натурою».

Тільки праця за призванням здатна принести людині справжнє щастя, яке полягає не в винагороді, не в славі, а в процесі праці. Разом із матеріальними благами «сродна» праця є способом духовного самоствердження людини.

І навпаки, праця, метою якої є матеріальне збагачення або примусова праця, — є причиною всього нерозумного в житті. До того ж, причиною нещастя та всіляких суспільних негараздів, душевного неспокою та невдоволення людей є те, що представники пануючих верств суспільства обирають види діяльності, направлені на збагачення, які не споріднені з їх внутрішньою природою.

-219-

Якісними суспільними відносинами філософ вважав такі, які будуються згідно з духовною природою людей, 'їх прагнен­нями та інтересами. Його суспільним ідеалом був «новий світ», країна і царство любові, високоморальний світ, де немає місця нічому плотському, несправедливому, такому, що порушує природні права людини і обмежує її індивідуальну свободу.

Водночас рівень розвитку і досконалості суспільства зале­жить від того, наскільки люди пізнали себе і наскільки його життєдіяльність відповідає 'їх духовній природі.

На формування державно-правової думки українсько­го суспільства вплинула ідеологія західного просвітництва. Твори суспільно-політичної і правової проблематики мис­лителів Франції та Німеччини почали активно розповсюд­жуватись на українських землях з другої половини XVIII ст. їх репродукуванню сприяли також вчені, які працювали в навчальних закладах України. Серед них, зокрема, німець­кий професор-правник Йоган Бабтист Шад (1758 — 1834), відомий своїми науковими працями «Природне право», «Поворот свободи в Європі», який займався викладацькою і науковою діяльністю в Харківському університеті.

Пропаганду ідей Західної Просвіти шляхом перекладу творів її представників здійснювали інтелігенти -- різно­чинці, вчені та випускники Києво-Могилянської академії І. У. Вансилов (1741-1796), Г. В. Козицький (1724-1775), Я. Я. Костенський (1738-1772), М. М. Мотоніс (7-1787), В. Г. Рубан (1739-1795), Л. І. Січкарьов (1741-1803), а та­кож інших навчальних закладів — колегій, які були ство­рені в Харкові, Переяславі, Чернігові. З дозволу офіційної влади було створене «Собраніє, старающееся о переводе иностранньїх книг», (1768—1793 рр.), членами якого було перекладено і видано більше ста наукових праць представ­ників Західної Просвіти, серед яких роботи Ш. Л. Монтеск'є, Вольтера, Д. Дідро та інших.

Суттєвий внесок у розвиток державно-правової думки зробив український і російський просвітитель Яків Павлович Козельський (бл. 1728 — після 1793), син наказного сотника Полтавського полку, який свої наукові пошуки виклав у ро­боті «Философические предложения, сочиненньїе надвор-ньім советником й правительствующего сената, секретарем Яковом Козельским в Санкт-Петербурге 1768 года».

їсторія філософії на Україні: У 3 т. — К., 1987.

-220-

Т. 1. - С. 345.

Поділяючи природно-правові погляди просвітників Заходу та визнаючи їх теорію суспільного договору, мислитель запере­чував кріпацтво як засіб обмеження свободи людини та її екс­плуатації, вважав їх суттєвими вадами суспільства.

Вчений стверджував, що людина є частиною природи і повинна підкорятись її законам, а всі люди є вільними і рів­ними, всі мають однакові природні права. У разі порушен­ня цих прав люди можуть «захищатись силою від шкоди», що їм завдається.

Полемізуючи з Ж.-Ж. Руссо (хоча й визнавав його «висо-копарним орлом, який перевершив всіх філософів, що були до нього»), Я. П. Козельський зазначав, що причиною сус­пільних негараздів є не науки і мистецтво і не перехід люд­ства від природного до політичного стану, а зловживання, порушення рівноваги загального та індивідуальних інтере­сів та закріплення такого стану в законах, що призвело до соціальної нерівності, залежності одних людей від інших. Людина, зазначав він, повинна залежати лише від одного уряду та законів.

Соціальним ідеалом мислителя було суспільство, яке скеровується освіченою владою і в якому відсутні «великі відмінності в станах». У ньому повинна забезпечуватися рів­ність всіх перед законом, мають бути створені умови, за яких виключались би утиски одних людей іншими. Всі його чле­ни повинні бути задіяними у вирішенні загальносуспільних справ, виконувати корисну для потреб суспільства роботу. В такому суспільстві робочий день повинен бути скорочений до восьми годин, створена можливість для розвитку науки І мистецтв, які мають стати надбанням усього народу.

Державу, як і право, мислитель вважав результатами сус­пільного договору, які повинні забезпечувати природні пра­ва людини. У випадку незабезпечення державою природних прав люди можуть розірвати суспільний договір.

Розмірковуючи щодо ролі позитивного законодавства Я. П. Козельський викладав ідею щодо його вдосконалення, що, у свою чергу, стало умовою вдосконалення суспільно­го життя. Мислитель зазначав, що закони держави повин­ні бути справедливими, відповідати вимогам природного права. Вкладені природою у людину закони її життєдіяль­ності мають бути тією основою, на якій ґрунтуватимуть­ся закони суспільства. Справедливими можуть бути лише ті закони, які підтверджують природні права людини, а

-221-

якщо цього не відбувається, то вони не можуть вважатись справедливими¹.

Важливу роль мислитель відводив позитивному зако­нодавству в регулюванні відносин між державами, виклю­чав можливість застосування сили, заперечував збройні конфлікти.

До плеяди українських просвітників, що досліджува­ли державно-правову проблематику, належали також дра­матург і поет Василь Васильович Капніст (1758—1823), за­сновник Харківського університету (1805) Василь Назарович Каразин (1773 — 1842), філософ Петро Дмитрович Лодій (1764-1829).

Син українського поміщика В. В. Капніст підтримував зв'язки з декабристами, у своєму творі «Ода на рабство» під­дав критиці суспільний устрій тогочасного суспільства та крі­пацьке закабалення людини. Виступив за модернізацію сус­пільства і державного устрою шляхом поступових реформ, вдосконалення влади запровадженням принципу «освіченої монархії». У зазначеній праці В. В. Капніст апелював до цари­ці з приводу необхідності проведення суспільних змін.

Автором ліберальних проектів перебудови суспільного і де­ржавного ладу та системи господарювання був В. Н. Каразин, хоча й виступав проти революційного радикалізму. Виходячи з такої позиції, він не сприймав якобінську диктатуру, яка була запроваджена у Франції та існувала протягом року (з червня 1793 по липень 1794 року), розглядав її як результат невіглас­тва і сваволі знизу. Як і більшість інших просвітників мисли­тель сповідував ідею «освіченої монархії», розглядав її умовою вдосконалення суспільної та правової систем.

З цього приводу в «Пояснювальній записці» міністру внутрішніх справ В. П. Кочубею 13 травня 1820 р. вчений за­значав, що государі повинні бути неупередженими при ви­конанні своїх функцій, і «жити лише в житті мільйонів істот розумних».

Тому всі суспільні та державні зміни повинні відбуватись, за вченням В. Н. Каразина, в межах монархічної форми правління. Його суспільним ідеалом була монархія, суспіль­не життя в якій грунтується на обов'язкових до виконан­ня законах, що гарантують і забезпечують право кожного

Ковельський Я. П. Философические предложения // Избр. произа. русских мьіслителей второй половинм XVIII в. — М„ 1952. — Т. 1. — С. 466.

-222-

•• насолоджуватись життям». Створити такі «непорушні за­кони» повинен цар. Він також має утворити установу, яка б контролювала виконання законів у державі.

Рівночасно в процесі правової реформи повинно відбува­тися законодавче врівноваження влади монарха, надлишок якої йому слід передати наглядачам згадуваної контрольної («корінної») установи.

Проте державно-правові погляди В. Н. Каразина були вражені сумнівом щодо готовності надання широкої сво­боди всім верствам населення. Він вважав, що вільність уві­ковічить невігластво. Визнаючи неприродність кріпацтва, вчений водночас робив спробу віднайти механізм врівнова­ження відносин поміщиків і кріпаків. Вирішити це питання він пропонував шляхом підвищення загальнокультурного рівня поміщиків, щоб вони стали носіями культури та на­ставниками селян. Зазначені ідеї В. Н. Каразин пробував уті­лити в життя в своїх володіннях, створивши селянське само­управління з органом управління'— думою, відкрив школу для селянських дітей та запровадив інші нововведення, що послаблювали тиск на кріпаків.

Надзвичайно важливе значення для формування дер­жавно-правового світогляду українського суспільства XVIII ст. мала діяльність вченого-філософа П. Д. Лодія. Най­більш системно його державно-правове вчення викладене Із роботі «Теория общих прав, содержащая в себе философ-ское учение о естественном вьісшем государственном пра­ве», яка вийшла друком у 1828 році.

Петро Дмитрович Лодій народився на ПряшівщінІ, пра­цював професором у Львові, навчаль­них закладах Кракова та Петербурга.

П. Лодій першим з-поміж інших науковців познайомився з творами Канта¹, симпатизував поглядам X. Вольфа, сприяв розповсюдженню 'їх філософських поглядів в Україні та Росії.

Велику увагу вчений приділяв з'ясуванню сутності права і закону. В зазначеній роботі пропагував ідею законності, впо­рядкування суспільного життя і здійснення судочинства «за непохитними законами»². Законодавче має гарантуватись і

Чижевський К. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. —

С.83.

Аодш П.Д. Теория общих прав, содержащая в себе философское уче-

ние о естественном вметем государственном праве. — Спб., 1828. —

Сак

-223-

забезпечуватись громадянська свобода, «самовільне визна­чення самого себе в діянні». Людина повинна бути незалеж­ною від влади у здійсненні таких дій, які направлені на до­сягнення обраної нею мети і приватного блага, але ці дії не повинні суперечити меті держави¹. Тобто право має забезпе­чувати можливість вільної конкуренції приватних інтересів.

Суспільним ідеалом вченого була монархія, що базуєть­ся на законі. Сила не сприймалася П. Д. Лодієм як засіб для вдосконалення суспільного устрою. Умовою позитивних пе­ретворень соціуму може бути лише справедливий закон.

Своєрідну морально-правову концепцію з релігійним відтінком розробив професор Київської духовної академії, а потім Московського університету Памфіл Данилович Юркевич (1827—1874), лекції якого слухав російський філо­соф Володимир Сергійович Соловйов (1853 — 1900), в історії вчень про державу і право відомий своєю фундаменталь­ною працею «Право і моральність».

У роботі «Мир з ближніми як умова християнського спів­життя» вчений з'ясовував співвідношення індивіда та сус­пільства, роль соціальних норм у регулюванні відносин між людьми.

Людську спільність мислитель ставить на перше місце. Він стверджував, що історія людського роду починається історією колективу. З'являючись на світ, людина не виділяє себе з ко­лективу, а її моральність є моральністю племені, роду. Вона оцінює себе відповідно до того, як вона оцінює ціле, пере­носячи на себе вади і досконалості спільноти. Метою первіс­ної людини є загальне добро спільноти, до якої вона входить. Лише пізніше в її свідомості починається виділення особис­того інтересу із загального. Зв'язки людини з часом поширю­ються, виходять за межі племені і роду, вона зв'язує себ-е зі світом, що поширюється за межі громади.

Паралельно з розвитком зв'язків людини формується її моральність. Моральний розвиток здійснюється, виходячи з рухів серця, яке воліє всюди бачити добро і щастя, а також інших з такими самими намірами і бажаннями. Людина по­чинає визнавати право речей, як таких, право живих істот на життя, опікується їх долею.

Лодій П. Д. Теория общих прав, содержащая в себе философское уче-ние о естесгвенном вьісшем государственном праве. — Спб., 1828. —

С.81,

-224-

Моральні вимоги справедливості та любові і є тим важ­ливим регулятором відносин у суспільстві, за допомогою якого встановлюються мир та злагода між людьми.

Основним джерелом любові, моральності і справедли­вості є «правдива і тепла релігійність». Всі вчинки, вся по­ведінка людей, зазначав П. Д. Юркевич, мають керуватись вірою, що Ісус Хрисгос покликав весь людський рід до єд­ності під одним Богом. Кожен повинен убачати в іншому свого ближнього, знайомого, рідного, брата. «Незгоди і су­тички між людьми, невідхильні в житті, не згасять у ньому правди й любові, які є загальні і загальнозначні підстави для встановлення між людьми миру і братської спільності».