Гегель Г. В. Ф. Философия права. — С 89—90

-166-

Гегель переконливо довів, що справедливою може бути і протилежна концепція: людина, особистість є продуктом розвитку суспільства — сім'ї, громадянського суспільства, держави, — обумовлена ним, зобов'язана йому всім своїм іс­нуванням і розвитком. Прийнявши вихідним пунктом своїх міркувань про право кантівську ідею про моральну автоно­мію особистості, Гегель через свої логічні судження дійшов висновку про зверхність держави над особистістю, як загаль­ного і цілого над окремим і одиничним.

Гегель був переконаний, що істинна сутність особи та її свобода полягають у прагненні індивіда до своєї загальної природи, а право, з огляду на це, — практичне втілення сво­боди в її загальному вигляді в реальній дійсності, торжест­во об'єктивного духу у формі держави. Індивідуальну долю людини Гегель приніс у жертву загальному; вона, на думку філософа, мало важить на терезах історії.

Але розвиток історії та відносин між людьми в суспіль­стві уможливили висновок, що значення індивідуально­го життя особи та її свободи не такі вже й малі, як доводив Гегель, а елемент випадковості відіграє суттєвішу роль, ніж уважалося раніше.

Поява тієї чи іншої особистості, наділеної незалежною волею, може відчуттю впливати на перебіг подій. Це може мати місце не лише тоді, коли особистість надзвичайно ви­датна, а й тоді, коли вона пересічна.

Післягегелівський період політико-правових дослі­джень упродовж значного часу характеризувався двома напрямами. Перший з них об'єднував у одному контексті право і свободу, розвивав певні аспекти вчення Гегеля з пе­ревагою загального; другий вбирав у себе правові погляди Канта, де пріоритет надавався індивідуальному, конкрет­ній особистості.

§ 3. Політико-правові вчення представників лібералізму

У першій чверті XIX сг. другий напрям політико-право-вої ідеології, де домінували інтереси особистості, а потім держави, набув подальшого розвитку в творчості представ­ників буржуазного лібералізму.

-167-

Ідеї особистої свободи, свобода приватної власності, об­меження впливу держави на економічне життя, обстоюван­ня ідеї поділу влади, що пропагувалися цими мислителями, мали непересічне значення для формування теоретичних засад громадянського суспільства і правової держави,

У своїй державно-правовій концепції, викладеній у «Курсі конституційної політики», французький ідеолог лі­бералізму Бенжамен Констан (1767—1830) пропагував озна­чені ідеї, а головним аспектом його вчення було співвідно­шення особи й держави. Мислитель був переконаний, що свобода особи може бути реалізованою тільки завдяки пра­ву. Права громадянина, на його думку, випливають із свобо­ди, вони непідвладні державі.

З огляду на це Б. Констан розрізняв свободу громадянсь­ку (особисіу) і політичну. Політична свобода була прита­манна тільки народам Стародавніх Греції та Риму, виявля­ючись у праві участі в колективному здійсненні політичної влади.

Але в такому стані людина не знала громадянської свобо­ди, вона була повністю підкорена владі всього суспільства. Більшу цінність, на думку Б, Констана, мають громадянсь­ка свобода, що полягає в повній незалежності від політич­ної влади, та наявність таких прав, як свобода слова, совісті, зборів і друку, вибору місця проживання, свобода підпри­ємництва та приватної власності.

Практично все своє вчення Б. Констан присвятив аналі­зу таких категорій, як особистість, держава і громадянсь­ке суспільство; він зазначав, що тільки особиста свобода може стати життєвою необхідністю, умовою формування основ правової держави та громадянського суспільства. Мислитель навів низку чинників, що сприяли зникненню політичної та появі особистої свободи. Це — утворення держав, які мають значну територію та обмежують мож­ливість спілкування всього населення з тих чи інших про­блем суспільного життя, що відбувалось у державах-полі-сах; зникнення рабства, підневільної праці, що сприяє появі особистої зацікавленості в якості й результатах пра­ці, а відтак — розвитку комерції та підприємництва; заці­кавленість людей у мирі, створенні умов особистої та май­нової безпеки.

Підмурком свободи нових народів, на думку Б, Констана, є особисті права. З огляду на це соціальна роль держави по-

-168-

ля гає в забезпеченні особистої свободи людей, а політич­на влада як уособлення політичної свободи повинна бути обмеженою. Вона не поширюється на особисте життя лю­дей, а держава має сприяти розвитку свободи індивіда. Мислитель погоджувався з думкою IIL Л. Монтеск'є про те, що в державі має місце зловживання владою, і для викоре­нення його необхідна сильна громадська думка, сконцент­рована в парламенті, а також утілення принципу поділу влади. З цього приводу Б. Консган пропонував розмежу­вати функції: королівської влади; виконавчої влади; влади палати перів; влади, що репрезентує громадську думку, — виборної нижньої палати; судової влади; місцевої (муніци­пальної) влади.

Децентралізація державного управління, виокремлення муніципальної влади в осібну гілку та визначення її повно­важень, на думку Б. Констана, повинні були сприяти роз­витку нових соціальних і, зокрема, економічних відносин, а також особистої свободи людей.

Одним із перших представників французького лі­бералізму, який осягнув значення і важливість демок­ратії, був Алексіс де Токвіль (1805 — 1859). Його праця «Демократія в Америці» набула широкої популярності. Він брав активну участь у державному і політичному жит­ті, був депутатом парламенту, міністром закордонних справ. У період правління Наполеона III змушений був емігрувати. Ще одна відома праця Токвіля — «Старий ре­жим і революція».

«Демократія в Америці» — це водночас емпіричний опис функціонування американської демократи, збірка загаль­них думок про функціонування держав та осмислення де­ржавно-правового минулого європейських країн. У цій пра­ці Токвіль сформулював теорію демократії, виклав погляди на такі проблеми, як співвідношення рівності й свободи та існування суперечності між ними. Головна ідея праці — визнання історичної неминучості занепаду аристократії та постійного і неухильного руху до свободи і демократії. Він уважав, що поступовий розвиток рівності — це факт прові-денційний, потверджений чіткими ознаками, а саме: він іс­нує в усьому світі, поступово і з кожним днем дедалі більше виходить з-під влади людини, і всі події, як і всі люди, слу­жать цій рівності. Розуміючи рівність як демократію, вче­ний зазначав: «Попри всі вади, правління демократії все ж

-169-

таки більше, ніж будь-яке інше, здатне сприяти процвітан­ню... суспільства».

Водночас Токвіль приділяв велику увагу організації де­ржавної влади, що за умов демократії набуває особли­во великого значення. Зокрема, аналізуючи американську державно-правову систему, він підкреслював важливе зна­чення «системи стримувань і противаг і теорії поділу вла­ди», які знайшли закріплення в американській конституції. Автори Констюуції СІЛА, за словами Токвіля, чітко розумі­ли потребу в тому, щоб крім народу існувала певна кількість властей, які, не будучи абсолютно від нього незалежними, користувалися б, однак, у своїй сфері досить значним ступе­нем свободи — щоб, підпорядковуючись напряму, що його вказує більшість, вони могли б боротися з його випадкови­ми бажаннями і не приставати на його небезпечні вимоги. Під цим кутом зору вчений особливо підкреслював неза­лежність судової влади, яка, спираючись на принцип верхо­венства конституції перед звичайними законами, захищає основи громадянської та політичної свободи від посягань з боку законодавців. Утім, Токвіль застерігав, що недостатньо закріпити якісь положення в конституції, позаяк устрій де­ржави залежить і від інших чинників. Він, зокрема, писав, що Консгитуція США подібна до тих прекрасних витворів людської мудрості, які дають славу та багатство своїм ви­нахідникам, але залишаються непотрібними в інших руках, і зазначав, що Мексика, наприклад, скопіювала американсь­ку конституцію, але постійно переходила то від анархії до військової деспотії, то від військової деспотії до анархії. Про чинники, що зумовлювали успіх американської демократії, Токвіль писав: «Фізичні причини мають менший вплив, ніж закони, а закони — набагато менший, ніж звичаї (мораль)». Під останніми він розумів усю сукупність знань, уявлень, ду­мок та ідей, з яких утворюється звичайний спосіб життя, тра­диційний та інтелектуальний устрій народу. Демократизм американського суспільного життя і стабільність політично­го устрою пояснюються, згідно з Токвілем, демократизмом американських звичаїв (моралі). Коріння свободи і демок­ратизму американських звичаїв Токвіль убачав насамперед у системі громадського самоврядування, що склалась істо­рично в Новій Англії. Саме традиції громадського самовря­дування започаткували народний суверенітет і утвердження на практиці принципів свободи.

-170-

Проте ні добрі закони, ні інші чинники не врятували Америку від стану, що його Токвіль, слідом за Дж. Адамсом та іншими, назвав «тиранією більшості». Він називав «нечес­тивим і мерзенним» таке правило, коли у справі управління більшість може чинити все, що їй заманеться. На його дум­ку, існує вищий закон — «справедливість», яким установле­но «межі права кожного народу» і водночас право кожного індивіда апелювати «від верховної влади народу до верхов­ної влади всього людства». Однак, на відміну від своїх попе­редників, які користувалися поняттям «тиранія більшості» для критики демократичних законів, Токвіль убачав «ти­ранічний» вияв американської демократії найперше у па­нуванні громадської думки. Ця думка, завдяки прагненню кожного здобути підтримку інших громадян в умовах де­мократії, неминуче стає думкою мас і тому володіє коло­сальною примусовою силою, яку неможливо порівняти ні з якими законами. Токвіль підкреслював: «Масі немає пот­реби вдаватися до законів, щоб покарати тих, хто думає інакше; їй достатньо висловити своє несхвалення, і почуття гнітючої самотності та безсилля доведе їх до відчаю». І далі: «Коли люди рівні за своїм становищем, то завжди громад­ська думка величезною силою тисне на розум кожного ін­дивіда, вона керує ним, охоплює і пригнічує його; це зале­жить не стільки від політичних законів, скільки від складу самого суспільства». Тому, хоч як би було врівноважено й розподілено владу в демократичному суспільстві, хоч як би юридично гарантувалися основні громадянські права і сво­боди, висловлювати думки, що суперечать думці маси, стає надзвичайно важко.

Отже, звільнившись від тиранії держави, американці ство­рили в суспільстві власну тиранію — тиранію одноманітно­го мислення і поведінки людей, що відкидає інакодумство. Водночас Токвіль відзначив низку чинників, які пом'якшують «тиранію більшості» у Сполучених Штатах Америки, а над­то — той авторитет, яким користуються в цій країні юрис­ти. Хоча за умов американської демократії вони становлять привілейовану касту І є аристократами за способом мислен­ня, манерами і відчувають інстинктивну любов до порядку і формальностей, неприязнь до дій мас тощо, але за інтереса­ми і походженням самі належать до народу, а тому корис­туються його довірою та обираються на всі більш або менш значні державні посади. Вплив юридичної професії сягає да-

-171-

леко за межі суддівської чи адвокатської діяльності. Як зазна­чав Токвіль, майже всяке питання, що виникло, рано чи пізно стає юридичним, внаслідок чого всі сторони змушені вдава­тися до ідей та мови, характерних для юридичних процедур, а державні діячі, які також в основному є юристами, вносять звичаї та навички своєї професії у здійснення суспільних і державних функцій. Мова права, отже, певною мірою стає повсякденною мовою, а юридичне мислення дедалі глибше проникає у свідомість мас. У цьому аспекті важлива роль на­лежить суду присяжних, коди народ або певна його частина піднімається до рівня суддів.

Токвіль протиставляв рівність й свободу. Він уважав, що в демократичних республіках рівність має більшу соціальну цінність, аніж свобода, оскільки потреба у свободі є життє­во важливою для небагатьох, тоді як рівність робить щасли­вим кожного. Тому, хоча демократичні суспільства і праг­нуть до свободи, це прагнення підпорядковане стійкішому і масовому прагненню до рівності, задля якої вони, врешті-решт, ладні відмовитися від свободи. «Вони хочуть рівності зі свободою, але, якщо це їм недоступно, то хочуть її на­віть у рабстві. Вони перетерплять злидні, гноблення, варвар­ство, але не витерплять аристократії», — зазначав Токвіль. Щоправда, рівність породжує індивідуалізм, а це є негатив­ним явищем, бо тягне за собою такі негативні наслідки, як, скажімо, поступова відмова громадян від участі в суспільно­му житті. Він підкреслював, що люди в демократичних сус­пільствах «...завжди з великими труднощами відриваються від приватних справ, щоб долучитися до спільних».

Це, зрештою, веде до появи прагнення передати клопіт про загальний інтерес єдиному видимому та постійному його виразнику — державі, яка з послабленням понять про проміжні влади незмінно асоціюється у свідомості народу з сильною одноособовою центральною владою. Така влада, яка стоїть над усіма громадянами, не викликає ні в кого заздро­щів, оскільки всі стосовно неї перебувають у рівному станови­щі. Навіть більше, у процесі зростання прагнення до рівності народ із чимраз більшою симпатією ставиться до встановлен­ня одноособової диктатури, до концентрації всіх політичних прав у руках будь-якої сильної особистості. Деспотизм, який почуває себе впевнено тільки тоді, коли люди роз'єднані, коли соціальні зв'язки між ними послаблені, виявляється, принаймні на словах, прихильником рівності та, використо-

-172-

вуючи егадітаристські прагнення мас, утверджується в сус­пільстві як єдина політична сила. При цьому тиран, який за­хопить владу, на думку Токвіля, на певний час забезпечить порядок і навіть зможе задовольнити матеріальні інтереси мас, але, кінець-кінцем, обов'язково забере у людей голов­не — свободу. І важливим здобутком Америки є те, що аме­риканці зуміли боротися з індивідуалізмом _За допомогою вчення правильно зрозумілого інтересу, а такий інтерес прив­чив їх до кооперації, спільної діяльності в різних асоціаціях, основою яких завжди була необмежена свобода створення асоціацій, у тому числі і з політичними цілями.

Небезпека деспотичного переродження демократії особ­ливо велика у тих країнах, де відсутні традиції політич­ної свободи. «Коли рівність запроваджується серед наро­ду, який ніколи не знав або вже давно не знає свободи, як це спостерігається на Європейському континенті, — писав Токвіль, — то старі національні звички одразу ж і немов би через природне тяжіння поєднуються зі звичками й погля­дами, що їх породжує новий суспільний устрій; при цьому всі влади немов би самі собою прагнуть до центру, зосеред­жуючись у ньому з дивною швидкістю, і держава одразу ж досягає крайніх меж своєї сили, тоді як приватні особи так само швидко доходять до останньої межі безсилля».

Важливим у поглядах Токвіля є його ставлення до держав­ного устрою або, точніше, до проблеми централізації та де­централізації. У праці «Старий режим і революція» він під­креслював, що централізація є чинником, що паралізує все громадське життя. І тому як у період абсолютизму, так і після революції головною перешкодою для утвердження свободи і демократії була саме централізація, зосередження всіх пи­тань суспільного життя у компетенції центральної влади.

Як прихильник демократії та свободи, Токвіль був пере­конаний, що вони є цінністю самі по собі. Люди, які вбача­ють у свободі виключно засіб досягнення матеріальних благ, ніколи не зможуть утримати її надовго. Згідно з Токвілем, прагнення свободи — це властивість аж ніяк не всіх народів, а лише тих, котрі створені для неї, ненавидять як зло саму за­лежність, полюбляють у свободі не тільки матеріальні бла­га, що їх вона їм дає, але бачать у ній самій таке дорогоцінне й необхідне благо, з утратою якого нічим не можна втіши­тись і володіння яким є найвищою нагородою. Справжня любов до свободи притаманна небагатьом — це властивість

-173-

людей особливої, великої душі, які знаходять вищу насоло­ду, за словами Токвіля, у праві говорити, діяти, дихати без утисків, підпорядконуючись виключно Богові та закону.

Ідеї демократизації політичних і правових інститутів дер­жави пропагував у своєму політико-правовому вченні ан­глійський філософ і юрист Ієремія Бейтам (1748 — 1832). У «Принципах законодавства» та в інших працях мислитель зазначав, що основою та метою суспільного існування люди­ни є особиста користь. Життя людей має бути побудоване в такий спосіб, щоб отримати якомога більше користі, задо­волень і виключити страждання.

Навіть більше — з особистої користі, блага кожного ін­дивіда складаються суспільна користь і загальне благо.

З опертям на цей принцип І. Бентам визначав соціальну роль та призначення держави й законодавства — створення умов для досягнення користі й щастя кожної людини.

Мислителі, був переконаний, що нові економічні умови, які складалися в Англії, можуть сприяти реалізації принци­пу користі, оскільки інтереси приватних власників багато в чому збігаються з інтересами суспільства в цілому. Тому держава повинна бути зацікавленою у збільшенні кількості власників, сприяти зміцненню середнього прошарку сус­пільства, що дозволить зменшити бідність і збільшити за­гальну користь. Окрім цього, досягненню загальної користі повинні сприяти, на думку І. Бентама, вільні ринкові відно­сини й конкуренція, відсторонення держави від впливу на економіку, ефективна боротьба зі злочинністю.

Важливим аспектом у досягненні суспільного ідеалу І. Бентама є демократизація політичних інститутів держави, забезпечення політичних та особистих прав і свобод людей, що можливо лише в демократичній державі. Інші форми держави — монархія та аристократія — не можуть забезпе­чити реалізації принципу загальної користі. Бони захища­ють користь та інтереси меншої кількості людей і не гаран­тують особистої та майнової безпеки населення.

Досліджуючи походження держави, І. Бентам відкидав теорію договірного її утворення. Договір — це омана, ствер­джував він, усі держави утворені силою і закріпилися завдя­ки звичкам людей підкорятися уряду. Він також зазначав, що ніякого права чи прав, у тому числі й природних, що переду­ють державам і урядам, немає. Природними у людини є тіль­ки почуття, здібності й нахили. їх не можна вважати правом,

-174-

а тим паче законами. Ба більше — їх необхідно підкорити за­конам, створити умови для розвитку позитивних здібностей і заборонити, викоренити антисоціальні нахили.

Позитивним правом, на думку мислителя, є встанов­лена законом можливість і гарантія дозволених вчинків. Юридичні закони — це воля суверена, особи чи групи лю­дей, що здійснюють верховну політичну владу. Вони забо­роняють або дозволяють певні дії, покладають на громадян права чи обов'язки.

Політичне вчення Джона Стюарта Мілла (1806 — 1873), англійського філософа й економіста, є наступним етапом розвитку утилітаризму, започаткованого І. Бентамом. Мілл, базуючись на утилітаризмі, зробив важливий внесок у роз­виток методології наукового пізнання соціально-політич­них явищ, а також у подальше розроблення нормативних засад політичної теорії лібералізму. Основні його праці — «Про свободу», «Роздуми про представницьке правління», «Основи політичної економії».

Мілл розпочав свою науково-літературну діяльність як послідовник І. Бентама. Значний вплив на формування його світогляду справив батько, Джеймс Мілл, який, влас­не, став симпатиком І. Бентама після смерті останнього в 1832 р. Формування власної концепції Дж. С. Мілла розпо­чалося з вивчення проблем моральної філософії та крити­ки Бентамової етики. Він відкинув раціонально обгрунтова­не розуміння особистого щастя, що спиралося на апологію індивідуального егоїзму. Пояснюючи свій відхід від учення Бентама, Мілл писав у «Автобіографії»: «Я ніколи не сумні­вався у правильності свого висновку, що щастя є пробним каменем усіх життєвих правил, а водночас і метою життя. Але тепер я почав думати, що єдиний спосіб досягнути цієї мети — поставити її на другий план, а не робити з неї без­посередньої мети осмислення. Тільки ті щасливі, гадав я, хто ставить собі завданням у житті якийсь інший предмет, а не особисте щастя, наприклад: щастя інших, добробут людства, а також будь-яку справу, будь-яке дослідження, що його вони здійснюють не як спосіб, а як ідеальну мету». Учений виступив проти виведення всієї моралі з принципу особистої, економічної користі, підкреслюючи значення іде­альних моральних засад.

Свою нову утилітаристську етику Мілл умотивовував із допомогою розгорнутої логіко-методологічної аргумента-

-175-

ції. Методологічні дослідження, в остаточному підсумку, служили мислителю засобом обгрунтування нової політич­ної реальності як своєрідної вершини історичного розвит­ку і водночас — напрямів її вдосконалення на основі нових моральних Ідеалів. Сам Мілл, пояснюючи формування своїх поглядів, писав, що він осягнув «другу половину істини», порівняно з мислителями XVIII ст., дійшовши висновку, що «...людський дух у своєму прогресі дотримується певного порядку, за яким певні явища повинні передувати іншим, і цей порядок може бути змінений урядом і суспільними пе­ретвореннями тільки до деякої міри, але не в необмежено­му розмірі; всі питання про політичний устрій відносні, але не абсолютні, і різні рівні розвитку людського прогресу не тільки можуть, а й повинні мати різні установи; управління завжди зосереджується або переходить до рук тих, хто ре­презентує в суспільстві наймогутнішу силу, і діяльність цієї сили залежить не від суспільних інституцій, а, навпаки, інс­титуції визначаються нею».

У політичній теорії Мілла можна вирізнити кілька рівнів: етику, соціальну і політичну філософію, а також конститу­ційно-правові погляди. На думку мислителя, кінцева мета дій людини — прагнення до щастя і зменшення страждан­ня—є фактом, що не підлягає доведенню з допомогою ро­зуму. Людина може бажати тільки щастя, а оскільки воля людини — це «дитя бажання», то вона повинна бути спря­мована на досягнення щастя. Усе, що веде до досягнення щас­тя, — корисно, морально і справедливо. «Справедливість,— писав Мілл, — має своїм підмурком користь і складає головну частину всієї моралі. Справедливістю називаються моральні вимоги, котрі, якщо розглядати їх сукупно, посіда­ють вище місце в ряді вимог суспільної користі, а тому ма­ють вищу обов'язковість, ніж інші вимоги». Це — формаль­ний аспект тлумачення вченим справедливості та її місця в системі етичних категорій.

За своїм моральним змістом категорія справедливості розкривається через трактування головної проблеми со­ціальної та політичної філософи Мілла — взаємовідносин особистості й суспільства. Він дав чітке ліберальне тлумачен­ня цих взаємовідносин. У визначенні ідеалу останніх мисли­тель виходив з інтересів та блага індивіда. Разом із тим, його позиція суттєво відрізняється від позиції Бентама. Зокрема, він підкреслював, що не можна основувати мораль тільки

-176-

на постулаті особистої економічної вигоди індивіда і на вірі н те, що задоволення якоїсь корисної потреби окремої лю­дини автоматично приведе до благополуччя всіх, добробуту всього суспільства.

На думку Мілла, принцип досягнення особистого щас­тя (задоволення) може бути реалізований лише тоді, коли він нерозривно та органічно пов'язаний з іншим принци­пом, керівною ідеєю; ідеєю необхідності узгодження інте­ресів, причому не тільки окремих осіб, а й загальносуспіль­них інтересів. При цьому вищим виявом моралі є ідеальна шляхетність, що знаходить свій вираз у праці заради щастя інших, у сумлінному служінні суспільству. У цьому аспек­ті лібералізм Мілла — більш зрілий і пгучкий, аніж учення Бентама. Мілл робив наголос на ролі ідеальних засад у полі­тиці, на розробленні та застосуванні на практиці «правиль­них», «моральних» видів політичного устрою. Він дав нове, змістовне трактування щастя, до якого має прагнути люди­на, і задоволень, що їх належало вважати моральними.

Мілл запропонував якісне розмежування вищих (інте­лектуальних) і нижчих (чуттєвих) задоволень, уважаючи, що людина неодмінно мусить прагнути до Ідеальної шля­хетності, самопожертвування заради блага інших та всього суспільства. Цю орієнтацію мислитель уважав найвищою моральною якістю, яку слід розвивати з допомогою вихо­вання. Сама ж мораль, своєю чергою, не може вимірюва­тися лише користю, яку вона приносить. Основа моралі — «почуття спільноти, притаманне людству, бажання єднання з нашими ближніми». Цінність або моральність будь-яко­го людського вчинку вимірюється, згідно з Міллем, тим, на­скільки він веде до «найбільшої суми щастя для найбіль­шої кількості людей» і збереження суспільного організму. Цінність загального блага полягає у взаємному врахуванні суперечливих інтересів не лише індивідів, а й класів. У своїй етиці він виступав як безпосередній попередник солідарист-ських концепцій — без «взаємного визнання інтересів», ува­жав Мілл, неможливе ніяке спілкування між людьми, за ви­нятком ставлення рабовласника до раба.

Основу політичної філософії Мілла становлять способи: забезпечення блага індивіда та блага всього суспільства; ролі та меж влади держави; обсягу автономії особистості. Він зви­нувачував сучасні йому політичні інституції в тому, що вони пригноблюють вільний розвиток індивіда, і ставив у центр

12 — 4-1115

-177-

своєї філософії, історії та соціальної філософії поняття сво­боди і прогресу. Вчений гадав, що свобода є постійним дже­релом прогресу, оскільки завдяки їй може бути стільки неза­лежних центрів прогресу, скільки й особистостей. Свобода, за Міллем, — це, насамперед, свобода особистості, індиві­да. Особливу уваїу він звертав на свободу висловлювання, логічно доводячи, що для прогресивного розвитку суспільс­тва необхідна боротьба думок, а отже, корисними є не тіль­ки правильні, а й хибні думки. Істина, на думку мислителя, безконечна та багатогранна, різні її грані доповнюють одна одну. Він глибоко вірив у природність і необхідність плю­ралізму думок і політичних позицій.

Слід зазначити, що Мілл був першим ліберальним мис­лителем, який, проаналізувавши стан тогочасного суспіль­ства, чітко визначив ті проблеми, зокрема соціальні, що в ньому існували. Він писав: «Суттєвою умовою суспільного життя є взаємне визнання інтересів. Увесь рух суспільства постійно прямує до такого стану, коли, врешті, для кожно­го індивіда стане просто неможливим мати які-небудь сто­сунки з кимось із подібних до себе інакше, як за умови аб­солютної рівності. З розвитком суспільства і покріпленням суспільних зв'язків безпосередня сила досвіду та особистий інтерес кожного індивіда спонукають співвідносити власні вчинки з інтересами інших; індивідуальні прагнення дедалі більше ототожнюються з загальним благом або, принай­мні, силою самого досвіду потрапляють у щораз більшу за­лежність од вимог загального блага... З кожним кроком за­вдяки політичному прогресу усуваються причини, якими зумовлюється протилежність інтересів, ліквідовується та нерівність між індивідами або класами індивідів, ті легальні привілеї, які ще й досі дають підставу не визнавати інтересів значної частини людства».

Мілл був переконаний у неминучості зростання соціаль­ної солідарності й рівності та можливості мирними засоба­ми усуігути вади тогочасного суспільства. Шлях до цього, на його думку, лежав через удосконалення формальних полі­тичних інститутів. Він підкреслював актуальність ідеалів конституціоналізму та важливість установлення меж влади держави стосовно індивіда. Вчений підкреслював: «Воля на­роду, насправді, є не що інше, як воля найчисленнішої чи найдіяльнішої частини народу, тобто воля більшості або тих, хто здатний примусити визнавати себе за більшість, а

-178-

отже, народна влада може прагнути пригнічувати частину народу, і тому проти її зловживань також необхідні заходи, як і проти зловживань будь-якої іншої влади. Отже, обме­ження державної влади над індивідом не втрачає свого зна­чення і в тому разі, коли наділені владою відповідальні пе­ред народом, тобто перед більшістю народу».

Водночас Мілл, як і Токвіль, підкреслював загрозу «ти­ранії більшості» для індивіда. «Недостатньо мати охорону тільки від державної тиранії, — писав він, — необхідно мати охорону і від тиранії пануючої в суспільстві думки або по­чуття, від властивого суспільству тяжіння, хоч і не кримі­нальними заходами, силоміць накидати свої ідеї та свої пра­вила тим індивідам, які з ним розходяться у своїх поняттях. Є межа, поза якою громадська думка не може законно втру­чатися в індивідуальну незалежність; слід установити цю межу, слід охороняти її від порушень — це так само необхід­но, як необхідна охорона від політичного деспотизму». «Усе, що знищує індивідуальність, є деспотизм», — підкреслював Мілл. І духовно-моральний деспотизм, що нерідко практи­кується більшістю суспільства, може бути значно жорстокі­шим, аніж деспотизм державний. Це твердження мислите­ля було, власне, першою реакцією на «масову демократію» з її нівелюванням індивідуальності.

Значну увагу в концепції Мілла приділено правам лю­дини. Для обгрунтування прав людини стосовно держави й суспільства вчений «не запозичував доказів з ідеї абстракт­ного права», а виходив, відповідно до утилітаристської тра­диції, з принципу користі — як індивіда, так і суспільства. Цим самим принципом він корисгувався, обґрунтовуючи й соціальні обов'язки, зазначаючи, що «договірна гіпотеза, придумана для пояснення соціальних обов'язків, абсолют­но непотрібна». Мілл розглядав права людини, по-перше, як сферу, вільну від втручання держави, а по-друге, прагнув максимально звузити коло випадків, коли втручання держа­ви й суспільства у справи індивіда є допустимим. Головний принцип ставлення суспільства й держави до індивіда має полягати в тому, що люди індивідуально чи колективно мо­жуть справедливо втручатися в дії індивіда тільки заради самозбереження, і кожен член цивілізованого суспільства може буги справедливо підданий якомусь примусу лише в тому разі, коли це необхідно для попередження з його боку шкідливих дій відносно інших людей; особисте ж благо са-12*

-179-

мого індивіда — фізичне або моральне — не є достатньою підставою для будь-якого втручання в його дії.

Індивідуальна свобода, на думку Мілла, означає абсолют­ну незалежність людини у сфері тих дій, які безпосередньо стосуються тільки її самої; вона означає, що людина може бути в межах цієї сфери сама собі господарем і діяти в ній на власний розсуд. Як аспекти індивідуальної свободи вче­ний вирізняв, зокрема: свободу думки й переконання, вира­жені зовні; свободу діяти спільно з іншими людьми; свободу вибору і досягнення життєвих цілей та самостійне влашту­вання власного життя. Усі ці та пов'язані з ними свободи є конче потрібними для розвитку і самореалізації індивіда, і водночас вони є надійною охороною від посягання на авто­номію індивіда. Мілл писав: «Сфера індивідуальної свобо­ди — це те, що безпосередньо стосується самого індивіда. Не є вільним те суспільство, хоч би якою була його форма правління, де індивід не має свободи думки і слова, свобо­ди жити як хоче, свободи асоціацій». Під кутом зору такого розуміння свободи мислитель відповідно розглядав і питан­ня про обсяг і зміст функцій держави. Він уважав, що за­гальний принцип діяльності держави полягає в тому, що держава не повинна заважати вільній діяльності індивідів та їхніх асоціацій; навпаки, вона має сприяти їм у цій діяль­ності, робити все, щоб розвивати в суспільстві дух самостій­ності та підприємництва. Проте Мілл не обмежував сферу діяльності держави гарантуванням безпеки і правопорядку. Виступаючи за невтручаїгня держави у сферу індивідуально­го життя особи, він називав і низку винятків, себто ті сфери, що їх держава може й повинна регулювати — захист психіч­но хворих і дітей; гарантія договорів; державний контроль за діяльністю; регулювання трудових відносин, зокрема робо­чого часу в усій країні; державна соціальна допомога, поряд із системою приватного благодійництва; державна організа­ція заходів, вигідних для всього суспільства, якщо це не під силу приватній ініціативі, зокрема організація наукових до­сліджень. Свобода індивіда, приватної особи є первинною стосовно політичних структур та їхнього функціонування. Це ставить державу в залежність від волі та вміння людей створювати й налагоджувати нормальне людське співжит­тя. З огляду на це він відкидав ранньоліберальний погляд на державу як на природне зло, від якого більшою чи меншою мірою потерпає суспільство. Мілл писав: «Врешті-решт, дер-

-180-

жава завжди буває не краща і не гірша, ніж індивіди, які її складають». Державність є такою, яким є суспільство в ціло­му. Головна умова існування гідної держави — самовдоско­налення народу, високі якості людей, членів того суспільс­тва, для якого призначена ця держава.

Розглядаючи форми правління, мислитель уважав, що найкращою є представницька демократія. «Краща форма правління така, за якої вищою спостережною владою, яка вирішує справи в останній інстанції, наділено всю сукуп­ність членів суспільства, тобто, за якої кожен громадянин не лише має голос в управлінні країною, а й, в разі потреби, може бути задіяний у реальній участі в ньому та виконува­ти якусь місцеву чи загальносуспільну функцію», — писав Мілл. При цьому він наголошував: «...кращим урядом для всякого народу буде той, який зможе допомогти народу йти вперед». Саме представницька демократія може усунути, на думку вченого, ті класові суперечності, що були в суспільс­тві, тільки вона може й повинна мати надкласовий харак­тер. «Коли влада перебуває в руках якогось класу, він сві­домо й умисно приносить інтереси інших класів у жертву своїм інтересам», — зазначав Мілл і продовжував: «Одна з найбільших небезпек демократії, як і будь-якої іншої фор­ми правління, полягає у згубних інтересах правителів, які зважають тільки на інтереси панівного класу і цим надовго завдають шкоди всьому народу.

Було б бажано, щоб жоден із класів і жодна спільність класів, схильних до об'єднання, не мали змоги користувати­ся домінуючим впливом в управлінні». Під класом Мілл ро­зумів «певну кількість осіб, пов'язаних тими самими шкід­ливими інтересами». Населення сучасної йому держави мислитель поділяв на два класи: робітників і власників. «Ці два класи, — писав він, — мають бути врівноважені у пред­ставницькій системі; іншими словами, кожен із них пови­нен мати однакову кількість голосів у парламенті, оскільки більшість кожного класу під час суперечностей переважно керується своїми класовими інтересами, а меншість — ро­зумом, справедливістю і загальним благом; і ця меншість кожного з класів, вступаючи в союз з іншим класом, дає йому перевагу над вимогами власної більшості, яка, на дум­ку меншості, не повинна взяти гору». Мілл передбачав ство­рення такої більшості в парламенті, яка могла б консенсусом ухвалювати рішення, необхідні чи бажані для всього суспіль-

-181-

ства. Власне, втрата в XX ст. розвиненими демократичними державами чіткого класового характеру і є досягненням тієї моделі, яку теоретично розробляв Джон Стюарт Мілл.

Проблема співвідносин особи і держави була основним завданням, що з'ясовував у своїй державно-правовій кон­цепції представник німецького лібералізму Відьгельм фон Гумбольдт (1767—1835). Ця його концепція була викладе­на в роботі «Досвід визначення меж діяльності держави» в 1792 p., яка вийшла друком лише в 1851 році. Мислитель проводить чіткий розподіл між громадянським суспіль­ством і державою. Це йому вдається шляхом розподілу ін­ститутів цих різновеликих явищ.

Елементами громадянського суспільства він називає: по-перше, систему національних установ — союзів, ор­ганізацій, об'єднань, що утворюються людьми за їх влас­ною ініціативою; по-друге, «природне і загальне право»; по-третє, людину- До елементів держави мислитель від­носить: по-перше, державні інститути і служби; по-дру­ге, позитивне право; по-третє, громадянина. Порівнюючи ці елементи, він зазначав, що суспільство є вагомішим від держави, а людина — від громадянина, члена політичного (державного) утворення.

Водночас «природне і загальне право» повинно бути ос­новою позитивного права, визначати принципи законот­ворчої діяльності держави.

Вчення Вільгельма фон Гумбольдта має чіткий гуманіс­тичний зміст. Мету держави він убачав у служінні суспіль­ству, створенні для нього блага, усуненні внутрішніх і зов­нішніх загроз, а мету державного устрою — у розвитку людини.

Мислитель сповідував ранньоліберальну ідею «мінімаль­ної держави», що не обтяжена соціальним опікунством, яке послаблює силу нації. Вона повинна відмовитися від надан­ня допомоги різним верствам населення, створюючи нато-місгь умови для розвитку ініціативності, сумлінного став­лення до праці, усвідомлення громадянами необхідності покладатися на свої сили.

Патерналістська (від лат. paternus - батьківський) функ­ція держави, її надмірна опіка послаблює волю індивідів, відучує їх від самостійного вирішення життєвих проблем, сприяє поширенню в суспільстві бездіяльності та апатії.

-182-

Держава, реалізуючи відведену їй роль, у своїй діяльності не повинна переслідувати іншої мети, крім гарантування шгутрішньої та зовнішньої безпеки громадян. Він рішуче не сприймав ідеї та факту піклування держави про позитив­не благо громадян, тобто про їхнє матеріальне процвітан­ня і суспільну кар'єру, 'їхню моральність, фізичне здоров'я, спосіб життя тощо. Діапазон активності держави слід різко звузити. Це зумовлене тим, що об'єднання людей у єдиному соціальному союзі породжує нескінченну різноманітність прояву людських сил і діяльності. За таких умов розвива­ються багатство натури і характер людини; формується лю­дина, наділена внутрішніми гідністю і свободою. Держава ж, утілюючи в собі верховну владу, не сприймає цієї полі­фонії, багатоманітності, а тому праше уніфікувати свідо­мість і поведінку людей, можливе розмаїття проявів життя людини, нації, суспільства.

Особливо значну небезпеку для індивіда і нації держа­ва становить тоді, коли починає надмірно опікувати людей. Гумбольдт був переконаний, що розрахунок громадян на піклування про них правителя, уряду або чиновника роз­слаблює їхні волю та енергію, відучує самостійно вирішу­вати проблеми, що виникають у житті, долати труднощі. Постійне очікування на допомогу з боку держави призво­дить, зрештою, до бездіяльності людини.

Потерпає від цього і моральність — адже той, ким пос­тійно та інтенсивно керують, легко жертвує залишками своєї самостійності, впадаючи в апатію. Якщо кожен споді­вається на турботливу допомоіу держави щодо самого себе, то він, звісна річ, беззаперечно передасть їй турботу про долю своїх співгромадян. Ця обставина підриває співчуття до ближнього і зменшує налаштованість людей до надан­ня взаємної допомоги. Суспільна ж допомога найефектив­нішою буде там, де у людини сильна свідомість, що все за­лежить від неї. Згідно з Гумбольдтом, що значніший обсяг І ширший діапазон дій державної влади, то меншу свобо­ду мають індивіди, їхні об'єднання. Владолюбні слуги де­ржави, підкреслював він, і в теорії, і на практиці ігнорують принцип: «Ніщо так не сприяє досягненню зрілості для сво­боди, як сама свобода», ґумбольдт не заперечував цінності, важливості й необхідності держави, але він прагнув визна­чити ті межі, в яких держава сприяє розвитку суспільства,

-183-

кожного індивіда зокрема. У цьому — безперечна цінність і заслуга наукової спадщини мислителя.

Відкидаючи теорію абсолютизму і державний патер­налізм, Вільгельм фон Гумбольдт водночас обстоював ідею про аморальність позитивних законів, їх соціальну недоско­налість, оскільки вони направлені на обмеження волі люди­ни, тотально визначаючи її поведінку, застосовуючи за від­хилення від їх приписів примус. У цьому плані держава є «необхідним злом».

Водночас, зазначав мислитель, люди бувають вільними завдяки правовим законам і політична мудрість полягає в тому, щоб добитися відповідності позитивних законів пра­ву, наповнити їх правовим змістом.

Ідеї лібералізму певна річ, відповідали вимогам часу і сприяли подальшому розвитку буржуазного світогляду.

§ 4. Історична школа права

Історична школа права як особливий напрям у правовій думці виникла наприкінці XVIII ст. у Німеччині. У першій половині XIX ст. цей напрям набув широкої популярності та впливу. У центрі уваги його представників знаходило­ся питання про виникнення та історичний розвиток пра­ва. Засновником історичної школи права був Густав Гуго (1764 — 1844) — професор Геттінгенського університету. Основна його праця — «Підручник природного права як філософії позитивного права, а надто — приватного права». Послідовником і продовжувачем його був Фрідріх Карл фон Савіньї (1779— 1861), головні праці якого — «Право володін­ня» та «Система сучасного римського права». Останнім, най­більш яскравим представником цього напряму був Георг Фрідріх Пухта (1798—1846). Основні його праці — «Звичаєве право» та «Курс інституцій».

Представники цього напряму вважали, що для правиль­ного розуміння і розвитку державно-правових явищ визна­чальне значення має вивчення та осмислення їхнього істо­ричного розвитку. У центрі уваги історичної школи права, що виникла і розвивалась як своєрідна реакція на Велику французьку революцію, знаходилися проблеми історії, тра­дицій і, основне, саме поняття народу. Базовим було понят­тя народу та народного духу, або духу історії. У розумінні

-184-

представників історичної школи права народ — це єдність окремих осіб, що базується на органічних зв'язках між ста­нами і групами суспільства. Дух народу виростає з тради­ції та формується упродовж віків. Саме тому він є визна­чальним у правотворчих процесах. З поняттям народу тісно пов'язаний антиіндивідуалізм, характерний для представ­ників цього напряму правової думки. Спершу в історії фор­мувався народ, і тільки згодом на його основі витворювали­ся стани та права особи. Людина є продуктом середовища, тієї цілості, яка витворила та охоплює її, тобто народу.

Основою концепції представників історичної школи пра­ва було твердження про зумовленість позитивного права низкою об'єктивних чинників. Позитивне право не є якоюсь виключно теоретичною консгрукцією, що твориться у про­цесі правотворчої діяльності законодавчих органів. Право, яке діє в суспільстві, — це не тільки сукупність приписів уповноважених на те органів держави. Право, як публічне, так і приватне, складається само по собі, воно витворюється суспільним розвитком, як мова та звичаї.

Гуго, порівнюючи право з мовою підкреслював, що воно, так само, як і мова, не встановлюється договором, не запрова­джується за чиєюсь вольовою вказівкою і не дане Богом. Учений також порівнював утворення права з утворенням правил гри. Він зазначав, що здебільшого в іграх правила складаються незалежно від згоди гравців. Вони утворюються зплином часу внаслідок однакового вирішення спірних пи­тань, що виникають. І лише поступово, завдяки практиці, що склалася, встановлюються тверді правила. Право твориться не тільки або навіть не стільки завдяки законодавству, скіль­ки через самостійний розвиток, через сгихійне утворення від­повідних норм спілкування, що їх добровільно приймає на­род. Народний дух, свідомість народу є тими чинниками, які низначають розвиток права. Ці норми адекватні обставинам життя народу. Ось чому закони тільки доповнюють, конкре­тизують позитивне право, а не творять його.

Позитивне право є похідним від звичаєвого права, яке зу­мовлюється, витворюється національним духом, народною свідомістю. Гуго зазначав, що юридичні норми та інститу-ти витворюються і розвиваються у процесі розвитку суспіль­ства в цілому. Цей розвиток сам по собі спричинює зміни, що відповідають потребам часу, зміні суспільно-політичної ситуації. Вчений підкреслював: те, що приписує закон, не за-

-185-

вжди збігається з тим, що відбувається на практиці, і такий стан він уважав нормальним, оскільки багато хто не читав І не знає змісту закону, проте фактичний стан речей доб­ре знайомий кожному. З огляду на це Гуго схвалював будь-який стан речей, що фактично існує. Власне, його позицію можна охарактеризувати, перефразуючи слова Гегеля, так: «Усе, що існує, законне, оскільки воно існує».

Інший представник історичної школи права — Ф. К. фон Савіньї підкреслював, що право — це витвір народного духу, невід'ємний елемент цілісної культури народу; як і культу­ру, його не можна встановлювати свавільними бажання­ми окремих індивідів або груп осіб. Право формується у процесі спільного життя всіх людей, які становлять народ. Єднальним чинником, що творить із певної кількості ін­дивідів народ, є спільна правосвідомість і громадська за сут­ністю діяльність. Як невід'ємна частина народної культури право перебуває в такому ж стані, як і вона, на одному рів­ні з нею та може бути осмислене тільки в її межах. Право розвивається і змінюється разом із рухом, розвитком націо­нального духу.

Еволюція права — це завжди органічний процес у тому розумінні, що вона подібна до розвитку організму із зарод­ка. Уся історія права — це повільне, плавне розкриття тієї субстанції, носієм якої споконвіку є народний дух, або дух народу. Стверджуючи це, Савіньї водночас не заперечував ролі та значення юристів у розробленні права. Він поділяв історичний розвиток права на два етапи, або на дві головні стадії: стадію природного права та стадію вченого права. На першій стадії право витворюється безпосередньо у сві­домості народу і виявляється як звичаєве право. На другій стадії воно витворюється вченими-юристами, які виступа­ють як представники народу, виразники народної правосві­домості. На цій стадії право існує у двох аспектах: з одно­го боку, як частина життя народу, з іншого — як особлива наука, яку витворюють юристи, тобто у праві виявляється юридично-технічний елемент. Наступним етапом у роз­витку права Савіньї вважав кодифікацію. Але на всіх етапах розвитку право не втрачає зв'язку зі своєю основою — за­гальним духом народу.

Г. Пухта підкреслював необґрунтованість спроб накину­ти суспільству не пов'язані з життям народу, з його історією правові моделі, які тому й не мають шансів бути сприйняти-

-186-

ми суспільством. Як елемент цілісної культури народу пра­но наділене органічністю, що виявляється, окрім іншого, у збігу стадій і ритмів розвитку права з розвитком еволюції народного життя. Пухта писав: «Цією органічною властивіс­тю право наділене також і у своєму поступальному розвит­ку; органічною є і спадковість правових інститутів. Виразити це можна однією фразою: право має історію».

Представники історичної школи права вважали, що при­значенням діючих у суспільстві юридичних інститутів є за­кріплення без змін реально існуючого порядку. Позитивні закони не можуть боротися зі злом, яке трапляється в жит­ті. У кращому разі вони можуть сприяти впорядкуванню звичаєвого права і політичної структури, які формуються природно та історично під впливом тих перетворень, що відбуваються з народним духом. Законодавець, отже, пови­нен прагнути максимально точно виразити «загальне пере­конання нації», закріпити його у правових нормах.

Пухта підкреслював, що право — це продукт народно­го духу і своєрідність, специфічні особливості того чи того права, зумовлені особливостями народу. Більше того, він уважав, що воля окремої людини не відіграє у праві жод­ної ролі. Право складається за волею історичної необхід­ності, або, Іншими словами, за волею історії. Право — це результат тих обставин, які історично склались у суспільс­тві. «Право, — писав учений, — це вираз загальної волі всіх учасників правового спілкування». Водночас він зазначав, що свобода є основним поняттям права. Хоча ще раз слід підкреслити, що для історичної школи в цілому характер­ний антиіндивідуалізм. Оголошуючи право продуктом на­ціонального духу певного народу, представники історич­ної школи права не заперечували існування загальних засад і принципів права, які мають наднаціональний характер. Зокрема, Пухта зазначав, що у праві, поряд із національни­ми, існують певні «загальні» засади, які дають змогу одно­му народу впливати на інший і запозичувати чуже право як основу для розвитку власного. Цим пояснюється рецепція римського права у країнах Західної Європи.

Подібно до права, представниками історичної школи роз-тлядалася також держава. Держава створена тією ж силою, що й право, її основою також є народний дух. «Дух народу творить державу, як і право», — писав Пухта. Розвиток де­ржави відбувається так само органічно, як і розвиток права.

-187-

Містика народного духу, яку пропонували в юриспруден­ції представники історичної школи права, знайшла мало прихильників. Проте у філософсько-юридичній концепції історичної школи права важливе теоретичне значення мала критика її представниками метафізичності раціоналізму природничо-правових доктрин із притаманним їм принци­пом вічних, нерухомих і незмінних прав. Історична школа відкинула поклоніння перед такими абстракціями просвіт­ництва, як розум, особа, природа чи природне право. На наступних етапах розвитку правових учень значну роль відіграла ідея історичної школи, що полягає у трактуванні правових інститутів як особливих соціальних явищ, котрі іс­торично закономірно виникають, функціонують і розвива­ються в єдиному процесі життя народу.

§ 5. Становлення державно-правової теорії позитивізму

Державно-правові теорії позитивізму започаткував у XIX ст. французький мислитель Опост Конт (1798—1857), автор «Курсу позитивної філософії» та «Системи позитив­ної політики».

О. Конт і його прибічники заперечували можливість пізнання сутності речей, у тому числі держави і права, ви­словлювали думки про те, що науці слід лише описувати явища та їх співіснування.

У праці «Система позитивної політики» О. Конт спробу­вав систематизувати соціальне життя і теоретично обгрун­тувати новий, «позитивний» соціально-політичний поря­док. Розвиток суспільства і таких його явищ, як політична влада, держава і право мислитель пов'язував з еволюцією людської свідомості, поступовою зміною типів світогляду — теологічного, метафізичного і (останнього) позитивного, або наукового.

Коли домінував теологічний світогляд, держава і право уважалися результатом дії Бога. У ті часи існувала політич­на система теократії; служителі релігійного культу здійсню­вали не лише притаманні їм, а й політичні функції, завдя­ки чому такі соціальні явища, як церковна й світська влада, були поєднані. Борогьба за зверхність у суспільстві духовної та світської влади спричинила застосування сили, висунула

-188-

на перший план вояків. Усе це поступово привело до фор­мування спадкової монархії.

Б епоху метафізичного світогляду люди намагалися по­яснити такі феномени, як держава і право, апріорними ме­тафізичними спекуляціями, для чого запроваджували спе­ціальні категорії — «суспільний договір», «права людини», «сутність держави, права, влади». У політичній сфері пере­важали юристи, літератори й публіцисти, в духовній — фі­лософи, а в суспільстві значно зріс середній прошарок насе­лення.

Теологічні принципи руйнувалися; зароджувалися ін­дивідуалізм, лібералізм, демократія, революційні тенденції; виникла «анархічна республіка», в якій до влади прийшли некомпетентні люди, а все це вкупі стримувало нормальний розвиток людства.

На третій стадії розвитку, де провідним став позитивний (науковий) світогляд, мілітаристський спосіб життя зникає назавжди, настає промислова епоха, «анархічну республіку» заступає нова соціально-політична система — соціократія. Перспективи розвитку розробляються соціологією та но­вою наукою — позитивною політикою.

На цій стадії розвитку людства має панувати закон, за­кладений у формулі: «Любов — як принцип, порядок — як основа і прогрес — як мета». Цьому закону мусять корити­ся всі три соціальні прошарки суспільства: землевласники, фабриканти, купці й банкіри; філософи — позитивісти і вчені; виконавці — прості робітники.

Науково-технічний прогрес і високий матеріальний рі­вень життя можуть бути досягнуті лише за умови солідар­ності всіх соціальних прошарків суспільства.

Політична влада в соціократії О. Конта знаходиться в руках банкірів та їхніх радників — філософів-позитивістів. Запорукою міцності держави повинні бути жорстка дис­ципліна, повна однодумність в усьому суспільстві та всебіч­ний державний контроль.

Засновник позитивізму відкрив ліберально-індивідуаліс-тичне розуміння прав і свобод особи. Суб'єктивне право, за його вченням, суперечить принципам соціальної солідар­ності, а тому мислитель пропонував замінити його понят­тям «соціальний обов'язок». З цього приводу він зазначав, що ніхто не має права в буквальному розумінні цього слова, окрім права завжди виконувати свій обов'язок. З цих же по-

-189-

зицій він підходив до викривлення ролі приватної власності, яка, на його думку, е не правом, а соціальним обов'язком, функцією, що має призначення створювати капітали й ке­рувати ними, завдяки чому кожне покоління готує відповід­ний обсяг робіт для нащадків.

Критику ідей природного права, яка мала місце в працях свого співвітчизника І. Бентама, продовжував англійський правник Джон Остін (1790—1859). У 1832 р. у своїй роботі «Лекції з юриспруденції, або філософія позитивного права» мислитель зазначав, що термін «право» має широке значен­ня. Він застосовується не тільки для означення права як та­кого, а вживається також для означення моральних, релігій­них норм, законів природи, що ускладнює чітке визначення предмета юриспруденції.

Міркування в цьому плані Джон Остін здійснює в трьох напрямах. По-перше, веде мову про етику, змістом якої є уявлення про добро і зло; по-друге, виділяє науку про за­конотворчість, змістом якої є сисгематизовані уявлення, концепції про те, яким повинне бути право; по-третє, роз­мірковує про науку про право — юриспруденцію, яка має справу з законами, з правом у вузькому розумінні.

Таке право він розглядає як наказ влади, спрямований на підлеглих, за невиконання якого передбачена санкція. Право — це «веління суверена». Серед форм права мислитель називав закони (кодекси) та судові прецеденти, оскільки ос­танні створюються з мовчазної згоди суверена. Причину пре-цедентної правотворчості Джон Остін убачав у неповноті ста­тутного права, яку необхідно усунути шляхом кодифікації.

Суверен у вченні мислителя — це особа або усганова, які є сувереном для підданих у політичному співтоваристві. Ця суверенна влада є джерелом права, а гарантією нормально­го функціонування цієї влади і права, що створюються нею, є звичка більшості до підкорення.

Під позитивними законами слід розуміти лише закони, які визначають обов'язки і передбачають наслідки, в тому числі негативні. Тому до позитивного права не можна віднести пра­вила, встановлені особами і установами, які не є суверенами.

Отже, не всяка норма є юридичною. Однак «юридич­ною вона стає лише тоді, коли хтось, наділений певни­ми владними повноваженнями, здатний надати цій нормі зобов'язуючу силу примусу під загрозою заподіяння шкоди її порушнику.

-190-