Ідеї державності періоду Української гетьманської держави

Політичні погляди в Україні набули подальшого розвит­ку за часів Гетьманщини, яка існувала впродовж 116 років (1648-1764рр.).

Біля витоків гетьманської держави стояв Богдан Хмель­ницький (1595 — 1657). Переслідуваний офіційними пред­ставниками польської влади, Б. Хмельницький пішов на Запорозьку Січ, де отримав гетьманську булаву і 1648 р.

-118-

сформував перший повстанський загін, а протягом першо­го року війни зумів створити народно-визвольну армію.

Під час війни Б. Хмельницький вів активну політичну діяльність, яка дала підстави розцінювати його спрямуван­ня як державотворчі. На визволеній території з його дозволу виникав новий державний апарат, прототипом якого були демократичні установи, що існували в Запорозькій Січі. До того ж він провадив значну роботу з установлення диплома­тичних відносин з іноземними державами.

Але постать Б. Хмельницького вважається суперечливою. Річ у тім, що ідея державності не була основною, коли він почав війну з Польщею. З цього приводу М. Грушевський писав, що ні Хмельницький, ні козаччина, піднімаючи пов­стання, ще не думали про якийсь новий устрій українсько­го життя; основною 'їхньою метою було скасування закону 1638 р., який значно скоротив козацькі привілеї, а народ використовувався як засіб для досягнення цієї мети. Певну роль відіграла й особиста образа, завдана Б. Хмельницькому підручними Конецподьського. І тільки на тлі ейфорії від перших перемог над Польщею у Б. Хмельницького зміни­лися політичні погляди. Він почав думати про встановлен­ня державної незалежності, але ці погляди були нечіткими, без визначення кінцевої мети. М. Грушевський констатував із цього приводу, що свідомість Б. Хмельницького була за­надто козацькою, в ній превалювали козацькі інтереси.

Для втілення ідеї державотворення він почав шукати союзників проти Польщі. Вів переговори з Туреччиною, Молдавією, Семиграддям і єдиновірною Росією.

Політико-правові погляди Б. Хмельницького деталь­но викладено в «Договірних статтях», написаних у березні 1654 р. Аналізуючи їх, можна зробити висновок, що в сучас­ному розумінні йшлося про автономію України. За грома­дянами України залишалися їхні майнові права, навіть біль­ше — цар повинен був дати жалувані грамоти на володіння майном.

Уся влада на території України зосереджувалась у руках гетьмана, який мав обиратися на демократичних засадах без участі представників царя. Російський цар отримував інформацію про вибори, що відбулися, і приймав присягу гетьмана.

На місцевому рівні владні функції здійснювали земські та городські уряди, які також обиралися. Правосуддя здійсню-

-119-

валося незалежними військовими судами, що їх очолював виборний старшина. Серед цивільного населення пропону­валося суди земські й громадські відправляти через урядни­ків, яких вони з-поміж себе виберуть.

Незалежною й недоторканною у своїх правах залишала­ся духовна влада — православна церква. Зберігалися всі її права, а також майно, яке їй належало за станом на час під­писання договору.

У міжнародних зносинах Україна залишалася вільною. Приймання послів інших держав І переговори з ними геть­ман міг вести самостійно. Царя тільки інформували про між­народну діяльність. Але зносини з Туреччиною та Польщею можливі були з дозволу монарха Росії.

Передбачалося, що Росія стане гарантом безпеки України, своїми військами вона мусить оберігати її кордони з Польщею, а південні кордони охоронятимуться самостій­но за матеріальної допомоги Росії.

Значне місце в «Договірних статтях» відведено пробле­мам козацтва. Б. Хмельницький пропонував зберегти за ним усі права, виборені за часів Запорозької Січі, включно з матеріальним самозабезпеченням. Кількість реєстрових ко­заків мала сягати 60 тис.

Цікавими були пропозиції першого гетьмана Української держави стосовно соціальних гарантій жінкам і дітям за­гиблих козаків. За ними зберігалися всі вільності та права батьків.

Б. Хмельницький повалив польське панування в Україні, став творцем Української гетьманської держали, забезпечив її міжнародні зв'язки, започаткував розбудову державності України. Але непослідовність політичних поглядів першого гетьмана України, надмірна увага до проблем козаччини на шкоду решті населення призвели його до тяжких помилок.

Симпатиками Б. Хмельницького були багато вчених, сус­пільних діячів, духовенства, які послідовно розвивали його державницькі ідеї. Важливу роль у цьому відіграв Іннокентій Гізель (бл. 1600 — 1683), свого часу ректор Могилянської ко­легії, а згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Він був учасником переговорів з Москвою, за дорученням Б. Хмельницького здійснював дипломатичні місії до царя.

Своє бачення сутності державності та вирішення питань суспільного переусгрою мислитель виклав у роботі «Мир з Богом, людино», «Синопсис, или краткое описание о начале

-120-

славянского народа й первьіх киевских князьях до государя царя Федора Алексеевича». Пропоновані ним заходи були близькими до ідей західної Реформації. Важливими умова­ми вдосконалення суспільства він вважав освіту, підвищення моральності, щиру віру в Бога, гарантування свобод і воль-постей народу.

Необхідно зазначити, що Б. Хмельницький розробляв проект міждержавного договору з Москвою за участю гене­рального писаря Івана Виговського.

У 1657—1659 рр. І. Виговський був гетьманом України і зміг піднести інститут гетьманства на високий рівень. Він чначно розширив коло повноважень гетьмана. За його вла­ди було оформлено союзний договір зі Швецією, укладе­но договір про перемир'я з Польщею. І. Виговський мріяв розбудувати Укра'іну подібно до Швейцарії, а відносини з Москвою прагнув розірвати.

Варто згадати і найтрагічнішого гетьмана України в 1665—1676 рр. Петра Дорошенка. Він був на боці І. Вигов-ського, поділяв його політичні погляди про незалежність Української держави. Гетьманство П. Дорошенка припало на часи, коли Україна поділилася на дві частини — Лівобережну І Правобережну відповідно до орієнтації щодо Росії та Польщі. Лівобережну частину певний час очолював підніжок московського царя Іван Брюховецький, а Правобережну — Павло Тетеря, який виступав за союз із Польщею.

П. Дорошенко прагнув об'єднати всі українські землі та

створити незалежну від Москви й Туреччини нейтральну де­ржаву. Його політичну позицію за нинішньою терміноло-тією можна назвати центристською. Однакйого устремління не були зрозумілими для українців. У союзі з Оттоманською портою він воював проти Польщі, але союзники зрадили ного, розпочали грабіж українських міст і сіл, що викликало невдоволення населення політикою гетьмана.

Певний слід в історії політичної думки в Україні зали­шив гетьман Іван Мазепа (1644—1709), який мріяв заміни-ти демократичний порядок самоустрою на українських зем-лях монархією в особі гетьмана. Як відомо, він зробив деякі кроки в цьому напрямі, поширив свою владу на значну те-риторію України, прийняв під своє керування наперекір московському цареві правобережних козаків, вів таємні пе-реговори зі шведським королем Карлом XII і закликав його

об'єднати зусилля для боротьби з Петром І.

-121-

Саме І. Мазепа першим виплекав ідею незалежної дер­жави і підняв її на висоту загальнонаціональної історичної мети. Політичні погляди І. Мазепи було покладено в осно­ву у країнсько-шведського союзу 1708 р. Оригінал договору пропав під час Полтавської битви, але його зміст був відо­мий прем'єр-міністру Карла XII графу Піперу і генераль­ному писарю Пилипу Орлику, який 1712 р. виклав основні ідеї договору в документі під назвою «Вивід прав України». Договір Карла XII та І. Мазепи гарантував Україні збережен­ня її державного ладу, еднісгь і недоторканність території. Ним також передбачалося підвищення авторитету єдино-правителя України — гетьмана.

Чіткішими були політичні погляди Пилипа Орлика (1672 — 1742), який був сподвижником І. Мазепи і прибічни­ком ідеї незалежності Української держави. Після Полтав­ської битви вони у липні 1709 р. перебралися до Бендер, де після смерті І. Мазепи П. Орлик став гетьманом в еміграції (5 квітня 1710 р.).

Основною ідеєю, метою життя гетьмана П. Орлика стало створення антиросійської коаліції для вирішення українсь­кого питання. Його політико-правові погляди охоплюва­ли весь спектр проблем державного устрою, владних відно­син, судової влади тощо. Майже всі вони викладені в праці «Вивід прав України», а також у «Пакті і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» (Конституція Пилипа Орлика 5 квітня 1710 р.).

У цьому документі, написаному під час обрання П. Орлика гетьманом, передбачалося повне визволення України і вста­новлення державності. Цього договору повинні були дотри­муватись і всі наступні гетьмани.

Перша в світі Конституція визначала державний ста­тус України, її внутрішній устрій та міжнародне станови­ще. Конституцією встановлювався національно-державний суверенітет Укра'ши, до неї мали увійти всі історичні зем­лі обабіч Дніпра, її кордони визначалися за станом на час правління гетьмана Богдана Хмельницького. Гарантом неза­лежності України виступав шведський король, а сам він та його нащадки отримували титул протекторів України.

У державі передбачалися три гілки влади: законодав­ча, виконавча й судова. Законодавча влада відводилася Генеральній раді, до якої мали входити не тільки генеральна старшина, городові полковники, полкова і сотенна старши-

-122-

на, а й по одному депутату від кожного полку з числа заслу­жених козаків, «розумних радників», а також депутатів від запорозького козацтва. Передбачалося, що всі важливі пи­тання вирішуються радою на зібраннях у гетьманській рези­денції тричі на рік (на Різдво, Великдень і Покрову).

Виконавча влада належала гетьманові, але обмежувалася генеральною старшиною, з якою він мав радитися для ви­несення рішень. Обмеження гетьманської влади стосувалося міжнародних відносин, фінансів, суду, виборів старшин.

У державі з елементами парламентського устрою гетьман був підзвітний у своїй діяльності. Його звіту могли зажада­ти в приватному порядку чи на Генеральній раді старшина, полковники або радники. Але, вимагаючи звіту щодо пору­шення законів і вольностей Батьківщини, вони не могли за­подіяти «найменшої шкоди високій Гетьманській честі».

За Конституцією всі державні посади в незалежній Україні були виборними і затверджувалися гетьманом. Уряди пол­ковників і сотників повинні були не тільки керувати війсь­ком, а й управляти всім населенням, мати адміністративно-політичну і соціально-економічну владу на території полку й сотні.

Правосуддя відправляв Генеральний суд, який слідкував за виконанням законів. Проте якби хтось із старшин, радників, знатних козаків і решти урядників, а також із рядових козаків учинив злочин, що шкодить Гетьманській честі, то їх «... не по­винен карати сам Ясновельможний Гетьман із власної ініціа­тиви і помсти, але таке правопорушення — і умисне, й випад­кове — має підлягати розглядові Генерального суду...».

У Конституції розділялися навмисний злочин і злочин із необережності, викладався важливий аспект кримінальної політики — відповідності покарання характерові злочину.

Був там ще один важливий правовий принцип — вер­ховенства закону в державі. Його виконання — основний обов'язок гетьмана, інших керівних осіб і простих громадян.

У цьому історичному документі було передбачено цілий розділ, де робилася спроба вирізнити особистість, змен­шити несправедливість стосовно неї, тобто продемонстро­вано намір законодавче врегулювати соціальні відносини. Вказувалося на необхідність припинення утисків і гноблен­ня козаків і громадян старшиною, їй заборонялося зловжи­вати службовим становищем і використовувати козаків і посполитих селян на своїх господарських роботах, відніма-

-123-

РОЗДІЛ VIII