Державно-правові вчення в Росії періоду зміцнення абсолютизму

У XVII ст. тенденції капіталістичного способу виробниц­тва, що з'явилися в Росії, зіткнулися з кріпосними відноси­нами. Це призвело до заколотів у кількох містах і повстання в 1606—1607 рр. під проводом І. І. Болотникова, а в 1670 — 1671 рр. — під орудою С. Т. Разіна.

Під час цих соціальних стресів у російському політично­му житті виникло нове явище — самозванство, поширенню якого сприяла криза династичного правління. Відтак спа-лахігула громадянська війна, що супроводжувалася польсь­ко-шведською інтервенцією.

Російське суспільство взяло участь у політичному житті: формуванні ополчення, а також виборах його органів вла­ди і правління, що сприяло формуванню нових політичних поглядів на державність.

Але згодом, до середини XVII ст., династія Романових за­кріпила своє становище і почала обмежувати участь людей у політичному житті. Вплив земельних соборів на форму­вання політичної та правової свідомості суспільства різко зменшився.

У тому ж XVII ст. досягла розквіту, а потім занепала ста­ново-представницька монархія — її заступила монархія аб­солютна.

У перехідний період між ними з'явилася політи-ко-правова концепція російського дипломата Афанасія Лаврентійовича Ордіна-Нащокіна (1605 — 1680). Він пропа­гував ідею «освіченої» монархії, яка, на його думку, є єди­ною формою правління, здатною забезпечити «загальне благо» для всіх людей.

Призначення монарха полягає в керівництві економічни­ми й політичними реформами, головними аспектами яких е надання самостійності місцевим торгово-промисловим центрам, права на самоуправління містам, сприяння роз-

-107-

виткові особистої ініціативи, заохочення підприємництва, торгівлі з урахуванням досвіду західних країн.

Зокрема, запропонований Ордіним-Нащокіним проект Новоторгового статуту передбачав правила, що регулюють зовнішню торгівлю. Міста наділялися «свободою» на веден­ня торгових операцій, а російські купці — такими ж юри­дичними правами, як і іноземні. Держава, на думку Ордіна-Нащокіна, повинна була дотувати галузі промисловості, що розвивалися.

Хоча мислитель і пропонував здійснити перебудову і пе­реозброєння війська відповідно до вимог часу, але зовніш­ні зносини з іншими державами повинні були здійснювати­ся на принципах порозуміння й здорового глузду. Особливу увагу в питаннях зовнішньої політики Ордін-Нащокін при­діляв слов'янським державам, пропонував укласти з ними економічні й воєнні союзи.

Серед перших ідеологів освіченої монархії був і Симеон Полоцький (у миру — Самуїл Петровський Ситніанович, 1629 — 1680). Чернець, вихователь царських дітей, людина з широким спектром знань, Симеон, в епоху укріплення мо­нархічної держави, вважав природною соціальну нерівність. Долю людини, за його вченням, визначено, і кожен пови­нен діяти відповідно до її приписів. Державним діячам на­лежить піклуватися про своїх підлеглих, не доводити їх до зубожіння, керувати ними розважливо.

Вирішуючи питання організації та функціонування дер­жави і влади, Симеон ототожнював їх з особою царя, праг­нув піднести його авторитет, порівнюючи з Сонцем. Цар і Бог у Симеона теж майже рівні. Але він виклав деякі реко­мендації, що мали б сприяти зростанню авторитету монар­ха. Серед них — поради добувати знання з книг та бесід із мудрими людьми; ознайомлення з історією своєї та інших держав; сприяння освіченості власного народу. Прагнучи переконати всіх у перевагах монархії, Симеон, посилаючись на Арістотеля, відрізняв її від тиранії. Цар, зазначав він, ба­жає підданим добра, піклується про них, а тиран дбає тіль­ки про себе, про особисті збагачення та безпеку, для нього характерна жорстокість до підданих.

Розмірковуючи про право й закон, Симеон розрізняв ці категорії. Основою права є «правда», і цар повинен бути її гарантом у державі, всіма засобами стверджувати ЇЇ. Та й сама монархія має функціонувати в межах законів, яким

-108-

підкоряються геть усі підлеглі, а також члени царської сім'ї. Судочинство, за вченням Симеона, слід здійснювати також на підставі законів. Усі люди перед судом рівні.

Головним принципом зовнішньополітичної діяльності є мирне вирішення питань з іншими державами, уникнення воєнних конфліктів, за винятком оборони суверенітету від посягань.

У своїй концепції Симеон виклав принципи співпраці зі слов'янськими народами, пропонував царю визволити їх від «агарян гордих» (турків) та об'єднатися в одну державу. Тим часом у Росії тривав процес зміцнення монархи', влада дедалі більше концентрувалася в руках єдиноуправителя і досягла апогею за правління Петра І Великого (1672—1725). Як відомо, царем Петро І став 1682 р., а безпосередньо пра­вив із 1689 р. Відтоді почала складатись офіційна імперська ідеологія, закріплена в царських указах, яка сприяла прове­денню політичних, правових та економічних реформ.

Зокрема, в Маніфесті Петра І у квітні 1700 р. зазначалося, що державне правління має на меті створення загального бла­га для всіх підданих, а гарантом цього є цар, влада якого ого­лошувалася надзаконноюта необмеженою. Єдиноуправитель держави нікому не звітує, а правління здійснює відповідно до своєї волі та державної необхідності.

Процес концентрації влади, відмирання атрибутів дер­жавності — таких, як боярська дума, боярська аристократія, створення органів державного управління: сенату, структур вищого державного контролю й політичного розшуку; цер­ковні реформи; територіальний поділ Росії та інші рефор­маційні заходи істотно вплинули на подальший розвиток політико-правової ідеології.

Головними проблемами, що розглядалися в державно-правових концепціях того часу, були затвердження абсолю­тизму, авторитету самодержавства.

Автором державно-правової концепції, в якій стверджу­вався абсолютизм, авторитет самодержавства, був керівник «Ученої дружини» Феофан Прокопович (1681 — 1736). Свою теорію він виклав у кількох творах, серед яких «Слово про иладу й честь царську», «Слова й промови повчальні, пох­вальні й поздоровні», «Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї».

За теорією Ф. Прокоповича, до виникнення держави люди знаходилися в природному стані — «чорному безправному

-109-

морі», де кожен був як звір, здатний вбити іншого майже без підстав. Але, керуючись розумом та божественним провидін­ням, люди вирішили вийти з цього стану. Об'єднавши сім'ї, вони створили «громадянський союз» і дали згоду на встанов­лення влади. Після цього з майбутнім монархом було укладе­но угоду, згідно з якою люди відмовилися від своєї свободи і підкорилися йому з метою загальної користі.

Оскільки особа монарха обирається завдяки божествен­ному провидінню/ угода про утворення держави не може бути розірвана.

Влада, що встановлюється в державі, стримує пристрасті людей, регулює 'їхні спільне життя й відносини, забезпечує недоторканність особи й майна.

Викладаючи думки про перевагу абсолютизму,. Ф. Про-копович аналізував кілька форм правління, відомих на той час історії: демократію (народовладдя), аристократію, мо­нархію, а також змішані форми правління.

Демократія, на думку мислителя, є недосконалою, бо веде до неспокою та повстань, до того ж вона можлива лише в не­великих за територією державах. Не сприяє державі й арис­тократія, оскільки люди, що знаходяться при владі, спереча­ються за лідерство, а турбота про державу залишається на другому плані. Це призводить до руйнування держави.

Що ж до монархії, то Ф. Прокопович розрізняв обмежену та необмежеігу. Перша не гарантує стабільності в державі, оскільки правитель може буги позбавлений влади за неви­конання обов'язків чи з інших підстав. Зразком правління є тільки необмежена монархія. Лише вона в змозі забезпечи­ти цілісність держави, а також благо для підданих. Монарх, за вченням Ф. Прокоповича, має надзаконну владу, яка по­ширюється не тільки на політичну сферу, а й на особисте життя підданих.

Стверджуючи абсолютизм, мислитель у трактаті «Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї» пе­редбачив для монарха можливість передавати престол у спадщину. Згодом цей трактат увійшов до «Повного зібран­ня законів Російської імперії».

Крім того, Ф. Прокопович вирішував проблему співвід­ношення в суспільстві двох соціальних інститутів — держа­ви й церкви, зазначаючи, що головною є світська влада.

Апологетом абсолютизму був політичний діяч, історик Василь Микитович Татищев (1686—1750).

-110-

Він запропонував своєрідну подітико-правову концеп­цію, в якій досліджував походження й сутність держави і права та деякі аспекти соціальних відносин. За Татищевим, воля людей від природи є незалежною, але через те, що вони користувалися нею нерозважливо, виникла необхід­ність накласти на них «вуздечку неволі». Є «вуздечка при­родна», «вуздечка з власної волі» та «вуздечка примусова».

«Природна вуздечка» — це підкорення дітей своїм бать­кам. Людина, з'явившись на світ, підпадає під владу старшо­го в сім'ї; так само природно вона підпадає і під владу мо­нарха в державі.

Друга «вуздечка» — «з власної волі» — обумовлена необ­хідністю людини знайти собі захист, забезпечити своє існу­вання з допомогою інших людей, тому вона на певних умо­вах укладає договір і йде їм прислужувати. Цей договір не можна розірвати, оскільки друга сторона, що взяла участь у ньому на законних підставах, може примусити порушника його виконувати. Цей договір є добровільною основою со­ціальної нерівності, з нього випливає неволя холопа або слу­ги, а також право всякого пана судити своїх холопів, рабів і селян. Використовуючи тезу про «вуздечку з власної волі», В. М. Татищев обґрунтовував законність кріпосного права і зазначав, що вільність селян із наявною монархічною фор­мою правління не узгоджується, а змінювати звичай неволі небезпечно.

«Примусова вуздечка» — це коли людшгу позбавляють свободи з застосуванням сиди, що, на думку мислителя, є протизако нн им.

У праці «Історія Російська» В. М. Татищев розмірковував також про форми правління, поділяючи їх на правильні, не­правильні та змішані.

Демократія й політія (змішана форма правління) мож­ливі в невеликих державах або в містах-державах, як це було у Стародавній Греції. В більших державах, які мають на кор­донах моря, гори та інші природні перешкоди, що захища­ють їх від ворогів, а також там, де народ освічений, може бути аристократична форма правління. У державах, які мають велику територію, відкриті кордони, неосвічений народ, що підкоряється з остраху, можлива, на думку В. М. Татищева, лише монархія. З цього він робив висновок, що найбільш вдалою формою правління для Росії є монархія.

-111-

Важливе місце в системі політичних і правових інститутів монархії історик приділяв судовій системі. Здійснення судо­чинства він розглядав як «головну посаду» великих властей. Суд, зазначав В. М. Татищев, зберігає спокій у державі, три­маючи підданих у постійному страху перед владою. Якщо суд не виконуватиме своїх функцій, то в державі можливі заколоти та вияви невдоволення.

Абсолютна монархія була суспільно-політичним ідеалом ще одного мислителя Росії того часу, прибічника реформ Петра І Івана Тихоновича Посошкова (1652—1726). Політичні й правові погляди він виклав у праці «Книжка про бідність і багатство», яку 1724 р, надіслав імператору. У ній він зазна­чав, що лише централізована влада спроможна забезпечити в державі мир і загальне благо: Решту форм правління він уважав недосконалими, піддавав критиці обмежені монар­хії, в яких монарх не може повністю реалізувати свої мож­ливості. Влада монарха, за вченням І. Т. Посошкова, подібна до влади Бога — необмежена й надзаконна.

У своєму проекті державних перетворень, спрямованих на зміцнення абсолютизму, мислитель пропонував царю чітко визначити права та обов'язки кожного стану суспіль­ства. Всі дворяни повинні перебувати на військовій або де­ржавній службі, що буде підставою для володіння кріпос­ними селянами. Торгівлею (в тому числі й зовнішньою), а також промисловістю мали опікуватися купці. Дворянам і духовенству ці види діяльності за проектом І. Т. Посошкова, заборонялися.

Крім того, автор проекту пропонував урегулювати зако­ном повинність кріпосних селян, визначити межі їх експлу­атації, надавати їм час для задоволення життєвих потреб, оскільки вони постійно належать монарху, а поміщикам — тимчасово. Гарантією реалізації цих нововведень повинен був стати суд, до якого селяни могли б звертатися в разі неви­конання поміщиками вимог законів. Причому за таке звер­нення до суду й повідомлення про факти порушення законів селянам передбачалося видавати грошову винагороду.

У проекті державних реформ І. Т. Посошков пропонував удосконалити систему органів державного управління й су­дочинства. Він уважав за необхідне створити в державі конт­рольний орган, який здійснював би контроль за виконанням указів монарха та законів. До органів державного управлін­ня належало призначити освічених і компетентних дворян.

-112-

Такий же порядок слід було встановити і для призначен­ня суддів; для попередження зловживань у судовій системі І. Т. Посошков пропонував суворі покарання аж до смертної кари. Важливим кроком до вдосконалення держави та ор­ганів її управління повинно було стати прийняття «судової книги», яку мали б розробити по2—3 представники від кож­ної губернії. Нове законодавство, на думку І. Т. Посошкова, сприяло б установленню правди, яка є багатством народу.

8 —4-1115

РОЗДІЛ VII СТАНОВЛЕННЯ