Законам. 5 page

-82-

справи пророка Мухаммеда і претендувати на лідерство в релігії.

Після смерті пророка Мухаммеда духовне лідерство змі­нилося політичним лідерством, сферою якого може бути лише світське життя.

Халіфат взагалі не є обов'язковою формою правління для мусульманських країн. У них може бути запроваджена будь-яка з відомих і наявних форм правління, головне щоб вона забезпечувала реалізацію принципів добра і вільне функ­ціонування релігії в суспільстві. За умови виконання цих ви­мог всяка держава може вважитися мусульманською.

Зазначені полярні державно-правові концепції залиша­ються провідними в суспільно-політичній думці в країнах Арабського Сходу.

РОЗДІЛ V

ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ

В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ XV —

ПОЧАТКУ XVIII СТОЛІТЬ

§ 1. Політико-правові концепції обґрунтування абсолютизму

У XIV—XV століттях в країнах Західної Європи почався стрімкий занепад феодального устрою.

У 1368 р. — у Франції, 1381 р. в Англії, в першій по­ловині XV ст. — в Чехії, а згодом (у 1524 — 1525 роках) і в Німеччині сталися селянські повстання проти феодаль­ного гноблення. Водночас посилилася боротьба і проти політики церкви п суспільстві, що викликало появу єре­тичних течій, ідеологами яких були: в Англії Джон Уїкліф (1324-1384), у Чехії Ян Гус (1371-1415). Вони висловлю­вали думки проти феодальної роздробленості, про не­обхідність єдиної національної державності, скасування привілеїв церкви, оновлення її на засадах повернення до ранньохристиянських цінностей.

Ці обставини сприяли ліквідації особистої залежності се­лян від феодалів, збільшенню ринку вільної робочої сили, розвитку виробництва й торгівлі, а в цілому — формуванню нових економічних відносин, що, своєю чергою, ініціювало пошук нових форм державності з якісно іншими владними інститутами, а також розроблення нових правових норм, які регулювали б ці відносини і належним чином забезпечува­ли захист інтересів власників.

Спробу вирішити ці проблеми зробили представ­ники ранньобуржуазних учень про державу і право.

-84-

Державно-правову думку цього періоду можна розділи­ти на два етапи.

Для першого етапу (XV—XVI ст.) була характерною кри­тика феодального устрою та обгрунтування переваг сильної централізованої монархії; для другого (XVII ст.) — повернен­ня до раціоналістичного надбання попередніх поколінь, по­дальше розроблення ідеї природного права, з'ясування про­блем співвідношення свободи і права, права і закону, особи і держави.

Крім того, в політико-правовій думці формувалися та обґрунтовувались ідеї громадянського суспільства і право­вої держави.

Одну з перших світських державно-правових концепцій ранньобуржуазного періоду розробив італійський політич­ний мислитель Нікколо Макіавеллі (1469 — 1527) у творах «Государ», «Історія Флоренції», «Міркування про першу де­каду Тіта Лівія». Макіавеллі заперечував теологічний під­хід до з'ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі). Але воля людини не зовсім під­корена приписам чи випадковості фортуни. Фортуна визна­чає тільки половину дій людини, в іншому людина вибирає свій шлях сама, відповідно до власних інтересів та устрем­лінь, погоджуючи свої дії в межах долі з обставинами жит-тя. І навпаки, сліпе підкорення призводить до негативних наслідків, тому людина має активно використовувати нада­ну їй можливість свободи волі.

З цього приводу він зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втра-тили владу¹.

На думку Макіавеллі, влада в державі може бути здобу-тою за допомогою зброї чи милості додІ.

Форма держави залежить від кількості правителів. Це, за вченням мислителя, республіки або держави, що управля-ються «єдиновладне»², — монархії. Останні можуть бути ус-падкованими або новими, що здобуті за допомогою зброї або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.

Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою з застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Макиавелли Н. Государь. — М., 1990. — С. 74. Гам само.-С. 4.

-85-

Ліпший і вигідніший шлях — це сприяння співгромадян і хитрість правителя. Таке «єдиновладдя» (владу однієї осо­би) Макіавеллі називав громадським, оскільки воно утво­рюється завдяки бажанню двох суспільних верств: знаті та простого народу. Причому прагнення до утворення держа­ви з такою формою правління є одночасно як у знаті, так і в народу. Знать як менше суспільне угруповання не може протистояти народові та висуває когось одного, щоб за до­помогою його влади захистити свої інтереси. Так само і на­род: в особі монарха прагне знайти гаранта своїх прав, що постійно обмежуються знаттю.

Але вдалішою буде монархія, утворена прагненням на­роду, оскільки «... у народу чесніша мета, ніж у знаті: знать прагне пригноблювати народ, а народ не бажає бути при­гнобленим¹».

Навіть більше — з народом, який має ворожий настрій до монарха, вдіяти нічого не можна, оскільки його в державі значно більше, ніж знаті. Тому монарх повинен підтриму­вати дружбу з народом, який вимагає лише одного — щоб його не пригноблювали.

У разі, якщо монарх отримав владу з рук знаті, то пер­шим його обов'язком повинно бути прагнення заручитися підтримкою народу, вжити заходів для його захисту. Якщо він цього не зробить, то в скрутний час буде відсторонений від влади².

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав пе­ревагу абсолютній монархії — адже влада, здійснювана мо­нархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату. «... Вони можуть позбавити його вла­ди будь-коли, а тим паче у скрутний час, можуть або висту­пити проти нього, або ухилитися від виконання його роз­поряджень»³. Тому мудрий монарх повинен своєчасно сконцентрувати владу в своїх руках і робити все, щоб народ постійно відчував необхідність у державі та її правителі.

Окрім цього, монарх мусить подбати про утворення де-ржавнихінститутів,якіубезпечувалибйогосвободу.Гарантом цього він убачав (на прикладі Франції) парламент, який

стримував би зазіхання на владу знаті й виступав би третей­ською установою, що «... приборкує сильних і заохочує сла­бих»¹.

Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гар­не військо і гарні союзники².

-86-

Водночас мислитель рекомендував монарху підбирати до виконавчої влади компетентних і чесних людей, які«... по­винні дбати не про себе, а про державу»³.

Король мусить чітко формулювати мету і досягати її в будь-який спосіб. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то він може навіть ігнорувати моральні нор­ми. Більше того, монарх постійно знаходиться у стані во­рожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і ззовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосову-вати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці⁴. Такий принцип у політиці згодом отримав назву макіавеллізму.

Пропонуючи абсолютну монархію, Макіавеллі водночас виклав низку цікавих положень, що могли б сприяти роз­витку держави. Це — створення умов для праці обдарова­ним людям; сприяння розвитку торгівлі, рільництва й реме­сел; встановлення розумних податків; забезпечення захисту приватної власності.

В іншій праці мислителя «Міркування про першу де­каду Тіта Лівія» висловлено думку про те, що надзвичай­на централізація влади монарха виправдовує себе на етапі об'єднання та укріплення держави. Після цього він допус­кав установлення республіканської форми правління, але Іакої, яка поєднувала б елементи монархії, демократії та аристократії.

Ідею сильної централізованої монархії обстоював також політичний мислитель Франції Жан Боден (1530 — 1596). Спою політико-правову концепцію він виклав у творі «Шість книжок про республіку». Боден піддав критиці проекти іде-альної держави Платона і вважав, що держава — це сукуп­ність сімей. Але держава відрізняється від сім'ї особливим

Макиавелли Н. Государь. — М„ 1990. — С. ЗО. Там само. - С 30-31. Там само. — С. 31.

Макшвелли Н. Государь. — М., 1990. - С 56. Там само. — С. 72. Там само. — С. 70. Там само. — С. 52. Там само. — С. 69.

-87-

характером державної влади — її суверенністю, яка і є голо­вною ознакою держави.

Суверенітет, за його вченням, — це необмежена влада над громадянами і підданими. Суверенітет не зв'язаний по­зитивними законами, він знаходиться над ними. Боден при­пускав підкорення суверена тільки божественним і природ­ним законам.

Повноваження суверена надзвичайні: він одноособове схвалює закони, має право оголошувати війну і мир, здійс­нювати судочинство та інші владні функції. У рамки вчення Бодена вкладалася тільки одна форма державності — монар­хія. Тільки вона єдина може здійснювати надзаконну владу. Ба більше — тільки в монархії можливе чітке функціону­вання всіх елементів державного механізму, оскільки вони скеровуються однією особою -- монархом. Він стимулює ефективність одних і стримує інших. Демократичну, арис­тократичну і тиранічну державність Боден уважав такими, що не можуть забезпечити добробут суспільства. Тиранія є насильницькою формою, що спричинює постійне обурен­ня громадян і, зрештою, непокору; аристократія з її партій­ними конфліктами теж не в змозі реалізовувати функції де­ржави; найгіршою формою є демократія, оскільки народ не здатний приймати розумні рішення, а безмежна свобода призводить до анархії та занепаду держави.

Обстоюючи ідею сильної централізованої монархії, Боден не припускав можливості змішаної форми держави, моти­вуючи це тим, що суверенітет не може бути поділеним і од­ночасно належати різним суб'єктам влади; монарху та арис­тократії. Суверенна влада неподільна.

Будучи апологетом абсолютизму, Боден усе ж спробу­вав означити межі впливу суверенітету. Його влада безмеж­на тільки у сфері державних відносин; відносини приват­ної власності, особисте життя громадян знаходяться поза сферою впливу суверена, вони недоторканні та священні. Безумовно, це положення мало важливе значення для фор­мування основ капіталістичних відносин і становлення ідеї громадянського суспільства.

Право, за вченням Бодена, є досягненням суспільства, бо відрізняє державу від додержавного утворення. Він зазначав, що для з'ясування загальних засад права необхідно осягнути всі його системи, які мали місце в історії людства, викорис­товуючи одночасно філософський та історичний підходи.

-88-

Така методологія давала йому підстави стверджувати, що загальними засадами права є вічна істина, а також уні­версальні зразки, що знайшли відображення в сукупності законодавств різних народів.

Водночас мислитель зазначав, що позитивне право, встановлюване в державі сувереном, не повинне суперечи­ти вимогам божественного і природного права, оскільки суверен повністю підкорений Богові та не може оголосити йому війну.

§ 2. Державно-правові ідеї Реформації

У XVI ст. у країнах Західної та Центральної Європи поши­рились ідеї Реформації (від лат. геїогтапо — перетворення, іміна), зачинателем якої був доктор богослов'я, професор Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483—1546).

Реформаційні ідеї Мартіна Лютера були викладеш в творах «Книга згоди», «Аугсбурзьке сповідання», «Про світську владу» тощо. Восени 1517 р. у своєму виступі він висунув 95 тез проти індульгенцій (від лат. іпс!и1§;еппа -милість) — відпущення гріхів католицькою церквою за гроші. Мислитель та його послідовники (лютеранці) під­давали критиці практику функціонування церкви. Згодом від закликів до вдосконалення її діяльності вони перейшли до заперечення цього соціального інституту взагалі, оскіль­ки він, на їх думку, невиправдано перебрав на себе роль по­середника між Богом і людьми, а церковний клір постійно намагався внормувати всі сторони життя християн шля­хом довільного тлумачення Священного писання. Мартін Лютер стверджував, що спасіння душі людини може відбу­ватися через особисту віру без будь-якого посередництва духівництва.

Правління священиків і єпископів не є владою і силою. Це їх служба, зайняття. Вони нічим не відрізняються від інших християн і не можуть встановлювати для них ніяких законів І заборон без їх волі й дозволу. Правління духівництва — це лише поширення слова Божого і боротьба з єретиками.

Опираючись на біблійні тексти, лютеранці вимагали се­куляризації майна церкви (передачі його у власність світ-ч.кої влади), відмови від ушанування ікон, культу святих. Разом із тим, вони поширювали ідеї рівності всіх перед

-89-

Богом, «загального священства», можливості здійснювати богослужіння кожним віруючим. Вони вважали, що склад­на ієрархічна будова церкви не передбачена Священним писанням, тому її повинна заступити церковна громада, ор­ганізаційне керівництво якою повинні здійснювати церков­на рада і пастор.

Виходячи з беззаперечного визнання тексту Біблії як ос­нови духовного жиїтя суспільства, представники цього про­тестантського напряму вважали, що людина одночасно живе в двох сферах: євангелія та закону.

Причому перша — це сфера віри, належність людини до царства небесного, друга — її належність до земного царства, до церкви. Окрім духовної сфери лютеранці закликали здійс­нити переустрій земного царства — держави та її інститутів.

У своїй праці «Про світську владу. В якій мірі їй необ­хідно підкорятися» (1523) М. Лютер зазначав, що у зв'язку з тим, що багато людей живе не за християнськими наста­новами, Бог установив два види правління: духовне і світсь­ке. Духовне правління — для людей, які щиро вірять у Бога та виконують християнські приписи, та світське — для того щоб утримувати іншу частину суспільства, людей злих, які не вірять у Бога, у спокої і мирі. Тому світська влада є необ­хідною, і кожен християнин повинен їй підкорятися, водно­час боятися Бога і царя поважати.

Тому, зазначив М. Лютер, необхідно всебічно обґрунто­вувати необхідність світського права і меча, щоб ні у кого не було сумніву, що вони застосовуються з Божої волі. Посилаючись на Святого апостола Павла, мислитель пере­конував своїх сучасників, що світський закон виник для того, щоб утримувати нехристиян від злих справ. Ніхто не буває від природи християнином чи доброчесною людиною, нав­паки всі є грішниками та злими. Бог за допомогою закону чинить усім перешкоди, щоб обмежити їх свавілля.

Що стосується влади, то вона вчить розпізнавати гріх, на­правляє людину до милосердя і християнської віри. Влада страшна не для християн, а для злих людей, вона створена для покарання злочинців.

У зазначеному творі М. Лютер робив також спробу ви­значити межі дії світської влади та запобігти її втручанню в «царство Господнє, в його правління». Причому шкода може бути завдана як за надмірних повноважень світської влади у суспільстві, так і у випадку її надмірного обмеження.

-90-

Краще, зазначав він, залишити в живих одного злодія, ніж умертвити одну доброчесну людину.

У світі, за концепцією мислителя, існують закони двох видів: закони царства Божого, де править Христос, і земного царства, в якому править світська влада.

Жодне правління без закону неможливе взагалі. Світське правління має закони, дія яких поширюється не далі тіла, майна і того, що є зовнішнім на Землі. Водночас Бог не до­зволяє нікому панувати над душею, тому якщо світська вла­да починає диктувати закони душам, вона грубо втручаєть­ся в правління Господа, псує душі. Тому дворяни, князі та єпископи повинні визнати, що вони не мають ніякої влади над душами.

До того ж, князі, які вважають себе християнами, повинні відмовитися від застосування сили при здійсненні влади.

З таких же позицій М. Лютер вирішує питання про з'ясування сутності права, його місця в системі норм со­ціального регулювання. Всі закони, зазначав він, мають один недолік: їх не можна поширити на всі без винятку випадки. Тому князь повинен весь час зіставляти їх зі своїм розумом; «де і коли необхідно пом'якшити його, щоб розум постійно був вище всяких законів і залишався вищим законом і най­кращим законодавцем».

Князь не повинен зважати на «мертві книги та живих радників», а шукати мудрість правління народом у Бога. Основними принципами його правління повинно бути ви­конання приписів Священного писання, служіння підда­ним, вимогливість до вельмож і радників. «Щоб він нікого не ображав недовірою, але нікому й не довіряв би настільки, щоб допускати безконтрольне ведення всіх справ».

Ідеї протестантизму надихнули значну частину селянства Німеччини до спротиву феодалам і духівництву. Протестами потенціал тогочасного суспільства реалізувався в збройно­му повстанні 1524—1526 років, одним із натхненників якого був Томас Мюнцер (бл. 1490 — 1525).

У трактаті «Празьке звернення» (1521) він також піддавав критиці церкву, стверджував, що «після смерті глави апос­толів чиста церква зробилася блудницею у зв'язку з духов­ним перелюбством, через вчених, які завжди хотять сидіти наверху», в результаті чого ні в одному приході не вдається віднайти істинної відповідності правдивому слову Божому.

-91-

Тому не можна допускати, щоб попи репрезентували хрис­тиянську церкву¹.

У «Проповіді перед князем» (1524) Томас Мюнцер зро­бив спробу ретроспективного аналізу розвитку держави в історії цивілізації. Вавилонське царство в його уяві на пер­ших етапах розвитку поставало більш досконалим, ніж у пізніші часи. Писав, зокрема, що його символізує золота го­лова. Символом царства, що заступило Вавилон, були срібні груди і рука. Наступне царство — Греція — мідне, яке про­славилося своєю мудрістю. Четвертим, залізним царством, мислитель називав римське царство, яке було створене си­лою меча і стало царством примусу.

Залізною Томас Мюнцер називає також сучасну йому де­ржаву, яка також застосовує силу в процесі свого функціо­нування. Для такої держави характерні неправда і лицемір­ство, яке йде від світської влади й духівництва².

Мислитель пропагував ідеї виборності та ротації духо­венства общиною, відміни кріпосного права, зменшення кількості та розміру податків, удосконалення судової сис­теми. Важливими аспектами вдосконалення суспільного устрою Томас Мюнцер вважав об'єднання християнських общин у «християнський союз і братство», реформування політичної та економічної сфер, визнання народу джерелом влади. Здійснення цих заходів вважав можливим за допомо­гою сили.

У1555 р. протестантизм виборов собі рівноправність у бо­ротьбі з католицизмом, результатом чого став Аугсбурзький релігійний мир. Згодом протестантизм заступив католи­цизм у ряді міст і князівств Німеччини, а також у сканди­навських країнах та став ідейною основою виникнення ра-дикальніших релігійно-політичних концепцій і напрямів політико-правової думки.

Автором однієї з таких концепцій був Жан Кальвіи (1509—1564), представник французької Реформації, заснов­ник протестантського напряму кальвінізму, який був інтер­претований в течії гугенотів (у Франції) та пуритан (в Англії, Шотландії та Нідерландах).

Кальвінізм став ідеологією ранніх буржуазних револю­цій в деяких країнах Західної Європи (Нідерланди — XVI ст.; Англія - XVII ст.).

Анто/іогия мировой фи/іософии: В 4 т. — М., 1969. — Т. 2. — С. 114. Там само. — С 115—116.

-92-

У своїй праці «Настанова в християнській вірі» (1536) Жан Кальвін стверджував, що все, включаючи життя кожної лю­дини, визначено Богом наперед. Змінити щось у встановле­ному перебігу подій людина не може. Бог допомагає всякій людині, яка навертається до нього, чесно трудиться і свідомо кориться владі. Тому кожен повинен удосконалювати свою майстерність, бути ощадливим, заповзятливим, обмежува­ти себе в задоволеннях і веселощах, дбати про власне бла­гополуччя. Згідно з християнськими морально-правовими приписами кожна людина має бути чесною щодо інших, дотримуватись слова і виконувати взяті зобов'язання.

Найдосконалішою організацією влади Жан Кальвін вва­жав олігархію, а найгіршою — демократію. За народом він залишав право пасивного спротиву владі, якщо вона при­тискала його, обмежувала права.

Досліджуючи реформаційні процеси в Європі, німець­кий юрист і соціолог Макс Вебер (1864 — 1920) у своїй ро­боті «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904 — 1905) кальвіністський протестантизм назвав основою, ідейним підґрунтям західного капіталізму.

§ 3. Держава і право у вченнях мислителів Нового часу

В останній третині XVI—на початку XVII ст. сталася буржуазна революція в Нідерландах, яка значно вплину­ла на розвиток капіталістичних відносин у протестантсь­ких країнах. Згодом (у 1640 — 1688 рр.) буржуазна револю­ція мала місце в найбільш промислове розвиненій Англії. Ці події значною мірою були підготовлені розвитком ма­нуфактурного виробництва, яке прийшло на зміну ре­меслам. Новий спосіб виробництва сприяв поділу праці, зростанню її продуктивності, пошуку способів раціоналі­зації виробничих процесів, стимулював розвиток суспіль­них і природничих наук.

У той період виникло експериментально-математичне природознавство, у боротьбі між емпіризмом і раціоналіз­мом подальшого розвитку набула філософія, формувалися підвалини буржуазної правової свідомості.

Велика торговельна і промислова буржуазія, що доступи­лася до влади, була зацікавленою в модернізації держави з її

-93-

інститутами, а також системи законодавства, які б гарантува­ли безпечне функціонування нових економічних відносин.

Першу спробу з'ясувати сутність і призначення пра­ва й держави за нових умов зробив голландський юрист і громадський діяч Гуго де Гроот Гроцій (1583 — 1645) у пра­ці «Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публіч­ного права». На думку мислителя, право — це сума соціаль­них норм. Основою, витоками права є прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими.

Г. Гроцій проводив чітку межу між природним правом і правом, установленим волею. Останнє, за його вченням, уста­новлюється волею Бога або людей. Право, що його встано­вили своєю волею люди, за своїм спрямуванням має дві сфе­ри регулювання. Перша сфера — це суспільні відносини в державі, друга — міжнародні відносини (це право Г. Гроцій називав правом народів). Право, що встановлюється волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або віднов­лення справедливості.

В основу божественного права покладено волю Бога. Опосередковано Бог впливає і на природне право, оскіль­ки він — Творець природи, частиною якої є й людина. Але порядок природи знаходиться поза межами впливу Бога. Тому і природне право не підпадає під вплив божественно­го права.

Від категорії «право» Г. Гроцій відрізняв категорію «за­кон». Останній, на його думку, — це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він силою примушує людей до­тримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.

Стосовно походження держави мислитель зауважував, що люди об'єднуються в державу добровільно, задля особис­того захисту і протистояння насильству, та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встанов­люються для підтримання порядку.

У державі панує громадянська влада, яка є верховною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.

Г. Гроцій обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, що основою їхніх відносин мають буги виключ­но право і справедливість, виконання договорів.

-94-

Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588 — 1679). Проблеми державності, права, законності, миру і порядку досліджувались ним у працях «Філософські засади вчення про громадянина», «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської».

Гоббс розглядав три моменти становлення політично­го організму: природний стан — перехід до держави — де­ржавний стан.

У природному стані, зазначав Гоббс, немає загальної влади, немає законів і, відповідно, немає справедливості. У цьому стані немає власності, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться «війна всіх проти всіх». Людина, як істота егоїстич­на, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом ін­стинкту самозбереження, що перемагає усі інші почуття. Але розум, здатність людей розмірковувати вказують умо­ви виходу з цього стану. Ці умови — природні закони. Гоббс назвав до двадцяти таких законів, серед яких: прагнення миру; необхідність виконання укладених угод; відмова кож­ного від своїх прав тією мірою, якою цього вимагають інте­реси миру й самозахисту, тощо. Але наявність природних законів ще не веде до миру та безпеки. Закон може викону­ватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є у вчен­ні Гоббса держава.

Вона утворюється за взаємною угодою людей завдяки (литтю окремих сил і воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен. Суверен (одна особа чи група людей) не може втра­тити влади, підлеглі не можуть протестувати або засуджу-вати дії суверена. Він володіє суворою владою, правом ого­лошення війни і укладення миру, здійснення правосуддя. Влада суверена в державі має бути абсолютною.

Аналізуючи й конструюючи систему державності, І'оббс зупинився на тому, в який спосіб примиряються в державі страх і свобода, свобода й необхідність. «Подібно до того, як люди для досягнення миру та обумовленого ним самозбереження створили штучну людину, яку ми називаємо «державою», так само вони створили штучні ланцюги, які називаються «громадянськими законами». (лобода підданих випливає з замовчання законів. Узагалі суверен мас право на все лише за умови, що, сам будучи

-95-

підданим Бога, він зобов'язаний через це дотримуватися природних законів»¹.

Широке тлумачення прав суверена не залишає місця для волевиявлення підданих. Природний і державний закони збігаються за змістом, законодавцем же {творцем держав­них законів) є суверен. Суверен державним законам не під­лягає та є підзвітним безпосередньо Богу.

Держави не вічні. Вони ослаблюються й занепадають, але не внаслідок дії об'єктивно-історичних чинників, а через не­досконалість їхніх законів, недостатність абсолютної влади, приватних суджень про добро і зло. Знесилює державу і свобода висловлювань проти верховної влади.

Абсолютна влада, підкреслював Гоббс, грунтується на принципах розуму. Досі створювалися недосконалі держа­ви, принципи розуму зроблять існування держав довговіч-нішим.

Суверен виконує свої обов'язки верховного пастиря за божественним правом, він навіть може виконувати фун­кції священика: хрестити, освячувати храми, виконувати інші таїнства. Лише державні турботи перешкоджають йому в цьому. Отже, суверен — цар і священик «за божес­твенним правом». Якщо суверен — християнин, то він -глава церкви.

На думку Гоббса, все, що потрібне для спасіння, містить­ся в двох чеснотах: вірі в Христа й підкоренні законам. Якби остання з цих чеснот була досконалою, то її однієї було б для нас достатньо.

У Гоббса постійно повторюється (в різних варіантах) схема: підкорення божественному, себто природному, за­кону, а отже, й громадянському, й закону суверена (бо су­верен гарантує природні закони, а природні закони є ос­новою громадянських законів) — це безкінечний процес покаяння, за яким слідує хрещення (віра в те, що Ісус — Христос), а відтак — прийняття до Царства Божого, тобто спасіння.

Усе це здійснюється в державі через посередництво царя й первосвященика — суверена. Якщо суверен — христия­нин, то він — посередник спасіння, який надає йому форми обов'язковості (закону). «Не може бути тому ніякої супе-

Гоббс Т. Левиафан, йди Материя, форма й власгь государства церков­ного й гражданского. — М, 1936. — С 234.

-96-

речності між законами Бога і законами християнської дер­жави»¹.

Отже, Гоббс пропонував проект держави, яка є: засобом приборкання пристрастей у досягненні мирного стану (1-а ступінь); засобом сходження до Царства Божого через спо­куту, розкаяння, хрещення, спасіння (2-а ступінь).

Сама держава має влаштовуватися за принципами ро­зуму. Вона є втіленням небесної могутності, а точніше — Царством Божим на землі. Такої авторитетності держава на­буває через угоду.

Гоббсівська державно-правова концепція значною мірою вплинула на нідерландського мислителя Баруха (Бенедикта) Спінозу (1632—1677). У своєму «Богословсько-політичному трактаті» Спіноза обстоював тезу, що людина насамперед залежить від закону «природної необхідності», що випли­ває з самої природи. Але, крім цього, вона залежить і від за­конів, що встановлені волею самих людей для безпечного та зручного життя.

Спіноза зазначав, що перший («божественний») закон має на меті лише найвище благо, а інший («людський») — це спосіб життя, він служить збереженню держави.

Життєдіяльність людини, за Спінозою, базується на «праві природи», тобто на законах або правилах, згідно з якими все відбувається.

І тому, зазначав мислитель, природне право всієї приро­ди і, відповідно, кожного індивіда поширюється настільки далеко, наскільки може сягнути їхня міць.

Природний стан, природна міць і природне право -це те саме. Якби люди жили за приписами розуму, то •-право природи» визначалося б могутністю розуму. Але /Іюди частіше керуються схильністю та уподобаннями, а не розумом.