Законам. 3 page

Більше того — навіть раби можуть зробити своє служін­ня вільним, виконуючи покладені на них обов'язки не під страхом покарання, а щиро, усвідомлено, чекаючи настання на землі Божого порядку і встановлення справедливості.

Загалом Августин у своєму вченні робив спробу: по-пер­ше, обстоювати ідею про те, що пізнати сутність держави й права, свободи і справедливості, закону й порядку можна тільки з допомогою Святого Письма; по-друге, наголосити, що держава з її законами не відповідає та не сприяє істин­ній справедливості, їй відповідають тільки приписи Закону Божого.

Згодом зміст учень про державу і право зазнав деяких змін. Цьому сприяло те, що в суспільному житті на проти­вагу державі з'явився й посів чільне місце ще один соціаль­ний інститут — церква з її жорсткою централізацією. Між ними почалася боротьба за вплив на суспільство, з'ясування питання: яка влада є головною — світська чи духовна?

Упродовж багатьох сголіть служителі церкви знову об­стоюють відому з давніших часів ідею про те, що влада дається Богом, а могутності правителів сприяє церква, авто­ритет якої встановлено Богом.

-54-

РОЗДІЛ III

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ

ПОЛІТИКО-ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ

СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ

§ 1. Економічні та соціально-політичні умови формування середньовічної політико-правової ідеології

Початком Середньовіччя в історії зазвичай вважаєть-ся падіння в 476 р. Римської імперії. Проте такий підхід є умовним, оскільки зазначений факт не міг суттєво зміни-ти спосіб життя людей та їх світогляд, а також здійснити ви-значальний вплив на розвиток науки і, зокрема, на систему державно-правових поглядів.

З урахуванням проблем, що досліджуються історією вчень про державу і право, більш вірним є підхід, який ви-значає зміну епохи з точки зору нових значно досконаліших економічних, соціальних та політичних відносин, які спри­яли формуванню нової системи цінностей і світогляду сус­пільства.

Чинником, який суттєво вплинув на формування де­ржавно-правової ідеології Середньовіччя (людську цивілі­зацію впродовж десяти століть), був економічний лад — феодалізм, який розвивався за умов попередньої форми організації суспільства — рабовласництва.

Нові відносини виробництва та обміну, основою яких пула власність, стали умовою формування нової системи правових норм, здатних впорядковувати ці відносини; спри-яли змінам у політичній сфері, виникненню нових держав­но-правових інститутів, визначенню їх юридичного статусу

-55-

та повноважень, а також визначенню нових напрямів (функ­цій) діяльності держави.

Відмінні від попереднього періоду економічні відноси­ни викликали зміни в соціальній сфері життєдіяльності сус­пільства, сприяли його диференціації, появі нових суспіль­них верств, кожна з яких займала певне місце в феодальній ієрархії, мала чітко визначені права (привілеї) та обов'язки.

Ще один важливий чинник, який справив суттєвий вплив на зміст епохи Середньовіччя, всі сфери життєдіяльності за­хідних суспільств, їх системи світогляду і цінностей — хрис­тиянство.

Ефективність його впливу на морально-правові, політич­ні, соціальні, культурні та іьіші аспекти суспільних відно­син особливо підвищилася з 325 р., коли християнство було визнане державною релігією Римської імперії, а також у зв'язку з ієрархією і посиленням влади церкви.

За умов феодальної роздробленості та розбрату церк­ва була єдиним центральним інститутом, очолюваним Римським Папою, володіла третиною земель, мала свої збройні сили, суди, систему норм (канонічне право). Численний корпус духовенства займав провідне місце в со­ціальній структурі феодального суспільства і забезпечував ідеологічну зверхність духовної влади.

Використовуючи зазначені механізми, церква домо­глася переведення християнства з індивідуального рів­ня — вірувальпого компонента свідомості людини — на рі­вень суспільної системи ідей, які стали основою державної політики. Вона супроводжувала людину протягом усьо­го життя за допомогою ритуалів, контролювала поведінку шляхом сповіді, регулювала трудову діяльність, час відпо­чинку і святкування. Надбання цивілізації, античну культу­ру, мистецтво середньовічна церква не визнавала, вважала їх наслідком язичництва. Одночасно буди припиненні занят­тя філософією, вони тривали лише в церковних школах, з яких взяла початок схоластика (від грец. sholastikos — шко­ла, вчений) — тип середньовічної філософії, яка поєднува­ла догматичні та раціональні методи пізнання для обґрун­тування, систематизації і захисту теології.

Однією з проблем схоластики було з'ясування співвідно­шення віри і розуму, релігії і філософії, яке вирішувалося на корисгь віри і релігії, догми якої не могли бути заперечені розумом і не вимагали філософського підтвердження.

-56-

Схоластика була орієнтованою не стільки на Священне писання, скільки на його тлумачення церквою, твори отців, рішення вселенських і помісних соборів.

Характерною ознакою Середньовічної епохи була пос­тійна суперечка між церквою і світською владою з приводу першості у суспільстві. Церква та теологи-схоласти постій­но стверджували, що світська влада є похідною від духов­ної влади, легітимність і авторитет якої бере свій початок під Христа, що зобов'язує світських правителів підкорятись єпископату.

Зазначене сприяло тому, що державно-правові вчення цієї епохи були обтяжені релігійним компонентом. Причо­му він мав місце не тільки у вченнях ідеологів церкви, а та­кож у творах представників інших соціальних верств, які вва­жали пріоритетною світську владу, обґрунтовуючи цю тезу також за допомогою авторитету Священного писання.

Проте в політико-правових вченнях середніх віків були також позитивні тенденції, мала місце певна спадковість у дослідженні державно-правових явищ, започаткованих у часи Античності та Стародавнього Риму. Серед них: дослід­ження сутності форм держави, співвідношення права і зако­ну, природного і позитивного права, роль права в системі норм соціального регулювання тощо.

Водночас полеміка між мислителями, що сповідува­ли ідею зверхності світської влади, і теолога ми-схоласта­ми сприяла формуванню конкуренції в науці, раціональної методології та техніки досліджень, пошуку цивілізованих форм ведення наукового спору, стимулювала поглибле­не дослідження держави І права, з'ясування їх природи та взаємозв'язку з іншими соціальними явищами.

§ 2. Теократичні державно-правові вчення Західної Європи

Постійні намагання церкви щодо зверхності в суспільстві cgрияли виникненню юридичних і філософських шкіл, які pдійснювали теоретичне обґрунтування виборюваної нею ідеї.

У XII ст. з'явилася школа каноністів, предметом дослі­дження яких були папські декрети і булли, рішення церков­них соборів, висловлювання отців церкви, а також поло­ження Біблії. Каноністи перейняли з учень Стародавнього

-57-

Риму природно-правові концепції, природне право ними ототожнювалося з божественним законом, викладеним у Священному писанні, а джерелом позитивного (людського) права вважали лише звичай.

Щодо перспектив суспільного устрою більшість прибіч­ників цієї школи сповідувала консервативні погляди, про­пагувала рішення синодів IX ст„ які забороняли єпископам і абатам надавати свободу рабам, посвящати їх у духовний сан, допомагати у їх звільненні тощо.

З XII ст. історії відомий перший звід канонічного права «Кодекс Граціана», автором якого був монах Граціан. В його положеннях і коментарях репродукувалась ідея про первин­ність церковної влади, її повноваження здійснювати юрис­дикцію не лише в сфері морально-релігійних відносин, а та­кож у відносинах світського характеру.

У 1159 р. з'явився політико-правовий трактат історика і юриста Іоанна Солсберійського (невід. —1180) «policraticus» (перекладається як «співавторство»), в якому стверджува­лось, що піддані згідно з волею Бога наділяють владою кня­зя, який в своїй діяльності підпорядкований божествен­ним законам і отримує від церкви меч (право застосування сили). Державу мислитель ототожнював з людським тілом, в якому голова — це князь; серце — сенат; судді — очі, вуха і язик держави; солдати — руки; землеробці — ноги. Душею держави є священик.

Князя, який порушує церковні канони, волю духовенс­тва, обмежує свободу народу, робить з нього рабів, ігнорує закони, Іоанн Солсберійський називає тираном. Такого кня­зя народ має право позбавити влади, застосувавши силу.

В ідеальному варіанті князь повинен здійснювати «помір­коване» правління, бути «слугою права і справедливості», «слугою загальної користі». Проте «свою справедливість» він не повинен ставити вище справедливості Бога, «правосуддя якого і праведне і вічне, і чий закон — справедливість».

Духовна і світська сфера суспільства за вченням Іоанна Солсберійського - це два різних політичних співтоварис­тва, але вони обидва перебувають під духовною владою. Остання також має політичний вимір, вирішуючи духовні справи може брати участь у світському житті.

Провідну роль у впровадженні в життя офіційної релігій­ної ідеології відіфав засновник теологічної школи томізму італієць Фома Аквінський (1225 чи 1226—1274).

-58-

Він піддав ретельному аналізу вчення Арістотеля і ви­користав його в розробленні християнської державно-пра­вової концепції. Основою його поглядів на державу став твір Арістотеля «Політика». Фома Аквінський поділяв дум­ку Арістотеля про те, що людина є політичною істотою. Головним у природі людини є прагнення жити з іншими людьми для забезпечення своїх потреб. Наслідком цього прагнення і є держава. Вона має важливе значення в житті суспільства, оскільки її метою є «загальне благо».

Стосовно влади в державі Фома Аквінський, як і його по­передники, стверджував, що вона від Бога, і радив беззасте­режно їй коритися.

Роль володаря в державі теолог порівнював із роллю Бога у світі. Він зазначав, що Бог, перш ніж управляти Всесвітом, установлює відповідний порядок. Так і монарх спочатку встановлює порядок у рамках держави, а потім здійснює правління. Монархія, на думку теолога, є найдосконалішою формою правління. За низкою ознак вона є усталенішою та надійнішою, ніж інші форми, а також здатною гарантувати щасливе життя.

Однією з таких ознак є те, що монархія за будовою схожа на Всесвіт, що його створив Бог, і править ним, як і монарх у своїх володіннях. Друга ознака і перевага монархії полягає в тому, що вона, як і людський організм, управляється одним центром — розумом, а тому виключає суперечки між учас­никами правління, що точаться за аристократії, олігархії та демократії.

Водночас Фома Аквінський поділяв монархію на абсолют­ну і політичну. Останню теолог уважав прогресивнішою, ос­кільки влада в ній регламентується законом. У своєму полі-тико-правовому вченні теолог намагався обґрунтувати тезу про зверхність у суспільстві духовної влади над світською.

Аналізуючи світську владу, він дійшов висновку, що вона складається з трьох аспектів: сутності влади, форми влади (походження) і використання влади.

Сутність влади, або її першооснову, мислитель розглядав як установлений Богом порядок відносин панування й під­корення, в яких воля правителів спричинює рух підданих.

На відміну від сутності влади, її походження не завжди збігається з приписами Закону Божого, оскільки заволодіти владою люди можуть завдяки омані чи застосуванню сили.

-59-

І, нарешті, третій аспект — використання світської влади. Тут Фома Аквінський зазначив, що в житті має місце зло­вживання владою, несправедливе її використання, що теж порушує заповіти Бога. З огляду на невідповідність світсь­кої влади настановам Бога на стадіях її походження й вико­ристання теолог зробив висновок, що вона не може претен­дувати на зверхність у суспільстві.

Єдиною, що відповідає заповітам Бога, є церковна влада. Тільки завдяки її намаганням у суспільстві може дути вста­новлена справедливість.

Свою правову концепцію Фома Аквінський будував з опертям на категорію справедливості. Право, за його вчен­ням, - - це дія справедливості у божественному порядку людського спілкування. Справедливість полягає в наданні кожному свого, що йому належить. Як і Арістотель, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості: розподіль­ну і порівняльну. Розподільна справедливість — це надання благ згідно з заслугами, а порівняльна — це дії на порівнян­ня чого-небудь. Відповідно до цього існують і види права.

Якщо порівняння відбувається за внутрішньою природою речей, то це дія природного права; коли порівнюються дії (відновлюється справедливість) за людською волею — це по­зитивне (людське) право. Причому воля людини може роби­ти правом тільки те, що відповідає природному праву.

Джерелом права є закон. Фома Аквінський стверджував, що існує злагоджена система, підпорядкована вічному зако­ну. Вічний закон — це універсальні норми, загальні принци­пи божественного розуму, якими скеровується Всесвіт, а всі інші закони випливають із нього. Передусім це природний закон, що являє собою відображення вічного закону в розумі людини. Цим законом керується людина у своїх прагненнях до продовження роду, самозбереження, пошуку істини.

Далі в системі законів теолога знаходиться позитивний (або людський) закон, що конкретизує природний закон й за допомогою сили і страху змушує людей досягти добро­чесності й відмовитися від зла. Заслуговує на особливу ува­гу теза мислителя про те, що на відміну від природного за­кону, який поширюється на всіх людей, норми позитивного закону в різних країнах можуть суттєво різнитися. Але серед цих норм є багато й таких, що збігаються за змістом. Ці нор­ми Фома Аквінський називав «правом народів», за допомо­гою якого повинні врегульовуватися міжнародні відносини.

-60-

Рівночасно християнський мислитель зазначав, що люди, через їхню розумову недосконалість, не можуть усвідомити сутності правди, а позитивний закон, прийнятий ними, теж не завжди може відновити порушену справедливість. У цих випадках правда може бути відновлена завдяки Законові Божому (Святому Письму), який є критерієм істинної спра­ведливості.

Тут же теолог зробив спробу розмежувати соціальну роль і призначення божественного і позитивного законів, підкресливши непересічне значення першого з них.

Якщо позитивний закон регулює лише відносини лю­дей у суспільстві, тобто зовнішній бік життя, то божествен­ний закон визначає кінцеву мету людського буття, скеровує душевний рух і прагнення людей. Система державно-пра­вових ідей Фоми Аквінського набула значного розголосу і завдяки церкві стала основою течії томізму і неотомізму в пізніші часи.

Заради об'єктивності необхідно зазначити, що в цього ви­датного теолога було багато опонентів, яких офіційна церк­ва називала єретиками.

Останні вважали, що церква спотворила істинне вчення християнства, порушила його демократичні засади, спри­яла соціальній нерівності у суспільстві; а втім, вони разом із церквою заперечували також державу з її політичними інс­титутами, пропонували новий устрій суспільства на засадах ранньохристиянських цінностей.

§ 3. Державно-правові концепції середньовічних мислителів і юристів

Наприкінці XI ст. центром розвитку юриспруденції став університет у Болоньї. Головна увага у вивченні права при­ділялася тлумаченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особ­ливо Дигест. Звідси й назва цього напряму — школа глоса­торів.

Спочатку діяльність глосаторів обмежувалася лише тлу­маченням окремих незрозумілих слів, але на початку XII ст., коли цю школу очолив викладач риторики і діалектики Ірнерій (між 1055 і 1060 — до 1130), ця діяльність набула но­вого змісту.

-61-

З цього часу тлумачення не обмежувалось,, поясненням окремих слів, а робились спроби пояснити смисл усього тексту і систематизувати ці пояснення. Результатом тако­го тлумачення був коментар, який отримав назву Апарат (Apparatus), укладачем якого вважається учень Ірнерія Азо.

Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глоси всієї школи було видано в середині ХІП ст. Apparatus.

Діяльність глосаторів мала надзвичайно важливе значення для розвитку теоретичних знань про державно-правові явища. До глосаторів, як зазначав професор Санкт-Петербурзького університету М. М. Коркунов, вивчалася лише буква римсь­кого права. Глосатори почали здыйснювати вивчення смислу тексту, духовної природи права і забезпечили зв'язок діючо­го права й науки про нього зі Стародавнім Римом.

Коментатори (постглосатори), які заступили глосаторів у XIII—XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глос, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право як вічне й розумне право, що випливає з «природи речей», та обстоювали його примат і верховенство над по­зитивним правом.

Природне право в уявленні нової юридичної течії — пост-глосаторів — було правом вищої категорії, вимогам якого повинні були відповідати норми права, прийняті державою. Ідеолог цієї течії Луллій Раймунд (1234—1315) навіть радив юристам перевіряти на відповідність природному праву писані закони та, якщо останні йому не відповідали, не ко­ристуватися ними для відновлення справедливості, а керу­ватися принципом розумної необхідності. Деякі прибічни­ки цієї правової ідеології вважали природне право більш важливим у суспільному житті, ніж владу правителя.

Найбільш відомим постглосатором був італійський про­фесор Бартол де Саксоферрато (1314—1357), прибічники ідей якого називалися «бартолістами».

Характерними особливостями їх діяльності були уза­гальнення і систематизація правових понять, об'єднання та узгодження основних положень римського права з понят­тями сучасних їм офіційного (феодального), звичаєвого та канонічного права. Основою останнього були церковні пос­танови (канони), а також положення римського права. До цього церковне (канонічне) право не було предметом до-

-62-

сліджень світських юристів (лепетів), а розроблялося лише богословами (каноністами).

Помітною постаттю поміж середньовічних юристів був німецький знаток права Ейке фон Репков (бл. 1180 — піс­ля 1233), який на початку ХШ ст. упорядкував збірку норм звичаєвого права та судової практики північно-східної Німеччини з коментарями до них.

Квінтесенцією цієї праці, яка отримала назву «Саксонське зерцало», була ідея суспільної злагоди і миру, приборкан­ня феодальних міжусобиць, причиною яких Е. фон Репков вважав намагання церкви зайняти домінуюче становище в суспільстві і підкорити собі світську владу. Він пропонував запровадити «дні миру», якими слід вважати всі свята та вихідні дні - загалом 4 дні щотижня. Порушники миру по-нинні були притягатися до суворої відповідальності. Задля врівноваження відносин провідних на той час соціальних ін­ститутів — світської й церковної влади — мислитель розро­бив теорію «двох мечів», у якій, підкреслюючи авторитет Папи і церкви в суспільстві, він запропонував правові ме­ханізми забезпечення суверенітету глави світської вла­ди. Духовний меч Бог дав Папі, а світський — імператору. Обидва - для захисту християнства на Землі. Одна влада по­винна за допомогою суду (свого меча) стверджувати автори­тет іншої. В моральному плані Папа ставиться вище імпера­тора, але імператор незалежний від Папи, оскільки одержав свій меч від Бога. Тому Папа не може встановлювати ніякого права, яке б погіршувало право світське.

З метою обґрунтування незалежності світської влади від церкви Е. фон Репков викладає точку зору щодо поход­ження держави, зазначаючи, що німецькі держави (Прусія, Тюрінгія тощо) засновані Александром Македонським і пе­редані селянам за умови їх належності імператору.

Коментуючи в «Саксонському зерцалі» норми феодаль­ного права, Е. фон Репков висловлювався проти обмеження Індивідуальної свободи, належності однієї людини іншій на праві власності. Кріпосна залежність, писав він, має своїм джерелом примус, несправедливість насилля. Бог сгворив людину подібною собі та своїми пристрастями звільнив од-ного так само, як й іншого. До того ж, за німецьким правом, зазначав Е. фон Репков, узагалі ніхто не може передати себе v власність іншому.

-63-

Людина є Божим творінням і належить лише йому^а якщо хто присвоїть собі іншого, той вчинить дії проти Бога.

Ідеї суспільного переустрою, реформування феодаль­ного права і відмови від кріпацтва пропагував також французький правник Філіпп де Бомануар (1250 — 1296) у своєму творі «Кутюми Бовезі». Умовою суспільних змін він вважав удосконалення законодавства та правову кон­солідацію держави.

Водночас у XIII ст. з'явилися державно-правові вчення юристів, які ідеологічно забезпечували суспільні новації, а саме — процес формування станово-представницької мо­нархії, яка прагнула лімітувати публічно-владні повнова­ження одновладців. У них пропагувалася ідея про зверхність закону в системі механізмів соціального регулювання та під­корення короля закону. До того ж, висловлювалася думка, що закони не можуть бути результатом владної діяльності тільки одного короля. Такі погляди були викладені в 1256 р. у творі англійського правника Генрі Бректона «Про закони і звичаї Англії», де він зазначав, що силу закону має тільки те, що по справедливості встановлене і схвалене вищою владою короля або князя, за порадою і згодою магнатів і з загально­го схвалення держави.

Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходи­ли відображення та інтерпретацію у творчості всіх визнач­них представників правової думки Європи. Чимало сучас­них понять, термінів і юридичних конструкцій бере початок у працях римських авторів, у римському праві.

У цей час у Західній Європі заявилася значна кількість ре­месел, стрімко зростала кількість міського населення, фор­мувалися нові суспільні верстви, чиїм заняттям було виго­товлення товарів широкого попиту, торгівля, лихварство.

У суспільстві ставало дедалі більше багатих людей, які володіли нерухомістю, іншими матеріальними цінностя­ми та були зацікавлені у стабільній владі, яка гарантувала б їхню безпеку і створювала можливості для нових видів трудової діяльності. Представники цих верств населення виступали за впровадження нового законодавства, здатно­го регулювати нові суспільні відносини та забезпечити охо­рону власності від феодального свавілля. Відтак виявила­ся природною поява нових державно-правових концепцій, що пропонували значну корекцію суспільного устрою, по-

-64-

Іншому визначали роль і призначення держави з її інсти-тутами.

Одна з таких концепцій — вчення італійського мислителя Марсилія Падуанського (між 1275 і 1280—1343), викладене у творі «Захисник миру» (1324—1326 рр.). Автор заперечу­вав феодальну роздробленість тогочасної держави, а церк­ву вважав винною у багатьох вадах суспільства, пропонував підкорити її світській владі та обмежити сферу впливу, зву­зивши її до вирішення проблем духовного життя людей.

Мислитель уважав, що держава з'являється внаслідок поступового ускладнення форм людської спільності: від сім'ї до роду, від роду до племені, від племені до міста. І остання стадія — суспільний договір про утворення держави.

Держава є виразником політичної влади, а її джере­лом — народ. Навіть більше, від народу йде не лише світсь­ка, а й духовна влада. Він є носієм суверенітету і верховним законодавцем.

Але Марсилій Падуанський як ідеолог багатих верств на­селення до категорії «народ» відносив не всіх людей, а лише «кращих» представників.

Такими він уважав військових, державних службовців і священнослужителів, оскільки їхня діяльність спрямована на загальне благо, а не тільки на задоволення своїх особис­тих інтересів, як у ремісників, рільників, торговців.

Політичний мислитель розрізняв соціальні норми, що регулюють суспільні відносини. Виокремлював, зокрема, релігійні, моральні та правові норми. Останні відрізняються від означених вище формальною визначеністю й конкрет­ними санкціями за їх невиконання. Це норми вищої кате­горії, надбання людства. З допомогою законів здійснюється реалізація державної влади.

Марсилій Падуанський у своєму вченні передбачав і ме­ханізм законотворчої діяльності за участю представників на­роду, що їх спеціально для цього обирають.

Важливою була думка мислителя про верховенство за­кону в державі. Йому повинні підкорятися всі громадяни, а також законодавці й правителі. Піддаючи аналізу форми державного устрою, найбільш вдалою, здатною убезпечити людей та їхні інтереси мислитель уважав монархію.

Державних службовців, на думку мислителя, належить обирати на їхні посади. Ба більше — він уважав досконалі­шою державу, де монарх теж обирається, і роздумуючи

5 — 4-1115 -65-

про законодавчий процес і виконання законів, Марсилій Падуанський фактично підійшов до проблеми поділу цих двох гілок влади в державі. Причому зазначав, що обран­ці народу, які ухвалюють закони, тобто законодавча влада, мають визначати компетенцію виконавчої влади. Вона по­винна функціонувати тільки в межах закону і реалізувати волю законодавця. Визначні положення вчення Марсилія Падуанського про природне походження держави, народ як джерело суверенної влади, верховенство закону і роз­поділ повноважень різних інститутів держави мали велике значення для формування і розвитку буржуазних державно-правових концепцій.

В історії вчень про державу і право з XVI ст. відома гу-маністична школа права, представники якої приділяли значну увагу дослідженню джерел римського права і погод­женню його з нормами чинного національного права, що регулювало якісно нові суспільні відносини. Прибічники цієї школи заперечували феодальну роздробленість, гене­рували ідею централізованої держави з єдиним кодифікова­ним законодавством; пропонували нормативно передбачи­ти загальну свободу, скасувати кріпосництво, забезпечити верховенство закону в суспільстві.

Політико-правові ідеї середньовічних юристів, зокрема представників гуманістичної школи права, багато в чому стали базою для становлення теорій буржуазного права.

§ 4. Становлення поглядів на державу і право в ранньофеодальній Київській Русі

Формування системи державно-правових поглядів ран­ньофеодальної Київської Русі відбувалося під впливом полі­тичних, економічних, культурних та релігійних чинників.

Серед них заходи зі зміцнення державного суверенітету, розвитку відносин і торгівлі з іншими країнами, введення християнства, виникнення першого джерела права — Руської Правди, ознайомлення з творами античних філософів.

Проте юридичний компонент у суспільній свідомості того часу не був виокремлений. Уявлення про сутність де­ржави, легітимність правлячої династії, порядок, справед­ливість та обов'язок, так само як і в інших народів, мали релігійно-символічне забарвлення.

-66-

За своїм змістом державно-правові погляди Київської Русі XI— XII століть були тим же типом праворозуміння, що мав місце в інших країнах. Зокрема, поняття «правда» було вихідним поняттям юриспруденції наших стародавніх предків, так само, як «]ІД5» в Стародавньому Римі, а «дхар-ма» — в Стародавній Індії¹.

Першою пам'яткою державно-правової думки Київської Русі було «Слово про Закон і Благодать» першого київсько­го митрополита Іларіона, що його він проголосив 1049 р. з нагоди завершення будівництва фортифікаційних споруд.

За часів Ярослава Мудрого Іларіон виконував роль голо-нпого ідеолога нововведень. Серед своїх сучасників, зокре­ма служителів нової віри, він вирізнявся здатністю глибоко проникнути в сутність змін, що відбувалися в суспільстві, і дав їм оригінальне пояснення, що й дійшло до нас у його

Суспільний прогрес, на думку мислителя, відбувається завдяки зміні принципів релігії. Він протиставляв два ета­пи історії людства: епоху Старого Заповіту, основану на за­коні, коли відносини між людьми будувалися на принципах безмежного підкорення і рабства, та епоху Нового Заповіту, де панують свобода, істина та благодать. Ці етапи послідов­но змінюють один одний в процесі історичного розвитку людства. Благодать — це прогрес людства. З цього приво-ду Іларіон писав: «Спершу закон, потім благодать, спершу І інь, потім істина».

Співвідношення Старого й Нового заповітів, закону та благодаті він використовував для тлумачення соціальної проблеми, пов'язаної передусім із питанням про місце ок-ремих народів у світовій історії. На думку митрополита, за-кон розділяє народи, звеличує одних і принижує інших. За законом, існує тільки один богообраний народ — іудеї. Новий Заповіт, благодать, вводить усіх людей у вічність, де всі вони рівні перед Богом. Мислитель пропонує розгляда-ти слов'янські народи в контексті світової історії, як рівні у спільності християнських народів.

У згаданому творі ми знаходимо прагнення Іларіона та ного сучасників до зміцнення зовнішнього суверенітету Київської Русі, яке випливає з бажання звільнитися від впли­ву візантійської церкви. Безперечно, тоді цей аспект мав

А.азаркин Н. М. Исгория юридіїческой мьісли России. — М., 1999. — С.25-26.

-67-

визначальне значення, оскільки, ставши незалежною в релігійному аспекті, Київська Русь зміцнювала свою де­ржавність у цілому.

Викладаючи думку про державність, Іларіон зводив іс­торію Русі до історії великих самодержців. Прославляв тих князів, які дбали про єдність і міцність держави.

Тут він особливо підкреслив роль князя Володимира, вва­жаючи його заслугу рівною заслузі імператора Константина, який оголосив християнство державною релігією Римської імперії. «Ти уподібнення великого Константина, — писав він, — рівнорозумний, рівнохристолюбивий. Він у еллінів і римлян цесарство Богу підкорив, ти ж... по всій землі своїй поставив і утвердив віру».