Законам. 2 page

Основні цінності розглядуваної етики (задоволення, сво­бода, «атараксія» — безтурботний спокій духу), як і вся вона в цілому, мають індивідуалістичний характер. Свобода лю­дини — це, згідно з Епікуром, її відповідальність за розум­ний вибір свого способу життя. Сфера людської свободи -це сфера її відповідальності за себе. Свобода не збігається з необхідністю. Необхідність є лихом, стверджував Епікур, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю. Він ува­жав, що держава й закон є наслідком договору між людьми

-40-

Про їхню взаємну безпеку. Метою державної влади повин-по бути гарантування такої безпеки, подолання страху, ство-рення тихого, безтурботного життя.

Право, на його думку, — це утвердження справедливості.

Але справедливість Епікур розглядав як мінливу категорію:

для кожного часу й місця — своя справедливість. З ураху-

ванням цього діяльність владних структур держави, людей,

а також самі закони мають відповідати природним законам,

характерним для конкретного місця й часу. Закони філософ

,вважав гарантією свободи й незалежності індивіда, але не

Всіх громадян, а лише морально досконалих. Закони мусять и тяти цю частину суспільства від «натовпу».

Соціально-правову концепцію Епікура заперечували дер-жавно-правові погляди стоїків, підвалинами вчення яких І вобода особи і природне право. Школа «стоїцизму» (від грец. 5іоа ~ колонада, галерея)

отримала свою назву від залу з колонами в Афінах, в якому

її засновник філософ Зенон (336—264 рр. до н.е.) проводив

заняття зі своїми учнями.

Течія стоїцизму існувала дуже довго — від IV— Ш ст.

до І—II ст. н. е. та була досить впливовою у філософсь-

кій думці того часу і в історії державно-правової думки за-

звичай поділяється на грецьку і римську стою. Прибічники

цієї школи вважали, що Всесвіт керується долею, яка є за-

гальним природним законом, що одночасно має божест-

вений характер.Звідси випливала головна етична вимога стоїцизму —

жити згідно з природою, що означало жити відповідно до

розуму, природного (або загального) закону світобудови,

нести чесне і добросовісне життя. Воля як розумне прагнення протилежна бажанню. З цим пов'язане і поняття обов'язку як чогось належного. В основі людського співжиття лежить,

на думку стоїків, природний потяг людей до собі подібних,

їхній природний зв'язок між собою. Відповідно, держава у

стоїків виступає не як штучне, умовне, договірне утворення,

як природний утвір.Відповідність зв'язків і відносин людей загальному зако-ну є основою та підставою справедливості. Виходячи з цьо-

го, стоїки розглядали всіх людей як громадян єдиної світової

держави (космополісу), а конкретну особу — як громадяни-

на Всесвіту. Такий підхід заперечував полісну форму держа-

ви з її Інститутами. –41--

Ідею стоїків про долю як загальним природним закон, що скеровує функціонування Всесвіту, обстоював грецький іс­торик Пдлібій (бл. 200 — бл. 120 до н. е.). Зокрема, досліджу­ючи відтинок часу, впродовж якого було встановлено пану­вання Риму над усім Середземномор'ям, він розглядав долю як історичну категорію, що уособлює внутрішні закономір­ності єдиного історичного процесу.

Держава, за його вченням, виникає звичайним чином за­вдяки цьому процесові, а на відносини людей суттєво впли­ває форма держави.

Полібій намагався пояснити процес зміни форм держави. Розмірковуючи у своєму творі «Історія в сорока книжках» про царську владу, тиранію, аристократію, олігархію, демократію та охлократію, він дійшов висновку, що вони заступають одна одну за велінням долі, згідно з природним законом.

Усього, згідно з Полібієм, є шість основних форм держа­ви, які, в порядку їхнього природного виникнення і зміни, посідають такі місця в межах свого повного циклу: царс­тво (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демок­ратія, охлократія. Первісний вождь-самодержець непоміт­но і природно перетворюється, за концепцією Полібія, на царя, тією мірою, якою «...царство розуму заступає пану­вання відваги і сили». Царська влада наділяє кожного за за­слугами, а піддані підпорядковуються їй не стільки від стра­ху насильства, скільки за велінням розуму і з доброї волі.

З часом царська влада стає спадковою. Царі змінюють попередній спосіб життя з його простотою і піклуванням про підданих, починають надміру віддаватися розкошам. Внаслідок спричинених цим заздрощів, ненависті, незадо­волення і гніву підданих «царство перетворюється на ти­ранію». Цей стан і форму держави Полібій характеризував як початок занепаду влади.

Тиранія -- час змов проти володарів. Але ці змови по­ходять від людей шляхетних і відважних, які не бажають терпіти свавілля тирана. За підтримки народу ці шляхетні люди скидають тирана і утверджують аристократію. Таку форму держави Полібій характеризував як таке правління меншості, що встановлюється за згодою народу і за якого ті, хто править, є «найсправедливішими й найрозсудливіши-ми за вибором».

Попервах аристократичні правителі керуються в усіх справах турботою про спільне благо. Коли ж влада в арис-

-42-

тократії стає спадковою і опиняється в руках людей «абсо­лютно незнайомих з вимогами суспільної рівності та свобо­ди», аристократія перетворюється на олігархію. Тут пану­ють зловживання владою, зажерливість та беззаконня.

Виступ народу проти олігархії супроводжується вбивством одних і вигнанням інших. Не довіряючи попереднім фор­мам правління, народ установлює демократію та бере на себе клопіт про державу. Демократією Полібій уважав такий уст­рій, за якого вирішальна сила належить рішенням більшості народу, панує підпорядкування законові та традиційна по­шана до богів, батьків і старших. Але, поступово відходячи від цих цінностей, натовп вибирає собі вождем відважного честолюбця (демагога), а сам усувається від державних справ. Відтак демократія вироджується в охлократію.

Охлократія за змістом є переродженням демократії, най­гіршою формою правління. Соціальні негаразди в суспіль­стві, що супроводжують охлократію, підштовхують лю­дей до пошуку способів удосконалення державності; вони об'єднуються навколо найавторитетнішої особи й обира­ють її правителем — царем. З цього починається, за його вченням, новий цикл розвитку і зміни форм правління.

§ 3. Державно-правові вчення Стародавнього Риму

Естафету розвитку політико-правових учень, започатко-ваних в Елладі впродовж розглянутого періоду, перейняли м ислителі Стародавнього Риму. Безперечно, державна і пра-вова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові

іально-економічні умови життя.

Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємо­зв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави як пуб-лічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда було використано римськими авторами (Цицероном і юристами) для створення, власне, нової кон-цепції — поняття юридичної особи (правової особи, персо­ни). Значним досягненням давньоримської думки було ство-

-43-

рення самостійної науки — юриспруденції. Римські юрис­ти детально розробили значний комплекс політико-пра-вових питань у царині загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобрази­ли ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціаль­но-політичну реальність, в умовах якої вони жили і твори­ли. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму на імперію тощо. Давньоримські мислителі зробили значний внесок в історію вчень про державу і право, помітно вплинули на подаль­ший розвиток політичних і правових учень за середньовіччя і в новий час.

Особливо системними і ґрунтовними були вчення Марка Туллія Цицерона (106 — 43 до н. е.) і римських юристів.

У своїх наукових роздумах, викладених у творах «Про де­ржаву», «Про закони» тощо, Цицерон наголошував, що ос­новою держави є прагнення людей жити разом, а осеред­ком — сім'я.

Держава, на його думку, — узгоджене правове утворен­ня, здобуток народу, основою якого е угода між народом і «могутніми людьми».

Він підкреслював особливий зв'язок держави і власності та зауважував, що основною її метою є охорона власності на­роду і окремо кожного громадянина. Цицерон робив спро­бу визначити категорію «народ», підкреслюючи, що це не будь-яке об'єднання людей, а об'єднання, в основі якого — погодженість стосовно питань права і спільності інтересів.

Мислитель піддав аналізу різні форми державного уст­рою і зазначав, що вони розрізняються залежно від кількості правителів. Це може бути царська влада, влада оптиматів (аристократії) або народна влада (демократія). Всі вони, на його думку, недосконалі. Найбільш вдалою може бути лише держава, що має ознаки всіх згаданих форм. Прикладом та­кої форми держави, на його думку, є римська державність, у якій функціонували магістрати, сенат і народні збори. Значну увагу мислитель приділяв особам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою повинна людина, наділена доброчинністю, здатна оволодіти знання­ми про державу і право та застосовувати їх у дійсності. Без

-44-

таких знань державний діяч не може бути мудрим і спра­ведливим.

Він повинен вміти передбачати шляхи розвитку держа-аи, забезпечувати добробут і безпеку підданих, порядок і справедливість у суспільстві; дотримування всіма законів. Нагородою за мудре правління буде завчасно визначене міс­це на небі.

Ідеальному громадянинові мають бути притаманні праг­нення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність.

Окрім цього громадянин зобов'язаний надавати допомогу пригнобленим, тим, хто зазнав несправедливості, трудитися для загального блага, нести військову повинність і захищати вітчизну. Люди, писав мислитель, народжені для людей, щоб вони самі могли приносити користь один одному.

Розвиваючи попередні природно-правові уявлення, Цицерон апелював до закону природи і права як основи спіл­кування людей у державі. Право, що спирається на справед-ливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її пи-

саними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливості є відповідність законів, установлених волею людей, законам природи.

Розмірковуючи про природу, походження законів мис­литель писав, що вони не є витвором людини, це дещо віч­не, яке править світом завдяки мудрості своїх настанов і Заборон. Істинний і перший закон, здатний наказувати і за-

бороняти, є прямий розум Всевишнього, він виник одночас­но з Божою думкою і дарований людському роду.

Панування справедливості в суспільстві настане лише коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з при­писами законів.

Але рівноцінними учасниками спілкування Цицерон ба­чив тільки вільних людей. Для рабів справедливість поляга­ла в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно обґрунтоване природою, і для рабів 'їхнє п ановище корисне.

Окрім з'ясування проблеми співвідношення природно-го і позитивного права Цицерон зробив спробу визначити принципи міжнародного права та обґрунтування його міс-

-45-

ця як частини волевсгановленого (позитивного) права різ­них народів і одночасно як частини природного права між­народного спілкування.

Важливим вихідним принципом міжнародного права він вважав необхідність дотримання зобов'язань, визначе­них договорами між державами.

Право вважав основним засобом вирішення спорів між де­ржавами, а застосування сили називав вимушеним кроком у випадку невдалих мирних переговорів. Війни поділяв на спра­ведливі (направлені на захист держави) та несправедливі (загарб­ницькі). Останні, на думку Цицерона, завжди розв'язуються де­ржавами з неправильною формою правління.

Зважаючи на зазначене, Цицерона можна вважати зачи­нателем ідеї Іуманітарного права. Значна частина його вчен­ня відведена гуманістичними міркуванням щодо поводжен­ня з полоненими і переможеними.

Ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від грома­дянського стану, висловлював представник нової сгої Сенека (бл. 4 до н. е. — 65 н. е.). Він зауважував, що рабство не по­ширюється на всю особистість, краща її частина е вільною. Панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан¹.

У своєму вченні Сенека обстоював ідею про те, що всі люди, незалежно від їхнього походження чи майнового ста­ну, повинні стати суб'єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості.

Сенека висунув власну природно-правову концепцію, в якій неминучий та божественний за характером «закон долі» відіграє роль того права природи, якому підпорядковано всі людські прагнення і творіння включно з державою і правом. Він уважає, що Всесвіт — це природна держава зі своїм при­родним правом, визнання чого — справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за законом природи, є всі люди, неза­лежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж до окремих де­ржавних утворень, то вони — випадкові, значимі не для всьо­го людства, а тільки для певного кола людей.

Всіх людей Сенека поділяв на три основних типи. До першого відносив наймудріших, тих хто слугує великій дер­жаві — Космосу; до другого — відданих слуг малої держави; а до третьої - тих, хто служить обом державам.

Антолопія мировой фи/юсофми: В 6 т. — М, 1969. — Т. 1. — Ч. 1. — С 508.

-46-

Головним протиріччям природи людини, вважав мис-литель, є її внутрішні протиріччя між пристрастями і ро-зумом.

У соціальній поведінці це виявляється в різних вадах і злочинах. Мудра людина здатна приборкати свої пристрас-

т і, виявляти терпимість щодо інших. Найвища людська мудрість полягає в тому, щоб підкоритися долі, жити згідно з природою речей, з законами. Тільки це створює умови для спокою, гармонії і щастя.

Подібні ідеї розвивав також Епіктет (50 — 138), який наго­лошував в основному на проблемі морального самовдоско­налення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовідносини людей повинні чітко базуватися на принципі: «Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим».

Основним завданням людини мислитель вважав збережен-

ня свободи і, перш за все, свободи свого духу, яку розглядав як умову звільнення від мирських пристрасгей і благ, що приво-

Ія гь зазвичай до всіляких суспільних негараздів і порушень.

Аврелій Марк Антоній (121 — 180) розвивав «... уявлення про державу з рівним для всіх законом, якою правлять від­повідно до рівності й рівноправності всіх, та царство, в яко­му найвищим благом є свобода підлеглих». У своїй праці «До самого себе» Аврелій Марк підкреслював, що зі спіль­них для всіх людей духовних засад випливає, буцімто всі люди -- розумні істоти; якщо ж так, то й розум, який на­казує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На тільності розуму базується спільність закону, який є одна­ковим для всіх, оскільки всі люди — рівні, всі вони є грома­дянами і творять єдиний суспільний усгрій.

Подальший розвиток уявлень про сутність права у Стародавньому Римі пов'язаний з творчістю юристів П—III ст. Ульпіана, Гая, Модестина, Павла, Папініана та інших.

Зусиллями римських юристів було створено нову на­уку -- юриспруденцію. В їхньому полі зору знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного і галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського пра-ва, так і для подальшої історії права мало ґрунтовне розроб-леня ними юридичних питань майнових відносин із но­зицй захисгу інтересів приватної власності. Вони, власне, розробили юридичну основу права людини на власнісгь.

Розглядаючи справи, юристи інтерпретували чинні пра-вові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного

-47-

права і справедливості, а в разі колізії змінювали стару нор­му з урахуванням нових уявлень про справедливість і спра­ведливе право.

Справедливість розглядалася римськими юристами як незмінна й повсякденна готовність відплатити кожному за його заслугами. Приписи цього права є такими: достойно жити, нікому не чинити зла, віддавати кожному належне.

Правоперетворювальна, а часом і правотворча, інтер-' претація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, що його дав би за нових обставин сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту як нової норми права, а саме, норми ]ІІ5 сіуііє (цивільне право), що у вузь­кому розумінні означало право юристів, а в широкому — охоплювало також звичаєве право, законодавство народних зборів і преторське право.

Визнання римськими юристами реальності природно­го права, яке є частиною права взагалі, а водночас — від­сутність у римському праворозумінні спеціального понят­тя позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що у трактуван­ні римських юристів природне право, як усяке інше пра­во, що його вони визнавали, належало до чинного пра­ва та було його специфічною складовою (компонентом і властивістю права взагалі), а не лише теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки «чистим» поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично чинно­го права.

Піддаючи аналізові категорію «право», Ульпіан, зокре­ма, писав, що тому, хто вивчає право, необхідно насамперед знати, звідки походить слово «jus» (право). Воно отримало свою назву від слова justitia (правда, справедливість), пра­во — це мистецтво доброго і справедливого. Розглядаючи відмінність природного і позитивного права, він зазначав, що право народів (jus gentium) — це те, чим користуються тільки люди у відносинах між собою, а природне право (jus naturale) є загальним для всіх живих істот.

Ідею взаємозв'язку та єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: «Слово «право» вжи­вається в кількох розуміннях: по-перше, «право» означає те, що завжди є справедливим і добрим, — таке природне пра­во. В іншому розумінні «право» — це те, що корисне всім чи

-48-

багатьом у якійсь державі, — цивільне право. Всі ці розумін­ня одночасно присутні в загальному понятті права».

Водночас римські юристи розрізняли категорії «право» І «закон». Закон, зазначав Папініан, є загальний (для всіх) припис, рішення досвідчених людей, приборкання зло­чинів, які скоюються навмисне або від незнання, загальне (для всіх) громадян обіцяння держави¹.

Особливістю законів є регулювання відносин, які мають не одноразовий, а загальний характер.

У творчості римських юристів ми знаходимо ідеї щодо І необхідності запровадження процедури тлумачення законів та застосування в правозастосовній діяльності принципу аналогіїї закону у разі прогалин у праві.

У 15-й книзі Дигест Юліан з цього приводу писав, що не можуть всі окремі випадки бути передбачені законом.

У разі відсутності закону, який передбачає певні обста-вини, той хто здійснює юрисдикцію, може застосувати до цих обставин подібний закон і відповідно до цього прий­няти рішення. Причому тлумачення закону має бути та­ким, щоб зберігалась воля закону, оскільки не можна при­ймати рішення на підставі частини закону, без розгляду закону в цілому.

Серед джерел права римські юристи виділяли: а) звичаї (правило поведінки, результат мовчазної згоди громадян, якого дотримувались протягом тривалого часу так само, як вимог закону); б) закони (закони царів, курій, інтерпрето­вані грецькі закони); в) законні позови (1е§І5 асііопез — запи­сані позови (правила), за допомогою яких люди вирішували спір в судах); г) плебісцити (правила, встановлені плебсом у результаті його розбрату з патріціями), а також незаписане право — тлумачення мудрецями загальнообов'язкових пра-вил поведінки.

Згадані юристи розробили багато аспектів римсько­го права, яке стало класичним. Своїми правовими концеп­ціями: поділом права на приватне й публічне, вченням про юридичних осіб, права та обов'язки громадян вони зроби­ли суттєвий внесок у розроблення проблематики співвідно­шення права і свободи.

У 426 р. 345 фрагментам із творів Модестина, значній кількості положень із концепцій Ульпіана, Гая і Павла було

Дигесть Юстиниана // Огв. ред. Л. Л. Кофанов. — М., 2002. — С. 107. І 4-1115

-49-

І

надано юридичної сили. Згодом положення їхніх учень було включено в Дигести (Кодифікацію Юстиніана).

Рівночасно, підкреслюючи, як і стоїки, невідповідність рабства природному праву, вони його не заперечували, посилаючись на право народів. Раб не визнавався ними юридичною особою і навіть людиною, а тому не міг бути суб'єктом права. Вони пропонували розглядати його як зна­ряддя праці, а в правовому аспекті відносити до речей.

Отже, попри важливе значення поглядів римських юристів для з'ясування сутності права, розкриття проблеми співвідношення права і свободи, їхні підходи мали суттєві вади. Римське право було класичною теорією тільки щодо окремих правових питань, і назвати його правом у повному розумінні слова неможливо, оскільки в ньому відсутнє по­няття вільної особистості, що поширюється на всіх без ви­нятку людей.

§ 4. Становлення християнських державно-правових ідей

У І ст. н.е. в одній з найвіддаленіших провінцій Римської імперії - - Іудеї виникло і почало швидко поширюватися християнство. Воно стало могутнім потенціалом перебо­рення духовного занепаду імперії, ідеології сили, обмежен­ня індивідуальної свободи.

Поява Ісуса Христа, «сина людського» і «сина Божого» в одній особі, а також сформованої ним системи цінностей, викликали кардинальні зміни в суспільній свідомості рабо­власницького суспільства, прискорили заперечення прита­манних йому стереотипів мислення і поведінки і стали ос­новою розвитку нового типу цивілізації і культури.

Вчення Христа викладене в Новому Заповіті, до якого увійшли чотири Євангелія, Книга діянь святих апостолів, 21 Послання апостолів та Книга пророцька — Об'явлення свя­того Іоанна Богослова.

Новий Заповіт являє собою нову, відмінну від Старого Заповіту, систему норм і цінностей, новітнє розуміння сут­ності справедливості і права, закону і обов'язку.

Закликаючи виконувати вимоги Старого Заповіту, Хрис-тос ставить перед людьми завдання продовжувати своє мо-

-50-

ральне вдосконалення, основою якого повинна бути любов до оточуючих.

Викладені в Новому Заповіті християнські ідеї прони­зані месіанськими поглядами. Згідно з ними, краще впо­рядкування на землі можливе в майбутньому після друго-го пришестя Ісуса Христа, зло, насилля та беззаконня буде виключено з життя, а наявний суспільний устрій заступить царство Боже», себто ідеальна держава, де пануватимуть мир, порядок і справедливість.

В одній з самих ранніх християнських пам'яток Апокаліпсісі (Об'явленні) Іоанна Богослова, написаній в 69 -у році, засуджуються земні порядки, несправедливість І політична влада, викладаються думки щодо майбутнього державного устрою.

У ній Рим називається автором «великим розпусником», розпусту чинили земні царі, й вином розпусти впива-лися мешканці землі»¹. «Став він оселею демонів і схови­щем усякому духові нечистому... бо лютим вином розпусти своєї він напоїв всі народи»². Тому Господь «засудив ту ве-ніку розпусницю, що землю зіпсувала своєю розпустою, і помстив за кров Своїх рабів з її рук»³.

Іоанн Богослов пророкує, що Вавилон остаточно заги-не, а йому на зміну прийде небо нове й нова земля «Новий Єрусалим», який зійде «із неба від Бога». Це буде «оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом його, і Сам Бог буде з ними»⁴.

Згодом почали пропагуватися ідеї про божественне по­ходження влади та беззаперечне їй підкорення. Це мало місце в посланнях святих апостолів, які були написані пізні­ше і відобразили соціальні зміни, що відбулись у тогочасно­му суспільстві, характер його відносин з державою, а також особливості відносин держави і особи.

Зокрема, святий апостол Павло в Посланні до римлян се-ред основних принципів християнства називає наслідуван­ня Божим заповідям, підвищення духовності, нелицемірну любов до інших, терпіння, ненависть до зла, примирення з усіма та підкорення своїй владі.

Новий Заповіт. Об'явлення Іоанна Богослова. — Гл. 17. — В. 1,2,4. Там само. - Гл. 18. - В. 2,3. Там само. - Гл. 19. — В. 2. Там само. — Гл. 21. — В. 2,3.

-51-

Нехай кожна людина, зазначає він, кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Павло закликає робити добро, щоб мати похвалу від влади, бо володар — Божий слуга, даний людині для добра. Причому коритися владі треба не через страх кари, а через сумління. Шанувати всіх, братство любити, коритися чи то цареві, як найвищому, чи то володарям, як від нього посла­ним для покарання злочинців та для похвали доброчинців. Бо така Божа воля, писав у Першому соборному посланні святий апостол Петро.

В основі права християнство того періоду вбачало прав­ду, справедливість, які йдуть від Бога. Правда відкривається людині у вигляді досконалого закону, закону свободи. Воля людини обмежується Божим Законом і має служити йому.

Але недостатньо знати закон, необхідно виконувати всі його приписи. «Бо не слухачі Закону справедливі перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть»¹. Причому підкорення закону має базуватися на його усвідомленні, а не під страхом покарання.

Протягом І—II століть християнські общини виникли по всій Римській імперії, змінився їх соціальний склад і сфор­мувався церковний апарат. Керівництво общинами почали здійснювати єпископи, пресвітери, диякони, які утворили відокремлену від мирян суспільну верству — духовенство.

Об'єднавшись, ці керівники общини створили вселенсь­ку церкву, запровадили церковні ритуали і перебрали на себе повноваження проповідувати і тлумачити Священне писання.

Зазначені заходи духовенства сприймалися не всіма хрис­тиянськими общинами, а інколи викликали спротив, що й спричинило формування опозиційних (єретичних) течій.

Зокрема з середини П ст. була відома перша єретична течія монтаністів, яка діяла в Малій Азії і продовжувала де­мократичні традиції раннього християнства. Приблизно у той самий час виникли секти гностиків, які поєднували по­ложення християнства з ученням про «логос» неоплатоніз­му і стоїцизму, сповідували ідею, що соціальна нерівність не відповідає божественному закону справедливості. Вважали, що людський закон так само не відповідає Божому закону, закріплює нерівність у суспільстві.

¹ Новий Заповіт. Послання Св. апостола Павла до римлян. — Гл. 2. — В. 13.

-52-

Пізніше, в IV ст. на Півночі Африки виникла течія агоніс-тиків, вільних селян і рабів, які, керуючись окремими по­ложеннями Священного писання, чинили насильницькі дії проти багатих. Ідеї відокремлення від держави, повернення до демократичних ідей раннього християнства проповіду­вали представники північноафриканського єретичного руху х ристиян-донатисгів.

Проте церква, здійснюючи активну протидію єретичим течіям, постійно стверджувала свою позицію і намагалася поширити вплив на загальносуспільні справи і особливо на політичну сферу.

Ці намагання обґрунтовувались «отцями церкви» в те­ологічних державно-правових вченнях. Одним з них був Іоанн Златоуст (345—407). Він робив спробу визначити межі впливу світської влади, підпорядкувати її церкві.

Виходячи з Новозаповітного принципу про те, що вся­ка влада — від Бога, він розмірковував, що Богом визначені лише загальні засади світської влади, а це не означає, що ко­жен князь призначається самим Богом. Князь не повинен втручатися в справи церкви, він повинен залишатись у ме­жах свого земного царства. Йому ввірені земні справи, тіла, а священику -- душі, небесне князівство вище ніж земне, тому цар повинен нахиляти голову під руку священика.

Однією з перших системних християнських державно-правових концепцій було вчення гіппонського єпископа Аврелія Августина (354—430).

Він проголошував, що всі соціальні й державні інститути, а також правові норми є наслідком гріховності людей. Бог наділив людину незалежною волею, і якщо вона користуєть­ся нею не за приписами Святого Письма, а відповідно до своїх інтересів, то стає схожою на диявола. Свобода ніби спонукає людину до скоєння гріха. З цього Августин робив висновок, що можливістю жити за законами Бога можуть скористатися лише окремі, обрані люди. Всі інші повинні страждати.

Гріховність земного життя, державно-правових порядків виявляється в пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення.

Тим часом земний порядок Августин називав «природ­ним», оскільки він є наслідком гріха і покарання Божого. Далі він зазначив, що цей порядок є тимчасовим і має існу-вати до другого пришестя Ісуса Христа, завдяки чому утвер-

-53-

диться «Царство Небесне». Але доки це відбудеться, люди повинні коритися природному порядку, усвідомити необ­хідність сумлінного виконання своїх обов'язків.