Централізованої держави та зміцнення

АБСОЛЮТИЗМУ (XIV- ПЕРША ПОЛОВИНА XVIII ст.)

Державно-правова думка будь-якої історичної доби формується під впливом домінуючого типу світогляду, світогляду мислителя та відображає в собі об'єктивні тенденції суспільного розвитку. Історична ситуація на Верхньому Поволжі в добу закладення підвалин Московського князівства сприяла зміцненню тут сильної централізованої влади. Абсолютна влада, започаткована князем Андрієм Боголюб-ським, остаточно утверджується у Московському князівстві з приходом татар. Зародки необмеженого самодержавства стали благодатним ґрунтом для укорінення в князівстві ординської моделі східного типу. Перші кроки в цьому напрямку зробив новгородський князь Олександр Невський, коли у ХШ ст. Московія стала полем битви двох цивілізацій. Якщо татари уособлювали собою Азію, то Лівонський орден у Прибалтиці - Європу. Невський зробив вибір на користь Азії. Всі свої сили він спрямував не проти татар, що саме розгромили Київську державу східних слов'ян, а проти експансії додану із заходу. Фактично своїми перемогами над шведськими і німецькими лицарями (1240 та 1242 рр.) він відстоював право Північно-Східної Русі на азійський шлях розвитку.

Після утворення Золотої орди Московія увійшла у партнерські стосунки із монголо-татарами і навіть стала важливою державною структурою нової імперії - «Руським Улусом». Московський князь Юрій І (1303-1325) оженився на дочці хана Золотої Орди Узбека, за що одержав ярлик на Велике князівство в колоніальній півночі під назвою «Руського Улуса». Саме цей князь стає намісником хана і збирачем податей. Ярлик на Велике князівство і збирання данини залишається як дідичний і перетворюється у могутній засіб збагачення і нарощування потужностей Москви.

Ще сильнішою княжа влада стає за Івана Калити, брата Юрія І. До нього сповна перейшли права державного діяча Золотої Орди. І він їх успішно використав, щоб прибрати до рук більшу частину колишніх руських, а тепер колоніальних татарських земель. Іван Калита уславився кривавими погромами повсталої проти татар Твері, за що і став головою Золотоординської адміністрації на Верхній Волзі. Іван Калита, маючи ханські ярлики на окремі землі, почав «збирання» земель московської держави, на яких остаточно закріпився золотоординський варіант деспотії східного типу.

Однак класична модель східної деспотії, що спирається на бюрократично-вшськовий служилий стан, сформувалась у Московії лише за Івана Грозного (XVI ст.), який віддав перевагу абсолютній владі перед ефективною ринковою економікою, створивши опричнину.

Військова та урядова криза початку XVII ст. стала прямим наслідком переходу до примусової кріпацької праці. Політична концепція «Москва - третій Рим», яка стала ідеологічним підґрунтям московської державності, започаткувала тенденцію до проголошення Московії, як єдиного у світі православного царства, якому властива якась вища історична світова місія, і обґрунтувала претензії Москви на ідеологічну зверхність над усіма православними народами і не тільки.

Особливості формування Московської та розвитку Російської держави як деспотії східного типу зумовили особливість розвитку державно-правової думки: самодержавство мислилось як неминуча і необхідна форма існування країни і народу,, а право - виключно як воля держави - монарша воля; ідея природної рівності людей, що є засадою природного права або не висувалась, а якщо й розглядалась, то визнавалась практично нездійсненною; найбільш гострим програмним державно-правовим питанням постала проблема кріпосного селянства, відданого державою в повну власність і владу поміщиків. Це питання об'єктивно не могло вирішуватись на користь кріпаків, бо опорою царської влади було служиле дворянство-кріпосники.

Характерною рисою державно-правової думки періоду утворення централізованої держави була її практична спрямованість. Панував теологічний світогляд, але середньовічна схоластика, притаманна Західній Європі цього періоду, на московському грунті не відігравала значної ролі.

У розвитку державно-правової думки періоду феодалізму в науковій літературі виокремлюють два етапи: 1-й етап ХІУ-ХУ ст., коли домінувала ідея укріплення Московського царства; 2-й етап - XVI - перша половина XVIII ст.- після звільнення від монголо-татарського панування і подолання феодальної роздробленості на порядку денному постала ідея самодержавної влади, що не визнавала будь-якої опозиції (боярської, церковної, народної). Обґрунтовувалась необхідність посилення необмеженої влади царя, який насаджуючи кріпацтво, проводив активну зовнішню політику укріплення незалежності і могутності Московського царства. Треба підкреслити, що в Московії не існувало дуалізму світської і духовної влад, характерного для Західної Європи. Феодальна православна церква в цілому служила зміцненню самодержавства. В пануючих у цей період теоріях був яскраво виражений полумістичний погляд на царську владу, як непорушну і надприродну.

Ідею централізованої монархії, самодержавної, необме-женоїзаконами влади царя, обґрунтовував у політичній програмі створення централізованої монархії дворянин Іван Пе-ресвєтов (XVI ст.). Він запропонував Івану IV Грозному так звані «Малу чолобитну» та «Велику чолобитну», у яких виклав свої проекти державних реформ, спрямованих на встановлення і зміцнення самодержавної влади, нейтралізацію опозиційного боярства та скасування намісництв.

Антибоярська спрямованість реформ Пересвєтова відображала інтереси дворянства, що формувалося і покладало свої надії на сильну царську владу. Він запропонував створити загальнодержавну казну, здійснити військову реформу — збільшити кількість вояків і запровадити новий порядок формування війська, з метою укріплення дисципліни та надійності військових формувань. Особливо Пересвєтов наголошував на необхідності скасування традиції комплектування війська із холопів. Він підкреслював, що холопи погані воїни, бо можуть переметнутися на бік ворога, якщо він запропонує їм більшу платню і свободу. Захищаючи інтереси поміщиків, Пересвєтов послідовно проводив ідею покріпачення селянства.

Найкращою формою правління Пересвєтов вважав необмежену монархію (самодержавство). Він підкреслював, що цар повинен рішуче розправлятися зі своїми противниками і викорінювати будь-якими засобами зло в державі (зло - все те, що загрожує самодержавству.- Авт.).

Вагому роль у зміцненні самодержавства Пересвєтов відводив закону, визнаючи законну діяльність всього державного механізму на чолі з центральною владою за основний принцип праведного правління. Пересвєтовська концепція правління ототожнювала закон із волею самодержця.

Пересвєтов послідовно проводив ідею енергійної зовнішньої політики, закликаючи царя до підкорення Казанського

ханства, яке, на його погляд, могло б стати підсумком територіального об'єднання держави, оскільки воно географічно знаходилось у центрі по відношенню до усієї території Московського царства.

В перехідний період між станово-представницькою та абсолютною монархіями в Росії політико-правова ідеологія розвивалася під впливом Просвітництва Західної Європи, особливо Франції. Першим серед ідеологів «освіченого абсолютизму» «в Московії був Самуїл Петровський-Сит-ніаноеич (Симеон Полоцький) (1629-1680). Він послідовно захищав ідею соціальної нерівності, вбачаючи в її наявності проекцію небесних порядків на землі і переконував, що всі люди мусять виконувати свій, визначений долею, земний обов'язок. Симеон, проводячи ідею «освіченої монархії», стверджував, що монарх у своїй діяльності повинен керуватися законом і підкорятися закону, що є запорукою міцної держави. На відміну від Посошкова Симеон Полоцький захищав ідею мирного співжиття Росії з іншими народами, особливо слов'янськими.

Прихильником ідей Симеона Полоцького був відомий дипломат при дворі Олексія Михайловича Афанасій Ор-дін-Нащокін (1605-1680), який у своїй політико-правовій концепції раціонально обґрунтовував ідею «освіченої монархії», як єдиної форми правління, здатної забезпечити «загальне благо» усім людям.

Вагому роль у політиці «освіченої монархії» він відводив розвитку приватної ініціативи і заохочення підприємливості. Ордін-Нащокін один із перших в історії російської політичної думки розробив ідею «меркантилізму»,1 що згодом набула поширення в Західній Європі. Будучи прихильником сильної влади монарха, він захищав думку, що розвиток економіки можливий тільки за умови збереження певної самостійності місцевих торгово-промислових центрів.

Зовнішньополітичні погляди Нащокіна зорієнтовані на мирні, добросусідські відносини з державами, особливо слов'янськими. Він переконував, що міць Московської держави залежить від добросусідських стосунків з цими державами, укладення з ними вигідних економічних і військових союзів.

За царювання Петра І (1672-1725) почала формуватися офіційна імперська ідеологія, закріплена в царських указах. Влада царя оголошувалась надзаконною та необмеженою. Одноосібний правитель у державі нікому не підзвітний,

1 Див.: Словник термінів, с. 219

своє правління здійснює відповідно до власної волі та державної необхідності. В державно-правовій думці обґрунтовувалась ідея самодержавства як неминучої і необхідної форми існування країни і народу, а право розглядалось як веління держави, виразник монаршої волі. Ідея природної рівності людей, що є основою природного права або не розглядалась, а якщо й розглядалась, то визнавалась практично нездійсненною. Найбільш політично гострим продовжувало залишатися питання щодо становища кріпосного селянства, відданого державою в повну власність і розпорядження поміщиків. Це питання взагалі не мало позитивних наслідків. Оскільки соціальною опорою царської влади виступало служиле дворянство, цар не міг позбавити його власності - кріпаків. Апологетами абсолютизму були політичний діяч, історик В. Татіщев та ревний прибічник реформ Петра І І. Посошков.

Василь Татіщев (1686-1750) офіцер, тривалий час перебував на дипломатичній службі, прихильник концепції природного права і договірної теорії походження держави. Татіщев стверджував, що людина народжується вільною — це її природний стан. Але як суспільна істота вона прагне до спілкування, а отже змушена підкорятися зовнішнім обмеженням, які накладають на неї суспільні відносини: це влада батька (обмеження за природою), відносини найму (обмеження за договором), рабство або невільництво (обмеження за примусом).

Татіщев розглядає державу як суспільну угоду між розумними людьми, які укладають її заради безпеки і взаємної вигоди. Згідно із його поглядами держава виникає об'єктивно в процесі еволюції історичних людських спільнот: спочатку люди укладають договір шлюбу, з цього договору випливає договір між батьками і дітьми, а потім - між панами і слугами. В подальшому сім'ї розрослись у общини, общини об'єднались у державу на чблі з монархом, влада якого уподібнена владі батька.

Мислитель стверджував, що будь-яка форма рабства суперечить природі людини, законам християнства та давнім звичаям. Кріпосне право - це результат насилля, а не договору. Власне у його запровадженні криються глибинні причини смут у державі. Однак, засуджуючи кріпосне право в теорії, Татіщев на практиці наводив низку доведень задля збереження кріпацтва, зауважуючи, що без опіки і керівництва освіченого і мудрого поміщика лінивий і неосвічений (темний) мужик загине. Натомість пропонував полегшити становище кріпаків.

Як прихильник теорії природного права Татіщев протиставляв природний і позитивний (громадянський) закони. Згідно із його світоглядом природні закони є спільними для всіх і визначають, що є правильним за природою, а що суперечить їй. Позитивні закони спираються на політичну мудрість і встановлюються з волі кожного народу. Вони визначають, що є корисним, а що зле, шкідливе для держави.

Татіщев нагадував про необхідність ретельної підготовки і вчасного оприлюднення позитивних законів «бо хто, не знаючи закону, вчинить злочин, той не може бути покараний цим законом». Водночас сформулював вимоги, яким мусить відповідати позитивний закон: закон мусить бути коротким і викладений зрозумілою для громадян мовою; не повинен містити погроз карою за невиконання закону; необхідно стежити за узгодженістю законів і законодавства; своєчасно широко оприлюднювати закони; зберігати давні звичаї, якщо вони не суперечать загальній користі.

Іван Посошков (1652-1726) як підприємець переймався проблемами економічного життя Росії, намагаючись створити проект політичного устрою держави, який би сприяв економічному розвитку і утвердженню становища купецтва. Результатом його роздумів стала адресована царю Петру «Книга про злиденність і багатство», в якій він порушив питання становища станів, організації економіки, правосуддя, освіти, військової справи. Головним змістом книги слугує ідея тотальної державної регламентації виробництва, праці, побуту задля примноження суспільного блага. Посошков був прибічником сильної централізованої абсолютної влади монарха, яка, на його думку, єдина здатна проводити тверду політику на шляху до всезагального блага і примирити суперечки між ворогуючими сторонами. Він послідовно проводив думку, що влада царя подібна владі Бога - є необмеженою і неподільною.

1. ПОЛІТИКО-ПРАВОВА ІДЕОЛОГІЯ РОСІЇ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII –ПЕРШОЇПОЛОВИНИXIXст.

У другій половині ХУШ ст. центральними проблемами державно-правової думки залишалися кріпосництво і самодержавство. Офіційна державно-правова ідеологія закріпилась самодержавною політикою Катерини П, яка запозичила окремі ідеї західно-європейського просвітництва і спробувала пристосувати їх до умов абсолютної монархії.

Виразниками ідей просвітництва в Росії стали представники передового дворянства та демократично-орієнтованої інтелігенції. Серед них заслуговує на увагу автор новітньої теорії держави і права, перший російський професор-юрист, доктор права Семен Десницький (1740-1789), виходець із міщан українського містечка Ніжина, що на Чернігівщині. Десницький створив раціональну теорію походження держави. Засадовими принципами його державно-правової концепції став утилітаризм (досягнення найбільшого блага для найбільшої кількості людей).

Розвиток суспільства, держави і права вчений узгодив із господарським побутом народів, способом добування ними засобів до життя. Згідно із його вченням держава і право виникають тоді, коли з'являється і остаточно формується поняття приватної власності, а стосунки між людьми регулюються законом. Десницький визнавав за людиною природні права на життя, здоров'я, честь, власність. Однак жодним словом не обмовився за скасування кріпосного права як такого, що суперечить природним правам людей.

У першій половині XIX ст. виникають ліберальні державно-правові ідеї і теорії, поява яких зумовлювалась розвитком капіталістичних відносин - мануфактури із застосуванням найманої праці, розвитком всіляких промислів, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, зростанням міського населення. Однак в умовах кріпосного права буржуазія була економічно і політично слабкою і шукала опори в самодержавстві. Ідеологи буржуазії захищали ідею компромісу та співіснування буржуазно-ліберальних інститутів влади з феодально-кріпосницькими порядками.

Дві течії - реакційно-дворянська, представником якої був російський історик дворянин, Михайло Щербатов (1733-1790) і ліберально-буржуазна, представником якої був уже згаданий С. Десницький - своєрідно поєдналися в державно-правових поглядах Михайла Сперанського (1772-1839) - радника царя Олександра І. Сперанський запропонував здійснити низку незначних буржуазно орієнтованих державних реформ, а пропозиції свої виклав у працях «Записки про основні закони», «Записки про устрій урядових і судових установ Росії».

Сперанський неухильно захищав ідею конституційної монархії, суттєво доповнивши теорію поділу влади, однак інтерпретуючи її по-своєму, намагався у^такий спосіб пристосувати до умов самодержавної Росії. Йдеться про те, що Сперанський чітко розмежував поняття «закон» і «нормативно-правовий акт», порушивши тим самим питання про підзаконність правотворчої діяльності виконавчого апарату держави. Законодавчу роль Сперанський відводив Думі, а створення нормативно-правових актів, виданих установами, закладами, регламентами - виконавчій владі на чолі з монархом. Цими актами визначалась діяльність адміністративних органів, порядок знімання податків, зовнішня політика держави. Законодавчу і виконавчу влади (згідно із термінологією самого Сперанського «судна») реформатор розглядав як прояв єдиної «державної влади». При цьому імператору відводилась роль «верховного законодавця», «верховного начала влади виконавчої», «верховного хранителя правосуддя».

Сперанський значну увагу зосереджував на проблемах запровадження принципу законності у діяльності державного апарату; упорядкуванні державного механізму імперії; кодифікації законів з дотриманням юридичної техніки. Стосовно кріпосного права, Сперанський розраховував, що самі кріпосники відмовляться від нього із-за непродуктивності кріпацької підневільної праці.

На схилі літ мислитель відмовився від* конституційної ідеї і вважав за єдино прийнятну для Росії форму держави необмежену владу самодержця.

Самодержавство, пояснював Сперанський,- це поєднання в особі князя (государя) у всій повноті «усіх стихій державного правління; необмеженість полягає в тому, що жодна інша влада як зовні, так і в самій імперії не може обмежити владу государя».

Радикальний напрямок державно-правової ідеології в Росії започаткували декабристи. Схиляючись до ідеї природного права, вони стверджували, що всі приписи позитивних законів мають відповідати природним законам. Стосовно ж майбутнього державного устрою в Росії погляди декабристів відрізнялися. Павло Пестель (1739-1826) був ідеологом республіканізму, а Микита Муравйов (1796-1834) - ідеологом обмеженої монархії.

Цікавою є думка Пестеля стосовно природних прав народів Російської імперії на політичну незалежність. Таке право він визнавав виключно за польським народом, а інші, зокрема й український, повинні, на його думку, складати єдиний російський народ. Для реалізації цієї ідеї автор пропонував законодавчо закріпити державною (панівною) мовою російську, скасувати всі назви народів і племен, які входили на той час до складу Росії, ввести однакові закони і єдину форму правління для всієї імперії. При цьому вважав за недопустиме впроваджувати федеративну форму устрою держави.

Муравйов, схиляючись до ідеї конституційної монархії, проголошував демократичні засади майбутньої держави, послідовно захищаючи принцип поділу властей на законодавчу, виконавчу і судову; ідею народного суверенітету - єдиним джерелом влади розглядав народ, який є вільним від Іфироди; пропонував запровадити суд присяжних; за основний принцип судочинства розглядав верховенство закону; вимагав дотримуватися законності під час притягнення до юридичної відповідальності, яке допускалось виключно у випадку порушення чинних норм права.

Важливу роль у розвитку російської суспільно-політичної думки 40-х років XIX ст. зіграла революційно-демократична ідеологія О. Герцена (1812-1870), М. Чернишевського (1828—1889), які виступили з гострою критикою природи буржуазного ладу, звернувшись до ідей утопічного соціалізму.

О. Герцен в низці своїх праць розробляв ідею «російського селянського соціалізму», намагаючись довести, що російський народ, на відміну від європейських народів, найближче перебуває на шляху до соціального устрою. На його думку, ядром соціалізму, зокрема в Росії, є селянська община з її патріархальним устроєм. Реалізацію ідеї «общинного соціалізму» О. Герцен пов'язував із філантропни-ми діями пануючого класу.

Утопічний соціалізм М. Чернишевського відрізнявся від «общинного соціалізму» О. Герцена. Реалізацію своїх ідей він пов'язував із класовою боротьбою селянства, з перемогою селянської революції.

Спільною ідеєю, що інтегрувала вчення О. Герцена і М. Чернишевського, була селянська воля «права на землю».

Державно-правові погляди О. Герцена розвивалися в площині договірної теорії держави, завдання якої мислитель вбачав у створенні умов для суспільної безпеки. Уявляючи собі соціалізм як суспільство без держави, О. Герцен водночас не вимагав негайної її ліквідації після перемоги селянського соціалізму. Розв'язуючи питання про можливі форми державної організації майбутнього суспільства, він різко критикував як російське самодержавство, так і буржуазну державу та право. Герцен писав, що абсолютизм, домагаючись тотального порядкування над суспільством, є гальмом для держави, тиск якого непомірно збільшується, загрожуючи врешті зруйнувати державну машину і власне призвести до загибелі Росію.

Значне місце в творчості О. Герцена посідає критика державного чиновницького апарату в умовах самодержавства. Яскраво змальовуючи картини морального зубожіння чиновників, він підкреслював, що їх розбещує заборона на гласність, перетворюючи на раболіпний, холопський клас Росії, доля якого цілком і повністю перебуває в руках самодержця. Царська адміністрація не має соціальної опори в народі, відірвана від нього і власне є ворожою йому, а селянин оточений суцільною несправедливістю: імператор переслідує його рекрутськими поборами, поміщик краде у нього працю, а чиновник - останню копійку.

Критикуючи буржуазну державу і право, Герцен, виступив як противник капіталізму і прихильник соціалістичних ідей. Визнаючи в цілому прогресивність переходу від феодалізму до капіталізму, він водночас підкреслював, що капіталізм несумісний із загальнонародним добробутом. «Праця з одного боку, капітал - з іншого, робота з одного боку, машина - з іншого, голод з одного боку, багнет - з іншого» - так характеризував Герцен капіталістичне суспільство,

На думку Герцена, у буржуазному суспільстві антигу-манний лад панує тому, що буржуазія зосередила у своїх руках багатства як духовні, так і матеріальні, підпорядкувавши собі церкву і школу, уряд і військо, перетворивши державу в криваву терористичну інституцію. Запорукою формування такої держави, на думку мислителя, є буржуазний парламентаризм. «Шляхом підкупу і погроз, інших засобів тиску на виборців,- писав Герцен,- буржуазія забезпечує догідливий їй склад парламенту, до складу якого представникам народу пробитися дуже важко, а виборче право є одним із засобів одурманення народних мас». Герцен довів, що буржуазія лише формально проголошує принцип рівності, не забезпечуючи його реальними гарантіями.

Намагаючись віднайти шлях утвердження єдності особи і суспільства, подолати відчуження влади від індивіда, Герцен висунув ідеал «соціальної республіки», протиставивши його «республіці політичній» (тобто буржуазній), однак розглядаючи останню як необхідний і закономірний етап на шляху до утвердження республіки соціальної. «Досвід політичних республік,- писав він,- неоднозначно переконує, що вони були республіками лише за назвою, що вони були лише словом, дізедегаіа (бажаним). Вони тільки представляли суверенітет народу, але не були його втіленням». Соціальна республіка, за Герценом,- це така суспільна організація співжиття, в якій реально здійснюється «справа народу».

Герцен розрізняє дві форми організації суспільства - монархію і соціальну республіку. При цьому важливо наголосити, що він відійшов від традиційного їх тлумачення як

форм правління (традиція ця започаткувалась ще в часи Арістотеля). Поняття монархія і республіка у вченні Герцена набули нового змісту, йдеться не про дві форми правління, а про дві принципово протилежні форми управління справами суспільства.

Згідно із вченням Герцена монархія від республіки, по-перше, відрізняється тим, що монархія базується на священному недоторканному авторитеті, знищення ж авторитету, це і є початок республіки. її першою умовою є вільні самобутні люди із незалежним розумом, по-друге, монархія заснована на дуалізмі уряду і народу, де інтереси уряду не збігаються з інтересами народу, напроти, у республіці народ сам є самодержцем, а його представники у владних органах не піднімаються над народом і не протистоять його інтересам. Згідно із поглядами Герцена, управління в республіці — це волосне правління, народна контора, канцелярія громадянських справ, регістратура народної волі, поліцейський порядок тощо; по-третє, монархія не може існувати без сильної централізації, напроти, республіка не потребує централізації, республіканська єдність забезпечується інтересом спільної вигоди і базується на спільних інтересах, спільному розвитку і правах тощо.

Важливими в аспекті права народу на своє самовизначення є ідеї Герцена про право націй на самостійне визначення своєї долі, включаючи право на створення власної держави. При цьому мислитель висловлював глибоке переконання, що народи, які населяють Росію, не захочуть відділитися від неї після революції, а увійдуть у добровільний взаємовигідний союз. «Якщо Росія..,- писав він,- дійсно створить... нову форму співжиття, я не думаю, щоб Україна захотіла відділитися від неї...».

У вченні М. Г. Чернишевського про державу і право значна роль відводиться проблемі їх виникнення, яку він намагався розв'язати в площині первісної історії.

На думку Чернишевського, в умовах племінної організації суспільства панувала общинна (читай суспільна) власність на землю, з повновластям членів племені та відсутності апарату управління. Він наголошував, що первісне «суспільство не знає окремого стану суддів: суд і розправа в первісному племені здійснюються усіма членами племені на загальних зборах... До військової справи однаково належні всі члени племені без будь-якої спеціалізації».

Далі Чернишевський вказує, що з переходом до землеробства виникає необхідність в особистій поземельній власності, яка поступово витісняє общинну. Врешті зміна форми власності приводить до виникнення держави. Дерзкава, за Чернишевським,- це форма організації управління, яка відрізняється від форми управління в умовах племінної організації суспільства. В державу, перш за все, об'єднується все корінне населення, яке в рівній мірі володіє общинною власністю. У цій якості воно протистоїть рабам і підкореним, які земельної власності не мають. Майнове ж розшарування серед корінного населення відбувається, на думку Чернишевського, тільки після того, як виникне держава, воно лише сприяє утвердженню нової форми управління, що утворилася.

Виникнення прав Чернишевський теж пояснює із класових протиріч, які виникають, на його думку, на основі приватновласницьких відносин, що склалися. Але розглядає цю проблему в аспекті відношення «людина - природа». За своєю натурою,- пише він,- людина прихильна і доброзичлива у спілкуванні з іншими; але себе кожний любить більш за все, прагнучи до задоволення власних потреб; кількість природних засобів для задоволення цих потреб обмежена; із цього виникає ворожнеча між людьми, яка руйнує природну доброзичливість і прихильність. Зіткнення інтересів зумовлює необхідність у встановленні із обопільної згоди правил, які врегульовують стосунки між людьми, у різних сферах їхньої діяльності. Це є характерним для кожного суспільства, яке прагне до утвердження правил державного устрою, стосунків між приватними особами тощо. Таким чином, виникають закони політичні, громадянські і кримінальні».

Чернишевський був прибічником ідеї демократичної республіки з розвинутим місцевим самоуправлінням, на чолі з виборним «народним старостою». Демократію ж поєднував з ідеєю федералізму, розглядаючи демократичну державу як союз республік, з сильною загальнодержавною централізованою владою, здатною регулювати відносини між суб'єктами федерації і виступати від імені всієї держави.

Застосовуючи сучасну наукову термінологію, можна стверджувати, що захищаючи ідею федерації (звичайно, маючи на увазі Росію.- Авт.), Чернишевський пропонував створити не союз держав, а союзну державу, ідея якої криє в собі загрозу тоталітаризму.

1. КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВИ1ПРАВА В РОСІЇ В АРУПЙ ПОЛОВИНІ ХІХ-ХХст.

Особливістю державно-правової думки Росії другої половини ХІХ-ХХ ст. є набуття нею професійного характеру. 0. Куніцин, В. Соловйов, Б. Чичерін, М. Коркунов, П. Нов-городцев започаткували підходи до з'ясування філософської сутності права, розглядаючи його як частину моральної філософії, та розпочали активне обговорення ідеї правової держави. Наприклад, Олександр Куніцин (1783-1840) у книзі «Право природи» розмежовував природне право і позитивний закон. Згідно із його вченням природне право випливає із природи людського розуму, а основою позитивних законів є свавілля законодавців. Куніцин послідовно проводив думку, що запорукою створення досконалих і справедливих позитивних законів є пізнання сутності природного права. Природне право мислитель поділяв на «право чисте» (ідея права) - природні права, що належать людині і «право прикладне», яке полягає в пристосуванні «чистого права» до людських стосунків.

Правова концепція Володимира Соловйова (1853-1900) тісно пов'язана з його вченням про моральність. Право мислитель тлумачить двояко: з одного боку він наголошує, що право - це свобода обумовлена рівністю (формальне тлумачення права). Така свобода розглядається як природна сутність людини, а рівність - як форма свободи. З іншого боку - право, як визначений мінімум моральності. Тут принципом права є справедливість, яка полягає в забезпеченні свободи.

Треба зауважити, що свободу Соловйов визнає не за окремим індивідом, а за суспільством в цілому, оскільки був переконаний, що існування суспільства залежить не від досконалості окремих індивідів, а від безпеки загалу (на думку мислителя особиста свобода не повинна суперечити умовам життя в суспільстві). Гарантом суспільної безпеки, вказував Соловйов, є виключно юридичні закони, що мають характер примусу, для тих, хто чинить протиправні дії.

Соловйов розглядав право і в філософському розумінні, підкреслюючи, що право виникає там, де стикаються особистий інтерес і загальне благо, певним чином урівнюючи інтереси особистої свободи й загального блага. За Соловйовим, у філософському розумінні природне право - це право в ідеї. За умови реалізації ідеї воно стає позитивним правом. Основою людського буття є свобода, тоді як формою свободи є рівність (йдеться про формальну рівність

усіх перед законом). У поєднанні свобода і право становлять суспільство як «правомірний порядок».

Борис Чичерін (1828-1904) - відомий історик і юрист, автор п'ятитомного видання «Історія політичних вчень», а також низки фундаментальних робіт у галузі державознавства і філософії права. В тлумаченні сутності права Чичерін відштовхувався від фундаментального поняття «свобода волі» як реальної належності суб'єкта. Він підкреслював, що духовна природа людини постійно прагне свободи, але суспільство обмежує свободу. Обмеження свободи виражається в законі. Зовнішня свобода людини, межі якої визначаються загальним законом і є правом. Цю дефініцію вчений пояснював так: сутність права виявляється у свободі як індивідне і апріорно-метафізичне началЬ. Оскільки закон визначає права і обов'язки (тобто свободу в певних межах), а отже і відносини, що випливають із цих прав і обов'язків, то ці межі якраз і є основною підвалиною права як ідеї, як норми свободи. Таким чином, право (закон) у Чичеріна - це розвиток ідеї свободи. Свобода виявляється в праві - це зовнішній бік свободи, і в моральності — це її внутрішня суть.

Держава в Чичеріна - це союз народу, який об'єднується на підставі закону в єдине юридичне ціле задля загального блага (приватне благо - мета не держави, а громадянського суспільства.- Авт.) під управлінням верховної влади. За Чичеріним, держава покликана забезпечити умови безпеки і здійснення морального порядку в суспільстві. Вона ж визначає та захищає права і свободи, а не природні права.

Сферою природного права на відміну від позитивного, на думку Чичеріна, є правда і справедливість. В юридичному розумінні природне право - це система загальних юридичних норм, які випливають із людського розуму і слугують мірилом і керівництвом до дії для позитивного законодавства.

Про абсолютну метафізичну цінність права і держави говорив російський релігійний філософ і психолог Семен Франк (1877-1950). У книзі «Духовні засади суспільства» мислитель використовує поняття «всеєдність» для дослідження життя суспільства і доводить, що в середовищі соціальних спільнот у певній мірі відображається їхній зв'язок з Богом.

Своєю працею Франк намагався спростувати засади лібералізму, які, на його погляд, неадекватно трактували закон і право, що й привело до перемоги більшовицької революції. Він доводив, що революція виникла як наслідок бездуховності консервативної і ліберальної опозиції. Захищаючи буржуазну державу, консерватори, стверджував Франк, відмовилися від релігії; водночас ліберали, віддаючи перевагу технічним знанням і практичному досвіду, ігнорували те, що держава і закон мають абсолютну метафізичну цінність (читай держава і закон як мета.- Авт.). Мислитель стверджував, що свобода і право повинні служити абсолютним цінностям добра і справедливості. Йдеться про спробу Франка примирити ідеї особистої свободи і релігійно-державної «всеєдності».

Проблему співвідношення природного і позитивного права порушив відомий російський філософ Сергій Булгаков (1871-1944). Свої правові погляди він виклав у статті «Про соціальний ідеал». Філософ стверджував, що існує природна рівність людей всупереч їх емпіричній (досвідній) нерівності, існує й гідність особистості всупереч приниженому її становищу. За Булгаковим природна рівність людей належить до сфери природного права. Природне право - це належні ідеальні й абсолютні норми, які відсутні в реальній дійсності, але які є критерієм права позитивного. Філософ сформулював кілька морально-правових аксіом, які є підмурком природного права, а осередком - ідея рівності. По-перше, люди рівні між собою як моральні індивіди; по-друге, урівнює людей людська гідність; по-третє, людина для суспільства є абсолютною цінністю; по-четверте, особистість самодостатня і становить собою мікрокосм.

Ідея рівності у Булгакова з необхідністю вбирає в себе ідею свободи, як норму людських відносин і ідеал суспільного устрою. Свобода, обумовлена рівністю, є правом. У цій дефініції права мислитель поєднав індивідуалістичні засади з суспільними засадами рівності й фактично прийшов до висновку, що право - це синтез свободи і рівності.

Цікавими є погляди відомого юриста і філософа Івана Ільїна (1883-1954) на правову і тоталітарну держави. Згідно із його вченням змістом правової держави є визнання духовної, свободної, правоздатної людської особистості як самодостатньої величини. Домінуючою в правовій державі є лояльна правосвідомість. Сутність тоталітаризму залежить не стільки від форми правління, скільки від тотального обсягу управління. Засадою режиму є не закон, а партійні вказівки, розпорядження та інструкції, а державні органи - лише зовнішньою оболонкою партійної диктатури. І. Ільїн наголошував, що громадяни в умовах тоталітарного режиму є виключно об'єктами розпоряджень і суб'єктами обов'язків. Правосвідомість у них замінена психічними механізмами голоду, страху, мук і принижень. Звідси філософ робить висновок, що тоталітарний режим не є ані правовим, ані державним. Формою такої організації є тотальна рабовласницька диктатура.1

У роботі «Про монархію і республіку» Іван Ільїн висунув проблему державного устрою Росії, наголошуючи, що ідеальною формою правління у цій країні може бути одноосібне правління монарха. Він підкреслював, що в Росії можливі дві форми - або єдиновладдя, або анархія (хаос). Відповідно історичній закономірності ця країна не здатна запровадити республіканський устрій. Буття Росії вимагає єдиновладдя - або релігійного і національного єдиновладдя честі, вірності і служіння, тобто монархії; або ж єдиновладдя безбожного, безсовісного, безчесного, більше того - антинаціонального й інтернаціонального, тобто тиранії.

Альтернативою теорії природного права на початку XX ст. у Росії виступає теорія права яскравого представника етатичного позитивізму Г. Ф. Шершеневича.

Правова теорія Шершеневича з'явилась напередодні Першої світової війни, в добу чергової смути в Росії. Несправедливість, жорстокість, невдоволення мас, свавілля уряду, який жорстоко придушив революцію 1905 р.- все це знівелювало образ автономної моральнісної особистості, про яку говорилося в ідеалістичних теоріях природного права. Реальна дійсність свідчила, що настала доба насилля, руйнувань. Натомість у правовій науці актуалізувався етатичний позитивізм з його праворозумінням, заснованим на ідеях авторитаризму і державного примусу (докладніше про етатичний позитивізм див. у розділі «Державно-правові вчення Західної Європи другої половини ХІХ-ХХ ст.»).

Шершеневич послідовно проводив думку, що право є функцією держави, а тому логічно не мислиме поза державою і не передує державі. Право тримається на авторитеті держави і, перш за все, виражає інтереси можновладців. Власне ці інтереси і є джерелом права. Отже, право -це інститут насилля, який влада використовує у власних інтересах.