Монашкина гора

Там, де закінчується вулиця Низова міста Підгороднього, починається Монашкина гора. Сама назва цієї місцевості говорить про те, що, мовляв, жила тут колись якась монашка, від чого й пішла назва гори. Можливо, й так. Бо селилися жителі переважно в низинній місцині. А тільки людина, гнана самотністю, могла оселитися на узвишші чи біля підніжжя гори.

Але існує і така версія. Протягом багатьох століть на вершині гори знаходилося старовинне сарматське кладовище, яке було по-варварському зруйноване археологічною експедицією Дніпропетровського держуніверситету влітку 1972 року. Експедиція залишила після себе людські кістки, насипані горби землі, на яких згодом розрослися бур’яни, та глибокі поховальні ями, куди тепер жителі прилеглих вулиць звозять різний непотріб. Кладовище це налічувало близько тридцяти могил, що були розташовані групами, утворюючи немовби півколо. А осторонь, на досить значній відстані від поховального комплексу, на самому краю Обриви, що стрімовисно опускається до самої Кільчені, самотньо стояла найвища з цих могил, прозвана в народі Монашкою.

Чому Монашка? Відповісти не так просто. Можливо, тому, що стояла осторонь від усього. Ця могила теж була зруйнована і зсунута бульдозером з високого схилу, та так, що тепер вже й сліду не залишилося від того місця, де вона стояла.

Сарматський некрополь займав досить значну територію земельних угідь радгоспу «Нижньодніпровський», яка колись засівалась і давала врожай. Але «науковими» пошуками держуніверситету була спаплюжена і стала непридатною для подальшого хліборобства.

Сармати – це племена іракомовної групи, що вже на початку 6-го століття до нашої ери займали територію від Кавказьких гір до Дону. А в середині 3-го століття до нашої ери вторглися і в придніпровські степи, витіснивши звідти скіфів, і протягом століть були повновладними господарями цих безмежних просторів.

Геродот згадує їх під іменем савроматів, що в перекладі означає «підперезаний мечем». Дивуючись їх войовничості, де жінки нарівні з чоловіками вправно володіли зброєю та верховою їздою, він наводить легенду про те, що це незвичайне плем’я виникло наслідок шлюбу скіфів з «амазонками», що начебто жили в колхідській долині на Кавказі.

Далекий відгомін сарматів вчені вбачають в осетинах. Та це лише частка того народу, що жив у давнину. Основна ж маса його влилася в потік великого переселення народів, що відбувався в 2-5-му століттях нашої ери. І розтанула в ньому, зміцнивши нові народи, що вийшли на світову арену.

Ще одна могила, на Монашкиній горі, тільки не справжня, стояла з правого боку яру, прозваного в народі Проваллям. Цей яр, як і його численні відгалуження, був густо зарослий різними деревами, від чого там завжди панувала напівтемінь. На самому низу струменіла вода, пробиваючись з підземного джерела. В тій могилі нічого не знайшли, бо, як виявилося, це був сторожовий насип запорожців, сполучений з Партизанською горою, на якій теж був спостережний пункт. А шкода, що цю могилу знищили: вона б ще послужила людям, хоча б як наочний посібник до минулого нашого народу…

Леонід Сідак. Монашкина гора //

Дніпровська зоря. – 1982. – 2 липня.