Глобалізація міжнародного туризму. 6 page

Дерик торії.

Рекомендована літератур»:

1. Федорченко В.К., Дьорова Т.А. Історія туризму в Україні. - К.: Вища школа, 2002.

-С. 23-35, 39-45.

2. Федорченко В.К., Костюкова О.М., Дворова ТА., Олексієнко М.М. Історія
екскурсійної справи 9 Україні: Кавч. посібник, - К.: Кондор. - С 7-37.

ТУРИСТИЧНО-ЕКСКУРСІЙНА ГАЛУЗЬ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В ПЕРІОД МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ

Передумови розвитку мандрівництва на території західних земель України, що входили до складу Австро-Угорської імперії та Польщі.

Українське мандрівництво на Галичині бере початок у першій половині XVIII ст, спираючись на досвід європейського та світового туризму. Цьому сприяла модернізація австро-угорським урядом своїх політичного та економічного устрою. Також певною мірою цьому сприяла ліквідація кріпацтва у 1848 р., то надало можливість культурно-націокального розвитку, хоча не надто вплинуло на економічний розвиток регіону.

У друг. пол. XIX ст. на території імперії було створено густу мережу залізниць. В економіку імперії вкладались суттєві інвестиції, налагоджувалась торгівельна мережа, освоювались та створювались нові маршрути для перевезення

товарів і людей.

В певній мірі це сприяло підвищенню витрат на подорожі та підвищення їх комфортності, метою яких було задоволення пізнавальних інтересів, бажання

відвідати центри науки та мистецтв, віденські та будапештські привабливі місця (музеї, театри, ізесторани тощо) або навпаки, здійснити романтичні подорожі до мальовничих рідконаселених місцевостей у Карпатах та Балканах.

Розвивалась картографічна справа. Видавництво "Фрейтаг і Берндт" (Відень) створювало карти на топографічній основі, в яких яскравим кольором вдруковувались зображення туристичних маршрутів (пішохідних і кінськими екіпажами). Карти мали відповідно оформлену обкладинку, а також текст і рекламу (туристичну та маркетингово- картографічну).

Населення Галичини міно вплив на розвиток мандрівництва в світі. Розвиток залізниць і Західній Україні нризвів до збіднішія значної верстви населення міста, що займалось торгівельними операціями, а через масовий і дешевий привіз товарів вже не мало засобів для заробітку. Багатодітні селянські родини роздрібнювали свої наділи, що також приводило до збіднення. З 1895 р. в Галичині починають діяти агенти італійських пароплавних компаній, що інколи не чесним шляхом заманювали галичан до Італії, обіцяючи відвезти до Північної та Південної Америки. Частина таких обіцянок виконувалась, а тому сформувалась чітка еміграційна тенденція галичан на Захід. Всього виїхало до 350 тис. осіб.

У другій половині XIX ст. збільшення мобільності населення та зростання міст підвищили попит на готельні послуги не лише в Західній Європі, але й у східній частині імперії Габсбургів. Наприкінці XIX ст. практично в кожному галицькому містечку вже: були готелі. Серед них траплялися й великі заклади, але більшість готелів були дуже малими. У 5902 р. загалом у Галичині (тобто у Східній та Західній Галичині) було 935 готелів, в яких працювало близько 2,9 тис. осіб, тобто в середньому припадало приблизно три особи на один заюіад. Готелі, у яких працювало більше 6 людей, складали 9 % від загальної кількості, а заклади з кількістю працюючих більше 20 - лише 0,5 %.

Переважна більшість приміщень маїа дуже скромні інтер'єри, низький рівень комфортності. Але навіть у маленьких та дешевих готелях були один-два відносно комфортабельних покої дня вимогливих заможних мандрівників.

Дуже багато готелів було на межі XIX і XX ст. у Львові - 48 (у Кракові тоді налічувалося 18 готелів, у Варшаві - 32).

Серед невеликих закладів переважали дуже скромні, розраховані на комерційних агентів, людей середнього статку, які приїжджали до міста у різноманітних справах. Кімнати здавалися не лише одномісні, деякі клієнти винаймали лише ліжко в багатомісному номері. Водопроводу та каналізації в таких закладах нг було, "зручності" розташовувалися на дворі.

Деякі маленькі готелі були, фактично, прихованими будинками розпусти, в них клієнти наймали кімнати погодинно.

Але серед маленьких готелів траплялися й.дуже солідні, дорогі, з розкішними меблями, вишуканим інтер'єром, вишколеною обслугою.

Великі престижні готелі Львова кінця XIX • початку XX ст. мали власні лазні, Душі, каналізацію, в таких закладах працювагга ресторани та кав'ярні. У холах та

вздовж сходів висіли картини, на підлозі лежали килими. Ціни» таких готелях

були доступними небагатьом.

Найбільш відомі такі готелі Львова часів австро-угорського панування: - готель "Жорж"; у 1796 р. було побудовано готель "І)е La Rus", в якому, серед інших подорожуючих, зупинявся кілька разів відомий письменник Оноре де Бальзак; пізніше готель став називатися "Готелем Жоржа" за іменем його засновника, Жоржа Гоффмака; у 1894 р. "Жорж" у цьому будинку закрився, і в 1901 р. знову відкрився на іншому місці;

Цей готель рекламувався у львівських газетах початку XX ст.: "Всім, хто прибуває до Львова, рекомендуємо першорядний люксусовий готель "Жорж". Вік має 93 покої, з яких 32 - це апартаменти з лазничками, впорядкованими на найсучаснішому рівні. Всі номери з водою холодною і гарячою, центральним опалюванням, телефоном і світлосигналами. Ціни кімнат цілком приступні: покій одноліжковий від 6 зол. на добу, покій дволіжковий - від 12 зол. Ціна покою з ванною - 13 зол., дволіжкового з ванною - 24 зол. У готелі е першорядний ресторан і вишукана каваркя, в мармуровій заггі щовечора концерт сальошюї

оркестри".

- "Англійський готель"; готельний заклад під назвою "Англійський", на 100

номери, відкрив у Львові в 1840 р. підприємець із чеського міста Брно; у 1888 р. будівлю готелю розібрали, і заклад перемістився на нові місце, в будинок Xs 21 по

вул. Карла Людвіка;

- "Гранд"; відкрився у 1893 р. по вул. Карла Людвіка, 13, містив 48 номерів і
ресторан; інтер'єри у стилі необароко; один за найрозкішніших готелів Львова;

- "Народна Гостинниця"; заснована видатним культурним діячем,
архітектором Василем Нагірним, який у своїх спогадах так написав про це: "У
1899 р. засновано за моєю ініціативою товариство з обмеженою порукою під
фірмою "Народна Гостинниця". Цим товариством задумав я осягнути таку ціль:
1)дати нашій молоді спромогу вивчитися готельного промислу, каварняного і
шинкарського; 2) створити інституцію, що дбала б за ширених замилування до
ведення готельного промислу, шинкарського і каварняного..."; ппель, кав'ярню і
ресторан відкрили у 1906р; інтер'єр у народному стилі; в "Народній Гостинніші"
гуртувалася українська інтелігенція; тут. у ресторані та кав'ярні, регулярно
декламували свої твори молоді українські письменники. Серед льтавських готелів
виділялися також: "Європейський" (один з найстаріших у Львові, відкритий ще У
1804 p.), "Краківський", "Французький", "Центральний".

За зразком західноєвропейських країн у Галичині створювалася також т. зв-пансіонати — мебльовані кімнати, в яких, як правило, жили протягом тривалого¹ часу. Зазвичай пансіонат був меншим за готель і відрізнявся затишною, сімейною атмосферою. Кімнати для сну були окремими, але їдальня та салон - спільні. Деяк¹ пансіонати були дуже солідними, престижними закладами, господарі ретельно відбирали нових клієнтів, щоб не відлякати старих постояльців. До таких заклад* можна було потрапити лише за рекомендацією.

Незаможнкм людям, які подорожували Галичиною, ставали в нагоді корчми. На початку XX ст. її Галичині сучасники нараховували більше 20 тис. корчем. Основною масою клієнтів більшості таких закладів були місцеві мешканці, а не подорожуючі, але ними часто користувалися й подорожуючі. Корчми була дуже зручним закладом розміщення і харчування для незаможних мандрівників, тому що їжа тут пропонувалагя за низькими цінами (щоправда, асортимент у переважній більшості корчем був вкрай обмежений), а нічліг надавався клієнтам корчми безкоштовно.

Будівлі корчем були, здебільшого, дерев'яні чи глинобитні, на зиму їх для утеплення обкладаіи снопами. Дахи будували солом'яні.

Напередодні Першої світової війни корчми як заклади розміщення і харчування для псдарожуючих стани втрачати популярність, поступилися більш сучасним закладам - готелям і заїздам.

Діяльність "Руської Трійці" в напрямку розвитку краєзмвчо-туристичної діяльності. Національно-культурне відродження в Україні, зокрема на західноукраїнських землях, що спостерігалося впродовж XIX ст. і супроводжувалось зростанням інтересу освіченої частини населення до мови свого народу, його історії, культурної спадщини тощо, сприяло появі туризму як форми та способу пізнішня свого краю. На той час набули значного поширення мандрівки та подорожі. Активно їх здійснювали українські студенти в Галичині. Насамперед це були молоді люди, які відчули потребу в поглибленому вивченні джерел національної самобутності, народних звичаїв, фольклору, культурної спадщини.

Під впливам мандрівного вчителя А. Чарноцького, який був дослідником слов'янської старовини, члени "Руської трійці" М. Щашкевич, 1. Вагилевич та ■ Я. Головацький першими порушили питання про організацію народознавчих мандрівок і самі багато мандрували.

У 1832 р. Яків Головацький, ще за часів навчання у Львівському університеті, разом з Іваном Вагилевичем здійснив подорож до села Дзиків Тарно-бжеського повіту (нині Республіка Польща) на запрошення графа Яна Тарновського. В його бібліотеці вони досліджували слов'янські й українські рукописи та грамоти.

Влітку 1834 р. Я. Головацький здійснив подорож пішки зі Львова через Миколаїв, Стрий та інші міста Прикарпаття й Буковини, звідки повернувся кіньми через Чортків, Еучач, Монастириську до Львова. Восени того самого року подався пилки через Городок, Перемишль і Дуклю до Кошицької академії. З Кошице ходив До Пешту, де навчався в університеті, а звідти - до Ужгорода. Повернувся Я. Головацький додому в 18.35 p., подолавши Карпатські гори, через Маняву, де "ідвідав руїни монастиря, закритого австрійською владою в 1785 р.

Після закінчення Львівської духовної семінарії у 1840 р. Я. Головацький

ЗДШснив ще одну мандрівку, на цей раз - з Коломиї через Чорногори на Українське

^арпаття та у північно-східну Угорщину. Були й інші, менш тривалі мандрівки.

*Д час кожної з них Я. Головацький вивчав рійний край, пам'ятки історії та

^емиості, побут населення, збирав етнографічні та фольклорні матеріали, що

стали основою його численних публікацій. У своїх спогадах вчений писни: "Треба нам іти між народ, досліджувати на місці, збирати з його уст пісні, записувати його перекази. Словом, нам, філософам, треба іти в народ і учктися в юлго мудрості". Мандрівки дослідника дали великий поштовх для подальших народознавчих подорожей. Це були перші кроки у розвитку пізнавального туризму.

Краєзнавчу діяльність Якова Головацького описав Іван Крип'якевия у статті "Мандрівки Якова Головацького в 1832-1840 pp.".

Пристрасним мандрівником був також Іван Вагипеечн (1811-1866), один з найбільших авторитетів у галузі дослідження української історії, зокрема давніх її часів. У роки перебування у Львівському університеті (1830-1837) І. Вагилевич здійснює ряд подорожей краєм, збирає фольклор та етнографічні матеріали, відвідує історичні пам'ятки, проводить археологічні дослідження. Він щороку по кілька разів мандрував у Карпати. На основі зібраних матеріалів вивчав життя автохтонних корінних мешканців Українських Карпат - бойків, гуцулів і лемків. У нарисі (1843 р.) про т. зв. берди, або скелі, біля Урича., що за кілька кілометрів від Дрогобича, описує ландшафт Урича та широкі обрії, які відкриваються з висоти його скель, створюють ілюзію мандрів по Бойківщині та прилеглому до неї Прикарпаттю. В даних дослідженнях історико-археолсгічного плану вчений систематизував зібрані ним легенди та перекази про час заснування тих чи інших споруд тощо. Таким чином І. Вагілевича можна вважати основоположником

етнографічного туризму в Україні.

Таким чином, завдяки членам "Руської трійці", які розгорнули цілеспрямовану роботу щодо вивчення регіону, використовуючи з цією метою мандрівки і першими порушили питання про організацію народознавчих

мандрівок.

Діяльність провідних громадських діячів Західної України в галузі

туризму. Діяльність галицьких просвітителів національного відродження послужила поштовхом для наступних поколінь краєзнавців. Вагомий внесок у розвиток туристично-кркєзнавчого руху зробив "історик і педагог, редактор і видатний громадський діяч Мирон І.чьницький". Цінний матеріал про побут, звичаї гуцулів, природу гуцульського краю містить його нарис "З Карпат коломийських". Першу комбіновану мандрівку за межі краю, він з групою товаришів здійснив у 1844 р. Угорщиною. За її результатами були написані нариси "Записки руського мандрівника", "Ображк з світ альпійського", Образки з Угорщини", "З різних країв і народів"," Море і його чудеса" та ін.

Інший знаний галицький діячі Микола Устиянович в оповіданні "Ніч на Боржаві" (1852 р.) описав карпатську природу під час подорожі 1.841 р. із Славського через Закарпаття в Угорщину [4, с. 34].

До краєзнавчих дослідників Галичини слід віднести Івана Гавришкееича, який у студентські роки (1843-1851) разом з товаришами на возак здійснили багатоденні ^тт:''^:''^тп- цих мандрівок полягає «тому, що 1. Гавриішмвич "відкрив'

п».

який був опублікований в 1863 р. в Галичанин. А тому кого можна вважати піонером на нині картографії.

Постійно здійснював подорожі краєм Омелян Партацький (1840-1895). Про свою подорож у Карпати в 1873 р. разом з українськими мандрівниками 3. Паславським, Д. Танячкевичем, 1. Мандичевським, Ю. Целееичем, Н. Вахнянином він розповів на сторінках свого часопису "Газепа шкільна". У 1878 р. він звергається до краян, мешканців Львова з пропозицією розширити місця для прогулянок, прокласти нові маршрути відпочинку, зайнятися вивченням рідного краю, наслідуючи в цьому відношенні досвід жителів таких європейських міст, як Краків, Відень, де для відпочинку широко використовують околиці.

Зібраний на той час археологічний і краєзнавчо-етнографічний матеріал, узагальнений О. Партацьким, став основою серії науково-популярних статей "Образи Руси Галицької". Сюди слід віднести також рукописи "Подорожньо-етнографічних записок" (1887) та етнографічний опис "З життя волинського люду" (60-70-ті pp. XIX ст.).

В нарисах "Образ Ноді.мя" та "Руїни стародавніх замків на Поділлі" містять майстерні замальовки подільської рівнини, розкиданих по ній сіл, описують плодючість земель, степ, його фауну та флору, а також картини Поділля понад берегами річок.

О ІІартицький розробив також маршрут для подорожі в околицях Львова: Рава-Руська - Домажир - Страдч - Шкло - Верещиця - Крехізський монастир -Глинськє - Завалів. Про найважливіші пам'ятній і події він розповідав у нарисах: "Страдецька печера", "Жерло Парашка", "Могила Остапова". "Камінь Святого Петра", 'Крехівський монастир". Історико-археологічні дослідження пам'яток автор допсвнював зібраними у навколишніх селах легендами та переказами.

Значну частину свого життя присвятив подорожам письменник Іван Нечуй-Левицький (1838-1918). Перебуваючи у 1866-1878 pp. на педагогічній роботі в містах Каліш і Седлець (нині Республіка Польща) та Кишиневі (до 1885 р.), він бував у Варшаві, об'їхав значну частину польської території та Молдавії; крім українського Поділля, добре знав Волинь. У львівському часописі "Правда" у 1872 р. з'явився перший його подорожній нарис "Мандрівка на українське Підлісся". У 1884 р. І. Нечуй-Левицький їде до Шавника, курортного містечка на крайньому заході Лемківщини. Враження від иієї подорожі лягли в основу нарису, який було надруковано у львівській газеті "Діло" і який потім вийшов окремим виданням. Найбільшою заслугою І Нечуй-Левицького як вченого-краєзнавця є ^аргументонане доведенім незаперечного зв'язку Лемківщини з історією та Культурою Наддніпрянської України. Цим твердженням він доводив існування окремого етнічно єдиного народу в межах всієї території України, що в той час Можна було прирівняти до подвигу.

Ознайомившись з пам'ятками культури, мовою та побутом лемків, а також з Давніми хргстами та церквами, з рукописним Євангелієм 1542 p., проаналізувавши

особливості лемківського одягу. І. Нечуй-Левицький робить писноаок про зв'язок Лемківщини з історією та культурою Наддніпрянської України.

Великий внесок у розвиток мандрівництва зробили Антін ііетрушееич ^ професор Іван Шартевт, які не тільки досліджували свій край, але і організовували цілу низку краєзнавчих історико-археологічвих виставок, щ₀ перетворилися у перші українські музеї у Львові - 1870 р., у Народному дощі (1873) та Ставропігійському інституті (1875). Доречно констатувати той факт, щ₀ І. Шараневич у 1882 р. при допомозі комісії охорони пам'яток сировини, почав розкопки Галича. А у 1886 р. він у Народному домі створює археологічно-бібліографічну виставку та музей гаіицько-української старовини, який був розміщений в Ставропігійському інституті.

7 липня 1887 р. у Тернополі з їх ініціативи відбулись етнографічна виставка, де експонувалися речі з Гуцульщини, Покуття та Поділля. Під час виставки вперше було зроблено фотографії та пам'ятний альбом.

У 1880 р. Генріх Гоффбауер і Костянтин Сівацький обладнали та промаркували першу туристську стежку в Українських Карпатах.

Одним із учасників багатьох мандрівок по Гуцульщині був історик, засновник і редактор видань "Дзвінок", "Учитель", співредактор "Зорі", "Діла", "Руської читанки" професор В. Шухевич. Зазначимо, що він видав п'ятитомник "Гуцульщина", який мав велике значення для розвитку туризму та краєзнавства. За заслуги перед наукою його було обрано членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), членом етнографічної комісії австрійського товариства народознавців та членом етнографічного товариства Чехослове.ччинм.

У 1894 р. з'явилась перша в Галичині україномовна праця "Опис географічно-статистичний повіта Камянецького" Якова Миколаєеича. Комплексний географічний підхід при її укладанні справив вплив на методологію подальших наукових досліджень краєзнавчого характеру.

У розвитку туризму і краєзнавства у Галичині чималу роль відіграв Володимир Гнатюк - секретар НТШ у Львові, секретар етнографічної комісії НТШ та редактор багатьох видань. Він написав понад 300 праць та краєзшівчих розвідок. В. Гнатюк тісно підтримував зв'язки з багатьма краєзнавцями Галичини. У 1902 р. він із І. Франком звернулися до краян із проханням збирати предмети старовини, пам'ятки мистецтва та передавати їх для музею при НТШ, заснованого 1895 р. Крім того, зібрані матеріали передавалися і до Львівського музею, який був заснований товариством "Просвіта" у 1886 р. Виставки проводились також у Стрию а 1909 р. та Виставка домашнього промислу в Коломиї.

Почався також етап українського музейництва, що розвішався ча громадських засадах у двох напрямках: створення їх при масових інституціях та самостійних музейницьких організацій. Початок цій справі поклало товариство "Просвіта".

У 1905 р. митрополитом Андреем Шептицьким було зикладшо Церковний музей, що під керівництвом І. Свєіщіцького у грудні 1908 р. набув статусу "наукової фондації"", а з липня 1911р. отримав казну "Національний"-

д. ЦІептицькиіі для музею передав свою особисту колекцію із 9880 предметів. Серед них - рукописи XV-XVIII ст. стародруки, архівні матеріали XVI-XVIII ct._s ікони, твори живопису та графіки, речі культового призначення. Дня розміщення цих скарбів, він закупив велику палату у Львові. На створення музею А. Шептицькип витратив 2 мільйони довоєнних корон і забезпечив його утримання. Також за сприяння А. Шептицького для збереження природи біля Осмолоди (сучасний Рожнятівський район Івано-Франківської області) було створено два заповідники первісної гірської природи. Перший кедровий заповідник на горі Лолинське Яйце (площею 3 км²) був заснований у 1935 р. і переданий під піку НТШ у Львові, Другий - Український парк природи (18 км²) - заснований у 1936 р. і охоплював гори Грофа, Канусяки, Перенки. Територія цих заповідників використовувалась членами "Плаю" та "Чорногорії" для проведення туристичних

походів.

Також за сприяння А. Шептицького в с. Підлютому, де містилась резиденція митрополита, (їуло збудовано два будинки для відпочинку світських людей. В цьому ж селі були прояви сірчано-йодистої мінеральної води, що також було важливим моментом для розвитку рекреаційної інфраструктури тут. Згодом в цій місцевості з'являються "вакаційні оселі" — приміщення з 31 окремої кімнати, з стрілецьким тиром, танцювальним залом, тенісними кортами та басейном для відпочиваючих; також можна було зайнятись рибальством та організувати екскурсійну подорож в навколишні гори.

Усвідомлюючи велике значення туристи чне-краєзнавчого руху, українські школи та гімназії почала проводити прогулянки, мандрівки та екскурсії по рідному краю. Так. у 1910 р. учитель Коломийської гімназії О. Цісик з групою мандрує з "Коломиї через Молодятин, Ослави, Яремче, Микуличин і Ворохту, аж ген на Говерлю'", а учні городенківської української гімназії в 1912-1914 pp. "ходили на прогульки аж поза Дністер. Там практично вчилися пізнавати, цінити і любити рідний край". Крім дізнання свого краю, деякі учні мали змогу побувати і в інших країнах Європи. Наприклад, гімназисти Стаиіславської гімназії "мали щастя побувати кільканадцять днів під безхмарним чарівним небом Італії" [1, с. 263].

Вагомий знесок у розвиток туризму та краєзнавства зробила редактор коломийського журналу "Жіноча доля", журналістка, письменниця та громадсько-культурно діячка Олена Кисілевська (Сіменович). Вона багато подорожувала Галичиною, Буковиною, Волинню, Причорномор'ю, Австрією, Чехією, Швейцарією, Канадою. Свої враження вона часто публікувала в журналі у циклах нарисів "Враження з дороги", "З одеських спогадів", "Пароплавом з Одеси до Ялти", "В Ялті та її околиці", "З Києва", "На Тарасовій могилі', "Із Кам'янець-Подільського", "В зеленій Буковині". Всі ці подорожні нариси написані у

класичній фору і.

Засновником водного туризму в Галичині був Ярослав Гладкий, який у 1927 р. організував подорож з Стрия Дністром до Заліщик. Впродовж десяти днів учасники подорожі подолали 250 км.

IV,

Лижний туризм розвивався під егідою Карпатського Лещетарського клубу, серед засновників якого був О. Кузьмович. Однією з перших була мандрівка членів Клубу до Зелем'янки та Славська в січні 1925 р. З лютого 1934 р. у Славському почав діяти туристичний притулок. За ініціативи Ярослава Падохи в Стрию було засновано лижну секцію, що проводила зимові тижневі збори у Славську. Тут вчили "трохи руханки, трохи лещетарських (лижних) вправ, а відтак мандрувати кілька годин на котрийсь із довкільних верхів".

Велосипедний туризм в Галичині пов'язаний з оогалізацією О. Заспавським тижневої подорожі групи мандрівників-велосипедистів влітку 1930 р. за маршрутом Стрий - Моршин - Болехів - Долина - Калуш - Станіслав - Татарів -Ворохта - Жаб'є - Косів - Коломия - Снятин - Залішики - Чортклв - Скала~нзд-Збручем - Тернопіль - Галич - Ходорів - Жидачів - Журав ко - Стрий.

В 1920-1930 pp. туристсько-краєзнавча робота вже носила комплексний характер з накопиченим прикладним матеріалом та методичною базою. Восени 1921 р. при товаристві "Просвіта" виник "Кружок любителів Львова", головою якого був Іван Крнп'якевич, а учасники хотіли поширити знання про історію, старовину та культуру міста через пресу та окремі видання. З гуртком були пов'язані такі відомі українські діячі того часу, як Б. Януш, Б. Баг-вінський, Й. Сліпий, В. Децикевич. 1. Свенцицький, І. Труш, С. Федак, О. Степанів, В. Левицький та ін.. Гурток організовував популярні публічні лекції з історії Львова, екскурсії містом та його околицями. Гурток існував до 1923 p., доки не був заборонений польською поліцією.

Організація туристського-красзнавчого руху в Галичині. Туристично-краєзнавчий рух в Галичині в другій пол. XIX - поч. XX ст. був однією з ключових форм націоналшо-патріотичного виховання. Тут обов'язково слід зауважити про те етнонаціональие різноманіття., яке було характерне для краю, що в силу свого геоположення неодноразово переходив з складу однієї держави до іншої, формуючи особливий національно-територіальний колорит. Польська адміністрація не була зацікавлена в гуртуванні українців Галичини, а тим паче на грунті такої національної ідеї, як вивчення свого краю. Головною метою цього руху була передача молодому поколінню соціального досвіду та багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду, системи поглядів, переконань, ідей, звичаїв і їх збереження [1, с. 42].

Організовані форми туристично-краєзнавчої роботи (туристичні подорожі, походи, екскурсії) почали проводити навчальні заклади, громадські організації,

окремі діячі культури та науки.

Перші паростки краєзнавчої роботи в Галичині пов'язані з організацією в 1865 р. туристичного походу зі Львова до Карпат групоїо студентів Львівського університету і Львівської духовної семінарії. Такі мандрівки проводились і в наступні роки. Зібрані матеріали потім використовувались у краєзнавчо-етнографічних, археологічних, лінгвістичних та географічних дослідженнях.

Логічним продовженням цих починань було заснування у листопаді 1870 р. студентами Львівського \'ніверситету студентського товариства "Академічна бесіда". ЕІлітку 1884 р. при товаристві починає діяти "Мандрівний комітет", члени якого на час літніх та зимових канікул організовували похідні групи для культурно-просвігницької роботи серед сільського населення Східної Галичини. Крім культурно-просвітницької роботи, ці "мандрівки допомагали молоді глибше "пізнавати свій край та народ, і певно не менш важне, запізнаватись між собою". Членами товариства 6yj;o проведено кілька таких маршрутних походів. Перший, проведений влітку 18S4 року, пройшов через Дрогобич., Східницю, Урич, Підгородець, Корчин, Синевідськ, Розгірч, Бубните, Болехів, Долину, Калуш, Станіслав, Коломию, Делягик, Дору, Микуличин, Шигот (Угорщина), Майдан, гору Говерлу, Шпицю, Гаджин, гору Піп-Іван, Буркут, Жаб'є, Куги. Принагідно слід згадати, що в цьому поході брав участь Іван Франко. Мета мандрівки полягала в ознайомленні зі стрийсько-коломийським Підгір'ям.

В другому поході члени товариства ознайомились з красотами Поділля і Покуття. Значну територію охопила і третії подорож, що проходила через Тернопіль, Микулинці, Тсрєбовлю, Хоростків, Копичинці, Гусятин, Чортків, Нижнів, Улашківці, Більче, Заліщики, Кіцмань, Чернівці. Передбачалось, що зібраний матеріал буде систематизовано та опубліковано.

Четверту подорож "Академічне братство" організувало в 1886 р. Турчанщиною. В ній брали участь такі громадсько-політичні діячі, як Кирило Трильовс:,;<:ий та Євген Петрушевич.

П'ятий похід 1887 р. пройшов Золочівшиною й Сокальщиною. Шоста мандрівка влітку 1888 р. пролягала зі Станіслава на Коломию - Печеніжин -Яблунів - Косів — Яворіп — Снятин. У ній взяли участь 38 осіб.

Про ці мандрівки збереглися описи, які були надруковані в газетах 80-х pp. XIX ст. Першу спробу їхнього узагальнення зробив 1. Крип'якевич в історико-краєзнавчому нарисі "З історії галицького краєзнавства".