Обґрунтування необхідності прийняття законопроекту

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

До проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо забезпечення права на розгляд скарги у суді касаційної інстанції

Обґрунтування необхідності прийняття законопроекту

Конституція України передбачає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55).

Відповідно до пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, однією із основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

Це конституційне положення реалізовано, зокрема, в Главі 2 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), яка регулює питання касаційного провадження та Главі 2 розділу IV Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України).

Разом з тим, пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження, якщо касаційна скарга є «необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи».

Аналогічна норма з листопада 2011 року міститься і у статті 214 КАС України, де пункт 5 частити п’ятої передбачає, що суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

Зазначені у Кодексі норма про необґрунтованість касаційної скарги і доводи, які не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, викликає на практиці неоднакове її тлумачення і застосування суддями.

Зміст терміну «необґрунтована» Кодексом не визначений, а саме поняттям є оціночним. Незрозуміло як суддя-доповідач касаційної інстанції може визначити чи «обґрунтованою» є касаційна скарга і чи «потребують викладені в ній доводи необхідності перевірки матеріалів справи», якщо самі матеріали справи на момент дослідження питання про відкриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою у судді – відсутні.

Судді-доповідачу касаційної інстанції фактично надано одноособове право, не витребовуючи самої справи, виходячи лише із тексту касаційної скарги, вирішувати чи є касаційна скарга «обґрунтованою» та чи «потребують викладені в ній доводи необхідності перевірки матеріалів справи».

Одноособове рішення судді-доповідача касаційної інстанції про відмову у відкритті касаційного провадження у цивільній справі з посиланням на «необґрунтованість» та «відсутність необхідності перевірки матеріалів справи» перешкоджає подальшому провадженню у справі, оскільки виключає можливість розгляду касаційної скарги – по суті, а також позбавляє особу права на повторне звернення до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою цієї особи на оскаржуване рішення (пункт 4 частини четвертої статті 328 ЦПК України та пункт 4 частини п’ятої статті 214 КАС України).

Крім того, статтею 13 ЦПК України закріплено, що особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право на касаційне оскарження судових рішень. Відповідно до частини четвертої статті 18 ЦПК України цивільні справи у суді касаційної інстанції розглядаються колегією у складі не менш трьох суддів. Аналогічні норми містяться у статтях 13 та 24 КАС України

Таким чином, положення пункту 5 частини четвертої статті 328 ЦПК України та пункту 5 частини п’ятої статті 214 КАС України фактично позбавляють громадян права на касаційне оскарження і цим самим порушують право особи на судовий захист, гарантоване Конституцією України.

Така позиція підтверджується Рішенням Конституційний Суд України від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010 (про апеляційне оскарження ухвал суду) згідно якого, відмова суду в прийнятті позовних заяв, скарг, оформлених відповідно до процесуального закону, є порушенням права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.