Функції соціології права

З особливою увагою необхідно ставитися до питання: для чого потрібна соціологія права?

Найважливішими функціями соціології права, як і кожної нау­кової дисципліни, є теоретична (методологічна) та практична. Від­повідно до цих двох основних функцій можна було б виділити дві моделі, два види соціології права: суто соціологію права і приклад­ну соціологію права.

Однак і тут, як і в багатьох інших випадках, краще не роздвою­вати науку, а говорити про єдину науку.

Для юридичної науки, яка звернена насамперед до окремої нор­мативної форми відбиття соціального буття, тобто до права як сукуп­ності норм, використання соціологічних методів особливо важливе, бо воно допомагає виявити, якою мірою ці норми реалізуються у реальному житті, чи немає розриву між належним і сущим, як оцінює дані норми громадська думка тощо.

Внесок юридичної науки до комплексних досліджень проблем суспільного життя багато в чому залежить від того, якою мірою ви­вчена соціальна обумовленість і ефективність права, розкритий со­ціальний механізм правового регулювання.

Тільки за цієї умови є можливим обґрунтований вибір тих соціа­льних інтересів, фактів, норм і відносин, які можна санкціонувати юридичним законом, лише тоді і з'являється основа для визначення найбільш ефективних засобів впливу.

Однак галузеві юридичні науки все ще переживають труднощі при такій оцінці, а загальна теорія права може дати тільки принци­пові орієнтири, які необхідні, але не достатні для юридичного роз­в'язання конкретних соціальних проблем. Заповнити цей вакуум — завдання соціології права.

Наприклад, організація на науковій основі правотворчої діяль­ності держави, яка відповідала б інтересам широких мас. А для цьо­го слід мати у своєму розпорядженні теоретичні знання, які дозво­ляли б передбачити наслідки.

Розділ 1

Соціологія права як науковий напрям

Підстави для такого передбачення і дає соціологія права. Вивчаючи громадську думку про право, ставлення до нього різ­них верств населення, причини недостатньої ефективності деяких правових норм, соціологія права прагне насамперед скласти уявлен­ня про фактичні мотиви, які управляють поведінкою населення в цілому, а також про мотиви поведінки різних соціальних верств.

Знання цих мотивів надасть можливість виявити той внутрішній рушій, на який може розраховувати законодавець або особа, яка впливає на суспільство.

Для того, щоб скласти цілісне й об'єктивне уявлення про право­ву систему, що вивчається, досягти певної практичної мети, вико­ристовуються як загальні методи процесу мислення, так і соціоло­гічні методи: опитування, аналіз документів, спостереження, експе­римент.

Теоретична (методологічна) функція соціології права забезпечує приріст теоретичних знань, уявлень про право, його функціонуван­ня та розвиток, а також про методологічні засади соціологічного до­слідження.

Розкриваючи конкретні закономірності взаємодії суспільства та права, соціологічна теорія виконує функцію безпосередньої методо­логії емпіричних досліджень права. Методологічна функція соціо­логії права не тільки в тому, що вона теоретично орієнтує дослідни­ка при роботі з емпіричним матеріалом (постановка проблем, вису­нення гіпотез, пояснення фактів тощо). Не менш важливе й те, що вона формулює вимоги до емпіричного аналізу права.

Призначення соціології права — виявити ті властивості самого права, які заважають його пізнанню, показати надзвичайну різно­манітність практичних ситуацій, звертаючи особливу увагу на його повсякденну реалізацію, яка не призводить до судових спорів.

Інформаційна функція забезпечує одержання інформації про ре­альні юридичні явища, процеси, систематизацію такої інформації та формування уявлень про проблеми, що потребують вирішення.

Цю функцію збору відомостей, отримання даних соціологія пра­ва спонтанно виконувала з перших днів свого існування, що допо­могло по-новому глянути на багато інститутів.

Не слід переоцінювати можливості цієї функції збору відомостей з конкретних проблем. їй треба віддати належне в тому сенсі, що во­на спонукає до подальших досліджень, але було б помилково вважа-

ти, що з ЇЇ допомогою можна відразу ж вирішити усі проблеми. Було б надто небезпечно поспішно надавати такій інформації загальне значення, не враховуючи інші можливі та невивчені аспекти.

Виявити та пасивно запротоколювати юридичні явища — цього ще мало. Ми бажаємо знати, чому або принаймні як виникли ці явища. Ми бажаємо знати причини речей.

Людський розум буває повністю задоволений лише тоді, коли по­яснення здатне прийняти форму причинно-наслідкової закономір­ності, наукового закону, який не тільки розкриває, чому сталася дана подія, але й дозволяє передбачити її повторюваність у майбут­ньому. Соціологія права повинна займатися розробкою причинно-наслідкових законів.

Почнемо із законів розвитку, які називають також генетичними або історичними, оскільки вони визначають, як одне юридичне яви­ще за необхідності заміняє інше, один правовий інститут — інший; як змінюються форми та аспекти одного й того самого явища чи ін­ституту.

Структурні закони — це закони статичні, закони рівноваги. Во­ни відрізняються від законів розвитку тим, що беруть свій об'єкт у певний момент його існування, абстрагуючись від процесу його істо­ричного становлення.

Структурні закони визначають взаємозв'язок елементів у межах одного й того самого інституту. Деякі такі взаємозв'язки та пропор­ції залишаються постійними в усіх правових системах, де зустріча­ється даний інститут. Така постійність — основа для появи струк­турного закону. У зв'язку з цим можна назвати закон відповідності або схожості форм. Цей закон говорить, що будь-який юридичний зв'язок припиняється у формі, зворотній тій, за допомогою якої цей зв'язок виник.

Будь-яка наука ризикує опинитися в полоні того різновиду інте­лектуального самомилування, яке справедливо називають догматиз­мом. Правова наука надзвичайно наражається на ризик, бо, оперу­ючи обов'язковими для усіх правовими формулами і рішеннями, вона схильна ідентифікувати себе з владою.

Звичайно, право має свій внутрішній механізм критики, прикла­дом дії якого є оскарження судових ухвал і позов щодо перевищен­ня влади. Проте це обмежена критика, яка не виходить за межі при­йнятих правил гри. І коли названі вище засоби та шляхи виявля-

2 5-403

Розділ 1

Соціологія права як науковий напрям

ються вичерпаними, - ■ вступає в дію правило — зафіксоване визнається істинним і безперечним.

Аби перервати цю спокійну течію речей — смертельну, якщо во­на триває досить довго, для усякої науки (на недовгий час такий спокій необхідний), потрібна критика, яка не пов'язана ніякими упередженими настановами; критика, яка не інтегрована у межах даної системи. Юридична соціологія може з успіхом для права ви­конувати це завдання саме тому, що вона незалежна від нього. Це і є критична функція соціології права¹.

Критична функція соціології права повинна відповідати ряду ви­мог. Насамперед, критика повинна бути вільною від зневаги до сво­го об'єкта. Щодо права в цілому та його найважливіших інститутів діє презумпція ЇЇ значущості та важливості для життєдіяльності су­спільства.

Далі, потрібно суворо розпізнавати критику, яка заснована на вже отриманих результатах, і критику в стадії дослідження проблеми.

І нарешті, потрібно суворо додержуватися права, яке критику­ють, доки воно не буде офіційно змінене під впливом критики.

Соціологія права йде поруч з традиційною юридичною наукою, яка повністю спрямована на практичну діяльність. Найбільш явні сфери практичного застосування соціології права — мистецтво су­дити та законодавче мистецтво, юрисдикція та законотворчість.

Однак існує ще одна сфера, а власне — мистецтво договору (част­ково охоплене і тим, що цивілісти називають позасудовою практи­кою, наприклад, нотаріальною). Соціологія права і тут може висту­пати як практично-прикладна наука.

Втручання соціології права до сфери судової діяльності може від­буватися у двох основних формах. У першому випадку вона висту­пає лише як допоміжний засіб, який використовує суд; мова йде про соціологічну експертизу. У другому випадку мова йде про соціо­логічне тлумачення. Зазначимо, що суддя — не єдиний інтерпрета­тор закону: в цій ролі можуть виступати і юрисконсульти, але лише суддя може надати тлумаченню обов'язкової сили.

Можна виокремити два види прикладної соціології законодавст­ва. Перший вид — це прикладні дослідження, які вивчають лише механізм законодавчої діяльності, взятий сам по собі, незалежно від змісту цієї діяльності (зовнішня соціологія законодавства).

¹ Карбонье Ж. Юридическая социология. — М., 1986. — С. 299. 18

Другий вид — прикладні дослідження, об'єктом яких є сам зміст законів. Це внутрішня соціологія законодавства, власне, вона і є за­конодавчою соціологією у власному розумінні.

Так, соціологія права утворює систему знань, які відбивають правові явища як моменти життя суспільства. Вона виходить з того, що не тільки про право слід судити по суспільству, яке його створи­ло, але й про суспільство можна судити по праву, яке ним створене. Отже, соціологія права розглядає генезис, функціонування і роз­виток права як соціально обумовленого феномена.

Питання про соціальну обумовленість права, про соціальні функ­ції права, про соціальну природу права, про умови його суспільної дії і є змістом соціології права як наукового напряму.

Досліджуючи зазначене коло проблем, соціологія права не тіль­ки виконує важливі загальнонаукові функції у межах юриспруден­ції, але і робить свій внесок у вирішення кардинальних завдань сучасної соціально-правової практики, які пов'язані з науковим забезпеченням реформ, що проводяться у країні, досягненням гро­мадської згоди, попередженням і своєчасним розв'язанням соціаль­них конфліктів, створенням умов для стійкого правопорядку, реа­лізацією прав і свобод особистості, затвердженням у країні грома­дянського суспільства і правової держави.

Запитання для самоконтролю

1. Як співвідносяться загальна соціологія та соціологія права?

2. Що розуміється під предметом соціології права?

3. У чому полягає соціологічний підхід до дослідження права?

4. Визначте структуру соціології права.

5. Назвіть функції соціології права.

Рекомендована література

1. Боботов С. В. Буржуазная социология права.

2. Варчук В. В. Социология права
І'І<)6. — № 10.

3. Карбонье Ж. Юридическая социология. — М.,1986.

4. Козлов В. А., Суслов Ю. А. Конкретно-социологические исследова-
к в области права. — Л., 1981.

Г>. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. II. Современная социология права. — І.. 1995.

'Чім

Розділ 1

6. Кульчар К. Основи социологии права. — М., 1981.

7. Лапаева В. В. Социология права в системе обществоведения // Го-
сударство и право. — 2000. — № 4.

8. Марітчак Т, Причини помилок у класифікації злочинів: резуль­
тати соціологічного дослідження // Право України. — 2001. — № 7;
судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали науко­
во-практичної конференції, 18—19 квітня, 2002, м. Харків. — К.,

2002.

9. Суслов Ю. А. Конкретньїе исследования и развитие социологии

права. — Л., 1983.

10. Тадевосян 9. В. Социология права и ее место в системе наук о
праве // Государство и право. — 1998. — № 1.

Розділ 2

ІСТОРІЯ СОЦІОЛОГІЇ ПРАВА

2.1. Становлення соціології права: «відкриття соціології юристами, права — соціологами»

Навіть наприкінці XX ст. соціологія права досить часто сприйма­лась як «сором'язливий новачок» (Еванс) у системі соціальних та гуманітарних наук. Понад столітня історія соціології права (а дехто її лічить тисячоліттями, починаючи з античності) обтяжена гостри­ми дискусіями щодо її наукового статусу — можливостей у право-пізнанні.

Процес подолання гносеологічних та соціальних перешкод на шляху становлення соціології права проходив досить складно, до­сить часто виникали сумніви щодо її доцільності.

Констатація відсутності соціології права та заклики до її ство­рення виявляються в юридичній та соціологічній літературі почи­наючи з кінця XIX ст. і майже до 80-х років XX ст. Наприкінці

XIX ст. програмні заяви про створення соціології права («юридич­
ної соціології») були проголошені Л. Дюгі, С. Муромцевим та інши­
ми європейськими науковцями. У 1907 р. Р. Паунд наголошує на
• необхідності соціологічної юриспруденції»¹. Трохи згодом, в 1937 р.,
М. Тімашев констатує наявність не лише потреби, але й «місця для
соціології права в системі наук»². У 1947 р. Ж. Гурвіч зазначає, що
«соціологія права перебуває на етапі дисциплінарного виражен­
ня»³. Проте тональність оцінок мало змінюється в другій половині

XX ст. У 1965 р. Е. Шварц веде мову про «народження нової субдис-
ципліни в американській соціології», а Д. Девіс називає свою спіль­
ну працю «першою американською спробою дати виклад соціології

20

¹ І'оишІ В. ТЬе пеей ої а зосіо!о£іса1 іигіаргигіепсе // ТНе £гееп

Уоі. 19. — 1907. — Р, 607—608. ¹ ТІпіазНе// N. 3. УЇЬяї із «зосіоіо^у оі 1а\¥» // Ашегісап іоигпаі оі Зосіоіо^У- —

1937. — N. 43. — Р. 234—235. ¹ ОипіісН О. Зосіоіоеу о£ 1а\*. — Ь., 1998. — Р. 9—10.

Розділ 2

Історія соціології права

права»¹. Такі ж заяви знаходимо і в європейській літературі тих ча­сів (Р. Тревез, А. Подгурецький та інші).

У зв'язку з цим виникає питання про можливість говорити про соціологію права як сталу наукову дисципліну (чи субдисципліну), що дійсно має свою історію, а не тільки численні спроби становлен­ня («проголошення»). Згідно з поширеним у сучасному наукознавс­тві підходом до класифікації наук основними критеріями існування нової наукової дисципліни чи субдисципліни є такі характеристи­ки: а) визначеність об'єкта та предмета досліджень, наявність базо­вих теоретичних концепцій, підходів, дослідницьких процедур; б) існування сукупності дослідників, що чітко визначають свою на­лежність до цієї наукової дисципліни; в) функціонування інститу-ційної бази (наукові установи, професійні асоціації, учбові курси у вузах, захист дисертацій, наукові публікації тощо); г) академічна спільнота визначає нову наукову дисципліну як нову галузь науки.

Ведучії розмову про історію соціології права, важливо визначити певні її змістовні ознаки, що мають бути вихідними точками ана­лізу. Серед них найважливішими, на наш погляд, є такі. По-перше, соціологія права — це галузь наукових знань, що з погляду об'єкта досліджень має міждисциплінарний характер, тобто вона сформува­лась І розвивається на межі соціології та правових наук.

По-друге, з погляду традиційної класифікації наук (по суті пози­тивістської, але загальновизнаної і такої, що визначає як соціальну організацію науки, так і предметну структуру освіти) вона дає при­клад «подвійної дисциплінарної інституціалізації». Тобто її можна розглядати і як спеціальну соціологічну науку («Теорія середнього рівня» за Мертоном), і як спеціальну юридичну науку, що існує по­руч з теорією права, філософією права тощо, а не складає «аспект», «зріз» «теорії держави і права»².

По-третє, предметом соціології права є закономірності взаємодії соціального і правового в суспільстві, що становлять ядро механіз­му правоформування. Вивчаючи за допомогою специфічних теоре­тик о-методичних засобів специфічний зріз соціальної реальності, соціологія права тісно взаємодіє з іншими соціальними та гуманітар­ними науками, і, що особливо важливо в контексті нашої теми, її

Р. 3;

¹ Зосіеіу агкі ЬЬе Ьау/. №ш теапііі£ їог оій ргоГеззіоп. — М.¥., 1962.
Сігапе С, УУіікіпзоп Р. 8осіо1о£іса1 іііфіігу аікі Іе^аі Рііепотепе.
1976. — Р. 4—5.

² Саме такий підхід був домінуючи-м у радянській літературі.

методологія є «відкритою» для включення до різних контекстів правопізнання (нормативістський, природноправовий тощо).

З урахуванням цих формальних та змістовних критеріїв (ознак) початковим станом розвитку соціології права як наукової дисцип­ліни визначають кінець XIX ст. І тут варто погодитися з Ж. Карбо-ньє, що «соціологія права надто сучасна за своїми теоретичними на­становами, щоб від ідей минулого отримати таку саму користь, як це має місце, наприклад, у філософії права»¹.

Хоча, починаючи з часів античності, виникали теоретичні уза­гальнення та гіпотези, що «майже з соціологічних позицій» пояс­нювали взаємодію суспільства та права³.

Для відтворення внутрішньої логіки розвитку соціології права західні дослідники досить часто намагаються виділити певні пе­ріоди (фази) цього процесу.

Р. Томашич виділяє три етапи в розвитку соціології права. Пер­ший, «європейський етап», відзначений діяльністю «батьків-за-сновників»: М. Вебера, Е. Дюркгейма, Є. Ерліха, Л. Петражицько-го, Є. Пашуканіса, О. Жені, Г. Гурвіча, М. Тімашева. їхні дослід­ження були сфокусовані на аналізі взаємозв'язку між правом та соціальним розвитком, і, маючи мак росо ціологічний характер по­винні були визначити загальнотеоретичні рамки соціології права. Цей період закінчився в 20—30-х роках.

Другий, «американський етап», відзначається звуженням про­блематики до переважно емпіричних досліджень, що розглядають­ся як підґрунтя «соціальної інженерії за допомогою права». Хоча ознаки такої орієнтації з'являються ще на початку XX ст. в працях не тільки американських, але й європейських дослідників, у повній мірі вона проявилася в «правовому реалізмі» та «соціологічній юриспруденції» Р. Паунда. Цей підхід досяг свого піку на початку 60-х років.

Третій, «інтернаціональний етап», починається як реакція на об­меженість емпіричних підходів та проблемність, що загострюється у західному праві. Його найсуттєвішими ознаками були:

а) «ренесанс» класичних соціологічних чи соціально-філософсь­
ких теорій права (Вебера, Маркса, Дюркгейма);

б) спроби створення нових узагальнюючих теорій;

¹ Карбонье Ж. Юридическая социология. — С. 75. "Детальніше див.: СигиіісН С. 8осіок>£у ої і&у/. — Р. 71—186.

Розділ 2

Історія соціології права

в) поєднання теоретичних досліджень з емпіричними соціальни­ми та історичними дослідженнями¹.

Логіка (та структура) нашого історичного огляду буде враховува­ти наведені вище періодизації, але за основу ми візьмемо дещо ін­ший підхід. На наш погляд, для розуміння логіки історичного роз­витку соціології права і, особливо, сучасного стану необхідно ви­діляти три ключові фази, що в певному відношенні можуть не зовсім чітко розмежовуватися у часі, але які фіксують зміну якіс­них станів цієї галузі знань. Такими фазами є:

а) становлення соціологічного підходу в правопізнанні та ви­
ділення його теоретичного ядра — соціології права («відкриття со­
ціології — юристами, відкриття права — соціологами» за визначен­
ням М. Тімашева);

б) оформлення основних великих («класичних») теорій в соціо­
логії права (М. Вебер, К. Маркс, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс);

в) методологічні трансформації 60—90-х рр. XX ст., завершення
інституалізації соціології права як наукової дисципліни (субдисци-
пліни).

Становлення соціології права починалося в межах більш широ­кої трансформації теоретико-методологічних засад правознавства, який досить часто визначається як «соціологічний рух у праві» і по­в'язується з кризовими явищами в розвитку правових наук і взагалі правового життя в другій половині XIX століття. Будучи реакцією на неадекватність правового формалізму, «правового традиціоналіз­му» цей рух характеризувався внутрішньою орієнтацією на соціоло­гію, як основу методологічних змін в правових науках. Ця нова орієнтація обумовлювалась, за свідченням А. Ханта, необхідністю ♦ знайти адекватні правові механізми «артикуляції» нового ідеоло­гічного базису існування суспільного ладу за умов масової парламен­тарної демократії, оскільки традиційна методологія правопізнання все більше виявляла свою невідповідність новим потребам².

Як зазначав Д. Блек, «правовий формалізм, тобто методологія та практика, засновані на нормативістській інтерпретації права, стає домінуючим за певних соціальних умов, коли суспільство характе­ризується соціальною нерівністю, і соціальні дистанції між основ­ними групами стають соціальною прірвою». Проте він втрачає своє значення в міру «демократизації та диверсифікації суспільства».

¹ Тотааіа Я. 8осіо1о£у о£ Іату. Тгепгі Керогі. — Ь., 1985. — Р. 6-

² Нипі А. Восіо1о£іса1 МоуетеіП іп Ьаш. — І.., 1972. — Р. 3—7.

Варто звернути увагу ще на одну важливу передумову появи со­ціологічного підходу в правопізнанні, яку зазначає Д. Блек: «На по­чатку XX ст. певні зрушення відбулися в соціальній структурі юри­дичної професії». Формування юристів як соціально-професійної групи відбувалось на більш широкій соціальній основі, вихідці з ін­ших класів привносили нові ідеї, погляди, цінності, слабшав тради­ційний формалізм та консерватизм¹.

Важливим чинником формування соціологічної парадигми у правопізнанні стали теоретичні зрушення в суспільствознавстві, що стосувалися не лише оформлення дисциплінарного статусу соціоло­гії.

Суттєвою ознакою «соціологічного руху в иравопізнанні» була тісна взаємодія між суто юридичним та соціологічним підходами. Відповідно, процес становлення соціології права М. Тімашев визна­чає як два взаємодіючі процеси: «відкриття права — соціологами «і» відкриття соціології — юристами»².

Поява соціологічного підходу в правових науках значною мірою була ініційована методологічними інтенціями, які мала історич­на школа в правознавстві. На це вказував ще наприкінці XIX ст. С. О. Муромцев³, а на початку XX ст. Р. Паунд, аналізуючи теоре­тичні витоки вчення Є. Ерліха, зазначав, що «Ерліх будує своє вчення на вершині історичної школи».

Досить неоднозначним був вплив початкової (позитивістської) версії соціологічної парадигми, запропонованої її номінальними за­сновниками — О. Контом, Г. Спенсером. Для О. Конта соціологія — це тотальна наука, наука наук, яка виключає будь-яку можливість існування внутрішньої диференціації самої соціології і більше то­го — іншого способу (методу) пізнання соціальної реальності. Так, при своєму виникненні соціологія мала ознаки універсального, то­тального методу пізнання, який пізніше був визначений як соціоло­гічний «імперіалізм». Ця риса була характерною і для Е. Дюркгей-ма, який у своїх поглядах також виходив з тотальності соціологіч­ного методу і вбачав завдання соціального пізнання в тому, щоб поширити цей метод на інші галузі знань (політику, право, історію, релігію тощо).

¹ Віаск В. Воипсіагіез оГ Ье?а1 Єосіоіоеу// В.Ь.К., 1972. — V. 16. — Р. 95.

²Тіта$Нео N. ЇЬїй. — Р. 7.

^я Муромцев С. А. Рецепция римского права на Западе. — С. 101.

Історія соціології права

Таким само було ставлення до права і правової науки і у Г. Спен-сера, який був основоположником органічної школи в соціології. Він включав правові науки до етики, яка будувалася ним на суто біологічних засадах¹. Однак його еволюційне вчення мало значний вплив на становлення соціологічного підходу в правопізнанні. Осно­вою будь-якого розвитку в суспільстві, стверджував Спенсер, є закон органічної еволюції. Поступовий перехід від однорідного до неодно­рідного, від простого до складного становить зміст тих процесів, у яких відбувається розвиток суспільства і всіх його інститутів. При цьому суспільство (і його підсистеми) він розглядав за аналогією з біологічними організмами, що дозволяло врахувати такі його озна­ки, як цілісність, диференціація, функціональний розподіл тощо.

Саме під впливом ідей органіцизму в 80—90 рр. XIX ст. почина­ються спроби визначити співвідношення соціології та правових на­ук. Очевидно, вперше це питання було розглянуто російським пра­вознавцем С. А. Муромцевим, який спираючись на позитивістську соціологію, стверджував, що закони, які досліджує правознавство, є аналогом законів, досліджуваних соціологами, саме тому юридич­ні науки у певному відношенні входять до складу соціології².

За чотири роки, у 1889 р., французький юрист Л. Дюгі у праці ♦ Конституційне право та соціологія» робить висновок, що консти­туційне право — це розділ соціології, що вивчає закони формуван­ня, розвитку та функціонування держави, яка виконує в суспільстві функції, що є аналогічними функціям центральної нервової систе­ми в живому організмі³.

За свідченням М. Тімашева, в ці роки з'являється і сам термін «юридична соціологія». Вперше його в 1892 р. використав італійсь­кий юрист Д. Анціллотті у праці «Філософія права і соціологія», а в 1894 р- Л. Дюгі видав статтю під назвою «Нарис юридичної соціоло­гії»⁴.

Проте в цілому в другій половині XIX ст. орієнтація правознав­ців на соціологічний підхід була вираженою досить слабо, не ство­рюючи значних теоретичних засад нової галузі знань. Переважали спроби доповнити та розширити домінуючий методологічний підхід

¹ Спенсер Г. Основание зтики. — Т. 2. — СПб., 1896. — С. 36—39.

² Муромцев С.А. Что такое догма права? // Ж.М.Ю., 1884.— № 4. — С. 38.

³ Луковская Д. И. Социологическое направление во француяской иравовой
мьгсли. — Л., 1972. — С. 32.

⁴ ТітазсЬео N. ІЬМ. — Р. 102.

за рахунок включення нових аспектів бачення правової реальності. Тому в європейській науці найбільш суттєві кроки в становленні те­оретичних засад соціології права були здійснені соціологами. Ство­рення «класичних соціологічних парадигм» М. Вебера, Е. Дюркгей-ма, В. Парето та інших ініціювали відповідні зрушення в соціоло­гічних пошуках юристів¹. Цим на десятиліття було визначено переважаючий теоретичний характер європейської соціології права, що відрізняло її від американської традиції.

У другій половині XIX ст. динамічні політико-правові процеси в США, де службова роль держави та права щодо громадянського су­спільства ставала все більш відчутною, посилили відчуття обмеже­ності правового формалізму. Перші кроки до становлення соціології права були зроблені юристами.

Як зазначає Г. Гурвіч, «підготовча фаза» цього процесу пов'яза­на з іменем О. В. Холмса, який, перебуваючи під впливом свого бли­зького друга, видатного філософа У. Джеймса, вже у своїй праці «Загальне право» (Соттоп Ьалу) у 1881 р. закликав до «соціологіч­ного перевороту в юриспруденції»².

О. Холмс, який за свідченням Ф. Д, Девіса, уособлює американ-

ську юриспруденцію двадцятого століття, своїми теоретичними пра­цями ініціював появу двох нових параметрів у розвитку правової гумки. Його досить відоме визначення — «дійсне життя права це не югіка, а досвід» знаменувало «соціологічний переворот» в методо-іогії юриспруденції. Зосереджуючи увагу на процесуальних харак­теристиках правового буття, він стверджував, що, будучи логічним т формою, право соціальне за суттю, а судові рішення, базуючись іа певних соціальних уявленнях про те, що є за даних умов суспіль-іим благом, стають основою нормативних приписів. Саме соціальні іриписи норм (а не правовий прецедент сам по собі) формують «неар-гикульовані настанови» у свідомості судців, які виявляються та-сим чином, що вони не можуть залишитись осторонь актуальних суспільних проблем. Холмс наполягав на залученні юристів до до­слідження соціальної реальності на базі методів соціальних наук³. Ідеї Холмса не тільки ініціювали появу «соціологічної юриспру­денції» (Р. Паунд, Б. Кардозо та ін.), а й вплинули на погляди за-зновників «правового реалізму».

Про «класичні теорії» в соціології права див. наступний підрозділ. ^]Оигшііск О. іЬісі.— Р. 136. ^]Соііеггеіі Я. 8осіо1о£у оГ їіт. — І,.,1997. — Р. 41.

Розділ 2

Історія соціології права

Р. Паунд — одна з ключових фігур американської соціологічної юриспруденції. Його прийняття соціологічної парадигми було обу­мовлене розчаруванням у традиційних методах правових дослі­джень. Він розпочинав свої теоретичні пошуки на основі методоло­гії аналітичної юриспруденції, яку згодом поєднав з історико-порів-няльним методом, все частіше намагаючись досягти соціально-філо­софських узагальнень. Під впливом Е. Росса та А. Смолла він при­йняв соціологічний підхід, що став основою його методології. Як і його попередники (насамперед Е. Росе), він розглядав право як фазу (елемент) соціального контролю, що має досліджуватись у взаємодії з загальним соціальним контекстом його буття. Р. Паунд поділяв погляди Л. Уорда на взаємозалежність соціальних наук і стверджу­вав, що кризові явища в теоретичному правознавстві, що визначи­лися напередодні Першої світової війни, значною мірою були обумо­влені методологічними бар'єрами, що відокремили юриспруденцію від інших соціальних наук. Він неодноразово заявляв, що юристи зроби­ли у соціологів так багато концептуальних запозичень, як ні у кого ін­шого. При всій широті поглядів та глибині теоретичних узагальнень Паунд надихався, перш за все, практичними потребами. Він вважав, що саме поєднання юриспруденції як «соціальної інженерії» з соціо­логією буде сприяти досягненню соціальних цілей права¹.

Одним з вузлових елементів його теоретичних досліджень був аналіз ролі «правил, принципів, концепцій та стандартів у бутті права». Правила — це визначення, що зводять певні визначені нас­лідки до фактів, що їх спричиняють. Паунд правила пов'язував з примітивним правом, вважаючи їх найбільш раннім типом право­вих понять. Принципи — це вихідні моменти юридичного доказу­вання, що присутні як в судочинстві, так і в законотворчості. Саме завдяки принципам юристи мають змогу диференційовано розгля­дати справи. Концепції утворюються певними юридичними катего­ріями (наприклад, власність, шкода тощо) і являють собою «автори­тетні категорії, згідно з якими до окремих типів справ застосову­ються певні правила та принципи. Паунд зазначав, що повсякденне соціальне буття стає об'єктом правового регулювання саме завдяки тому, що норми (правила) базуються на принципах та концепціях.

Ключовим у його аналізі права, як основи соціального контролю, було поняття «стандарти», яким він визначав «міру визначеної пра-

іоп // Атегісап РоїНісаі Кєуіє». — 1913. —

вом поведінки». Саме стандарт дозволяє застосувати право і як внут­рішній механізм оцінки та мотивації особистості, і як інструмент соціального контролю. Паунд зазначав, що на формування правово­го стандарту не мають впливу такі критерії, як справедливість та розумність, оскільки вони є «джерелом труднощів». Стандарти спрямовані на те, щоб підтримувати вже існуючі «пануючі ідеали», що уособлюють «ідеальні відносини людей» і тому — справедливі¹.

Аналіз юридичних понять, норм, принципів базується на прин­ципі соціологічного релятивізму, тобто вони виводяться з типоло­гічних особливостей суспільства та культури².

Генетичні аспекти в аналізі права доповнюються дослідженням структурних характеристик соціального буття права.

Найважливішими зрізами соціальної реальності права Паунд вважає: а) юридичний процес, що будується як адміністративна дія­льність; б) право; в) правова система; г) ідеальні (ціннісні) основи правового буття. Власне право як основу соціальної реальності пра­ва Паунд поділяє на: а) норми («жорстке, застигле право»); б) прин­ципи, поняття, стандарти («гнучке право»); в) дискретне право на основі правової інтуїції³.

Така концепція права має суто соціологічний характер, оскільки за основу береться соціальне буття права і його реальність не «реду­кується» до абстрактних моделей поведінки (як в традиційній юриспруденції), утверджується необхідність вивчати право як цін­ність, не обмежуючись «символами», а знаходити те, що вони сим­волізують⁴.

Разом з тим Паунд ототожнює соціологію права з юриспруден­цією, юридичним мистецтвом чи технікою, створюючи соціологічно орієнтовану юриспруденцію, або «соціологічну юриспруденцію»⁵.

Б. Кардозо, подібно до Р. Паунда, намагався на основі соціологіч­ного підходу осмислити все більш очевидну та разючу відмінність між «абстрактною юридичною технікою» та «живою реальністю» сучасного права⁶.

¹ Роипа П. БосіаІ Сопігої ТЬгоиеЬ Ьа*. — Ие^ Накеп, 1942. — Р. 49—52. ³ Роипсі Н. Іпїгогіисііоп іо іЬе РМІозорНу о£ Ьа\у. — Р. 68—69, 16—49, 283. ^:і Роипа Я. Іпігосіисїіоп... — Р. 114—141. * Роипа Я Іпігогіисїіоп... — Р. 169. ^п (іигшісН С. ІЬіа.— Р. 163. "Сигшііск в. ІЬісі. — Р. 171.

Розділ 2

Історія соціології права

В центрі його досліджень була діяльність суду. Вже в першій значній праці «Природа юридичного процесу» (1921 р.) Кардозо на­магається показати, що «зростаюча невизначеність юридичних рі­шень» є проявом специфічної природи юридичного процесу, який є «не стільки відкриття, скільки творення», що обумовлене реальною ситуацією реального права («життя права»). У своїй реальності юридичний (судовий) процес пронизують антиномії, викликані не стільки власне юридичними чинниками (наприклад, конфлікт норм, прогалини в законі чи праві тощо), скільки ♦спонтанним конфлік­том регуляції в самому суспільстві». Зворотний бік прецеденту створюють правові поняття та концепції як основа юридичної аргу­ментації. Але, в свою чергу, вони є похідними від «життєвого ладу, інститутів суспільства», народжуючись у процесі соціальної взаємо­дії. Тому саме соціологія права, робить висновок Кардозо, досліджу­ючи дійсні витоки та форми прояву «живого права», надає суддям можливість знайти пояснення тим «труднощам та протиріччям, якими насичений судовий процес»¹.

Слід погодитися з Г. Гурвічем, який зазначив, що Кардозо долав існуюче в рамках «соціологічної юриспруденції» уявлення про со­ціологію права як додатковий метод в діяльності суду, що дозволяє давати більш точну (в порівнянні з традиційними методами) інтер­претацію соціальних цілей в оціночних судженнях. Однак Кардозо ніколи чітко не відділяв соціологію права від «соціологічної юрис­пруденції», уникаючи при цьому включення «суспільного ладу (звичаїв суспільства)», який він вважав фундаментальним рівнем соціального буття права, до самого права, що було характерно для Дюгі, Ерліха. Він стверджував, що «звичаї, лад суспільства» стають правом лише тоді, коли вони санкціоновані чи можуть бути санк­ціоновані судом².

Соціальну реальність права він визначав як мінливу, нестабіль­ну, в якій «все тече, все змінюється». Пізнання такої реальності має бути вільним від «тиранії понять», які намагаються підкорити сво­їй внутрішній логіці все різноманіття соціальних проявів права³.

Інституалізація соціології права відбувалась і під впливом розвит­ку та поширення традиційної соціологічної теорії та проблематики на правову реальність. Перш за все, це стосується концепції соціа-

¹ Сагаого В. ТЬе КаЬиге о? іііе іисіісаі Ргосезз. — Р. 73, 112, 115, 130.

²вигшНсН С. ІШ. — Р. 167.

³ Сапіого В. Рагагіохез о£ Ье^аі Зсіепсе. — И/У., 1928.

льного контролю, що значною мірою ініціювала появу соціологічної юриспруденції в США.

Проблематика соціального контролю була досить поширеною в першій половині XX ст., але піонером дослідження права в контекс­ті дії механізмів соціального контролю вважають Е. А. Росса, який не тільки визначив місце права в проблематиці соціологічної науки, але й надихнув Р. Паунда та інших юристів на дослідження права як «найбільш спеціалізованого та завершеного типу контролю, що використовується суспільством». На початку XX ст. ставлення со­ціологів до права було досить обережним, не завжди адекватно оцінювались його соціальні функції. Так, Л. Уорд вважав, що пра­во — лише механізм волюнтаристського втручання в соціальні від­носини.

Проте поступово ця проблематика стала мало не центральною в дослідженні соціального контролю. Формувалися передумови для інституційного оформлення соціології права як спеціальної соціоло­гічної теорії, що почалося наприкінці 30 — на початку 40-х рр. знач­ною мірою під впливом європейської соціології права. Бурхливі по­дії цього періоду сприяли поновленню інтелектуального обміну між Європою та Америкою. Багато видатних юристів та соціологів знай­шли в США порятунок від «нового порядку», що встановлювався в Європі фашистськими диктаторами.

У 1936 році вперше в США була видана монографія під назвою «Соціологія права». Нею став переклад класичної праці Є. Ерліха. У своїй передмові Р. Паунд зазначав, що «Ерліх будує свій функціо­нальний аналіз на вершині історичної школи в юриспруденції і що ця праця є виключно корисною для американських дослідників права». Теорія Ерліха була співзвучна найбільш суттєвим методоло­гічним інтенціям американської правової думки. Зокрема, пред­ставники соціологічної юриспруденції та «правового реалізму»час-то повторювали тезу Ерліха про «вільне виявлення» права суддями, які скоріше його створюють, ніж просто декларують¹.

У ці ж роки були перекладені фундаментальні праці М. Вебера, К. Дюркгейма та інших європейських авторів. Однак найважли­вішим стала поява перших систематизованих викладів соціології права М. Тімашева та Г. Гурвіча.

У загальних рисах бачення соціологія права сформувалась у М. Ті­машева ще у 1916—1920 рр,, коли він у Петрограді займався викла-

¹ Цит. за ТітасНео N. ІЬігі. — Р. 179.

Розділ 2

Історія соціології права

данням та проводив дослідницьку роботу. На формування його по­глядів не могло не вплинути те середовище, в якому він працював у ці роки і яке дало не одного дослідника зі світовим ім'ям (досить згадати П. Сорокіна чи Г. Гурвіча). Проте коли в 1921 р. під тиском більшовиків, що в запалі класової боротьби звільнялися від «безна­дійно» буржуазної професури, він був змушений покинути Росію, рукопис його програмної праці був втрачений. Потрібні були роки напруженої праці спочатку в Берліні, а потім у Гарварді, щоб відно­вити втрачене та подати систематизований виклад соціології права, що підсумовував дослідження попередників, спираючись на ори­гінальну авторську концепцію.

Вихідним положенням його аналізу права є визначення права як однієї з форм «соціальної координації», що в більшій мірі виражає правові процедури та структури, ніж зміст правових приписів. Ко­ординація може ґрунтуватись на засадах моралі, або навіть на та­ких речах, як страх, зручність, користь тощо. Координація набуває різновидів залежно від того, чим керуються малі групи (як основні актори — дійові особи). Якщо їх поведінка визначається зовніш­німи владними інститутами, то це імперативна координація, а коли вона спирається на звичаї, ввічливість, релігійні стандарти — неім-перативна. Правові корені мають моральний характер, оскільки во­ни завжди можуть бути визначені як твердженнл про «належне». Тому Тімашев називає право «етико-імперативною координацією поведінки».

Методологію свого дослідження правової реальності сам Тімашев визначає як метод «причинно-функціонального аналізу», що базу­ється на використанні таких соціологічних методів як спостережен­ня, експеримент. Окільки в центрі уваги соціології права перебува­ють каузальні зв'язки, вона є номографічною наукою, на відміну від юриспруденції, що є дескриптивною та ідеографічною наукою, що описує правові норми в конкретних умовах.

Г. Гурвіч був професором права перед тим, як він, подібно до Тімашева, в 1921 р. був змушений покинути Росію, щоб через кіль­ка років стати видатним французьким соціологом.

Друга світова війна спричинила його переїзд до США, де в 1942 р. він видав «Соціологію права». Спираючись на веберівський метод типологічного аналізу, Г. Гурвіч аналізує різноманітний історичний матеріал. Проблематику соціології права він зводить до трьох основ­них проблем: а) відносини права до інших форм та рівнів соціально-

сті; б) типи правових систем в окремих соціальних групах та типах суспільств; в) обумовленість розвитку та змін права в окремих ти­пах суспільств.

Гурвіч не визнає державу джерелом права, використовуючи ви­значення права, що є досить широким, за змістом наближаючись до соціальних норм у цілому. Він розділяє «право суспільства» та «право держави», що дозволяє створювати обмеження держави су­спільством. Первинними матеріальними джерелами «суспільного права» він вважав нормативні факти, тобто «спільноти, що створю­ють себе, породжуючи право, яке є основою їх існування» (як соціа­льного інституту). Поняття «юридична регуляція охоплює всі осно­вні форми соціального контролю, хоча особливим предметом ана­лізу стає так зване «організоване право», що відповідає офіційному «державному» праву.

Аналізуючи відношення права до соціальної солідарності, він пропонує таксономічну схему, що суттєво відрізняється від позиції Дюркгейма. Він стверджував, що організоване право — це лише оболонка, за якою знаходиться «спонтанне право».

Ж. Гурвіч дає таке визначення: «Соціологія права — це та части­на соціології людської духовності, яка вивчає цілісну соціальну реа­льність права, починаючи з його видимих зовнішніх проявів в ефек­тивній колективній поведінці (що кристалізується в організаціях, звичаєвій практиці, традиціях), у матеріальних основах (структури юридичних Інститутів)»¹.

Соціологія права, як зазначає Ж. Гурвіч, не може мати на меті визначення сутності права чи опрацювання системи юридичних ка­тегорій чи принципів, цінностей, тобто заміщення теорії права.

У другій половині XIX ст. одним з епіцентрів «соціологічного ру­ху» в правознавстві була Росія. Теоретичні здобутки таких юристів, як С. А. Муромцев, М. М. Ковалевський, Л. І. Петражицький, М. М. Коркунов та інших не тільки відповідали загальноєвропейсь­кому рівню «соціологізації юридичної науки», але й багато в чому його випереджали.

М. М. Коркунов вважав, що правова наука має звернутися до «вивчення права в його житті, в його русі»². А змістом суспільного життя є постійна взаємодія різнонаправлених інтересів. Стабіль­ність та цілісність суспільства за таких умов підтримується правом.

¹ Сипіііск О. Зосіоіоеу ої Ьа». — Ь., 1998. — Р. 61.

² Коркунов Н. М. Сборник статей 1877—1897. — М., 1901. — С. 15.

І \-т

Розділ 2

Що є механізмом «розмежування протидіючих інтересів», завдяки чому встановлюється «належний порядок суспільних відносин*?¹. «Перетворення інтересу в право здійснюється саме через обмеження іншого, протилежного інтересу, встановлення відповідного обов'яз­ку. Право... не є охорона інтересу взагалі..., а тільки охорона одного інтересу у відношенні до іншого»². Право має дуалістичну природу: його складають як юридичні норми (об'єктивний елемент), так і юридичні відносини (суб'єктивний елемент). «Юридичні відноси­ни — життєві, побутові відносини, але врегульовані юридичною нор­мою»³.

Витоки права Коркунов пов'язує не з державою чи політичною системою, а з «громадянським суспільством». «Державна влада є силою, що заснована на усвідомленні людьми своєї залежності від держави», а остання є «суспільним союзом, наділеним самостійною силою примусу», який виникає і функціонує як засіб втілення пра­ва в життя⁴. Оскільки носіями державної влади стають не лише ор­гани держави, а й громадянське суспільство, воно отримує можли­вість обмеження держави, а право постає не як «право держави», а «право суспільства».

Отже, у працях М. М. Коркунова були запропоновані принципо­во нові підходи в аналізі права та держави, що були соціологічними за своїми методологічними основами, хоча проблема можливості ви­ділення спеціалізованої дисципліни (соціології права) ним не стави­лася⁵.

М. М. Ковалевський розглядає проблеми використання соціоло­гічного підходу в зв'язку з розглядом генетичних та історико-порів-няльних аспектів права та держави. Російська компоративістика була насичена «соціологізмом» і «значно більшою мірою заслугову­вала назви соціологічної, ніж численні течії, що афішували свій со­ціологізм»⁶. Він не зводить право до держави, вважаючи його від­носно самостійним утворенням, що має плюралістичний характер,

¹ Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — СПб., 1907. — С. 39,
57, 227.

² Коркунов Н. М. Указ и закон. — СПб., 1894. — С. 237.

³ Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — С. 120.
^л Там само. — С. 246.

⁵ ОигиіісН О. ІЬМ. — Р. 45.

⁶ Туманов В. А. Буржуазная правовая идеология: К критике учений о праве. —
М., 1971. — С. 248.

Історія соціології права

оскільки визначається не тільки волею держави, але й створюється як продукт взаємодії соціальних спільнот. Держава не створює пра­во, а визнає його як факти соціального життя. Ковалевський відзна­чає обмеженість тогочасної юридичної науки, «яка втратила усвідом­лення того зв'язку, в якому право поєднується з ростом культури та громадянства»¹. В правознавстві мають існувати як взаємодоповню­ючі три підходи до аналізу правових явищ; догматичний, історич­ний, соціальний (соціологічний).

С. А. Муромцев створив найбільш завершену та послідовну со­ціологічну концепцію права в російській юридичній науці, яка не просто базувалася на використанні соціологічних підходів, а мала замінити традиційний («юридичний») підхід². «Правознавство має стати розділом соціології», зосереджуючись на дослідженні не пра­вил формально-логічної обробки діючого права, а на відкритті со­ціологічних законів розвитку... права як певної сукупності соціаль­них явищ»³. «Догматику права»(власне юриспруденцію) він вважав не «наукою, а мистецтвом», тобто прикладною, технічно-допоміж­ною дисципліною, що дає практичні орієнтири для професійно за­йнятих у сфері правозастосування⁴.

Фундаментом «дійсно наукового пізнання права», стверджував Муромцев, має бути функціональний підхід, тобто необхідно отри­мати «точне уявлення про функцію, для виконання якої створена норма». Але «пізнання цієї функції вимагає історико-культурного дослідження норми»⁵. Звідси процес правотворення розгортається як механізм соціальної обумовленості, де «на виході» — норми дію­чого права, а «на вході» — взаємодіючі суспільні чинники: еконо­міка, політика, культура, соціальна структура тощо. Тому визна­чення права слід починати не з норми, а з тих соціальних відносин, що її обумовлюють. «Замість сукупності правових норм під правом слід розуміти сукупність юридичних відносин (правовий порядок).

¹ Кпвалевский М. М. Социология. — Т. 1. — С. 82. ' ОигиіісН С. — Р. 60.

* Муромцев С. А. Что такое догма права? — М., 1885. — С. 6—10. При цьо­му слід враховувати, що в його розумінні соціологія — це наука про сус­пільство взагалі, яке включає в себе не лише власне соціологію, але й де­які інші гуманітарні науки, наприклад, психологію, етику. ' Муромцев С.А. Определение и основное разделение права. — М., 1879. — 88—40. ч само. — С. 41.

НІ.І

Розділ 2

Історія соціології права

А норми є лише новим атрибутом порядку»¹. У зв'язку з цим він аналізує зміст, структуру та форму суспільних відносин та робить висновок про існування двох рівнів цих відносин: а) «фактичні» (або «правові»); б) відносини захисту (або «юридичні»). У своїй єд­ності вони складають «право в реальності». Однак при цьому «юри­дичний захист складає основну відмінність права, обумовлюючи всі інші його ознаки», що дозволяє дещо розширити визначення права: право — порядок відносин, що захищені юридичними засобами². Юридичні норми є одним з факторів цього порядку, що діють поряд з такими факторами як «юридичні настрої юридичного апарату», середовище реалізації норм, «доступність» об'єктів правового регу­лювання та ін. Наявність цих факторів активно впливає на зміст та структуру діючих нормативних систем, створюючи певні міри від­повідності юридичних норм реальним потребам суспільства. Тому необхідно розрізняти норми «мертві» та «живі»³.

Визнаючи вторинність юридичних норм щодо фактичних су­спільних відносин, С. А. Муромцев обґрунтовує необхідність судо­вої правотворчості за умови прискорення суспільних змін, «відста­вання» та «інфляційності» законодавства. Суд має виконувати функцію «постійного та поступового проведення в життя справе­дливості» по мірі виникнення невідповідності закону та життя»⁴.

У цілому теоретична позиція Муромцева була надто радикаль­ною та передчасною для російських умов кінця XIX — початку XX ст., щоб стати визначальною в офіційній юридичній науці та освіті, але її вплив на новаторські теоретичні підходи початку XX ст. був безсумнівним.

Характеризуючи процеси поширення соціологічного підходу в російській правовій науці, слід зазначити, що в них були включені і українські університетські центри (Київ, Харків, Одеса). Зокрема, значний вплив на початку XX ст. мали праці М. А. Гредескула, який намагався досліджувати право на базі «соціологічного мето­ду», «не як мертвий текст певного логічного змісту», що існує, а по­тім змінюється іншим, а як живе суспільне явище». Природу права

¹ Муромцев С. А. Определение и основное разделение права. — С. 47—48.

² Там само.—С. 164.
³Там само.—С. 153.

⁴ Муромцев С. А. Право и справедливость // Северньїй вестник. — 1892. — № 2.—С. 251.

як суспільного явища він намагався розкрити як «порядок відносин між людьми»¹.

Особливе місце в процесах «соціологізації» російської юридичної науки займають праці Л. Петражицького. У вітчизняній літературі його традиційно відносять до представників так званого «психоло­гічного напряму» в теорії права. Проте така оцінка в світлі сучасних уявлень виявляється не зовсім точною. Хоча він не використовував термін «соціологія права», його концепція знаходиться в проблем­ному колі цієї галузі знань, а методологія співзвучна мікросоціоло-гічним теоріям другої половини XX ст.² За свідченням А. Подгуре-цького, саме створення «соціології права» мало вінчати теоретичні пошуки Л. Петражицького. Західні дослідники називають Л. Пет­ражицького одним із засновників сучасної соціології права³.

Л. Петражицький відкидає тлумачення права як «команди, на­казу» «волі верховної політичної влади», визначаючи його через аналіз правовідносин. «Правовідносини не є чимось відмінним від правових обов'язків», оскільки «наші права закріплені за нами, на­лежать нам, як наш актив, борги інших людей...». «Те, що з погля­ду обтяження, пасиву однієї сторони є її правовим обов'язком, з точ­ки зору нейтральної точки зору називається правовідносинами»⁴. Проте це лише перший крок до розкриття сутності права, яке стає реальністю лише через відтворення в правових емоціях — особли­вих соціально-психологічних настроях, що виникають в результаті усвідомлення певних фактів буття. Реальний зв'язок людей відбу­вається через правові емоції. При цьому з правовим обов'язком по­в'язані правові емоції імперативного типу, а з домаганням — атри­бутивного типу. «Право, як особливий тип реальних феноменів утворюють етичні переживання, емоції яких мають атрибутивний характер»⁵. Л. Петражицький доводив, що офіційне право має від­повідати економічним потребам суспільства та рівню його мора-

¹ Гредескул Н.А. Современньїе вопросьі права. — Харьков, 1906. — С. 10 —

16. Он же. К ученню об осуществлении права. — Харьков, 1900. —

С. 234—235. ¹ Ко'ійегА., Кшазпешзкі ^. ТЬе (іеуеіортепі оі ЬЬе Восіоіо^у оі Ьа^ іп Роіапсі

// ІпіегпаіІопаІ.Іоигпаі ої іЬе 8осіо1о£у оі Ьа*. — 1985. — Уоі. 13. —

І'. 262. ¹ Тотавіс В. ІЬШ. — Р. 3.

Истражицкий Л. И. Теория права в государстве в связи с теорией

■ Фіївственности. — Т. 1.— СПб., 1909. — С. 51. І Нічпражицкий Л. И. Там само. — С. 85.

Розділ 2

Історія соціології права

льного розвитку, а позитивне право складає лише частину права, що реально функціонує. Він заперечував позитивістський підхід, згідно з яким лише держава творить право, встановлюючи його принципи, норми. В центрі його праць — дослідження впливу різ­них форм соціального буття на право, а також вплив права на реаль­ні феномени людської поведінки, суспільні інститути. Його виснов­ки щодо обумовленості генезису права та його стадій розвитку, мо­тиваційних та освітніх функцій права, концепція правової політики мали значний вплив на становлення та розвиток соціології права. Не випадково, що серед тих, хто слухав його лекції на юридичному факультеті Петербурзького університету були П. Сорокін, М. Тіма-шев, Г. Гурвіч, М. Лазарсон; троє останніх внесли значний вклад у становлення соціології права. За оцінкою А. Подгурецького, поль­ська школа соціології права сформувалася під безпосереднім впли­вом Л. Петражицького¹.

Проблематика соціології права і взагалі соціологічного підходу в правопізнанні особливо актуалізувалась наприкінці XIX — початку XX ст. у зв'язку з обговоренням вчення «вільного права», яке пред­ставляли такі дослідники, як Є- Ерліх, Г. Канторович (Австрія); Е. Юнг, Е. Фукс (Німеччина); Ф. Жені, Р. Салейль, Е. Ланбер (Франція) та ін. Головна проблема, що тут обговорювалася, була по­в'язана з ситуацією, що за умов стрімких економічних та соціаль­них змін ставала все більш типовою для правового життя європейсь­ких країн. Як має суддя вирішувати справу, коли закон «мовчить», або він неповний, має протиріччя тощо? Теоретики нової школи ви­ходили з того, що суддя не може відмовити в правосудді, але його рішення повинне спиратися на аналіз чинників, що мають позапра-вовий характер і складають так зване «вільне право». За таких умов судова процедура орієнтована на «вільний науковий пошук права». Є. Ерліх вказував, що прогалини в законі заповнюються правозасто-сувачем не з самої системи права за допомогою формально-логічних процедур (наприклад, аналогія), а за рахунок джерел (норм) поза-правового характеру — соціальних, релігійних, етичних тощо, які складали «живе право», що могло за допомогою соціологічних мето­дів виявлятись, описуватися, систематизуватися і використовува­тися в правозастосуванні. Тому правова наука розглядалася ним як частина соціології.

¹ Ро(і§огєскі А. іЬісі. — Р. 71.

Але існував і інший підхід. Наприклад, Ф. Жені вважав, що ін­формація про «чисті факти», отримана за допомогою соціологічних методів, ще не дає уявлення про норми, оскільки їх джерелом мо­жуть бути тільки певні апріорні моральні принципи, що складають «природу речей» і лише проявляються в емпіричних фактах соціа­льного буття. Фактично мова йшла про природно-правові принци­пи. Тобто соціологічний підхід був більш послідовним у Є. Ерліха, а його вчення про «живе право» є одним з перших типологічних різ­новидів парадигм у соціології права.

Важливо, що Є. Ерліх заперечував базовий принцип сучасної йо­му правової теорії про те, що держава є джерелом права, обґрунто­вуючи це гнучким історичним аналізом еволюції правових систем.

Його визначення права було настільки широким, щоб поглинути всі форми соціального контролю* оскільки він відрізняв його від мо­ралі, звичаїв тощо, але водночас ширше, ніж «державне» право. Він зазначав, що «живе право» домінує у всіх сферах життя і в цілому визначає правовий порядок, незалежно від того чи визначено воно офіційно державою, чи ні. Ніде чітко та однозначно не визначені «правові норми», які поглинають всі типи групових норм, включа­ючи навіть ті «норми рішень», якими керуються офіційні суди при розгляді справ. У пошуках «живого права» Є. Ерліх аналізував ос­новні соціальні інститути в їх реальному бутті. При цьому в методич­ному аспекті він підкреслював, що основними джерелами знань про «живе право» є: а) пряме спостереження життя; б) аналіз правових документів. Ці методи взаємодоповнюються оскільки «життя знач­ною мірою обминає суди, але правові документи його віддзеркалю­ють».

У Ф. Жені, що належав до школи «вільного права», саме з інте­ресу починається «науковий пошук права». Першим етапом проце­дури правотворення є відтворення інтересу в ідеях, коли визнача­ються потреби, що мають бути врегульовані правом, та відповідні їм юридичні механізми рівноваги інтересів. Відповідно законодавча техніка буде ефективною лише за умови урахування інтересів учас-мпків суспільних відносин'.

¹ Жени Ф. Законодательная техника в современньїх гражданско-правовьіх кодификациях // Журнал министерства юстиции. — 1906. — № 8—9. — С. 136, 138.

Розділ 2

Історія соціології права

Проте поява соціологічного підходу як прояву урізноманітнення методологічних орієнтацій в правопізнанні не викликало у сучасни­ків захвату. Більш поширеним був настрій занепокоєння. Активно обговорювалася тема кризи правопізнання.

Одне з найбільш ґрунтовних заперечень щодо не тільки методо­логічних претензій, але й самого існування соціології права в систе­мі юридичних наук було запропоноване Ґ. Кельзеном у його «чисто­му вченні» про право. Він виходив з необхідності чіткості «розпо­ділу праці» між «наукою права» (юриспруденцією), «філософією справедливості» та соціологією. В його інтерпретації соціологія — це наука, що досліджує людську поведінку в будь-яких проявах, в тому числі і у зв*язку з дією права. Проте соціологія не може до­сліджувати правові норми, оскільки це сфера «належного» і будь-які спроби пов'язати світ належного, нормативного (Зоііеп) і сущого (8еіп) виходять за межі її предмета і не дають об'єктивного знання. Тому соціологія права ставала неможливою. Слід зазначити, що й сам Кельзен, а особливо його послідовники, відзначали необхідність розгляду правових норм в їх соціальному контексті, але вже за ме­жами правової науки¹.

У російському правознавстві позицію домінуючої формально-до­гматичної юриспруденції відносно можливості існування соціології права («соціологічного правознавства») висловив Г. Ф. Шершене-вич, який заперечував як «заміну догми права — соціологією права, так синтетичну загальну теорію права, яка б поєднувала догматич­ний та соціологічний підходи». «Соціологічне дослідження право­вих явищ можливе лише для загальної соціології. Дослідження будь-якого аспекту (наприклад, права) в зв'язку з іншими сторона­ми суспільного буття