Розділ ХІІ. Поховання маорійського ватажка

Каї‑Куму водночас був і вождем, і жерцем (аріком) свого племені, що досить поширено у Новій Зеландії. Тому як жрець він мав право накладати на речі й людей табу – заборону.

У народів Полінезії табу полягає насамперед у забороні торкатися певних осіб або речей. У релігії маорійців кожного, хто підніме руку на когось або щось, позначене табу, скарає на смерть божество. А якщо божество не одразу відомстить за завдану йому образу, то за нього це зробить жрець.

Іноді вожді накладають табу з політичних міркувань, та найчастіше воно обумовлене подіями особистого, повсякденного життя. Зазвичай туземець обкладається табу на декілька днів: коли остригає волосся, після татуювання, якщо ладнає пірогу, зводить будинок, у разі тяжкої хвороби або навіть смерті. Якщо неконтрольоване виловлювання риби загрожує спустошити річку або туземці вживають недостиглу солодку патату, що загрожує збиранню врожаю на плантаціях, то на рибу й патату накладають табу. Якщо вождеві здумається позбутися нав’язливих гостей, то він накладає на свою оселю табу; якщо забагнеться монополізувати свої ділові відносини з якимсь іноземним судном, то на судно накладається табу. Це ж саме він може застосувати і до європейського купця, якого хоче позбавити покупців. Табу вождя подібне на колишнє королівське вето. Якщо предмет оголошено недоторканним, то ніхто не має права безкарно торкнутися його. Коли табу накладають на туземця, то певний час він не має права торкатися визначених харчів. Заможній людині їжу до рота кладуть раби. Якщо ж це бідняк, то бідолаха змушений підбирати їду ротом, чим уподібнюється тварині.

Словом, цей досить своєрідний звичай скеровує і видозмінює найдрібніші вчинки новозеландців. Табу наділене силою закону, більше того, можна стверджувати, що все туземне законодавство зводиться до постійного застосування табу.

Що ж до наших бранців, то табу, яке наклав на них, вождь, було спонтанним, з метою врятувати їх від люті натовпу. Щойно Каї‑Куму вирік це магічне слово, як його друзі й прибічники затулили собою бранців від оскаженілих туземців. Таким чином бранці отримали захист. Та Гленарван не тішив себе марними сподіваннями. Він знав, що за вбивство вождя накладе головою. У дикунів смерть засудженого – це лишень завершення тривалих тортур, тому Гленарван приготувався дорого заплатити за вбивство Кара‑Тете. Однак він сподівався, що гнів Каї‑Куму впаде лише на нього.

Що за жахливу ніч пережили бранці! Бідолашний Роберт! Відважний Паганель! Вони так і не з’явились. Їхня доля була визначена. Вони стали першими жертвами мстивих туземців. Всяке сподівання на їх порятунок щезло навіть у поміркованого Мак‑Наббса. А Джон Манглс, бачачи мовчазний відчай Мері Грант, яка втратила брата, здавалось, от‑от втратить розум. Гленарванові з голови не йшло жахливе прохання Гелени про її бажання померти, аби уникнути тортур чи рабства. І він щосекунди запитував себе, чи стане йому сил виконати це моторошне прохання.

– А Мері – яке я маю право вбивати її? – в розпачі запитував себе Джон Манглс.

Про втечу годі було думати: десятеро озброєних до зубів воїнів стерегли двері святилища.

Настав ранок 13 лютого. Туземці не зачіпали бранців, на яких було накладене табу. У храмі була їда, та сердеги на неї навіть не дивились – скорбота переважала над голодом. День минув без змін. Очевидно, поховання вбитого вождя і страта вбивці мали відбутися одночасно.

Гленарван був переконаний, що Каї‑Куму передумав обмінювати бранців, та майор був іншої гадки.

– Чи не здається вам, що в глибині душі Каї‑Куму вдячний вам за цей вчинок?

Та хай що казав йому Мак‑Наббс, Гленарван не тішив себе марними сподіваннями. 14 лютого страта теж не відбулась. А затрималась церемонія ось із яких причин. Маорійці вірять, що протягом трьох днів душа померлого залишається у тілі небіжчика, тому три доби його не займають.

Цей звичай суворо виконується, тож до 15 лютого па був безлюдний.

Джон Манглс видирався на плечі Вільсонові й оглядав зовнішнє укріплення. Туземці не показували носа, змінювались тільки вартові, що ретельно стерегли вхід до храму. Та на третій день двері хиж настіж порозчинялись і декілька сотень маорійців – чоловіків, жінок і дітей – висипали на майдан па. Всі зберігали мовчанку й виглядали спокійними.

Каї‑Куму вийшов зі свого житла в оточенні головних вождів племені, піднявся на земляний насип посередині фортеці. Туземці розташувались півколом поодаль, за декілька сажнів від насипу. Усі мовчали.

За знаком Каї‑Куму один із воїнів попрямував до святилища.

– Пам’ятаєш? – запитала Гелена чоловіка.

Гленарван мовчки притис її до грудей. У цю мить Мері Грант підійшла до Джона Манглса і промовила:

– Лорд і леді Гленарван вважають, що чоловік може убити дружину, аби позбавити її ганьби, а наречений має право вбити свою наречену. Джоне, хіба я не маю підстав у цю мить сказати, що в душі ви вже давно нарекли мене своєю нареченою? Чи можу я, любий Джоне, так само покластися на вас, як леді Гелена сподівається на чоловіка?

– Мері! – збентежено вигукнув молодий капітан. – Мері! Люба!

Та він не встиг доказати: відгорнулася циновка і бранців повели до Каї‑Куму. Жінки змирились зі своєю долею. Чоловіки приховували душевні муки під удаваним спокоєм, що свідчило про надлюдську силу волі.

Бранців підвели до новозеландського вождя. Вирок був короткий.

– Ти вбив Кара‑Тете? – запитав він у Гленарвана.

– Так, я вбив, – відповів лорд.

– Завтра на світанку ти помреш.

– Тільки я? – і серце Гленарвана щосили закалатало.

– О, якби життя нашого Тогонга не було цінніше за ваше! – з лютим жалем вигукнув Каї‑Куму.

– Сам? – перепитав Гленарван, серце його калатало.

У цей час натовп розступився. Перед вождем постав воїн: спітнілий і ледь живий від утоми. Щойно Каї‑Куму його побачив, одразу ж перейшов на англійську, очевидно, щоб його зрозуміли бранці.

– Ти прийшов від пакекас?

– Так, – відповів маорієць.

– Чи бачив ти полоненого – нашого Тогонга?

– Бачив.

– Він живий?

– Він помер. Його розстріляли англійці.

От і вирішилась доля всіх супутників Гленарвана.

– Завтра зі сходом сонця ви помрете всі! – прорік Каї‑Куму.

Отже, всі бранці мали загинути. Леді Гелена й Мері Грант звели до неба погляд, сповнений вдячності.

Їх не повели знову до святилища, бо вони мали бути присутні на похованні вождя й на всіх кривавих обрядах, що супроводжували цей похорон. Загін туземців відвів їх трохи далі, до велетенського дерева куді. Там вони стояли в оточенні сторожі, що не зводила з них очей. Решта маорійців горювали з приводу загибелі свого вождя і, здавалось, зовсім забули про бранців.

За встановленим звичаєм на третю добу належало поховати небіжчика. Тепер його душа назавжди полишила тіло. Почався обряд поховання. Принесли тіло вождя й поклали його на невеличкий могильний горб посеред фортеці. Покійного загорнули в розкішний одяг і покрили чудовою тканиною із форміуму. Його голову було увінчано вінком із зеленого листя, оздобленим пір’ям. Обличчя, руки, груди покійного, змащені олією, зовсім не змінилися. Родичі й друзі Кара‑Тете підійшли до могильного насипу, на якому покоїлося тіло, і раптом, наче за помахом диригентської палички, повітря розітнуло голосне ридання й стогони. Друзі покійного били себе по голові, а родички несамовито роздирали нігтями обличчя, проливаючи більше крові, ніж сліз. Ці нещасні жінки сумлінно виконували дикий обряд. Та, мабуть, таких виявів скорботи недостатньо для заспокоєння душі померлого. Аби відвести гнів вождя на його одноплемінників і надати йому тих благ, якими він користувався на землі, супутниця Кара‑Тете мала йти за померлим.

Бідолашній жінці цей світ немилий був без чоловіка. Це звичай, це закон та історія Нової Зеландії, що налічує не один приклад подібних жертв.

З’явилась удова Кара‑Тете. Вона була ще молодою. Її волосся розсипалось по плечах, вона ридала й голосила. Охоплена розпачем, вона підійшла до насипу й почала битися головою об землю. У цю мить до неї підійшов Каї‑Куму. Жертва звелась на ноги, але потужний удар палиці по голові звалив її. Жінка, наче вражена громом, впала мертва долі.

Маорійці здійняли несамовитий лемент. Сотні рук простяглися до бранців, вражених усім, що відбувалося довкола. Ніхто не зрушив з місця, адже похоронний обряд ще не добіг кінця.

Дружина Кара‑Тете знову була з чоловіком. Тепер їхні тіла лежали поруч. Та для потойбічного життя померлому було мало вірної дружини. Хто ж слугуватиме їм в Нуї‑Атуа? До володарів підвели шістьох нещасних рабів. Цих слуг зробили рабами нещадні закони війни. Поки був живий Кара‑Тете, вони голодували, потерпали від грубого поводження, працювали, як худоба, а нині, за віруванням маорійців, вони мали прислуговувати хазяїну і в потойбіччі.

Здавалось, ці небораки змирилися зі своєю долею. Вона їх навіть не дивувала: вони давно передбачали таке. Їм навіть не зв’язали рук – раби приймуть смерть без опору.

Утім їхня смерть була досить легкою: їх позбавили довгих мук. Тортури призначалися для винуватців загибелі вождя, і вони стояли за двадцять кроків звідсіль, намагаючись не дивитись на огидне видовище.

Шість ударів дубцями, що їх нанесли воїни, – і раби впали поряд зі своїми володарями, заллявши кров’ю землю навколо. Це стало приводом до мерзенної сцени людожерства.

Табу охороняє тіло володаря, та це не поширюється на його рабів. Тіла рабів – надбання племені. Щойно завершилось жертвоприношення, як весь натовп туземців – вожді, воїни, старі, жінки й діти – всі, охоплені тваринною пристрастю, накинулись на бездиханні рештки жертв. Умить тіла рабів, ще теплі, розтерзали навіть не на шматки, а на клапті. Із двохсот присутніх на похороні маорійців кожен отримав свою пайку людського м’яса. Вони сперечалися, боролися й чубилися за кожен шмат. Уся ця огидна орда, обливаючись кров’ю, гарчала. Це був нестям розлючених тигрів. Здавалося, то був цирк, в якому приборкувачі пожирали диких тварин.

Потім у двадцяти місцях спалахнуло вогнище. Запах горілого м’яса отруїв повітря. І якби не оглушливий шум бенкету, якби не гуки ненажер, то бранці почули б, як на зубах цих людожерів тріщать кістки їхніх жертв.

Гленарван і його супутники, задихаючись од відрази, намагалися затулити від жінок цю мерзотну сцену. Вони розуміли, які муки чекають на них наступного ранку і яких жорстоких тортур доведеться зазнати перед смертю. Вони оніміли від жаху й огиди.

Бенкет змінили поховальні танки. Порозливали міцну перцеву настоянку. Сп’янілі від крові дикуни після настоянки ледве тримались на ногах. Тепер у них не залишилось нічого людського. Ще мить, і, здавалось, вони забудуть про табу й накинуться на нажаханих бранців.

Та серед загального сп’яніння Каї‑Куму зберігав здоровий глузд. Він дозволив кривавій оргії дійти до кульмінації, а потім припинив обряд поховання. Трупи Кара‑Тете і його дружини за новозеландським звичаєм всадовили. Їхні коліна підперли до животів і схрестили їм руки. Настав час ховати трупи, але не остаточно, а доти, доки тіло не зотліє і не залишаться самі кістки.

Удупа, себто місце для могили, обрали поза межами фортеці, за дві милі від неї, на вершині невисокої гори Маунганаму, що здіймалася над правим берегом озера. Саме туди мали перенести тіло вождя і його дружини. Чотири воїни взяли ноші на плечі й попрямували до останнього пристанища в супроводі всього племені. Затягнули траурний гімн.

Бранці спостерігали, як похоронна процесія вийшла за першу огорожу. Із півгодини полонені не бачили жалобної ходи. Потім вона знову показалась на звивистій гірській стежці. Процесія зупинилась на висоті восьмиста футів, на вершині Маунганаму, біля місця, де була вирита могила для поховання Кара‑Тете. Простого маорійця опустили б у яму і засипали б камінням. Та для могутнього і грізного вождя плем’я приготувало могилу, гідну його подвигів на землі.

Біля тіла небіжчика, разом зі зброєю та одягом, поклали всілякої їжі. Таким чином про потойбічне життя вождя подбали як слід. Подружжя поклали поруч і з новими лементами їх засипали землею із квітами. І мовчки спустились із гори.

Віднині ніхто під страхом смертної кари не смів ступити на гору Маунганаму. Тепер на цю гору накладене табу.