Розділ IV. Підводні скелі

Виснажлива мандрівка морем тривала. 2 лютого, через шість днів після відплиття, з «Маккуорі» ще не було видно оклендського узбережжя. І хоча дув сприятливий південно‑західний вітер, бригу перешкоджали зустрічні течії, тож він ледь просувався вперед. Море було неспокійне. «Маккуорі» розхитувало з боку в бік, корпус судна тріщав, занурювався у хвилі і ледь звідтіля виринав. Погано напнуті ванти, бакштаги і штаги ледь тримали щогли, сильна хитавиця розгойдувала їх.

На щастя, Вілл Галлей ніколи не квапився, тож не підняв усіх вітрил, інакше б корабель утратив усі щогли. Джон Манглс сподівався, що цьому нещасному кориту таки вдасться доплисти до гавані, але дуже засмучувався, що його супутницям доводиться пливти в таких жахливих умовах. Та ні леді Гелена, ні Мері Грант не нарікали. Дощ періщив без упину і змушував їх весь час сидіти в задушливій рубці. Вряди‑годи вони виходили на палубу подихати повітрям, та жорстокі пориви вітру змушували їх повертатися до тісної рубки.

Друзі як могли намагалися розрадити жіноцтво. Паганель старався розповідати цікаві історії, та на них не зважали. Сумне узбережжя гнітюче впливало на мандрівників. Не так давно усі із затамованим подихом слухали історії географа про пампу та Австралію, та зараз їм було байдуже до Нової Зеландії. Бо пливли вони до цього моторошного краю не зі своєї волі, без ентузіазму, в силу фатальної необхідності.

Із усіх пасажирів «Маккуорі» найбільшого співчуття заслуговував Гленарван. Йому не сиділось на місці. Нервового, готового спалахнути як свічка будь‑якої миті, його мучило байдикування.

Усі дні, а то й ночі, він проводив на палубі, не зважаючи ні на хвилі, ні на дощ. Він стояв нерухомо, спершись на перила, і невтомно вглядався в туман. Лорд не міг змиритися з нещастям, що його спіткало, на його обличчі закарбувалося страждання. Досі це була енергійна і щаслива людина, якій вмить зрадило те й інше.

Джон Манглс весь час перебував поруч із Гленарваном, разом із ним зносив усі примхи погоди. Цього дня Гленарван з особливою пильністю вглядався у просвіти на небокраї.

– Ви шукаєте землю, сер? – запитав Джон Манглс.

Гленарван заперечливо захитав головою.

– Втім, я певен, що ви з нетерпінням чекаєте миті, коли полишите цей бриг, – провадив капітан. – Тридцять шість годин тому ми мали побачити вогні оклендського порту.

Гленарван мовчав. Він і далі дивився у підзорну трубу в той бік небокраю, звідкіля дув вітер.

– Земля не там, – зауважив Джон Манглс. – Вам краще спрямувати підзорну трубу праворуч, сер.

– Для чого, Джоне? – запитав Гленарван, – Я не землю шукаю.

– А що тоді, сер?

– Мою яхту! Я шукаю мій «Дункан»! – гнівно вигукнув Гленарван. – Вона розтинає хвилі в цьому морі і служить мерзотному ремеслу піратів! Яхта тут, Джоне! Тут, на шляху між Австралією і Новою Зеландією. Я відчуваю, що ми зустрінемо її.

– Краще б вона не траплялася нам, сер!

– Чому, Джоне?

– Ви забуваєте, в якому жалюгідному становищі ми перебуваємо. Що ми робитимемо на цьому кориті, коли «Дункан» поженеться за нами? Ми не зможемо втекти від нього.

– Втекти?

– Так, сер! Якщо ми цього не зробимо, то нас схоплять і ми потрапимо в полон до цих мерзотників. Мова не про нас – ми захищатимемося до останнього подиху! Та подумайте, сер, про леді Гелену і про Мері Гр а н т.

– Бідолашні жінки! – у відчаї прошепотів Гленарван. – Джоне, мені здається, що я втрачаю розум. Я передчуваю, що це не остання напасть, яка спіткала нас, я вже чекаю на нові неприємності і я боюся, Джоне!

– Ви, сер?

– Не за себе, Джоне, а за тих, кого люблю понад усе на світі, і кого ви також любите.

– Візьміть себе в руки, сер. «Маккуорі» йде погано, але йде. Вілл Галлей – тупа п’яна худобина, але я тут, і якщо я побачу, що наближення до берега небезпечне, то я спрямую судно у відкрите море. Отже, з цього боку нам не загрожує смертельна небезпека. А от опинитися поблизу «Дункана» – це справжня небезпека. І я б на вашому місці, сер, виглядав би «Дункан» тільки для того, щоб якнайшвидше втекти від нього.

Джон Манглс мав рацію. Зустріч із «Дунканом» могла стати фатальною для «Маккуорі». Пірати в цих водах почувались безкарними й чинили жорстокі розбої. На щастя, цього дня яхта не з’явилась на горизонті й Джонові побоювання не справдилися.

Та ця ніч стала жахливою для мандрівників. О сьомій вечора раптом стемніло. Небо насупилось. Навіть п’яний як чіп Вілл Галлей протверезів. Він вийшов зі своєї каюти, протер очі, глибоко вдихнув повітря і став оглядати вітрила. Вітер дужчав і повернув на чотири румби, несучи бриг на новозеландське узбережжя.

Вілл Галлей грубою лайкою змусив матросів зібрати брамселі. Джон Манглс про себе схвалив його дії. Він вирішив мовчки спостерігати за хазяїном брига. Тож Джон і Гленарван весь час перебували на палубі. За дві години вітер посилився. Вілл Галлей наказав узяти марселі на рифи. Ще за дві години море розхвилювалось. Хвилі вдарялись об бриг із такою силою, що здавалось, наче кіль щоразу наштовхується на підводні скелі. Шлюпку, що висіла над лівим облавком, змило черговим валом. Височенні хвилі раз у раз розливались по палубі.

Джон Манглс стривожився. Для більшого судна такі хвилі не страшні, але важкий «Маккуорі» міг будь‑якої миті піти на дно, адже вода, що заливала палубу, не встигала стікати. Аби прискорити стік води, слід було прорубати сокирами отвори у верхній частині бортів, та Вілл Галлей не дав добро на те.

Однак «Маккуорі» загрожувала більша небезпека, і часу запобігти їй уже не залишалось. Близько полуночі до Джона Манглса і Вільсона долинув якийсь дивний шум. Інстинкт моряків змусив їх насторожитися. Джон схопив матроса за руку.

– Прибій! – вигукнув він.

– Так, – озвався Вільсон, – хвилі розбиваються об рифи.

– Два кабельтових?

– Не більше. Там земля!

Джон перехилився через облавок, подивився на темні води і гукнув:

– Лот! Вільсоне, лот!

Хазяїн «Маккуорі» стояв на носі й, очевидно, нічого не підозрював.

Вільсон ухопив лот і жбурнув його у воду. Лотлінь став ковзати між його пальців, але вже на третьому вузлі зупинився.

– Три сажні, – гукнув Вільсон.

– Капітане! Ми на підводних скелях! – крикнув Джон Манглс, підбігаючи до Вілла Галлея.

Та капітан лише стенув плечима. Молодий капітан кинувся до керма, повернув румпель, а Вільсон тим часом став підтягувати марсель, аби виставити бриг за вітром. Керманич, якого Джон Манглс із силою відштовхнув, навіть не втямив, з якого доброго дива з ним так чинять.

Якийсь час судно йшло, чиркаючи правим облавком рифи. Попри непроглядну темінь за чотири сажні від «Маккуорі» Джон розгледів білі буруни навіжених хвиль. І тут Вілл Галлей нарешті втямив, що відбувається. Від усвідомлення, що судну загрожує небезпека, він втратив глузд. П’яні матроси ніяк не могли зрозуміти, що від них вимагає капітан, який бігає по палубі й вигукує щось незрозуміле. Галлея ошелешило, що судно перебуває так близько від берега. Корабель віднесло сильною течією від звичного курсу, од чого бідолаха‑капітан геть впав у відчай. Тільки завдяки миттєвій реакції Джона Манглса бриг уникнув зіткнення з бурунами. Але Джон не знав фарватеру. Вітер на шаленій швидкості мчав бриг на схід, і судно будь‑якої миті могло наштовхнутися на підводну скелю. Незабаром шум прибою почувся праворуч. Довелося лавірувати. Джон знову поклав кермо на вітер. Слід було вийти у відкрите море, та чи вдасться цей маневр на нестійкому судні із невеликою вітрильністю? Шанси на успіх мізерні, проте іншого виходу не було.

– Кермо на вітер! На борт! – гукнув Джон Манглс Вільсонові.

«Маккуорі» наближався до нового пасма підводних скель. Море навкруги кипіло.

Настала хвилина напруженого очікування. Хвилі світились від піни, наче спалахували фосфоричним світлом. Море дико ревло.

Вільсон із Мюльреді щосили налягли на штурвал. Раптом вони відчули потужний струс. «Маккуорі» наштовхнувся на підводну скелю. Ватер‑штаги бушприта тріснули, фок‑щогла ослабла і втратила тривкість. Чи вдасться розвернути судно без аварій?

Не вдалось. Раптом вітер ущух, у цю мить затишшя бриг розвернуло за вітром і годі було його повернути в потрібному напрямку.

Нова хвиля підхопила судно, підняла на гребінь, понесла просто на рифи і зі страшною силою жбурнула на скелі. Фок‑щогла зі всіма снастями рухнула. Бриг двічі вдарився кілем об скелі й завмер, давши крен на правий борт.

Скло в рубці розлетілось на скалки. Пасажири повибігали на палубу, але й там залишатися було вельми небезпечно. Джон Манглс знав, що судно надійно загрузло в піску, тож попросив пасажирів повернутися в рубку.

– Будьте відвертим, Джоне, що на нас чекає? – спокійно запитав Гленарван.

– Сер, ми не потонемо, хоча судно можуть розбити хвилі. А втім, ми маємо час, аби вжити необхідних заходів, треба лише дождати ранку.

– Може, спустити ялик на воду?

– На таких високих хвилях, серед ночі, певен, це неможливо. До того ж ми навіть не знаємо, в якому місці можна пристати до берега.

– Гаразд, Джоне, залишимося тут до ранку.

А Вілл Галлей метався по палубі як навіжений. Його матроси, бачачи, що непереливки, вибили дно в діжці й стали хлистати бренді. Джон передбачав, що незабаром пиятика вийде з‑під контролю. Капітан геть утратив авторитет: цей нікчема рвав волосся з відчаю, заламував руки й думав лише про вантаж, який не застрахував.

– Прогорів! Я труп! – верещав він, кидаючись від одного борту до іншого.

Джон Манглс не став його втішати. Він лише порадив своїм супутникам озброїтися, щоб в разі необхідності дати відсіч матросам. Ті ж пили бренді та брутально лаялись.

– Першого ж, хто наблизиться до рубки, пристрелю, як собаку, – спокійно заявив майор.

Очевидно, матроси відчули, що з ними не стануть церемонитись, й одразу ж щезли з‑перед очей. Джон Манглс забув про п’яничок і з нетерпінням чекав світанку.

Бриг не зрушив з місця. Вітер ущух. Море помалу вгамувалось. Корпус судна міг ще протриматися на воді кілька годин. На світанку Джон Манглс сподівався розгледіти берег. Якщо до нього можна буде пристати, то ялик, єдине вціліле суденце, перевезе на берег команду й пасажирів. Ялику доведеться здійснити декілька рейсів, адже вмістити він міг не більше чотирьох осіб. Шлюпку, як відомо, змило в море.

Тим часом Джон Манглс намагався визначити, на якій відстані перебуває ця жадана і водночас небезпечна земля. Чи витримає легкий ялик таку кількість переправ?

Поки Джон Манглс обдумував усе це, очікуючи на першу зорю, заспокоєні пасажирки заснули на своїх койках. Непорушний корабель на мілині забезпечив їм кілька годин відпочинку. Більше не чути було п’яних вигуків матросів, тож усі задрімали й на «Маккуорі» запала глибока тиша.

Десь о четвертій ранку зайнялося на світ. Джон Манглс піднявся на палубу. Завіса туману закривала горизонт. Молодий капітан чекав. Нарешті за пінистим обідком окреслилася смуга.

– Земля! – вигукнув Джон Манглс.

Його супутники прокинулися від гуку, вибігли на палубу й мовчки стали дивитись на берег. Гостинна ця земля, а чи ні, та вона мала їх прихистити.

– Де Вілл Галлей? – запитав Гленарван.

– Не знаю, сер, – відповів Джон Манглс.

– А матроси?

– Зникли, як і він.

– Мабуть, усі вони п’яні в дим, – припустив Мак‑Наббс.

– Розшукайте їх, – наказав Гленарван. – Не кинемо ж ми їх тут, на цьому судні.

Мюльреді з Вільсоном спустились у кубрик і повернулися за дві хвилини. У кубрику вони нікого не виявили. Вони ретельно обшукали судно аж до трюму, та не знайшли ні капітана, ні матросів.

– Може, вони попадали в море? – запитав Паганель.

– Усе можливо, – озвався Джон Манглс, стривожений цим щезненням. – До ялика! – раптом скомандував він.

Вільсон і Мюльреді попрямували за ним, аби спустити на воду ялик. Але ялик щез.