Розділ XVIII. Австралійські Альпи

Шлях на південний схід перетинало пасмо Австралійських Альп. Наче гігантський мур, воно простягалося на 1 500 миль, затримуючи хмари на висоті 4 000 футів.

Небо затягло хмарами, крізь які ледь пробивалося сонячне проміння, що, безсумнівно, полегшувало життя мандрівникам. Та через горбкуватість ґрунту пересуватися ставало дедалі важче. Дорога йшла вгору, від натуги бики гучно відсапувались, а м’язи на їхніх ногах так напружувались, що здавалось, ось‑ось луснуть.

Джон Манглс із двома матросами їхав попереду, за кілька сотень кроків од загону, обстежуючи дорогу. Вони видивлялися зручнішого шляху для фургону. Вільсонові навіть доводилося часом прокладати путь крізь зарості чагарнику сокирою. Глинистий вологий ґрунт наче вислизав із‑під ніг. До вечора вдалося подолати лише півградуса довготи. Ночувати мандрівникам довелося біля підніжжя Альп на березі річечки Кобонгра.

– Нелегко нам буде перейти ці гори, – мовив Гленарван, вдивляючись у гірське пасмо, яке поступово поглинала нічна пітьма. – Альпи! Сама назва вже змушує замислитись.

– Не беріть усе на віру, Гленарване, – вигукнув Паганель. – Ви ж насправді не збираєтеся долати гори в Швейцарії. В Австралії є також Піренеї, Альпи, Голубі гори, але в мініатюрі. Це свідчить лише про невелику фантазію географів і обмеженість нашого словника власних назв.

– Отже, ці Австралійські Альпи… – почала Гелена.

– Іграшкові гори, – підхопив Паганель, – ми й незчуємось, як перейдемо їх.

– Кажіть за себе, месьє – озвався майор. – Подолати гірський кряж і не помітити цього може лише роззява.

– То он воно як! – вигукнув Паганель. – Про мене вже так не можна сказати! Наші дами можуть підтвердити. Хіба ж я не додержую своєї обіцянки відтоді як ступив на цей материк? Хоч раз у чомусь завинив? Хоч раз схибив?

– Жодного разу, месьє Паганелю, – сказала Мері Грант.

– Тепер ви найдосконаліша людина в світі, – додала, сміючись Гелена. – А вам, до речі, дуже пасувала ваша неуважність.

– А й справді, якщо в мене не буде жодної вади, я стану пересічною людиною, – відгукнувся Паганель. – Та обіцяю, незабаром я знов утну чогось такого, від чого ви животи собі понадриваєте, сміючись. Слово честі, коли я не помиляюсь, то почуваюсь так, наче зраджую самого себе.

Наступного дня, 9 січня, всупереч запевненням наївного географа, маленький загін з величезними зусиллями здійснював перехід через Австралійські Альпи. Доводилось просуватися наздогад, заглиблюватись у вузькі ущелини, які не завжди мали вихід.

Айртонові було б непереливки, якби за годину на шляху їм не трапилася жалюгідна корчма.

– От вже не думаю, що корчма в такому місці приносить шалені прибутки! – вигукнув Паганель. – Кому вона тут потрібна?

– Та хоч би й нам! Ми ж бо можемо розпитати, як їхати далі, – відповів Гленарван. – Ходімо туди!

Гленарван і Айртон увійшли до закладу з вивіскою «Лісова корчма» над дверима. Господар справляв враження грубої людини з неприємним, навіть відразливим обличчям. Тільки кинувши на нього оком, можна було сказати, що він сам є головним клієнтом у цій корчмі на споживання джину, бренді й віскі. Зазвичай сюди зазирають подорожні скватери й пастухи, які переганяють худобу через гори.

На питання корчмар відповідав неприязно, та все ж Айртонові вдалося з його слів визначитись із подальшим курсом. Гленарван подякував корчмареві за поради і вділив монет. Він уже збирався було йти, як раптом помітив оголошення на стіні. Поліція повідомляла про втечу каторжників із Пертської в’язниці, обіцяючи винагороду 100 фунтів стерлінгів за голову Бена Джойса.

– Цей негідник заслуговує на страту, – сказав Гленарван боцманові.

– Та передовсім його слід упіймати! – відповів Айртон. – Сто фунтів стерлінгів – чималі гроші! Він їх не вартий.

– Не подобається мені цей корчмар, хоч він і повісив повідомлення, – додав Гленарван.

– І справді, – озвався Айртон.

Гленарван із боцманом повернулися до фургона. Звідсіль мандрівники попрямували туди, де дорога в напрямку Люкноуського перевалу звужувалась до звивистої стежки, що перетинала гірську ущелину. Почалося складне сходження. Учасникам експедиції доводилося йти пішки. Дорогою вони підтримували важкий фургон, штовхали його, розпрягали биків на крутих поворотах, підкладали під колеса гальма, щоб фургон не впав у прірву. Часом Айртон підпрягав биків до коней. Тварини геть знесиліли.

Того дня загинув кінь Мюльреді. Він раптом упав, хоча ніщо не віщувало такого лиха. Айртон оглянув мертвого коня, проте ніяк не міг визначити причину його смерті.

– Напевно, в коня луснули якісь судини, – припустив Гленарван.

– Мабуть, так, – пристав Айртон.

– Бери мого коня, Мюльреді, – запропонував Гленарван, – я ж сяду у фургон до дружини.

Мюльреді послухався, і маленький загін рушив далі, покинувши мертвого коня крукам на поживу.

Хребет Австралійських Альп не дуже широкий, десь із вісім миль. Тож коли вибраний Айртоном шлях справді веде до східного схилу, то за дві доби загін мав подолати перевал. Тоді до самісінького моря подорож має бути без особливих труднощів і перешкод.

Удень 10 січня було досягнуто найвищої точки перевалу на висоті 2 000 футів. Мандрівники опинились на плоскогір’ї, звідкіль відкривався широкий краєвид: на півночі полискувала гладінь озера Омео, поцяткована водяними птахами, за ним – широкі луки Муррею; на півдні розстилались зелені килими Джінсленду, його золотодайні землі, високі ліси, увесь цей незайманий край. Поки що природа тут нероздільно панувала над своїми багатствами: і над прудкими річками, і над велетенськими деревами, яких ще не торкалася сокира. Здавалося, пасмо Альп відокремлює дві зовсім різні країни, одна з яких зберегла всю свою первозданність.

Сонце саме хилилося до заходу, і в його промінні, що просочувалося крізь багряні хмарки, округ Муррей набув яскравіших барв, тоді як Джінсленд, заслонений гірською верхівкою, поринув у моторошну темряву; здавалось, наче весь заальпійський край оповила передчасна ніч. Глядачі, що стояли між такими контрастними областями, вражені й схвильовані, дивилися на таємничий край, який їм належало пройти аж до кордону провінції Вікторія.

Наступного ранку мандрівники почали спускатись униз по схилах. Рухались досить швидко. Зненацька їх заскочив страшенний град, тож вони мусили шукати укриття під скелями. Власне, це були навіть не градини, а шматки криги завбільшки з долоню, і падали вони так стрімко, наче їх кидали з пращі.[70]

Фургон у кількох місцях зрешетило. Проти такої стихії не встояли б і дахи будинків, адже крижини врізались навіть у стовбури дерев. Аби град не наробив серйознішого лиха, вирішили перечекати негоду. Лише за годину загін знову вирушив у дорогу кам’янистими стежками, слизькими від розталих крижинок.

Надвечір побитий градом, але все ще міцний фургон спускався останніми відрогами Альп, минаючи високі ялиці. Гірський прохід вів до просторих рівнин Джінсленду. Щасливо подолавши Альпи, мандрівники отаборилися на ніч у долині.

12 січня загін, охоплений неослабним запалом, на світанку вирушив далі. Кожен прагнув якнайшвидше дійти мети, тобто дістатися того місця на березі Тихого океану, де розбилася «Британія». Тільки там можна відшукати сліди потерпілих, а не тут, у відлюдних пустелях Джінсленду. Айртон наполягав, щоб Гленарван швидше віддав наказ «Дунканові» прибути на узбережжя, де яхта знадобиться для подальших розшуків. Боцман вважав, що варто скористатися дорогою, яка вела з Люкноу до Мельбурна, адже пізніше зв’язатися з «Дунканом» буде важче через брак прямого сполучення зі столицею.

Паганелеві боцманова порада здавалася слушною. І Гленарван послав би гінця з наказом, та Мак‑Наббс був категорично проти. Майор переконав усіх, що Айртон має обов’язково залишитися з експедицією, бо він знає узбережжя. Коли ж експедиція натрапить на сліди Гранта, то саме боцман зможе його знайти, та й лише він знає про точне місце загибелі «Британії». Тому майор наполягав, щоб у їхньому розкладі нічого не мінялось. Майора підтримав і Джон Манглс. А коли капітан висловив думку, що розпорядження Гленарвана простіше передати на «Дункан» із затоки Туфолда, аніж посилати гінця за 200 миль крізь дикий незвіданий край, то цю думку підтримали остаточно. Мак‑Наббс помітив розчарування Айртона, але ні з ким не поділився своїми спостереженнями, а залишив їх, як завше, при собі.

Рівнини простягались від підніжжя Альп під ледь помітним схилом на схід. Одноманітність краєвиду подекуди порушували гайки мімоз, евкаліптів та різних порід камедних дерев, а також кущі гастролобіуму з яскравими квітами. Не раз дорогу перетинали невеликі гірські річечки, точніше, ручаї, порослі дрібним комишем та орхідеями. Ці ручаї переходили бродом. Удалині було видно, як, забачивши людей, утікали дрохви й казуари, а кенгуру, наче пружинні паяци, перестрибували чагарники. Мисливці навіть не думали полювати, та й коні були геть виснажені.

До того ж над рівниною стояла страшна задуха. Атмосфера була насичена електрикою, що відчували і тварини, і люди. Стомлені, всі мовчки посувалися вперед. Тишу розтинав лише голос Айртона, який покрикував на змучених биків.

З дванадцятої до другої їхали дивним лісом папороті. І якби мандрівники так не потомилися, то неодмінно б захопилися цією красою. Ці деревовидні рослини заввишки до 30 футів саме цвіли. Коні й вершники вільно проїжджали під звислим додолу гіллям, і лише інколи в когось дзенькало коліщатко шпори, що торкалось твердих стовбурів. Під непорушним шатром зелені панувала прохолода, на яку ніхто не ремствував. Як завжди експансивний, Жак Паганель кілька разів задоволено зітхнув, сполохнувши зграї папуг, які здійняли оглушливе базікання.

Географ веселився і захоплено вигукував на весь голос, коли раптом його супутники побачили, що він похитнувся й упав разом із конем на землю. Невже в нього запаморочення чи, борони Боже, сонячний удар?

Усі кинулися до нього.

– Паганелю! Паганелю! Що з вами? – закричав Гленарван.

– Я залишився без коня, мій любий друже, – відповів Паганель, вивільняючи ноги зі стремен.

– Що з вашим конем?

– Загинув, наче блискавкою вражений, як і кінь Мюльреді.

Гленарван, Джон Манглс і Вільсон уважно оглянули тварину.

Паганель мав рацію – коняка нагло сконала.

– Дивно, – промовив Джон Манглс.

– Дуже дивно, – пробурмотів майор.

Ця халепа дуже стурбувала Гленарвана. У цій глушині годі дістати коней. А коли це й справді якась пошесть, то як їм дістатися узбережжя?

Між тим думка про пошесть потвердилася: сконав третій, Вільсонів кінь і бик. Тепер у розпорядженні експедиції залишилося троє биків і четверо коней.

Становище ставало загрозливим. Правда, вершники, які втратили коней, могли подорожувати й пішки, як це роблять усі скватери. Та коли поздихають усі бики й доведеться покинути фургон, що станеться з мандрівницями? Чи здатні вони здолати пішки 120 миль до затоки Туфолда?

Стурбовані Джон Манглс і Гленарван пильно оглянули здорових коней. Можливо, їм вдасться запобігти новому лиху? Однак під час огляду вони не виявили жодної ознаки не лише хвороби, а навіть знемоги. Бики й коні виглядали цілком здоровими, важка подорож анітрохи їх не знесилила. І Гленарван висловив сподівання, що ця дивна пошесть омине решту тварин.

Такої ж думки був і Айртон, який ніяк не міг визначити причину раптової загибелі худоби.

Загін знову вирушив у путь. По черзі піші відпочивали у фургоні. Увечері, подолавши всього десять миль, мандрівники отаборились на ніч. Відпочивали під шатром дивовижних папоротей, між якими шугали величезні кажани.

Наступний день, 13 січня, був гожий. Тварини почувались добре. Подорожні також на здоров’я не нарікали. Коні й бики чудово справлялися зі своєю роботою. У «салоні» леді Гелени завдяки напливу відвідувачів панувало пожвавлення. Містер Олбінет частував гостей прохолодними напоями, що було вельми доречно в тридцятиградусну спеку. Випорожнили півбарильця шотландського елю. Усі одностайно визнали, що в усьому Сполученому Королівстві годі шукати броварів, кращих за «Барклея і К°», навіть сам Велінгтон ніколи не варив такого смачного пива (отаке воно, шотландське самолюбство)! Паганель пив багато, а ще більше просторікував на різні теми.

Здавалося, день, що так чудово почався, мав і закінчитися добре. Загін бадьоро подолав 15 миль по горбкуватій місцевості, сподіваючись увечері отаборитися на берегах Снові, чималої річки, яка на півдні провінції Вікторія впадала в Тихий океан. І от колеса фургона, залишаючи глибоку колію в чорнуватому намуленому ґрунті, покотили широкою долиною поміж буйними травами й заростями гастролобіуму. Вечоріло. Туман, що смугою знявся на обрії, чітко окреслив напрям річки Снові. Бики протягли фургон ще кілька миль. За невеликим пагорком дорога круто звертала в ліс. Айртон уже дістався до узлісся, за півмилі од річки, коли фургон раптом загруз аж по самі маточини.

– Обережно! – крикнув Айртон до вершників, які їхали за ним.

– Що сталося? – запитав Гленарван.

– Ми загрузли, – відповів боцман.

Він підганяв биків палицею, але марно, тварини не могли зрушити з місця.

– Тут і заночуємо, – запропонував Джон Манглс.

– Іншого виходу ми не маємо, – відповів Айртон. – Уранці спробуємо витягти фургон.

– Привал! – гукнув Гленарван.

Настала задушлива ніч. Повітря було насичене парою. Обрій часом освітлювали блискавки далекої грози. Заходились лаштуватися на нічліг. Полягали у загрузлому фургоні та в наметі, що його напнули під зводом високих дерев. Мандрівники сподівалися, що цієї ночі обійдеться без дощу.

Айртон ледь витяг биків із болота, в якому ті загрузли по черево. Боцман відвів тварин на пашу – це він дбайливо виконував щодня. Та Гленарван зауважив, що цього вечора Айртон з особливою увагою порається біля худоби, за що подякував боцманові, адже від здоров’я коней і биків залежав успіх їхньої експедиції.

Тим часом мандрівники без апетиту повечеряли. Втома і спека притлумили голод, і всі потребували не стільки їжі, скільки відпочинку. Гелена й міс Грант, як завжди, полягали у фургоні. Чоловіки вклалися хто під наметом, а хто під деревами на густій траві, що аж ніяк не могло зашкодити здоров’ю.

Усі поринули у важкий сон. Небо затягло густими чорними хмарами. Навколо все завмерло – жодного подуву вітерцю. Нічну тишу лише зрідка порушували монотонні крики морпука, схожі на журливе кування європейської зозулі.

Десь об одинадцятій, після нетривалого важкого сну, прокинувся майор. Він із подивом помітив якесь дивне світло, що мерехтіло між дерев. Мак‑Наббс спершу навіть подумав, що це пожежа.

Він підвівся і попрямував до лісу. І яким же було здивування майора, коли побачив звичайнісіньку фосфоресценцію величезного поля грибів, спори яких випромінювали яскраве світло!

Майор, який анітрохи не був егоїстом, уже зібрався був збудити Паганеля, аби той помилувався цим дивом, як раптом зупинився, мов укопаний. Від фосфоричного світла в лісі було видно на півмилі навкруги, і йому здалося, наче на узліссі майнули якісь тіні. Невже привиділось?

Майор упав на землю і став придивлятися до тіней. Кілька чоловіків шукали на землі якісь сліди.

Що шукають ці люди?

Мак‑Наббс, не вагаючись і не сповіщаючи товаришів, поповзом став пробиратися вперед і зник у високій траві.