Розділ XI. Перехід через Чилі

До складу експедиції Гленарван узяв ще й чотирьох провідників‑тубільців: трьох чоловіків і одного хлопчика. Погоничем мулів був англієць, який прожив у цій країні більше двадцяти років. Він віддавав у найм своїх мулів мандрівникам, а сам наймався до них провідником через численні перевали Кордильєр.

Опісля він передавав мандрівників «бакеано» – аргентинському провідникові, який добре знався на дорогах. Попри те що англієць прожив багато років серед індіанців і мулатів, він не забув рідної мови і вільно спілкувався з мандрівниками. Це значно полегшувало життя Гленарвана, який міг легко віддавати різні розпорядження, бо іспанської мови Жака Паганеля, попри всі його старання, поки ніхто не розумів.

Погонич мулів (на чилійському діалекті «катапаз») мав двох помічників тубільців‑пеонів та дванадцятирічного хлопчика. Пеони поганяли мулів, навантажених експедиційним багажем, а хлопчик вів мадрину – низькорослу кобилу. Обвішана бубонцями і дзвіночками, кобила йшла попереду і вела за собою десять мулів. На семи їхали мандрівники, а на восьмому – катапаз. Ще двоє мулів були навантажені харчами і відрізами тканини, призначеної для завоювання прихильності касиків[25]пампи.

Пеони зазвичай ішли пішки. Цей перехід через Південну Америку мав здійснюватися в якнайкращих умовах у плані швидкості й безпеки.

Подолати Андський хребет не так‑то легко. Здійснити таку подорож можна, тільки маючи в своєму розпорядженні витривалих мулів, проте кращих із них уже давно вивезли з Аргентини. У цих чудових тварин виробились якості, не властиві їх породі. Вони невибагливі до їжі, п’ють раз на день, легко долають сорок кілометрів за вісім годин і покірно несуть вантаж у чотирнадцять арробів.[26]

Упродовж усього шляху від океану до океану немає жодного заїжджого двору. Мандрівники харчуються сушеним м’ясом, рисом, приправленим перцем, і дичиною, якщо вдається підстрелити. У горах п’ють воду з гірських потоків, на рівнині – воду зі струмків, додаючи кілька крапель рому, що зберігається у кожного мандрівника в бичачому розі – «шифлі». Втім у тих гірських краях слід утримуватися від вживання спиртних напоїв, бо нервова система людини й так зазнає сильного перенапруження. Що ж до постелі, то вона поміщається у місцевому сідлі – рекадо. Воно складається з пеліонів – видублених з одного боку і вкритих вовною з іншого, і закріплюється на мулі широкими, розкішно вишитими попругами. Мандрівникові, який загорнувся у ці теплі пеліони, не загрожують холод і волога, тож і спатиме він спокійно.

Гленарван як досвідчений мандрівник і людина, що вміє пристосовуватися до місцевих звичаїв, придбав для себе і своїх супутників чилійський одяг. Паганель і Роберт, дві дитини – велика і мала, – були в захваті, коли просунули голови в чилійські пончо – широкий плащ із вирізом посередині, а на ноги взули шкіряні чоботи. А як ошатно виглядали осідлані мули! Їх загнуздали арабськими мундштуками, натягнули довгі шкіряні переплетені поводи, з обох боків звисали яскраві полотняні мішки, альфорхаси, із провіантом. Поки неуважний Паганель сідав на розцяцькованого мула, той мало не хвицонув його. Усівшись нарешті в сідло, зі своєю підзорною трубою через плече, укріпившись ногами в стременах, він цілком покладався на досвідченість мула, і йому не довелося шкодувати про це. Що ж до Роберта, то той одразу ж показав себе вправним вершником.

Рушили в путь. Погода була чудова: небо безхмарне, з моря дув свіжий вітер, пом’якшуючи спеку. Маленький загін швидко просувався звивистим берегом бухти Талькауано, прагнучи вийти на тридцять сьому паралель. Весь день їхали швидко, пробираючись крізь очерети пересохлих боліт. Їхали майже мовчки: в пам’яті зринали миті прощання з тими, хто залишився на яхті. Дим над «Дунканом» поволі зникав за обрієм. Говорив лише Паганель: спраглий до наук географ сам ставив собі питання іспанською і сам відповідав собі тією ж мовою.

Головний провідник – катапаз – виявився доволі мовчазним; його професія не сприяла зайвій балаканині. Він майже не говорив зі своїми пеонами, – втім ті чудово знались на своїй справі. Коли котрийсь із мулів зупинявся, вони підганяли його гортанним окриком, а якщо це не допомагало, то влучно кинутий камінь переборював упертість тварини. Як раптом слабшала попруга або спадала вуздечка, пеон скидав із себе плаща, покривав ним мулові голову, все налагоджував, і тварина знову продовжувала шлях.

Погоничі мулів зазвичай починають денний перехід одразу ж після сніданку, о восьмій ранку, і роблять привал на нічліг о четвертій годині по полудні. І Гленарван дотримувався цього звичаю. Коли катапаз подав сигнал зупинитися, мандрівники саме наближалися до міста Арауко, розташованого в найпівденнішій частині бухти. Звідси до бухти Карнеро, де починається тридцять сьома паралель, треба було проїхати до заходу ще з 20 миль. Оскільки всю частину цього узбережжя вже було обстежено раніше, то зайвим було б здійснювати повторні обстеження. Тому вирішили, що місто Арауко стане відправним пунктом експедиції. Звідси, не відхиляючись од курсу, слід було прямувати на схід.

Увійшовши до міста, маленький загін став на нічліг у дворі харчевні; це приміщення навряд чи можна було назвати придатними до проживання.

Арауко – столиця Арауканії, держави, завдовжки сто п’ятдесят льє, завширшки тридцять. Населяють Арауканію молуче, первородні сини чилійської раси, оспіваної поетом Ерсилья, – горде і сильне плем’я, єдине з американських племен, яке ніколи не опинялося під іноземним пануванням. Якщо місто Арауко було колись підпорядковане іспанцям, то населення Арауканії завжди залишалося незалежним. Колись воно так само протидіяло пригноблювачам, як нині чинить опір загарбницьким діям Чилі. Його державний прапор – біла зірка на блакитному фоні – гордо майорить на укріпленому пагорбі, що захищає столицю.

Доки готували вечерю, Гленарван, Паганель і катапаз прогулювалися містом поміж будинками, критими солом’яними дахами. В Арауко крім церкви і руїн францисканського монастиря не було нічого визначного.

Гленарван спробував здобути якісь відомості про «Британію», але марно. Паганель був у відчаї, бо ніхто з місцевих жителів не розумів його. Та оскільки їхньою рідною мовою була арауканська аж до Магелланової протоки, то Паганелю його іспанська мова могла стати в пригоді не більше, ніж давньоєврейська. Тому географ використовував більше зір, аніж слух. Роздивляючись різні типи молуче, він як учений справді відчував неймовірну насолоду. Чоловіки були рослі, з пласкими обличчями мідно‑червоного кольору, безбороді – адже мали звичай вищипувати собі бороду. З настороженим поглядом, великоголові, з жорсткою гривою чорного волосся, вони гаяли час у ганебному неробстві, властивому воїнам, які навіть не знають, чим зайнятись поза війною. Виснажені, але витривалі жінки виконували важку роботу по господарству: чистили коней скреблом, начищали зброю, орали, полювали дичину для своїх повелителів‑чоловіків та ще й знаходили час виготовляти пончо – національні плащі бірюзового кольору, причому кожне пончо забирало два роки роботи і коштувало не менше 100 доларів. Загалом, молуче – народ малоцікавий і доволі дикий. Їм властиві майже всі людські вади, але мають вони й чесноту – любов до незалежності.

– Справжні спартанці! – раз у раз вихваляв Паганель цей народ під час вечері.

Звичайно, поважний учений дещо перебільшував. Та він ще більше здивував своїх співрозмовників, коли заявив, що його серце француза сильно билося під час прогулянки містом Арауко. Коли майор запитав, що ж послугувало причиною раптового «серцебиття», Паганель відповів, що це хвилювання цілком зрозуміле, бо колись один із його співвітчизників посідав престол Арауканії. Майор попросив географа пригадати ім’я цього монарха. Жак Паганель із гордістю назвав прізвище де Тонен, колишнього адвоката з Періге, милої людини і носія, либонь, аж надто пишної бороди. В Арауканії він зазнав того, що розвінчані королі охоче називають «невдячністю підданих». Зауваживши, що майор усміхнувся, уявивши собі адвоката в ролі розвінчаного короля, Паганель дуже серйозно заявив, що легше адвокатові стати справедливим королем, аніж королеві справедливим адвокатом. Ці слова викликали загальний сміх, і було запропоновано випити по чарочці чічі, маїсової горілки, за здоров’я колишнього короля Арауканії – Орелія Антонія Першого. За кілька хвилин мандрівники, загорнувшись у пончо, спали міцним сном.

Наступного ранку о восьмій годині маленький загін рушив на схід уздовж тридцять сьомої паралелі. На чолі їхав катапаз, замикали хід пеони. Дорога перетинала родючі землі, рясні виноградники і пасовища. Поступово місцевість ставала відлюдною. Лише зрідка то тут, то там траплялися хатини растреадорес – відомих на всю Америку індіанців‑мисливців за дикими кіньми, або ж яка‑небудь полишена поштова станція, а нині притулок волоцюги тубільця. Цього дня дві річки перетинали шлях загону: Раке і Тубаль, але катапаз знайшов брід, і мандрівникам удалося дістатися протилежного берега. Горизонтом простягався гірський кряж Анд, який здіймався частими високими шпилями на північ. Та це було лише передгір’я величезного хребта Нового Світу.

О четвертій годині по полудні, подолавши 35 миль, мандрівники зробили привал на просторі, під покровом гігантських миртових дерев. Мулів розгнуздали, розсідлали і погнали пастися на соковитій пампі. З мішків дістали м’ясо і рис. Після вечері всі вляглися на землю – пеліони слугували їм за ковдри та подушки – і поринули у глибокий живлющий сон. Катапаз і пеони вартували по черзі всю ніч.

Оскільки погода була дуже сприятливою, всі учасники експедиції почувалися добре, а подорож тривала без перешкод, то цим неодмінно слід було скористатися. Такою була спільна думка.

Наступного дня просувалися швидко, вдало переправилися через пороги Ріо‑Бель, а ввечері, коли отаборилися на березі річки Біо‑Біо, що протікала на кордоні між іспанським Чилі та Арауканією, Гленарван у похідному щоденнику позначив ще тридцять п’ять пройдених миль. Місцевість не змінювалась. То був родючий край, довкруж неймовірна кількість амарилісів, фіалкових дерев, дурману, кактусів, усіяних золотавими квітами. Якісь звірі причаїлися в нетрях. Пернатих було мало, лише подеколи мелькотіли то чапля, то самотня сова, то дрозди, що рятувалися від кігтів сокола, і чомги.

Тубільці майже не траплялися. Лише зрідка, немов тіні, проносилися гуачоси, метиси індіанців та іспанців. Вони мчали верхи на конях, боки яких кровили від гострих шпор, прив’язаних до босих ніг вершників. Дорога була безлюдна, годі було в кого розпитати бодай якихось відомостей. Проте Гленарван змирився з цим. Він прагнув переконати себе, що індіанці, ймовірно захопивши в полон капітана Гранта, відвели його по той бік Анд, а отже, пошуки могли дати результати лише в пампі, а не тут. Тому слід було запастися терпінням і неухильно просуватися вперед.

17 жовтня рушили в путь чітко за графіком, що було неймовірно важко Робертові. Його запальний характер, на превелике горе його мула, спонукав його раз по раз випереджати мадрину, і лише суворий окрик Гленарвана змушував хлопця повертати назад.

Місцевість ставала горбистою, що свідчило про близькість гір. Річок дедалі більшало, і Паганель часто зазирав до мапи. Коли якась річка не була позначена на його мапі, кров географа аж нуртувала і він потішно сердився.

– Річка без імені подібна до людини, позбавленої цивільних прав! – обурено мовив учений. – Для географічного закону вона не існує.

І він, позначаючи ці безіменні річки на своїй мапі, без особливого сорому давав їм найзвучніші іспанські назви.

– Яка мова! – захоплювався Паганель. – Яка повнозвучна гармонійна мова! Її наче вилито з металу! Я певен, що в ній сімдесят вісім частин міді і двадцять дві частини олова – як у найліпшій бронзі, що йде на відливання дзвону.

– А що, ви хіба робите успіхи в іспанській мові? – запитав його Гленарван.

– Звісно. Ось лише ця клята вимова! Біда мені з нею!

І Паганель, не шкодуючи горла, всю дорогу боровся з труднощами іспанської вимови, втім не забуваючи про свої географічні спостереження.

У цій галузі він був навдивовижу сильний, тут ніхто його не міг перевершити. Коли Гленарван запитував катапаза про якусь особливість цього краю, то відповідь географа завжди випереджала відповідь провідника. Катапаз із подивом дивився на вченого.

Цього дня, близько десятої ранку, шлях загону перетнула якась дорога. Звісно, Гленарван запитав у катапаза її назву, і, звичайно, йому відповів Жак Паганель:

– Це дорога з Юмбеля до Лос‑Анхелеса.

Гленарван поглянув на катапаза.

– Правильно, – підтвердив той і, звернувшись до географа, запитав:

– Ви, очевидно, вже колись тут проїздили?

– Ясна річ! – серйозно відповів Паганель.

– На мулі?

– Ні, сидячи в кріслі.

Катапаз, очевидно, не зрозумів його і, знизавши плечима, повернувся на своє місце.

О п’ятій вечора зробили привал у неглибокій ущелині, за кілька миль од міста Лоха. Цю ніч мандрівники провели біля підніжжя Сьєрри – перших сходинок величезного хребта Кордильєр.