Висновки

ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ У ТВОРАХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

План

Вступ

Художнє осмислення чорнобильської трагедії в поемі "чорнобильська мадонна"

Масштабне осмислення чорнобильської катастрофи в поемі бориса олійника «сім»

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Спочатку з'являється заграва. Вона росте, розгоряється, і ось уже сліпучо-біла лавина котиться до міста. Вогонь охоплює будинки, вулиці, спалахують автомобілі. Дерева чомусь займаються швидко, як свічки, хоча зараз розпал весни... Вогняна лавина котиться містом. Залишається лише потріскана, наче в зморшках, земля. Страхіття це сталося 26 квітня 1986 року, коли на Чорнобильській АЕС вибухнув четвертий блок. Ця трагедія приголомшила весь світ. На всій планеті не було байдужих до цієї сумної події, вона схвилювала всіх, відгукнулась болем у серцях мільйонів. Їдуть вантажівки, йде допомога до Чорнобиля, Прип'яті. Відважними і героями, як відомо, не народжуються, ними стають. Деякі пожежники виходили на дах енергоблоку повторно. Усі вони знали, що борються з вогнем в умовах небезпеки, але ніхто поста не залишав і продовжував бій. На п'яту годину ранку пожежу було ліквідовано ціною життя відважних і безсмертних. Чорнобиль став зловісним знаком щонайсильніших саморуйнівних дій людини, найдраматичнішою поразкою в її такому нерозумному протиборстві з природою. З'явившись під знаком біблійної "зірки Полин", той чорний Чорнобиль став якщо не розплатою, то найсерйознішою пересторогою нашому варварству та легковажності.

На цю страшну трагедію відгукнулися в пресі письменники О. Гончар, Б. Олійник, І. Драч. Поезія не мовчала. Майже одночасно з'явилися поеми Л.Горлача, С. Йовенко, Б. Олійника, І. Драча. Чорнобильська трагедія. Цим усе сказано. Гуде набат тривоги, набат — вісник біди, але ж він не похоронний дзвін, а заклик до дії, самовідданої, рятівної. Поклик рішучий. Споконвіку велося: зачувши набат, всі — і старі, і молоді — кидали все і йшли боронити отчий край. Живі — відгукніться!

І відгукнулись. Тема Чорнобильської трагедії знайшла відображення у творчості багатьох, ось вони: В. Яворівський "Марія з полином у кінці століття", Ю. Щербак документальна повість "Чорнобиль", Д. Павличко поезія "Листок", Б. Олійник поема "Сім", М. Луків поема "Біль і пам'ять", М. Сингаївський "Обпалена мужність", Л. Горлач поема "Зона", С. Йовенко поема "Вибух", І. Драч "Чорнобильська мадонна".

Реаліст і романтик, уїдливо іронічний і трепетно ніжний, одне слово, Драч, яким він є, створюючи надзвичайно своєрідну поему "Чорнобильська мадонна", звірявся, за його визначенням, із художніми критеріями світового рівня — "від Рубльова до Леонардо да Вінчі". Пролог до поеми сповнений тривоги, відчаю і навіть гніву, та знайти слова, аби хоч трохи відтворити емоційне потрясіння, породжене Чорнобилем, справді, дуже важко:

Я заздрю всім, у кого є слова.
Немає в мене слів.
Розстріляні до слова
Мовчання тяжко душу залива.
Ословленість дурна і випадкова.

Для Драча пошуки слів — це передусім пошуки відповіді на питання: що робити? Хто винен? Поет розповідає про чорнобильські події крізь призму ідеї життя, що донедавна сприймалося, як вічне й незнищенне, а сьогодні підлягає реальній загрозі знищення. У центрі розповіді-болю доля жінки-матері, і висвітлює автор цю класичну гуманістичну тему справді своєрідно, навіть несподівано. Схвильований, аж розпачливий, тон прологу змінюється невигадливою розмовною інтонацією солдата будівельного батальйону, але те, про що розповідає він, не вкладається у рамки здорового глузду. Сюжет дійсно фантастичний: щоранку на піщаних дюнах будівельники бачать сліди босих ніг, що ведуть до четвертого блоку. Розшуки, вистежування не дали ніяких результатів.

"Хрещатицька мадонна", яка несе в руках "сплетене ніщо..." — чи не є вона символом людства, що підписало собі смертний вирок?

ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ В ПОЕМІ "ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА"

Ще зовсім недавно дзвоном тривоги відгукнулася в наших серцях чорнобильська трагедія. Чорним крилом пролетіли 27 років після неї над нашою зболеною землею. Минуть ще роки й десятиліття, а цей трагічний день усе одно хвилюватиме людей — і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто народився далеко від покривдженої землі. Цей день завжди об'єднуватиме всіх живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією. І наші майстри слова не могли й не мали права не відгукнутися на цю зловісну катастрофу. По-різному трактують чорнобильську трагедію, її причини й наслідки в нас у країні і за рубежем.

І. Ф. Драч, як людина надзвичайно вразлива, один з перших спробував проаналізувати страшні події в поемі "Чорнобильська мадонна".

Поема "Чорнобильська мадонна" — це скорботна пісня народу, прозріння, це поема-трагедія, докір, спокута, розпач... Осмислюючи все, що сталося, І. Драч пише:

Важко пишу, зболено розмірковую,

Словами гіркими наповнюю аркуш,

Хай і гарячими, хай і пекучими...

Важко вимовити те, що побачив.

На серці журба, безнадія, туга:

Я заздрю всім, у кого є слова,

Немає в мене слів.

Розстріляні до слова.

Мовчання тяжко душу залива.

Але людині треба виговоритись, "хай жестами, але сказати мушу".

Мадонна... Свята Мати - богородиця.

Все упованіє моє

На тебе, Мати, возлагаю,

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, благая!

— так починає І. Драч поему, із прологу-переспіву уривка поеми "Марія". Т. Г. Шевченка. У кожного мадонна своя й сіяє на століття: "від Рубльова до Леонардо да Вінчі, від Вишгородської мадонни і до Сікстинської, від Марії Оранти і до Атомної японки..." Автор намагається писати про неї, але вона ним... Його хвилює питання: чому так трапилось? Чому? І просить материнської душі: "Будь плачем, стань голосінням, вирви над Прип'яттю паморозь сиву бузку посивілого і порадій у Рудому лісі..." Будеш "проклятим, родом і плодом поганьбленим будеш", коли злякаєшся. Мусиш сказати правду — так вирішує поет.

Солдатська мадонна... "Більше року сотається любов молода, ненависна" — ненависна, бо звідки візьмеш любові, коли ненависть ходить по крові". Засипають ліквідатори стовбури дерев, пропащу білизну двометровим шаром піску. Але чи сховаєш у могилу ти ненависть таку?

Мертве місто. Безлюдна німа зона. Тільки слідочок босої жіночої ноги на піску, а потім на снігу і зеленому льодку. Звідки він? Чий? Генерал відкриває таємницю:

Матір я взяв із села,

А вона мені з Києва

Третій раз уже боса втекла.

Хіба ке змусять оці рядки задуматись державних мужів над їхніми "діяннями"?

Наступний розділ поеми "Варіація на банальний київський сюжет, або ж Баба в целофані - наша мати", на мій погляд, сприймається, як болісний крик душі, докір. Облітаючи на вертольоті заражену зону, де "сосни дощами спалені", в очі лізе лиха іржа, люди коло хати запримітили її — мадонну вісімдесятих. А може, це прибульці з космосу? Ні!

Один космонавт — це стара в целофані.

А другий — корова на задньому плані.

Як диво космічне, суне в тумані,

Лиш роги пробились з накидки таки...

А взута корова в старі кирзяки...

Сміятись чи ридати "при зустрічі з такою картиною"? Поет шукає правди, істини. Найстрашніше те, що люди не готові протидіяти атому, не можуть збагнути страшенних наслідків, бо їх миттєво простим оком і не помітиш, як на війні. Але радіаційні наслідки у сто разів страшніші.

У зв'язку з аварією в Чорнобилі постало питання: а чи доречно взагалі використовувати атом, нехай і в мирних цілях? Хіба можна було на піщаному березі річки будувати таку атомну споруду? Адже з преси нам відомі тридцять два порушення і відступи від проектування й будівництва АЕС. Саме таких "світил" — кар'єристів, безгосподарників і примітивних керівників картає автор: Все зекономив? Совість?! Честь?! Зумів забалагурити самі Верховні Вуха... Вони, на думку автора, — "знак Виродження, а не Відродження, такий підложний вирід"...

"Хрещатицька мадонна" — це пекучий біль поета, трагічна пісня поеми про матерів, які народжують мертвих дітей, або зовсім ке можуть народити, бо "молоко було в тобі гірке, бо всюди й скрізь дороги було мало". Скорботне мовчання. Мадонна дивиться на своїх синів, палить їх очима до дна; вірить, що в них ще крапля совісті на дні. Але чи мучить совість кого-небудь із винуватців трагедії? Чи в цій Матері-мадонні впізнають вони своїх матерів? Матерів, які з мільярдом поганьблених дітей несуть долю світову, які затуляють ваших онуків, басі йдуть вони на вогонь кривомудрий. Мадонна — вічна, бо Вода вона є і Земля. Її погляд вогненний за чорнобильський злочин ще довгі роки пронизуватиме винуватців трагедії.

Поема "Чорнобильська мадонна" — це не констатація жахливого факту з життя країни, а заклик до всіх живих, до всіх майбутніх поколінь: "Бережіть свою планету, і вона потрійною материнською любов'ю заплатить вам за це". Ми зобов'язані вслухатися в їх смисл. Може, це допоможе передбачити інші трагедії на нашій планеті.

МАСШТАБНЕ ОСМИСЛЕННЯ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ КАТАСТРОФИ В ПОЕМІ БОРИСА ОЛІЙНИКА «СІМ»

Найбільш вагомим фактором подальшого розвитку літератури в наш час є можливість говорити повну правду. Гадаємо, що кризові моменти в творчості Б. Олійника переборюються в умовах нової літературної ситуації, коли для вираження правди не треба шукати обхідних шляхів. Свідчення цьому — поема «Сім», що була надрукована в «Літературній Україні» від 17 вересня 1987 року. В ній майже зникла та деяка «втомленість форми», яка відчувалась в останніх творах Б. Олійника.

Аварія Чорнобильської АЕС спричинила появу багатьох творів. Тут і поема І. Драча «Чорнобильська мадонна», і документальна повість Ю. Щербака «Чорнобиль», роман В. Яворівського і «Марія з полином в кіпці століття», і п'єса В. Губарєва «Саркофаг». В кожному із цих творів відчувалось прагнення осмислити першопричини Чорнобильської аварії. При цьому, як правило, письменники говорили про ті негативні духовні процеси, що були породжені застійним періодом. Йшлося про це і в багатьох публічних виступах.

Але з атомною енергією подібна філософія не проходить. Вона обертається апокаліпсичного реальністю: не тільки кукурудза чи трава, але і все живе — до людини включно — не росте після радіації.

Академік В. Лєгасов теж вважає, що «низький технічний рівець, низький рівень відповідальності тих людей, з вини яких сталась аварія — це не причина, а наслідок. Наслідок їх низького духовного рівня».

Ні, Б. Олійник не помилявся, коли задовго до аварії так тривожно писав про совість і відповідальність, про розрив слова і діла. З радарною чутливістю він знайшов у нашій етиці та моралі найбільш вразливі місця, породжені соціально-економічним та духовним застоєм.

Поема Б. Олійника «Сім» — це, твір, «який концентрацією думки й пристрастю, зосередженістю на головних питаннях історії й сучасності, громадянським болем може посісти в нашій свідомості місце поряд із останніми світлодайними творами російської літератури». Заграва над Прип'яттю в єдину мить висвітила людину в усій сув'язі притаманних їй суперечностей суспільно-історичного, науково-культурного руху: у величі і марноті, благородстві й мізерності. Питання про те, ким же ми є насправді, наскільки відповідаємо світлому образу Людини, збагачуваному гуманістами всіх часів і народів, куди прямуємо і навіщо, постало в поемі на повну силу. Б. Олійник розглянув його не лише в просторі, маючи Чорнобиль за конкретно-соціальну точку відліку, а й у часі, від «глибин ханаанських по нинішній день і годину». Зроблено це композиційно винахідливо і гостро — від першого рядка проблемна напруга твору зростає і ще довго тримає читача у полоні після завершального слова «Болить».

За будовою поема «Сім» — полемічний діалог ліричного персонажа із провісником апокаліптичної приреченості роду людського персоніфікованим в образі казкового «крука». Стоячи на діаметрально протилежних позиціях в оцінці людини та її здатності існувати за законами розуму і краси, кожен з них висуває свої аргументи, почерпнуті з реальної історії — і світової, і вітчизняної. Ідейно-емоційна наснаженість поеми зростає в міру того, як з більш загальних і віддалених тем розмова починає торкатися дедалі дражливіших моментів нашого життя, аж по самий його край над Прип'яттю. Причому ліричному персонажеві в цьому морально-філософському герці доводиться таки сутужно, бо «крук», відмовляючи людині в усіх позитивних якостях і будь-якій іншій перспективі, крім загибелі й занапащення світу, наводить факти правдиві, гіркі. Це і духовна сліпота, яка штовхала натовпи спалювати своїх геніальних синів, й антинародна сутність тих явищ, що завдали стільки лиха країні в період культу особи, і бездумне втручання в тонкі природні механізми, що призводить до екологічних криз і відкошується на фізичному та психологічному здоров'ї людини. Це, зрештою, трагічні прорахунки науки і практики, що під надв’язуваним «лихим опонентом» кутом зору видаються за закономірний наслідок людської життєдіяльності загалом:

Куди ж ти дививсь, коли літи твоєї надії,

Руйнуючи спокій іще праслов'янських пісків,

Заклали реактор, як міну повільної дії,

Під саму колиску твоїх однокровних братів?

Невже ти хотів ошукати природу закляттям,

Що в нас, пак. і смерчі ласкавіші, як за бугром?

Отямся ж, нарешті!

Нещадний однаково атом,

Що в них над Гудзоном,

що в нас над билинним Дніпром!

Посилаючись на приклади, які відповідають ідеалам гуманізму, ліричний персонаж опирається агресивному нігілізмові «крука», аж, зрештою, в героїчній самопожертві шести пожежників і самозабутній відданості ділу кінорежисера, прізвища котрих називаються, «мов з козацького реєстру», знаходить опертя і потвердження власній точці зору: через тернії і страждання людина йде до самовдосконалення, жертви історії не марні, рух її складний, але доцільний.

Новий твір Б. Олійника — цілісний і концептуально завершений, що особливо подивовує, коли врахувати, що має він десятки проблемних відгалужень. Скажімо, обіч політичного фарисейства («і ходите в червоному заклично, хоч ваша суть давно й категорично Сіріє паче мишача нора»), з висвітлюваних проблемних глибин раптом виринає і таке «часткове» питання, як соціальні умови життя сьогочасної жінки, органічно вкладаючись у витворювану автором завершену систему ідей та поглядів: «І жони несуть з магазинів у вулик сім'ї Наїдки, вгинаючи емансиповані плечі». Подібних промовисто оцінкових штрихів у поемі багато. Головне питання про етичну сутність людського роду могутньою доцентровою силою злютувало в ідейно-естетичну цілість безліч світоглядних, морально-філософських аспектів дійсності, в художню картину життя давно сподіваної філософської глибини. Кожен може побачити у ній важливе для становлення достовірнішого погляду на суспільно-історичну реальність, у кожному живому сумлінні поема ця викличе резонанс. Цілком природно, що де в чому буде він і полемічним, як показує хоч би студія поеми, здійснена І. Дзюбою.

Так, з-поміж деяких морально-філософських тверджень Б. Олійника, що можуть викликати неоднозначне ставлення, критик виокремив і небезпеку підміни у світоглядній системі понять істини (і стремління до неї) поняттям віри (і збереження її за будь-яких умов). Закид І. Дзюби небезпідставний, і випливає як із поетики твору, так і наскрізно проведених нею ідейних акцентів («Ми ж Леніна в ньому тоді сповідали усі! Ми вірили в нього, і небо здавалось в алмазах»; «Так ти ж мене зраджував стільки, що, втративши віру, я з жовчю злигався»; «Та шестеро в робах, як в ризах, із праху встає, - І в сяєві їхнім апостольськім меркне реактор»; «Зірвавши з корогви несправджений символ, не втратив багряної віри в корогву саму»; «Прийдіть до нього усі, в кого віра живе»; «В поті солонім із тверді довічної віри Возводить нащадкам собор всепланетного миру» та ін.).

Поет має незаперечне право на свій розсуд обирати той чи той образний пласт, але, мабуть, не може нехтувати й змістових акцентів, які цей пласт закономірно вносить із собою в поетичний зміст. Свідомий цього і Б. Олійник. Тим дивніше бачити у нього, рішучого супротивника обожнення геніїв і канонізації великих (пригадаймо хоч би давніший нього вірш «Мавзолей Леніна»), такі образні визначення вождя революції: «Христос двадцять клятого століття», «Червоний Спас». За цим в остаточному підсумку вимальовується концепція непогрішимості віри в певні ідеали, що відгороджує її від суспільної практики; теорії лишає право на непохитність принципів, а практиці — право на подолання труднощів, зумовлених тією ж таки невідповідністю слова і діла. Це дивує, — адже мало хто з наших поетів поклав стільки творчих, духовних сил на викриття невідповідності слова і діла, як автор «Істини», «Заклинання вогню», «У дзеркалі слова».

Думається, що подібні суперечності, які, зрештою, припускають широкий спектр тлумачень, «запрограмовані» природою опонентного образу «крука», як її розкриває сам автор: песимізм, що в крайньому вираженні своєму обертається цинізмом. Абсолютно зрозуміло, що це не відсторонений щодо самого героя голос, а якась важлива і тривожна частина його власної душі, чинник його власного світогляду, що кличе героя до «тяжких зводин із власною совістю» (І. Дзюба):

— Чого це ти, раптом засмикавсь, як лис?

Кого ти питаєш? У себе вдивись.

Я — з'ява страшніша. Я — з кості твоєї і шкіри.

Колись величавсь песимізмом і вельми цінивсь.

Так ти мене зраджував стільки, що, втративши віру,

Я з жовчю злигався. І маєш нащадка — цинізм.

Образ цей настільки місткий і з усіх точок зору вдалий, що зажив у творі власним життям, не раз виборсуючись із-під влади автора і підважуючи тези, які мусив безумовно потверджувати. Бо що виділив митець за головне у власному породженні? Песимізм, що переходить у цинізм. Але це крайня точка етичного ряду, одне з можливих завершень етичної ланки, на початку якої завжди і обов'язково стоїть сумнів. Так, сумнів — здорова властивість і потреба розуму, рушій критичної думки, будь-яких форм пізнання діалектики світу, сумнів, який справді може виродитися в песимізм, а далі — цинізм, але може привести і приводить до відкриття нових істин, неможливого в умовах тоталітарного панування віри. У здоровому своєму вияві сумнів є невід'ємною складовою пошуку, ланкою знання, яка рятує його від догматизму, хоч і позбавляє універсалістських амбіцій. Їх взаємодія є нормальним станом людської свідомості, самого світосприймання. І ось ця рівновага, на наш погляд, у поемі порушена. Десятки разів наголошуючи на потребі віри, Б. Олійник, послідовно не вводить критичне начало, сумнів у те коло понять, які визначають сутність його «альтера парс», якому відводиться роль чорноротого речника, злого віщуна. Однак, це «друге я» не бажає вкладатися в пропоновані рамки, виявляє свої замовчані, але природні неодмінні риси.

Хіба відповідає природі образу злого циніка сувора, принципова вимога, яка виривається в ідейного опонента, коли мова в поемі заходить про велич Ленінових ідей: «Не шелестить, дрібні, його ім'ям, не доросли ви...»? Хіба провіснику близького апокаліпсису годиться виявляти таку зворушливу турботу про землю, на щедротну красу якої «мають право від природи Роса і сарна, соловій і... крук»!? Тобто він теж на неї претендує, не зрікається і не заперечує її, — то хіба це цинізм і тільки? Поет не шкодує фарб, підкреслюючи антигуманну суть цього «другого я» зовнішньою огидністю, відразливою калічністю його подоби: «... він звивсь, як вурдалака, І в божевільнім реготі осів»; «він люто протруїв мене пекельним оком. І цинічно уже не каркнув змієм просичав»; «він каркав і тіпався, як у пропасниці, аж тліла на кігтях руда роговиця» тощо. А воно тим часом волає і до доброго в людині, гіркою правдою факту закликає, аж молить її: «Отямся ж, нарешті!».

Наприкінці поеми вражений сяєвом «сузір'я семи» ворон. Але власне через те, що він «самочинно» розкрився в поемі як духовна істота значно складнішої і багатшої організації, аніж планував автор, це чомусь не тішить. Не тішить сумління, бо з брудною водою злорадності й нігілізму виплескується здорове дитя сумніву, бо така перемога над песимізмом схожа на Піррову і може розчистити шлях фанатизмові сліпої віри. Власне, тут ми вже винаходимо за межі поеми, яка в останній своїй частині через звужену на догоду концепції природу ідейного опонента, який встиг заявити про себе і в іншій, складнішій якості, видається менш переконливою.

Б. Олійник «розправився» із проблемою на рівні відвертих крайностей типу нігілізму; на спокійніших рівнях етичних норм, якими є сумнів, здорова критична доскіпливість, вимога вірити слову, «лише оплаченому ділом» (Б. Олійник), вона лишилася жити і тривожити розум. Це її непритуплене вістря ясніє у вимогливо-докірливих інтонаціях завершальної частини, тривожний шум її неперебитих і нескладених крил чується в застережливому рокотанні голосів, які вже неможливо розділити на суто стверджувальні й суто заперечувальні, бо вони за природним діалектичним тяжінням зливаються в конструктивну єдність сильного розумінням проблем і баченням мети здорового глузду:

Та тільки не вчіть його жити з чужих букварів.

І квіти і могил його вкравши,

не спродуйте ницо

Сп'янілим з любові. При світлі своїх прапорів

Він бачить усе.

І тяжка його в карі десниця.

А він не забуде ніколи людського добра,

і в пам'ять запише усіх, не питаючи націй,—

Від юних солдатів до вчених найвищих

інстанцій,—

Хто нас в Страхоліссі закрив од чуми радіації,

І горе навпіл розділив, і омився з Дніпра.

Впізнаємо голос поета в усьому його епічному розкриллі! І коли ми не в усьому погоджуємося з автором, то через те, що йому вдалося викликати нас на дуже серйозну і відверту розмову, підняти такі проблемні товщі, від осмислення яких залежить майбутнє. Поема «Сім» належить до вершинних явищ української поезії останнього часу. Має рацію І. Дзюба, коли закінчує свою студію таким міркуванням: «Кожного, хто вміє читати і думати, поема ставить перед пекучими проблемами доби й народу, перед потребою нового усвідомлення життя». Це і є «проривом у новий стан».

В поемі «Сім» поет осягає сьогоднішній день в житті нації, країни в контексті її історії. Причому осмислюється і переосмислюється і сам історичний контекст. Якщо до цього історичне тло, на якому ми бачили себе, було непорушним, усталеним, мнимо правдивим і нагадувало декорацію, розписану в основному яскравими, життєрадісними фарбами, то в епоху гласності воно почало набирати зовсім інших відтінків. До того ж на ньому з'явилось чимало білих плям.

Процес переосмислення історії болючий, але необхідний, бо важко жити, не знаючи всю правду про своє минуле. Це велике зло — приймати історію з «купюрами», підігнану під чиїсь кон'юнктурні концепції. Зараз ми вчимось сприймати історію такого, якою вона є. Тут потрібні і мужність, і мудрість, і обережність в оцінках. Думається, що поема «Сім» виявилась дуже потрібною багатьом людям. Бо сприймати її — це пройти разом із поетом складний процес пошуку істини, що стосується кардинальних проблем нашого духовного і суспільного буття.

Головна особливість поетики поеми обумовлена умінням Б. Олійника винаходити таку жанрову структуру для свого твору, яка б давала можливість найдоцільнішим шляхом вирішувати творче завдання, що стояло перед поетом. Поема написана як діалог між «круком» і ліричним героєм. До такої жанрової структури Б. Олійник вже звертався в одній із своїх перших поем «Віч-на-віч» (збірка «Вибір»). Там вперше ми зустрічаємо образ ворона, що уособлює час, і автор не приховує, що він «едгарівський», тобто взятий із відомої поезії Едгара По.

Майже в кожній поемі Б. Олійника наявні елементи діалогізму. Але найсильніше він виявлений у поемі «Сім».

Роздумуючи над складними сторінками історії народу, поет прагне осягнути істину, яка йому потрібна. Від того, чи, вдасться осягнути істину, багато в чому залежить майбутнє життя. Бо важко йти вперед, не розібравшись у своєму минулому, не розділивши у ньому добро і зло, правду і неправду.

Зрозуміло, що художній спосіб осмислення багато в чому відрізняється від наукового. Але водночас слід бачити і їх спільні моменти, які стосуються перш за все необхідності сприймати історичне явище цілісно, з усіма його «за» і «проти» — тобто із врахуванням його внутрішніх протиріч. Ось чому форма діалогу давала поету можливість художньо осягати історичний матеріал оптимальним шляхом. Вибрана поетом жанрова структура давала можливість інтенсивно осмислювати предмет художнього відображення. Читач, сприймаючи поему, ніби ставав учасником діалогу, отримував можливість зважувати різні точки зору.

«Крук» — це крайній цинізм. Він ні в що не вірить. Історію він знає, але дивиться на неї з холодною зневагою. Здається, її труднощі тільки тішать його. Тепер, після вибуху в Чорнобилі, вій намірений сказати все, що думає про нас і про нашу історію.

«Самоїди дух і тіло, Доки й корінь переїли!» — обвинувачення, и бачимо, вкрай жорстоке. Більшого, здається, й уявити собі важко.

А що ж означає корінь, який ми, з точки зору цинічного «крука», вже перегризли? Тут читачеві є над чим думати. Наш корінь —: це віра в національну сутність народу, його дух, його культуру. Тривога за цей корінь є небезпідставною.

Вживаючи багато елементів народних жанрів (від голосінь до дум), поет також використовує літературні засоби і архетипи української літератури, чи взагалі типові образи з української культури. В Олійника крук-ворон є шевченківський, з "Великого льоху", а драматичним героєм — "рід наш". І далі увага прикута до нащадків, у яких уже спадковий код під впливом радіації, і тому у "світ полізуть виродки без лобі, яких ще не родив донині світ?!" А звертання до предків уже натякає на вину сучасників:

О, знали б високі, як низько падуть їх сини, —

Вони ще в колисці воліли б себе задушити!

І ворон признається: "У себе вдивись, у себе... Я — з кості твоєї і шкіри". А провина героя-роду конкретно показана, і не тільки за сучасне, але майже і за Хіросіму — за світові гріхи. Універсальне зливається із специфічним, українським — у жертвах нащадків-виродків. Але при тому немов і якось винним є той "рід". Природа ушкоджена, зранена. Та у вірші є недоговорені прикмети ящера, дещо оптимістичні, бо натякають на можливість майбутності. У народному повір'ї ящур має містичну силу подолати вогонь, і навіть вижити в ньому. Та тут двосічне предвіщування, бо ящур також може затруїти все, що тільки заторкне — чи воду з криниці, чи й майбутній овоч на дереві. Це скомплікований ящур Чорнобиля.

ВИСНОВКИ

Чорнобильська катастрофа стала найочевиднішим і найболючішим симптомом неблагополуччя в суспільстві: наростання передкризових явищ. Вона ж разом з іншими тривожними чинниками поставила наше суспільство перед необхідністю знати правду про самого себе і будувати всі ланки життя на засадах людської моральності. Отож і причетність літератури до цієї теми слід, мабуть, оцінювати з такого погляду: якою мірою мова про Чорнобиль допомагає їй, літературі, опановувати мову правди і людської моралі, утверджуватися в них.

Знаємо випадки, коли література першою сигналізувала про якісь тривожні явища або коли вона тривалий час несла на своїх плечах головний тягар інформування суспільства про якісь проблеми та осмислення їх (наприклад, виродження села без чорнозему, екологічна тривога тощо). Особливо це характерним буває для періодів відсутності гласності, коли жива думка може пробитися хіба що в літературі. Чорнобильські події — зовсім інше явище, вони опинилися в центрі уваги всього світу. І ситуація літератури на той час змінилася. Нині репортери і публіцисти, як і має бути, випереджають художників у висвітленні, сказати б, фабули актуальної дійсності. Це зобов'язує других до такої глибини і ґрунтовності, яка б на порядок перевищувала журналістську, до проникнення в лише їм доступні аспекти дійсності. Хоч сьогодні, коли говоримо про Чорнобиль, мусимо враховувати: літературна думка тут ще якийсь час неминуче примикатиме до думки публіцистичної, наукової, юридично-слідчої, державно-політичної, складаючи разом загальний широкий фронт пізнання й осмислення того, що сталося.

Це пізнання й осмислення здійснюється, як можна помітити, на таких головних рівнях: перший — відтворення самого перебігу подій; другий — з'ясування причин катастрофи (технологічних, виробничо-адміністративних, психологічних тощо); третій — дослідження суспільних і моральних коренів, людської картини події; четвертий — усвідомлення її загальнолюдського аспекту (урок для людства, перспективи світової цивілізації, питання війни і миру, кодекс поведінки в атомну добу, локальні і глобальні наслідки ядерних катастроф, а в найзагальнішому — бути чи не бути людству?). Всі ці чотири рівні знань про Чорнобиль, правди про Чорнобиль цікавлять мільйони людей і потрібні їм, а отже й літературі, хоч найбільше вона має сказати про «людський фактор» на кожному з них: у психологічному, суспільно-етичному, філософському й історіософському значеннях.

Підбиваючи підсумок усьому сказаному, можна ствердити, що у своїй сукупності всі твори становлять хай і неповну, але доволі широку картину подій, дають спектр громадянських і моральних емоцій та оцінок, інтелектуальних інтерпретацій. Розробка чорнобильської теми стає одним із важливих плацдармів боротьбі за повноту правди в нашій літературі, за її громадянську пристрасність, соціальну аналітичність, інтелектуальну чесність. В цьому початку продовження гуманістичної літературної традиції.

Певна річ, це лише початок. Зараз з'являються і ще довгий час будуть з’являтися нові твори про Чорнобиль у всіх літературних жанрах. Вони поглиблять сукупну художню картину народного випробування. Важливо, щоб вони вели до мужнього і чесного розуміння нашої трудної, апокаліптичної доби. Сприяли б тому оновленню, оздоровленню суспільної свідомості й практики, за яких повторення таких трагедій стало б неможливим. Переконливо навертали нас до «нового мислення» і до старих, вічних принципів людської моральності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Білоцерківець Н. Травень // Україна. - ч. 27. - липень 1987. - С.13

2. Бойко Л. Документально-художня епіка Чорнобиля: погляд на два твори // Радянське літературознавство.-1988. - №3. – С.3-15

3. Горлач Л. Зона // Літературна газета. - 22 січня 1988

4. Дзюба И. Право на слово: первые произведения о чернобыльской трагедии //Литературное обозрение. – 1988. - № 5. – С. 4

5. Дзюба І. Чарівник слова. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX століття у 4т. — Кн.З. — К.: Рось, 1994. —687с.

6. Дзюба І. Чужої вини не буває: Про твір, якого чекали // Літ. Україна. - 1987. — 17 верес.

7. Дончик В. Шістдесятництво як явище, його витоки й наслідки//Слово і час. — №8. - 1997. — С44—47

8. Драч І. Чорнобильська Мадонна // Вітчизна. – 1988. - № 1. – С. 43

9. Залеська-Онишкевич Л. Відбитка Чорнобиля в літературі // Сучасність. – 1984. - №4. - С. 33

10. Заярна І. Трагедійна сила документа («Чорнобиль» Ю.Щербака, «Чорнобильський зошит» Г.Медведєва, «Чорнобиль очима киян» С. Скляра) //СІЧ. -1990. - №4 – С. 45-49

11. Йовенко С. Вибух //Вітчизна. - ч. 5. – 1987. - С. 2-21

12. Клочек Г. Поетика Б.Олійника: Літ. крити. нарис. – К.: Рад. письменник., 1989