Степова зона

На південь від лісостепу до Кримських гір і берегів Чорного та Азовського морів широкою смугою простяглася степова зона.

займає близько 40% території України. В основному рівнинна поверхня території зони має загальне зниження до морів. Південна частина території рівнини розчленована мало, північна має хвилястий рельєф.

Клімат степової зони - найбільш континентальний на території України. Середня температура січня від 0...-1⁰ /у Криму/ до -7° /на північному сході/, липня відповідно +7,5° /Старобільщина/ до +11° /Ізмаїл/. Опадів /переважно у вигляді злив/ за рік буває від 300 мм у Причорномор’ї до 450 мм на півночі.

Ландшафт зони формується в умовах недостатньої кількості вологи, іноді суховії знижують вологість повітря на 30% і дмуть без перерви 15 днів, швидкість вітру досягає 15 м/сек., а під час пилових бур - 30 м/сек.

Грунти у північній частині степу - звичайні чорноземи, глибина гумусового шару в цих грунтах досягає 1 м. На півдні зони чорноземи переходять у солонцюваті грунти.

під ріллею зайнято близько 75% земель, що становить майже 48% орних земель України. Під зерновими культурами зайнято близько 50% оброблюваних земель.

Для збереження у природному стані степових ділянок, їх рослинності і тваринного світу організовано заповідники: Асканія Нова, Український степовий (Хомутівський степ, Кам'яні могили).

Степовий біосферний заповідник Асканія-Нова утворено у 1898 р., статусу заповідника набув у 1921 р., займає площу 33307 га. Природне ядро заповідника складає 11054 га, охоронна зона – 4800 га, зона регульованої господарської діяльності – 17453 га. Охоронна та господарська зони призначені для досліджень природних та господарських процесів в умовах заповідного режиму та їх змін під впливом господарської діяльності.

3.1.4. Українські Карпати

Фізико-географічна обдасть Українські Карпати розташована на Південному Заході України.

Територіальне займає Карпатські гори, Передкарпаття і Закарпатську низовину.

Найбільшу площу становлять Карпатські гори. Вони складені пісковиками, сланцями, вапняками, мергелями, які порівняно легко вивітрюються, тому вершини гір /за винятком Горган/ округлі. Вершини Горган круті, гостроверхі, підносяться зубчастими піками.

Клімат Карпат дуже вологий, з порівняно низькими річними температурами повітря. Середньорічна температура - +6°.

Карпати - область з найбільшою в Україні щільністю опадів: 800...900 мм у передгір'ях і 1000...1200 мм у верхній частині гір. Перший сніг випадає у жовтні - листопаді.

У Карпатах виділяється 6 вертикальних кліматичних поясів:

передгір"я /до 600 м над рівнем моря/,

низькогір"я /600...1200 м/;

середній гірський /1200...1400 м/;

підверховинний /1400...1500 м/;

верховина /1500...800 м/;

альпійський /1800 м і вище/.

У Карпатах бере початок багато річок, серед них: Стрий, Дністер, Тиса, Прут, Черемош, Надвірнянська і Солотвинська Бистриці. Течія їх стрімка, вони несуть велику кількість уламкового кам'яного матеріалу, який відкладають у своїй нижній течії.

Особливо небезпечні гірські річки під час повені, що підтвердилося під час катастрофічних повеней 1997 р. та 2008 р. у долині Тиси на Закарпатті.

Рослинність змінюється з висотою.

У передгір'ях - мішані ліси, діброви з домішкою бука, граба і ялини, вище від 600 м - букові, ще вище - буково-ялинові.

В середньому гірському поясі /1200...1400 м/ вони змінюються смереково-ялиновими, а у підверховинному - чистими смерековими.

У верхньому поясі гір /1400...1500 м/ росте криволіся з карликової смереки і гірської сосни.

На вершинах гір розташовані альпійські луки /полонини/ з низькорослою травою.

У Івано-Франківській області у 1980 р. утворено Карпатський природний національний парк площею 50300 га. Основна мета його утворення – збереження унікальних для Центральної Європи природних ландшафтів, що відзначаються багатим генофондом, наявністю рідкісних пралісових екосистем і значним рекреаційним потенціалом.

3.1.5. Кримські гори

Кримська гірська фізико-географічна область простяглася вздовж південного узбережжя півострова. На півночі вона межує зі степовою зоною.

Кримські гори складені переважно вапняками, глинистими сланцями, гіпсовиками. Внаслідок вимивання вапняків - основної породи гір - тут дуже поширені карстові форми рельєфу: лійки, западини, печери, іноді з підземними річками й озерами.

Клімат на Південному березі Криму субтропічний з середніми температурами січня +2°...+4°. Річна кількість опадів становить тут 350...550 мм /максимум припадає на зимову пору/. Літо спекотне й посушливе.

Клімат головного пасма гір і передгір"я - помірний. Середня січнева температура -8°...-9°, липнева - до +15°...+16°. Кількість опадів у передгір'ях становить 400...500 мм, на головному пасмі 900...1200 мм.

Рослинність південного берега Криму багата й різноманітна.Поблизу Ялти розташований Нікітський ботанічний сад, де у відкритому грунті ростуть дерева, кущі, трави, квіти з усіх частин світу. Цьому сприяє мікроклімат. Число днів з температурою вище +15° дося­гав тут 140-150 за рік.

Багата природа, теплий клімат, морське узбережжя - Південнний беріг Криму - відомий курортний район

"етнічна група" - частина іншого народу.

В Україні етнічними групами є росіяни, євреї, поляки, чехи, угорці та ін.,

а етнографічними - гуцули, бойки, лемки, поліщуки та ін.

Сьогодні етнографічне районування України переважно базується на її історично-географічному поділі. Виділяють три регіони (Північний, Центрально-Східний, Південно-Західний), які складаються в районів і підрайонів (за О. Шаблієм, Р. Кирчівим).

І. Північний регіон(Українське Полісся) простягається зі Сходу на Захід північною частиною України і межує з Білоруським Поліссям і Поліссям Польщі і Росії. Українське Полісся охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей. У західній частині до нього іс­торично і етнографічно належить південна смуга Брестської області Білорусії і східна частина Підляшшя Польщі.

Характерною етнографічною ознакою регіону є збереження в побуті і культурі населення архаїчних рис. Житло - дерев’яна хата, крита соломою.

Освоєння ділянок землі між болотами, у долинах рік, на лісових вирубках визначило особливості поліського землеробства, розповсюдженими заняттями були мисливство і рибальство. Багато елементів слав"янcької давнини зберегли поліські народні звичаї, обряди, вірування.

ІІ. Центрально-Східний регіон охоплює велику територію центральної і південно-східної України. В його склад входять три райони: Середнє Подніпров'я, Слобожанщина, Степовий Південь.

1. Середнє Подніпров’я охоплює Черкаську і Більшу частину Полтавської, південну частину Київської і Чернігівської, південно-cхідну Житомирської, південно-західну Сумської, східну Вінницької, північну Кіровоградської і Дніпропетровської областей. Це давній і густо населений регіон України, територія формування українського народу та його культури. Традиційна культура цього району зберегла риси, що беруть початок у східноcлов’янських племен. Основною га­луззю здавна було землеробство з розвинутою агрокультурою.

Житло - обмазана і побілена хата, крита соломою.

2. Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України -Харківську, південно-східну Сумської, східну Полтавської, південно-східну Дніпропетровської, південну Донецької і Луганської областей. Етнографічне їй близькі суміжні південні райони Білгородської і Воронежськоі областей Росії, населені українцями. З часів монгольської навали у ХІІІ ст. ця територія постійно підлягала нападам кримських і ногайських татар. З другої половини ХУІ ст. її заселяли козаки і селяни з інших районів України,

3. Південь України - це степова частина нашої країни, яка з середніх віків була відома під назвою "Дике поле", поскільки тут проживали переважно кочівники.

Район займав територію Запорізької, Херсонської, Одеської, Миколаївської, більшу частину Кіровоградської, Дніпропетровської, Донецької, південь Луганської областей і північний схід Криму. Головною силою українського освоєння "Дикого поля" було козацтво. В господарській діяльності регіону переважали степове землеробство і скотарство. Свої особливості мало народне будівництво, основними матеріалами були камиш, солома, глина і камінь.

ІІІ. Південно-Західний регіон охоплює декілька природно-географічних зон: волинську, подільську, прикарпатську, карпатську-гірську і закарпатську. Історична доля регіону була складною, з ХІІ-ХІУ ст. його територію захоплювали і ділили різні держави. За етнографічними ознаками регіон складається з декількох районів і підрайонів:

1. Волинь займає південну частину Волинської і Рівенської, південно-західну Житомирської, північно-східну Львівської, Північну Тернопільської і Хмельницької областей. На Заході до Волині прилягає лівобережне Побужжя - Східна Холмщина (тепер в Польщі).

Етнографічна Волинь територіальне співпадає з давньоруською історичною областю "Волинська земля" без її північної зони - Західного Полісся. В давнину цей край заселяли праукраїнські племена (дуліби, бужани, волиняни), основним заняттям населення було здавна землеробство. Протягом Х-ХІ ст. тут виникло багато міст, що стимулювало розвиток ремесел і промислів (ткацтво, гончарство, обробка дерева і заліза). Дерев’яні зрубні хати під солом'яними покрівлями.

"Краса України - Поділля", - писала Леся Українка, маючи на увазі чарівну природу краю, багатство народної культури і мальовничі села з білими хатами на тлі різноманітних форм ландшафту, самобутнє народне мистецтво.

3. Покуття - район охоплює південно-східну частину сучасної Івано-Франківської області, обмеженої з півночі Дністром, а з заходу - його правими притоками Бистрицею і Бистрицею Солотвинською.

4. Опілля - це територія північно-західної частини Подільської височини в межах Львівської, Івано-Франківської і західної частини Тернопільської областей, тобто Перемишлянський, Рогатинський і Бережанський райони. В районі збереглися архаїчні риси традиційної культури, наприклад виготовлення чорної кераміки у селі Гавареччина, колядування на стерні та ін.

5. Гуцульщина - належить до широковідомих етнографічних районів і займає східну частину Українських Карпат, тобто Верховинський і Косівський (без північної смуги), південну частину Надвірнянського і Богородчанського районів Івано-Франківської, суміжні Путильський і Сторожинецький та південну частину Вижницького району Чернівецької та Рахівський Закарпатської області.

Головним у господарстві гуцулів було скотарство з перевагою випасу овець. На цій основі розвинулася культура полонинного госпо­дарства зі своїми типами забудови, особливий характер поселень –

Окреме розташування замкнутих житлово-господарських комплексів – дерев’яних зрубних гражд.

Широко відомі твори гуцульських народних умільців - ткацтво, кераміка, різьба на дереві, вишивка, писанки. Оригінальні твори монументальної архітектури – дерев’янігуцульські церкви.

6. Бойківщина - суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат і південно-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського, більшу частину Старосамбірського районів Львівської, Міжгірського, Воловецького і північну частину Велико-Березнянського районів Закарпатської областей. Бойківські села розташовані у долинах рік і мають здебільшого компактну забудову. Традиційним видом господарства було і є землеробство на схилах гір.

До шедеврів народної української архітектури слід віднести дерев'яні бойківські церкви, а до шедеврів народного мистецтва - ікони ХУ-ХУІІІ ст.

7. Лемківщина - це південно-західний край української етнічної території, до якого на території України належать західні частини Велико-Березнянського і Перечинського районів Закарпатської області. Решта етнографічної території сьогодні знаходиться у Польщі і Словаччині (між ріками Сян, Солінка, Попрад, Дунаєць). Головним ви­дом господарства було землеробство на схилах гір. Характерним типом будівлі є лемківська т. зв. "Довга хата", що об’єднує під одним да­хом всі житлові і господарські приміщення.

8. Закарпаття. Значна частина Закарпаття особливо гірська, є продовженням території трьох етнографічних груп - гуцулів, бойків, лемків. Разом з тим у Закарпатті, у рівнинній частині концентрованими етнічними групами проживають угорці, румуни, словаки, німці, молдавани, цигани. У народній культурі нашарування традицій різних регіонів з інших країн - у формах дерев’яних церков простежуються впливи готичної архітектури.

Соціально-економічний район - це великий регіон України, територія якоговзаємодіє з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом (містом). Таке місто є демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром району, визначає його головні зовнішні функції.

В Україні сформувалися соціально-економічні райони:

Перша ознака соціально-економічного району - взаємодія його території з головним ядром - найбільшим за кількістю населення містом. Таким чином, просторові границі району залежать від розташування на території України головних центрів суспільно-економічного життя – найбільших міст.

Міст-ядер сім: Київ, Харків, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, Львів і Запоріжжя.

Вказані міста є соціально-економічними, культурними, адміністративними центрами України, які організовують оточуючі їх поселення /в тому і інші обласні центри/ у специфічні територіальні утворення - соціально-економічні райони.

Друга ознака cоціально-економічного району -формування територіальної соціально-економічної системи, тобто такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, у якому завдяки взаємній збаланcованості створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.

Основою територіальної соціально-економічної системи є територіально-виробничий комплекс (ТВК). ТВК являє собою раціональне по­єднання галузей і видів діяльності виробничої сфери, яке дає додатковий економічний ефект завдяки зменшенню транспортних затрат, більш повного використання сировинних і енергетичних ресурсів, кооперування виробництва тощо.

Третя ознака соціально-економічного району - спеціалізація в загальнодержавному розподілі та інтеграції праці. З цього виникає, що кожний район є ланкою загальноукраїнського комплексу, а не "окремою" частиною. Район виступає у територіальному розподілі праці внаслідок участі його населення у виробництві товарів і наданні послуг іншим районам чи країнам. В цьому проявляється його зовнішня функція.

Четверта ознака соціально-економічного району - можливість здійснювати в його межах територіальне регулювання і координацію соціальних, економічних і демографічних процесів на субукраїнському, тобто регіональному рівні.

Кожний з шести районів України займає велику територію, в них проживає багатомільйонне населення.

Наприклад, Східний район (Донецька і Луганська області) має біля 8 млн. населення, тобто майже стільки, скільки налічує Австрія (8,06 млн.) і Болгарія (7,9 млн.), Швеція (8,9 млн.).

Східний район належить до наймолодших, він сформувався у другій половині XIX ст. і сьогодні е найбільш урбанізованим та індустріальним. Тут найменше українського населення і багато обрусілих українців та російськомовних мешканців.

Західний район (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Волинська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька, Хмельницька області) налічує понад 10 млн. населення, що дорівнює кіль­кості населення в Угорщині (10,2 млн.), Греції (10,9 млн.), Чехії (10,3 млн.), Бельгії (10,2 млн,).

Для Західного району характерна порівняно слаба урбанізованість, густа мережа сільського розселення, етнічна однорідність. Разом з тим тут спостерігається значна етнографічна, культурна і релігійна диференціація.

У району давні культурні та цивілізаційні традиції, адже перший університет в Україні відкрито у 1661 р. у Львові, першу залізницю Перемишль - Львів введено в дію у 1861 р.

Серед областей, які складають соціально-економічні райони, виділяють одну центральну і одну або декілька периферійних.

Централь ною називається область, у якій знаходиться ядро району, його основний соціально-економічний центр.

До центральних належать Київська, Львівська, Харківська, Дніпропетровська, Донецька, Одеська області.

Ці області (окрім Дніпропетровської) прилягають до державно­го кордону, що визначає специфіку районів, тобто зміщення головного ядра відносно геометричного центру території району.