Лінійна філософія історії

Лінійний, або унітарно-стадійний (формаційний), під­хід до вивчення історичного процесу виявляється в по­глядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступаль­ного розвитку, що передбачає існування взаємопов'язаних стадій соціокультурного розвитку людства.

Спершу він поширювався на процеси навколишньої дійс­ності, згодом був застосований і до історії. Його появу до­слідники пов'язують із сприйняттям просторово-часових реалій ще скотарськими кочовими племенами, які, пере­буваючи у постійному русі, моделювали у своїй уяві й світ на зразок лінії — маршруту. Вважають, що перша лінійна історіософська модель була зумовлена виникненням моно­теїстичних релігій (передусім християнства, ісламу) з їх основоположними принципами теоцентризму і креаціоніз­му. Християнство, за словами М. Бердяева, внесло історич­ний динамізм, виняткову силу історичного руху й створило можливість для розвитку філософії історії. Концепція Бо-га-творця є лінійно-стадійною структуризацією світу: по­чаток світу (акт творення його Богом), власне історія світу (взаємовідносини Бог — людина) і кінець світу (Страш­ний суд, Апокаліпсис). Найбільш повно її репрезентують христоцентричні історіософії Орігена й особливо Августи­на Блаженного, який подає есхатологічну періодизацію іс­торії міст-суспільств, побудовану за аналогією із шістьма днями творіння, шістьма сферами людського життя і шість­ма епохами, про які йдеться у Старому Завіті.

Щоправда, у більш ранній християнській західній фі­лософії існували й інші підходи до історії, зокрема її дуа­лістичний поділ на добу царства Бога-отця і добу царства Бога-сина та тріадна періодизація історії, в якій перші Два періоди ніби деталізують двочленний поділ:

1) період Старого Завіту з домінуванням страху й за­кону — царство Бога-отця;

2) період Нового Завіту з приматами віри і любові — Царство Бога-сина.

Філософія і суспільство

Водночас запроваджується, відповідно до трьох іпоста­сей Святої Трійці, третій період — Вічного Євангелія, коли правлять Любов і Розум, тобто настає царство Духа Святого.

Найповніший вияв ця концепція знайшла у «Вічному Євангелії» Йоахима Флорського (бл. 1132—1202), в якому розкриваються зміст, ієрархія, природа й механізм зміни всіх трьох фаз історії. Проголошуючи поступовість, ста­дійність розкриття божественного у земному, історіософія Й. Флорського актуалізувала необхідність оновлення не лише душ, а й самого світу. Вона була своєрідним каталі­затором оновлення підходів у тлумаченні історичного про­цесу, його своєрідного «заземлення». Троїстий підхід до структуризації історії став парадигмальним (прийнятим за взірець). Він простежується у поглядах діячів епохи Відродження і доби Просвітництва, був узятий за основу періодизації історії німецьким ученим К. Келлером, який обґрунтував три періоди в її розвитку: давній світ, серед­ньовіччя і Новий час. І в пізніші часи новоєвропейське історичне мислення, попри світську термінологічну атри­бутику, тяжіння до реального буття, орієнтувалося на прин­ципові положення історіософії Й. Флорського, інтенсивно наповнюючи їх секулярним (світським) змістом.

Незважаючи на відхід від сакральної трансцендентної сфери, тріадний стереотип періодизації історії зберігаєть­ся. Так, А. Фергюсон виокремлював в історії людства такі стадії розвитку, як дикість, варварство і цивілізація, яким відповідали три основні стадії його господарського розвит­ку: збиральництво і мисливство, скотарство, землеробство. Таку точку зору поділяв і Тюрго, який з огляду на науко­во-технічний прогрес, економічні досягнення подав зага­льнолюдський поступ як пряму лінію, що підіймається вго­ру. Цю дещо спрощену схему прогресу людства розвивав Кондорсе у праці «Ескіз історичної картини прогресу люд­ського розуму». Базову основу вселюдського прогресу він не обмежував лише науково-технічними, матеріально-економічними здобутками, а поширював на суспільно-політичне, культурне життя, мораль суспільства. Кондор­се дотримувався тріадної моделі людського прогресу, од­нак піддав її ретельнішій внутрішній структуризації. Виокремивши три великі епохи в історичному плині люд­ства, він поділив їх на десять стадій відповідно до тези про неухильно зростаючий соціально-економічний і науково-культурний прогрес. Так, перша епоха, що охоплює час від появи людства до винайдення писемності (згідно з сучас­ними тлумаченнями — первісне суспільство), має три ста-

філософія історії

дії: 1) племенотворча, або рівень мисливців і збирачів; 2) до­ба пастуших племен, яка закінчується переходом від ско­тарства до землеробства; 3) культурно-економічне зрос­тання землеробських народів, що зумовило виникнення писемності. Друга епоха — епоха цивілізації — охоплює час від винайдення писемності до XVIII ст., поділяється на шість стадій залежно від прогресу наукового знання: 1) від появи писемності до виокремлення наук у Давній Греції; 2) розвиток наук від часу їх поділу до занепаду в пізньо-античні часи; 3) від занепаду наук до відродження освіти і доби хрестових походів; 4) від перших успіхів західно­європейської науки до винайдення книгодрукування Й. Гутенбергом; 5) від появи книгодрукування до утвер­дження раціоналізму Декарта; 6) від Декарта до станов­лення Французької республіки. Третя епоха — майбутня доба людства, в якій повинні реалізуватися просвітницькі ідеали, — має одну стадію. Отже, європоцентрична періоди­зація історії Кондорсе певною мірою суб'єктивна, чітко неозначена і однобічна, оскільки обмежує історичні етапи розвитку людства лише науково-технічним, інтелектуаль­ним прогресом.

У цьому контексті досконалішою є лінійно-стадійна схема розвитку людства К.-А. Сен-Сімона (1760—1825), який не лише ретельніше врахував соціально-економічні реалії історичного буття суспільства, а й звернув увагу на генезу релігійно-культурних, наукових систем. Тому сформульовані ним чотири стадії поступу людства — фе­тишистська, антична, феодальна і суспільство майбут­нього — постають як більш реальна цілісна система, в якій кожна нова стадія є не лише досконалішою за попе­редню, а й наслідком кризи попередньої стадії, спричи­неної витрачанням нею своїх внутрішніх потенційних ре­сурсів майбутнього розвитку. У зв'язку з цим ідея ступ­невості історичного розвитку, його неухильного прогресу стає більш переконливою, що дало підстави окремим до­слідникам тлумачити стадії розвитку людства Сен-Сімона як прообрази майбутніх соціально-економічних форма­цій К. Маркса.

Такі судження не позбавлені раціонального зерна, як­що взяти до уваги, що тристадійна схема розвитку людс­тва (теологічна, метафізична, наукова) О. Конта -- при­хильника і певний час секретаря Сен-Сімона — значною мірою абстрактна, а отже, збіднена, як і система Кондор­се. Очевидним є те, що Конт, інтерпретуючи історичний розвиток як прогрес розуму (в дусі Вольтера і Монтеск'є),

Філософія і суспільство

філософія історії

занадто звузив, схематизував історію людства. Його філо­софія історії, редукуючи до соціології як «позитивної» ін­тегральної науки про суспільство, була своєрідним орієн­тиром не так для Маркса, як автора формаційної теорії, як для прибічників еволюціоністсько-позитивістської кон­цепції. Ця точка зору стає переконливішою з огляду на те, що О. Конт є автором теорії індустріального суспільства, досить поширеної в неоеволюціонізмі. Формаційна теорія Маркса і позитивістський еволюціонізм, особливо неоеволю-ціонізм, є двома основними унітарно-стадійними концепці­ями історії, поширеними у XX ст.

В основу формаційного (марксистського) підходу до ана­лізу світового історичного процесу покладено ідею про шість (п'ять у радянській інтерпретації) суспільно-еконо-мічних формацій у розвитку всесвітньої історії: первісно­общинна, азійська, антична (рабовласницька), феодальна, капіталістична, комуністична. Визначальною основою ко­жної з них є відповідний рівень розвитку продуктивних сил і характер суспільних виробничих відносин, які, за твер­дженням Маркса, виконують роль базису суспільства, їх особливості безпосередньо пов'язані з інтересами певних соціальних груп людей, що мають різне відношення до су­спільної власності, передусім до засобів матеріального ви­робництва. Одні з них володіють такими засобами (експлу­ататори), інші позбавлені їх (експлуатовані). Відповідно рі­зною є їхня роль у суспільній організації праці, а отже, різна міра і форми користування результатами (продуктами) су­спільної праці. Такі протилежні соціальні групи Маркс на­звав класами, пов'язавши їхнє існування з певними історич­ними фазами розвитку матеріального виробництва.

Особливості відносин між класами зумовлені динамі­кою суперечностей між продуктивними силами і вироб­ничими відносинами, що мають об'єктивний характер. То­му відносини між класами неодмінно загострюються, при­зводять до класової боротьби, внаслідок якої порушується домінуючий статус певного панівного класу, який з ча­сом, під тиском загострених суспільних суперечностей, поступається місцем новому зріючому класу. Зміна панів­ної верстви зумовлює і зміну сутнісної ознаки експлуато­ваних верств, тобто протиборство одних антагоністичних класів неодмінно породжує нову антагоністичну пару істо­ричних суб'єктів, які, у свою чергу, через класову боротьбу готують появу інших. З огляду на це боротьбу між раба­ми і рабовласниками, кріпаками і феодалами, пролетаря­ми і буржуа Маркс (у контексті гегелівської діалектики

боротьби протилежностей, що зумовлює розвиток як пере­хід на вищий щабель через їх подолання) розглядає як рушійну силу світового історичного прогресу, суть усіх ан­тагоністичних формацій, головну причину переходу від од­нієї формації до іншої.

Апогею класова боротьба, за Марксом, набуває у капіта­лістичній формації, що неодмінно має призвести до проле­тарської революції та встановлення диктатури пролетарі­ату як перехідної ланки, неодмінної умови для становлен­ня нового (комуністичного) суспільства, в якому не існуватиме приватної власності, експлуатації, а отже, й кла­сів, настане соціальна та економічна гармонія.

Марксистську концепцію історичного процесу ідеоло­ги колишього СРСР визнавали єдино правильною, об'єк­тивною та логічно найдосконалішою, а поняття «суспіль­но-економічна формація» — ключовою категорією соціаль­ної філософії.

Усе це свідчить, що надбання Маркса у сфері філосо­фії історії необхідно очистити від ідеологічних нашару­вань і політичне здогматизованих стереотипів.

Термін «суспільно-економічна формація» у Маркса не є єдиним і незмінним, найчастіше він вживає його щодо капіталістичного суспільства. Запозичивши з геології тер­мін «формація» і застосувавши його до аналізу суспільних процесів, Маркс вживає його десятки разів (найчастіше у працях: «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» — впер­ше, «Економічнірукописи 1857—1859рр.», «МаніфестКо­муністичної партії», в передмові «До критики політичної економії», «Наймана праця і капітал» та ін.), але щоразу в різних словосполученнях: «суспільна формація», «суспіль­на економічна формація», «суспільно-економічна формація» залежно від вирішення конкретних політичних завдань, про­блем свого часу, якими він переймався. Тому закономір­ною є й відсутність єдиного трактування змісту поняття «суспільно-економічна формація». Таких трактувань є при­наймні п'ять: «історичне визначення сукупних виробни­чих відносин», «історично визначена сукупність суспіль­них відносин», «економічна структура суспільства взагалі», «історичний тип суспільства», «ступінь історичного розвит­ку суспільства». Це дає підставу стверджувати, що Маркс не переймався глибинним теоретичним аналізом змісту Цього поняття, а використовував його, очевидно, як певний Узагальнюючий термін пропедевтичного (ознайомчого, під­готовчого) характеру, чим полегшував розв'язання конк­ретних не філософсько-історичних, а політичних проблем,

Філософія і суспільство

до яких він тяжів. За словами Б. Рассела, Маркс був занад­то практичною людиною, не покладав надій на перекону­вання, а сподівався всього від класової війни.

Вразливим для критики є і твердження про особливу логічну стрункість марксистського формаційного підхо­ду, який нібито охоплює реальні стадії розвитку суспі­льства. Адже ще ніхто не навів приклад конкретного суспіль­ного утворення, яке б пройшло у своєму розвитку біль­шість стадій згідно з логікою марксистської концепції. І ніколи не наведе, оскільки в природі його не існує. А відсутність у Маркса єдиної концепції стадійного розви­тку історичного процесу спростовує твердження про «ло­гічну стрункість» його стадійної концепції. Наслідуючи Сен-Сімона, Гегеля, Моргана, Маркс постійно уточнював етапи суспільного історичного прогресу, залишаючи без змін хіба що майбутню утопічну формацію — комуніс­тичну. Так, первіснобшинну формацію він згодом поді­лив на два етапи розвитку -- дикунство і варварство, а антагоністичні формації — на докапіталістичні та капі­талістичні. Наприкінці свого життя Маркс взагалі за­лишив поза своєю стадійною концепцією «рабовласницт­во» і «феодалізм» як суспільно-економічні формації, най­частіше вдавався до тріадного поділу, що охоплював первісне (докласове), антагоністичне (класове) і комуні­стичне (безкласове) суспільства.

Усе це свідчить не про поверховість Маркса як дослід­ника (він аж ніяк не заслуговує такого докору). Сила його погляду на історію саме й полягає у проникненні крізь факти до логічного вузла понять, що перебувають в осно­ві цих фактів. Скоріше, це переконує в тому, що історія людства досить строката, складна, багатоваріантна і її не­можливо осягнути, опершись на методологію лінійно-стадійного прогресистського підходу, як і неможливо зве­сти до певної системи уніфікованих стадій. Саме тому Маркс постійно уточнював періодизацію всесвітньої істо­рії, намагаючись уникнути глухого кута. Тому не є ста­лою і його концепція лінійності історичного прогресу, яку, як відомо, в останні роки життя він доповнив ідеєю пара­лельності зокрема щодо азійського, античного і феодаль­ного способів виробництва. Щоправда, це не допомогло Марксу розв'язати болючу проблему Сходу (а це переваж­на частина населення планети), що не вписується у ста­дійно-поступальний процес як квінтесенцію теорії філо­софії. І хоч Маркс виділив азійську формацію, Схід так і залишився на узбіччі цього процесу як закам'яніла гли-

філософія історії

бинна старовина. Попри зацікавленість Сходом і загалом глибоке знання його (про що свідчать статті ученого), де­тальний аналіз сутності «азійського» способу виробництва, Маркс так і не дав відповіді, де місце Сходу в його генераль­ній схемі.

Тому на запитання, що таке «суспільно-економічна формація» — поняття, універсальний закон чи соціальна реальність, — можна відповісти, що це не буттєвий істо­ричний процес, а скоріше одна з його робочих схем, різно­вид пошуку ідеальної моделі всесвітньо-історичного про­цесу як однієї-єдиної історії, до того ж моделі спрощеної, недосконалої. Маркс прагнув подати історію людства єди­ною історією, і це певною мірою йому вдалося. Однак така єдність у нього, як і в його попередників, не є органічною цілісністю, в якій кожен елемент суспільного процесу, роз­виваючись, зберігав би свою неперервність і тісний зв'я­зок з іншими складовими. У Маркса неперервний лише один елемент — економічний, а інші (релігія, мистецтво, філософія, політика тощо) позбавлені власної неперервності, будучи в кожний момент свого розвитку простим відо­браженням конкретної економічної реальності, що є, за Расселом, симптоматичними свідченнями антиісторично­го натуралізму.

Другим найвпливовішим напрямом лінійної філософії історії, зорієнтованим на осмислення історичного процесу як стадійного, є позитивістський еволюціонізм і неоево-люціонізм.

Еволюціоністську концепцію односпрямованого, повіль­ного, але неухильного поступу людства найбільш повно ре­презентують Г. Спенсер, у системі якого принцип еволюції вперше набув універсального значення, та англійський ет­нограф Едуард-Бернет Тейлор (1832—1917) з його фунда­ментальним дослідженням еволюції первісної культури.

Впливовий у XX ст. неоеволюціонізм репрезентував аме­риканський дослідник К. Поланьї. У своїй книзі «Первіс­на, архаїчна та сучасна економіка» він дослідив економіч­ні стадії поступу людства, виділивши у світовій історії економіки три основні періоди: первісну економіку, еко­номіку ранніх цивілізацій і ринкову економіку. Кожному з цих періодів відповідає особливий тип розподілу матері­альних благ. На стадії первісної економіки з її законом еквівалентного обміну домінує принцип реципрокції (лат. гесіргосиз — той, що повертається), згідно з яким кожен індивід вносить максимум у спільне надбання общини, Щоб одержати для себе максимум шани і соціальних при-

Філософія і суспільство

вілеїв. На стадії ранніх цивілізацій цей принцип ще діє, але домінуючим стає принцип редистрибуції (лат. ге — зворотна дія; сІізігіЬио -- розділяю, розподіляю) центра­лізований перерозподіл благ і послуг. На стадії ринкової економіки діють добре знані сьогодні принципи.

Більш виразною є теорія стадій економічного розвит­ку іншого американського дослідника Волта-Вітмена Рос-тоу (нар. 1916), яка набула популярності у 50-ті роки ми­нулого століття. Започатковують його стадійну систему «традиційні» стадії з властивим їм низьким рівнем споживання, за ними — стадії «передумов», «піднесення», «наближення до зрілості», а увінчує її високоіндустріалізо-вана стадія «масового споживання», якій автор приділяє головну увагу. Це було втілено в його концепції індустрі­ального суспільства, яка стала своєрідною альтернативою марксистському розумінню капіталізму як суспільно-економічної формації та протиставленням традиційному аграрному суспільству з його натуральним господарством. Темпи розвитку, структура «індустріального суспільства», згідно з Ростоу, залежать не від форм власності та суспіль­них відносин, а лише від рівня його індустріалізації. Щоб охопити своєю концепцією і тодішні соціалістичні країни (передусім СРСР, Китай), тобто надати їй статусу всезагаль-ної, світової, Ростоу запропонував гіпотезу про конвергент­ний (лат. сопуег^епііо -- сходжусь, наближаюсь) розви­ток капіталізму і комунізму, що означала еволюційне взаємозближення цих типів суспільств на основі досягнення ними відповідного рівня індустріалізації.

Концепції єдиного індустріального суспільства знач­ну увагу приділив і всесвітньо відомий французький фі­лософ Раймон Арон (1905—1983), знаний своїми працями «Вступ до філософії історії», «Виміри історичної свідомос­ті», «Три есе про індустріальну добу», «Етапи соціологіч­ної думки», «Вісімнадцять лекцій про індустріальне сус­пільство» та ін. Р. Арон разом із В. Ростоу і Д. Беллом вважається творцем, провідним теоретиком концепції єди­ного «індустріального суспільства». На відміну від марк­систського формаційного підходу до соціально-історичного розвитку він розглядає історичний процес як перехід від «традиційного» (аграрного) до промислового («індустрі­ального») суспільства.

Не ставлячи за мету осмислення всесвітньо-історичного процесу як цілісності, Арон мало уваги приділяв аналізу доіндустріальних суспільств. Головним для нього був по­шук єдиної вихідної внутрішньої логіки розвитку сучас-

філософія історії

ного йому суспільства і його майбутнього, що на той час було представлене двома протилежними системами — ка­піталістичною і соціалістичною. Він доводив, що будь-яка соціально-економічна система індустріального ґатунку (ка­піталістична і соціалістична) має єдину економічну основу, універсальні економічні ознаки. На думку Арона, таких ознак є п'ять:

- радикальна відокремленість підприємства від сім'ї;

- технологічний поділ праці;

— нагромадження капіталу й прогресивний характер економіки;

— суворий економічний розрахунок використання енер­гії та ресурсів;

-— концентрація робочої сили на місцях трудової діяль­ності.

Універсальність таких ознак не означає тотожності ка­піталізму й соціалізму. Вони мають розбіжності, які Арон зводить до двох важливих аспектів:

— власність на засоби виробництва. У капіталістич­ній економіці вони належать приватним особам, а в соці­алістичній — державі;

— спосіб регулювання економіки. За соціалізму цю функ­цію виконує державний плановий комітет, а за капіталіз­му вона реалізується як рішення індивідів - - суб'єктів ринку.

Таким чином, рівновага між попитом і пропозицією у першому випадку досягається завдяки плануванню, а в другому -— через ринкову оцінку. Порівнюючи ці соціаль­но-економічні системи, Арон стверджував, що кожна з них має свої недоліки, які, проте, є не так специфічними, як загально-суспільними або наслідком еволюції. Так, капі­талістичний лад уявляється певній частині людей як зло в собі. Його критикують передусім за те, що він несе з собою експлуатацію робітників, є аморальною системою, заснованою на гонитві за прибутком, призводить до край­ньої нерівності в доходах, що у ньому через відсутність планування, свідомого розподілу ресурсів і доходів панує анархія, постійно існує загроза криз. Та перші три недолі­ки, доводить Арон, характерні для будь-якої економічної системи, оскільки нагромадження капіталу та перерозпо­діл його з метою розширення виробництва є рушійною си­лою будь-якого суспільства. Щодо загрози криз, то цей недолік особливо характерний для ранніх стадій розвит­ку капіталізму, а після вступу його в пору зрілості настає пора більш врівноважених відносин.

Філософія і суспільство

Арон зводить розбіжності між капіталізмом і соціа­лізмом лише до різних форм регулювання, констатуючи при цьому, що «індустріалізація неминуча, вона прагне до універсальності». На його думку, для всіх розвинутих країн неминучою є стадія індустріалізації, що призводить до утвер­дження в соціально-економічній сфері «індустріальної ра­ціональності». Вона має як позитивні, так і негативні ас­пекти, спричиняючи небажані зміни у мистецтві, моралі, духовній культурі загалом, що призводить до послідовної дегуманізації всіх сфер суспільного буття. Тому людство, щоб виконати своє призначення, мусить вирватися з індуст­ріальне і науково орієнтованого розвитку. Його майбутнє, за Ароном, є безрадісним, а історична доля — в компетен­ції Абсолюта. Визнаючи єдність «індустріального суспіль­ства», він відмовляє в такій єдності світовій історії в ціло­му, не визнає ідею суспільного прогресу як сходження люд­ства певними ступенями розвитку. І все ж погляди Арона мали величезний резонанс і значною мірою сприяли фор­муванню у 70-ті роки XX ст. концепції постіндустріаль-ного суспільства (Д.Белл, З.Бжезинський, Р. Гароді, А. Горц, П. Гудмен, К. Кеністон, О. Тофлер, А. Турен та ін.), яке часто тлумачать як суспільство інформаційне.

Отже, еволюціоністська (неоеволюціоністська) ідея ста­дійного лінійного поступу людства, в основу якої покла­дено тезу про еволюційний прогрес розуму, науки, техні­ки, а відтак і економіки (як і лінійно-інформаційний на­прям), не охоплює всіх основних сфер людського буття, не осмислює історичного розвитку людства протягом усього часу його існування. Вона піддається постійній теоретич­ній кореляції, змінам, ранжуванню, засвідчуючи, що об'єкт дослідження є занадто складним для неї.

Прибічники еволюціоністського і формаційного під­ходів єдині в прагненні до вияву певних (конкретних) закономірностей історичного процесу загалом, їх цікав­лять не унікальність історичних явищ, пов'язаних із не­повторністю духовного світу кожної людини, кожного народу чи конкретної групи народів, а їхня універсаль­ність, детермінована позалюдськими чинниками, своєрід­ними «механізмами Всесвіту» (Бог, світовий дух, наукові знання, виробничі відносини, розвиток техніки і техноло­гії тощо). Людина за таких обставин уподібнюється па­сивній полонянці долі, яка очікує майбутнє, як ранкового сонця, що неодмінно з'являється без її зусиль. Захистив­шись від себе ідеєю прямолінійного прогресу, люди по­збавляються здатності до творення історії, втрачають рі-

філософія історії

шучість і силу. Піддавшись ілюзії безтурботного майбу­тнього, «прогресист», за словами Ортеги-і-Гасета, про май­бутнє не піклується — він упевнений, що воно не таїть у собі ні сюрпризів, ні таємниць, ні історичних змін, ні збо­чень. Він переконаний, що світ розвиватиметься по пря­мій, без відхилень, без повернення назад, він відкладає пік­лування про майбутнє й приречено занурений в утвер­джене сьогочасне, в якому всі рівні. Але ця рівність примусова, оскільки детермінована надлюдськими чинни­ками. Вона стає причиною зниження загального духовно­го рівня суспільства, оскільки люди не можуть утверджу­вати в історії своє особистісне начало, свою гідність у сві­ті, що можливо тільки за умови їх вільного прилучення до історичних смислів. І в цьому контексті більші мож­ливості має нелінійна (циклічна) парадигма осягнення іс­торії людства.