Філософські концепції природи релігії

Релігієзнавство здійснює аналіз феномену релігії, апе­люючи здебільшого до логіко-теоретичних критеріїв іс­тини, спираючись при цьому на філософську теоретичну базу. Філософія, як відомо, осягає всі явища і процеси дійс­ності, а отже і релігію, з позицій вияву їх всезагальних принципів і законів, визначення сутності явищ і процесів. Такою є специфіка філософського підходу щодо релігії як об'єкта аналізу в найбільш узагальненому контексті. Оскіль­ки філософія в реальному житті є синтезом багатьох учень, шкіл, течій, напрямів, які наповнювалися різним змістом, обумовленим конкретною епохою, існує багато різних під­ходів до оцінки сутності, природи релігії.

Серед поширених сучасних концепцій релігій помітне місце посідає так звана біологічна, або натуралістична, концепція, прихильники якої шукають релігійну основу в біологічних або біофізіологічних процесах людини. На їхню думку, такою основою є «ген релігійності», «релі­гійний інстинкт», «релігійне почуття», вона є психофізіо­логічною функцією організму, частиною природи людини, як, наприклад, сенсуальність тощо.

Один із засновників концепції психології релігії аме­риканський філософ-прагматист В. Джеме (1842—1910) трактував релігію як сукупність почуттів, дій і досвіду окремої особи, оскільки їхній зміст обумовлює її став­лення до Божества. Емоційна сфера психіки індивіда є лоном релігії. За Джемсом, почуття, емоційно-вольова сфера -- найглибше джерело релігії, а філософські, бо­гословські конструкції —лише вторинні надбудови. Що­правда, в його інтерпретації «релігійні почуття» не є ав­тономно-специфічними і з психологічної точки зору за своєю природою не відрізняються від звичайних людсь­ких почуттів і емоцій (радості, любові, страху тощо). Це сукупність звичайних емоцій, що зазнали своєрідного ре­лігійного впливу, що й надає їм характерних ознак і вла­стивостей. Оскільки в певні моменти життя релігійні по­чуття й переживання постають у формі духовного «рятів­ника», «опертя», вони, на думку Джемса, дуже цінні. Релігія робить для людини легким і радісним те, що за інших обставин є для неї тягарем суворої необхідності. Тобто релігія зміцнює засади людського духу, розширює параме­три духовного життя.

Релігійний досвід, за твердженням Джемса, мають усі люди незалежно від їх расової, національної належності,

щоправда, неоднаковий. Одні з них дуже сприятливі для прийняття у свою душу божества, виявляють значні мож­ливості містичного злиття з ним. їх Джеме називає релі­гійними геніями, до яких відносить, зокрема, Будду, Му-хамеда, апостола Павла. Другі менш сприятливі (це зви­чайні віруючі), треті — цілком несприятливі, оскільки не чують у собі голосу божества (невіруючі). Залежно від кон­кретних умов соціального буття, географічного середови­ща, особливостей виховання тощо людина стає або будди­стом, або католиком, або мусульманином. Відповідно до психологічних особливостей індивідів одним із них, на думку Джемса, корисний науковий досвід, іншим — релі­гійний. Якщо хтось бажає відійти від Бога і майбутнього життя, ніхто не може завадити йому в цьому, ніхто не мо­же довести йому, що він помиляється. Однак якщо люди­на думає інакше і діє згідно зі своїми переконаннями, то і їй ніхто не може довести помилковість її кроків.

Засновник психоаналізу Зигмунд Фрейд (1856—1939) також вважав релігію природним феноменом, людським продуктом. Він пов'язував її походження з безпорадністю людей перед внутрішніми інстинктивними силами, вбачав у ній арсенал уявлень, які породжені потребою легше здо­лати людську безпомічність. Боги, зазначав учений, вико­нують своє триєдине завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють із грізним фатумом, що постає пе­редусім в образі смерті, й винагороджують за страждання і поневіряння, які випадають на долю людини.

Він уподібнював індивідуальну релігійність персональ­ному неврозу, а релігію -- універсальному колективному неврозу. Він розглядав її як засіб захисту людини і суспіль­ства від агресивних природних інстинктів. За Фрейдом, ре­лігія виконує три функції:

— задовольняє допитливість людини, дає пояснення походження і розвитку світу;

— зменшує страх людей перед загрозами і мінливос-тями життя, вселяє впевненість у добрих наслідках, уті­шає у разі незгод і негараздів;

— проголошує заборони та обмеження.

Якщо у Фрейда базовим релігійним феноменом є інди­відуальне несвідоме, то в К.-Г. Юнга (1875—1961) — колек­тивне, змістом якого є архетипи (першообрази, першозна-ки) — одвічно наявні всезагальні образи, які можуть від­криватися свідомості уві сні, в містичному прозрінні, міфі, в релігійному уявленні тощо. Тому й релігія в його інтер­претації є особливою установкою людського розуму, уваж-

Філософія людини

філософія релігії

ним розглядом, спостереженням за деякими динамічни­ми факторами, під якими розуміють «сили» духів, демонів, богів, ідей, ідеалів (тобто те, що Р. Отто назвав «нуменіч-ним»), що виявлені людиною у своєму світі як особливо могутні й загрозливі; або такі, що здатні надати істотну допомогу, тому з ними слід рахуватися; або достатньо ве­личні, прекрасні, осмислені, щоб благоговійно їх любити і поклонятися їм.

Вічні образи, отримані у результаті інтерпретації по­чаткових архетипів і які існують у символічних систе­мах, мусять зачаровувати, переконувати, захоплювати. І це природно, вважає Юнг. Вони відкривають людині шлях до розуміння божественного і водночас запобігають безпо­середньому контакту з ним. Завдячуючи тисячолітнім зу­силлям людського духу, ці образи вписані у всеохопну систему світовпорядкованих думок. Водночас вони поста­ють, на думку Юнга, у вигляді могутнього, здавна шанова­ного інституту — церкви.

Основоположник неофрейдизму Е. Фромм (1900— 1980) не заперечує природних основ релігії, але водно­час звертає увагу на зв'язок індивіда із зовнішнім світом, суспільством, де ці потреби задовольняються чи притлум­люються. Сучасна людина, вважає Фромм, живе в суспільс­тві тотального відчуження, яке й породжує суперечливість людського існування. Це знаходить свій вияв в опозиці­ях екзистенційного та історичного існування людини, во­лодіння і буття як двох основ життєдіяльності, авторитар­ної та гуманістичної свідомості, владолюбного і слухня­но-підлеглого типів психології тощо. У цьому контексті Фромм переосмислює як поняття несвідомого, так і при­роду релігії, релігійних потреб, що, на його думку, закорі-нені в основних умовах існування людини. Релігія, за Фром­мом, є формою осмислення людиною кардинальних смис-ложиттєвих проблем власного існування. Вона виникає одночасно із виокремленням людини з тваринного світу. Завдяки цьому акту людина назавжди стає рабом дихо­томії свого існування, що виявляється у формі конфлікту душі й тіла, духовної сутності людини та її тваринної природи. Для досягнення повноти свого буття людині не­обхідна була орієнтація, опертя, якими і стала релігія.

Поняття «релігія» Фромм вживає не для позначення системи, обов'язково пов'язаної з поняттям Бога, а для по­значення будь-якої системи поглядів і дій, яких дотриму­ється певна група людей і яка є для індивіда своєрідною схемою орієнтацій та об'єктом поклоніння. Це поняття не

_має у нього свого специфічного (як правило, усталеного) змі­сту, а характеризується надто широким тлумаченням, що далеко виходить за межі розуміння релігійного. Об'єктом поклоніння можуть бути не лише окремі тварини, рослини, ідоли, Бог, вожді, а й партії, класи, гроші, успіх, влада тощо. Релігія у такому розумінні може нести як любов, так і де­структивну силу, як авторитаризм, так і солідарність, сприя­ти утвердженню гуманізму або заперечувати його, врешті-решт, сприяти розвитку людини чи гальмувати його. Звідси й поділ Фроммом релігій на авторитарні та гуманістич­ні. Перші ґрунтуються на ідеї, згідно з якою вища сила, що існує поза людиною, крім контролю і влади над нею, має право вимагати від людини підкорення, шани і поклоніння. Найвища чеснота в таких релігіях — послух, а найстраш­ніший гріх — непокора. Гуманістичні релігії, навпаки, зо­середжуються на людині, її здібностях. Вони спрямовані на досягнення найбільшої духовної сили, а не найбільшого без­силля, їх чеснота — самореалізація, а не послух. Доміную­чим почуттям тут постає радість, а не печаль і почуття про­вини, що характерне для авторитарних релігій. Бог у них є символом власних сил людини, які вона прагне реалізувати у своєму житті, а не символом насилля і панування, влади над людиною. До гуманістичних релігій відносять ранній буддизм, даосизм, вчення Ісуса, Сократа, Спінози тощо.

Серед популярних філософсько-соціологічних концепцій релігії виокремлюється точка зору засновника соціології релігії німецького філософа і соціолога Макса Вебера (1864— 1920), який характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона задає і під­тримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у пояс­нення світу та в повсякденну етику. Продукуючи певну кар­тину світу, релігія концентрує сенси, на її основі переживан­ня світу переростає у світоусвідомлення, в якому предметам і явищам надається певний сенс. Світ стає полем діяння демонів, душ, богів, неприродних сил. Неоднорідні елементи дійсності сплітаються у систематизований космос. Форму­ється всезагальна мета, в основу якої покладено основопо­ложну морально-релігійну ідею спасіння, нагороду за біди, негаразди, нещастя, які терпить людина в житті.

Релігія задає ієрархічно вибудувану систему норм, пра­вил, відповідно до яких одні дії дозволені, інші — забо­ронені. У такий спосіб визначаються певні моральні по­зиції стосовно світу. Релігійність постає спонукальною си­лою, мотивом певного роду соціальної дії, спрямованої на оволодіння світом. Одні релігії стимулюють втечу від цьо-

Філософія людини

філософія релігії

го світу, споглядальне ставлення до нього (наприклад, буд­дизм), інші спрямовані на завоювання й зміну його (напри­клад, християнство у його протестантському різновиді).

Дещо інший підхід демонструє відомий французький соціолог і філософ Е. Дюркгейм (1858—1917), який роз­глядає релігію як створений людиною соціальний інсти­тут, що формується природним шляхом як відповідь на окремі умови її існування з метою задоволення певних соціальних потреб. Джерелом релігії, за Дюркгеймом, є сам спосіб людського існування. Оскільки він є соціаль­ним, то все соціальне є релігійним. У релігії суспільство обожнює само себе. Сенс релігії — культивування соціаль­ного почуття, забезпечення впливу колективу на індивіда. Тому релігійними Дюркгейм вважає всі колективні уяв­лення і вірування, якщо вони мають обов'язковий для всіх членів суспільства-характер, і, отже, пов'язують індивіда і суспільство. Він визначає релігію як цілісну систему віру­вань і обрядів, які поєднують в одну моральну общину, що має назву «церква», всіх тих, хто визнає ці вірування і обря­ди. Тобто релігія в Дюркгейма є особливою формою виразу суспільних сил, які стоять вище за індивідів і підпорядко­вують їх собі. Саме колективний спосіб життєдіяльності, суспільство, за його твердженням, і становить об'єктивно існуючу реальність, яка є причиною, об'єктом і метою релі­гійних вірувань і ритуалів. Джерелом релігії він вважає суспільно-психологічний процес спілкування, колективну психологію, що виникає на основі позаекономічної невиро­бничої діяльності.

Зі свого боку релігія завдяки багатофункціональній ді­яльності може сприяти зміцненню суспільного організму, солідаризувати його: підготовкою індивіда до соціального життя, тренуванням необхідного послуху, підтриманням певних усталених у відповідній культурі традицій, ціннос­тей, зміцненням почуття задоволення, актуалізацією соці­ального ентузіазму тощо. Ідеї Дюркгейма суттєво вплину­ли на формування структурно-функціонального підходу до релігії, що знайшов своє відображення у науковій творчос­ті А. Радкліффа-Брауна (1881—1955), Б. Малиновського (1884—1942), Т. Парсонса (1902—1979) та ін.

Основоположник так званої «формальної» соціології ні­мецький філософ Г. Зіммель (1858—1918) у дослідженні релігії зосереджується на індивідуальному житті людини, різноманітті її потреб і формах їх задоволення. Серед цих потреб він виокремлює релігійні потреби, «релігійні пори­вання», зокрема прагнення людини компенсувати негаразди в житті, нейтралізувати суперечності між людьми, досяг­ти впевненості й стабільності, справедливості та єдності, ща­стя й благополуччя, які за певних умов можуть стати необ­хідним душевним тлом для виникнення релігії. Вона по­стає як душевний спосіб жити і перейматися світом. Релігія, як її розуміє Зіммель, є формою наявного буття, яка присто­сована до задоволення релігійних потреб і надає фрагмен­тарному, хисткому існуванню єдності, сенсу й досконалості. Релігія прагне захистити дійсність як ціле в її тотальності, в її єдності. Зіммель вважав, що ставлення людини до Бога близьке до ставлення індивіда до суспільства загалом. Релі­гія повторює ті зв'язки, що існують між індивідом і його суспільною групою, яка є чимось більшим, ніж простою су­мою індивідів. Відправлення релігійного культу як справи всієї общини, спокутування групою індивідуальних гріхів, спільна відповідальність групи за погрішність стосовно Бо­га — ці типові факти засвідчують, що божество є ніби транс­цендентним місцем концентрації групових сил, що взаємо­дія і взаємовпливи, які існують між елементами групи і утво­рюють цю єдність у функціональному аспекті, набули в лоні Бога самостійної сутності. Динаміка групового життя, вийшовши за межі окремих її матеріалів і носіїв, спрямову­ється через бурхливе піднесення релігійного настрою у сфе­ру трансцендентного, досягнувши якої, виступає абсолютом стосовно цих частин, які мають відносний характер. Тобто між людьми, за Зіммелем, існують відносини, які знаходять свій субстанційний вияв в уявленні про Божественне.

Дещо специфічно тлумачить релігію марксизм. Згідно з раціоналістичною парадигмою марксистської філософії релігія має винятково соціальну природу. Пояснити її, як будь-яке інше соціальне явище, виходячи з природної сут­ності людини, неможливо, оскільки, як вважають його при­хильники, соціальне ніколи не зводиться до біологічного й не може бути пояснене біологічними законами, властиви­ми організму людини. Тому марксизм шукає джерела ре­лігії не в глибинах внутрішньої природи окремого індиві­да, не в його одвічних «екзистенційних» конфліктах і про­блемах, а в суспільних формаціях, економічному житті та відповідних відносинах реального життя.

Релігія, за словами Ф. Енгельса, є відображенням у голо­вах людей зовнішніх сил, що панують над ними. Отже, по­яснення релігії слід шукати не в самій людині, а в реальних умовах її життя. Згідно з цією парадигмою релігія є певною, суто зовнішньою силою, завдяки якій людина не набуває, а на­впаки, втрачає свою власну сутність, відчужує від себе людяність.

Філософія людини

філософія релігії

К. Маркс і Ф. Енгельс висунули гіпотезу, що релігійне відображення світу в майбутньому може зникнути, якщо відносини практичного повсякденного життя людей будуть виражатися у прозорих і розумних зв'язках між ними і природою.