Поняття і проблемна сфера філософії релігії

Як імпліцитне (невиражене) ставлення філософії до ре­лігії, її раціональна осмисленість, філософія релігії існує з тих пір, що й сама філософія. З огляду на онтологічно-генетичний їх зв'язок ця єдність є закономірною. Філосо­фія, як відомо, сягає своїм корінням найдавніших плас­тів людської свідомості, маючи у своїй основі міфологію та релігію. Саме від них вона успадковує всі стрижневі світоглядні проблеми, піднісши їх до вищого рівня усві­домлення і піддавши специфічному теоретичному осяг­ненню. У зв'язку з цим зміст ранніх етапів філософського буття несе в собі очевидні ознаки впливу міфологічної те­матики та відповідного їй стилю світорозуміння, оскіль­ки він був складовою релігійної мудрості й компонентом культової практики. В епоху середньовіччя, коли релігія стала панівним світоглядом, а церква монопольно поряд­кувала у сфері освіти, філософія не могла бути автоном­ною, їй випала роль помічника релігії та церкви. Процес самоусвідомлення філософії, що розпочався в Новий час, відбувався і під значним впливом теологічних ідейно-теоретичних засад, засобів розмірковування та обґрунту­вання. Нині релігія є не лише об'єктом філософського до­слідження, а й філософською теологією.

Релігія разом з філософією, як наголошував Гегель у своїх лекціях з філософії релігії в Берлінському універси­теті, майже рівноцінно увінчують грандіозну споруду люд­ського знання. Вони є тотожними. Адже філософія також є богослужінням, релігією, оскільки вона за своєю суттю є відмовою від суб'єктивних домислів і думок у своєму занятті Богом. З іншого боку, релігія, як вважає К. Яс-перс, назавжди залишається «філософією» звичайної лю­дини, єдиним авторитетом, який визнається нею у найви­щих світоглядних питаннях. Тому, незважаючи на від­мінності в особливостях і методах осягнення ними Бога, філософія і релігія взаємопов'язані. Впродовж багатьох століть філософія не лише вносила раціонально дискур­сивний аспект у теологію, а й була єдиною інстанцією, у межах якої релігія поставала як об'єкт дослідження.

філософія релігії

Як особливий тип філософствування у формі інтерпре-тативного осягнення релігії в її граничних поняттях філо­софія релігії чітко сформувалась у Новий час, коли стала очевидною і усвідомленою буттєва відокремленість релігії як специфічної «даності досвіду» від інших сфер духовно-практичної життєдіяльності людини, а філософія набула статусу самостійного дослідницького явища, найвищого виду пізнання. Таке дистанціювання від релігії сприяло формуванню об'єктно-пізнавального ставлення до неї, адже в змістовому відношенні філософія релігії постає лише тоді, коли релігія як об'єкт її вивчення стає проблемою, яку вона прагне розв'язати за допомогою гаііо, почуттів та інтуїції.

Філософія релігії — сукупність актуальних і потенційних філософ­ських установок щодо релігії і Бога, філософське осмислення їхньої природи, сутності та сенсу.

Одним із фундаторів філософії релігії як специфічного типу філософських знань є Б. Спіноза, у творчості якого феномен релігії вперше постає як проблема, набуває від­повідного концептуального оформлення. Ще наприкінці XIX ст. відомий знавець історії філософії Отто Пфлейде-рер у праці «Історія філософії релігії» зазначав, що не-упереджене філософське дослідження релігії вперше на­явне у Спінози, що від його творчості починається пер­ший період філософії релігії, який з огляду на критичне ставлення думки до позитивної релігії слід назвати пе­ріодом критичної філософії релігії.

Спіноза був чи не першим дослідником у світовій фі­лософії, який наблизився до проблем аналізу природи ре­лігії, будучи абсолютно об'єктивним, відмовившись від належності до будь-якої означеної конфесії. У «Божест­венно-політичному трактаті» він прагне довести, що Біб­лію можна тлумачити так, що з'явиться можливість по­єднати її з ліберальною теологією, тобто допускає можли­вість її інтерпретації в контексті філософської істини. На відміну від Декарта і його ідеї про три субстанції (Бог, дух, матерія), Спіноза визнає тільки одну субстанцію -«Бога, або Природу». Індивідуальні душі й окремі фраг­менти матерії для нього тільки означення; вони не речі, а вияви божественної істоти. Всім керує абсолютна логічна необхідність. У своїй «Етиці» Спіноза наголошував, що найвище добро душі — пізнання Бога, найвища чеснота Душі — пізнавати Бога, найкращі ліки — любов до Бога і Доходив висновку: «Мудра людина як така навряд чи вза-

Філософія людини

галі коли-небудь бентежиться душею; усвідомлюючи себе, Бога і речі, вона завдяки певній вічній необхідності існує завжди і ніколи не втрачає істинної вдоволеності духу. Як­що вказаний мною шлях, що приводить до цього результа­ту, видасться надміру важким, знайти його все-таки мож­на. Він і має бути важким, бо знаходять його дуже рідко. Хіба ж могли б усі люди гребувати спасінням, якби воно було так близько під руками і досягалося без великих зу­силь? Але все прекрасне таке ж важке, як і рідкісне».

І все ж особлива роль у розвитку філософії релігії на­лежить Юму, Канту і Гегелю, творчість яких істотно впли­нула на зміст і напрями сучасних філософських теорій релігії. Зрозуміти їх концепції, на думку Дж. Коллінза, означає вловити ті основні моменти, через співвідношен­ня з якими минулі спроби набувають певної орієнтації, а пізніші теорії набувають філософську основу. У них філо­софія релігії досягає повноліття й посідає належне місце серед основних частин філософії. Найбільше це стосуєть­ся лекцій з філософії релігії Гегеля. Вони містять гранді­озну для свого часу спробу осмислити історію релігійних вірувань від так званих природних релігій (в яких ідея Бога постає як абсолютна сила природи, перед якою лю­дина усвідомлює себе убогою) до світових релігій, зокре­ма християнства, яке Гегель називає абсолютною і нескін­ченною релігією, яка вже не може бути перевершеною, де нарешті відбулося примирення Бога і людини, де релігія досягла самосвідомості.

Гегель раціоналізував віру в Бога. Полемізуючи зі Шлейєрмахером, який обмежував релігію сферою почут­тів, він, не відкидаючи необхідності релігійних пережи­вань, вказував на їхню недостатність для повноти віри. Будь-яке почуття суб'єктивне, індивідуальне, а Бог му­сить бути пізнаним у його загальності. Релігія, на думку Гегеля, індивідуальна лише тією мірою, якою індивід належить якомусь цілому — сім'ї, нації, державі. Що б не уявляв індивід про свою самостійність, він не може вийти за чітко означені межі. Кожний індивід, оскільки він пов'язаний із духом свого народу, переймає з наро­дженням віру батьків, і вона є для нього святинею й авторитетом.

Водночас від індивіда вимагається активне ставлення до віри, релігія --не просто теорія, її практична конкре­тність — культ. У культі, як зазначає Гегель, Бог знахо­диться по один бік, а «Я» — по інший, і його призначен­ня полягає в тому, щоб «Я» злився з Богом у самому собі,

філософія релігії

знав би себе в Богові як у своїй істині й Бога в собі. Це і е «конкретна єдність». Гегель звертає увагу й на іншу єд­ність — єдність релігії та держави. У нього вони — єдине ціле: «тотожні в собі й для себе». Держава мусить спира­тися на релігію, оскільки тільки в ній надійність способу думання і готовність виконувати свій обов'язок перед дер­жавою стають абсолютними. За будь-якого іншого спосо­бу думання люди легко відмовляються від своїх обов'яз­ків, знаходячи для цього різноманітні приводи, винятки, аргументи. Це свідчить, що релігійний культ, тобто риту­альні дії, що регламентують життя народу, закладають основи державної дисципліни.

Для Гегеля релігія — сфера свідомості, в якій розкри­то всі таємниці світобудови, усунуто всі суперечності гли­бинної думки, де затихає весь біль почуттів. Вона є сфе­рою вічної істини, вічного спокою, вічного миру. Людину робить людиною, стверджував філософ, думка як така, конкретна думка або, точніше, те, що вона є дух. Як дух людина творить науку в усій її різноманітності, мистецт­во, інтереси політичного життя, стосунки, пов'язані зі сво­бодою, тощо. Та всі ці різноманітні форми і всі складні переплетіння людських стосунків, дій, насолод, усе те, що людина цінує і вшановує, в чому вона вбачає своє ща­стя, славу і гордість — все це, на думку Гегеля, знаходить своє найвище завершення в релігії, в думці, у свідомості, в почутті Бога. Бог є начало і кінець всього. Він є тим осередком, який у все вносить життя, одухотворює та оду-шевлює всі формоутворення життя, зберігає їхнє існування. У релігії людина ставить себе у певні стосунки щодо цього осередку, які поглинають усі інші її зв'язки. Завдяки цьо­му вона підноситься на вищий рівень свідомості, у сферу, вільну від будь-якого співвідношення з іншим, є повністю самодостатньою, безумовною, вільною й є кінцева мета са­мої себе. Тому релігія як занурення в цю кінцеву мету абсолютно вільна і є самоціллю, оскільки до цієї кінцевої мети повертаються всі інші цілі. А те, що раніше мало значення, зникає в ній, знаходячи там своє завершення.

Завдання філософії, на думку Гегеля, і полягає в тому, щоб розглянути, дослідити, пізнати природу релігії. Філо­софії належить показати необхідність релігії в собі і для себе, зрозуміти, що дух рухається через усі інші способи свого боління, уявлення і відчуття до цього абсолютного способу. Таким чином, з позицій Гегеля, філософія утвер­джує долю духу в її загальності, а не підносить на цю висо­ту суб'єкт у його індивідуальності.

Філософія людини

Філософія релігії

За Гегелем, предметом філософії, як і релігії, є вічна істина в її об'єктивності, Бог і ніщо, окрім Бога й пояснен­ня Бога. Філософія не є пізнанням зовнішньої маси емпі­ричного наявного буття і життя, а є пізнанням того, що вічне, що є Бог і що пов'язане з його природою.

Власне, цим Гегель і визначив основні контури змісту філософії релігії: природа і сутність Бога й релігії.

Починаючи з Нового часу, у філософії релігії виокрем­люються два чітко окреслених напрями, варіанти її існу­вання й розвитку: філософське дослідження релігії та фі­лософська теологія. Звідси й беруть початок дві основні сучасні форми філософії релігії: філософське релігієзнав­ство і філософська теологія.

Філософське релігієзнавство основну увагу звертає на релігійне ставлення людини до дійсності, передусім до Бо­жої реальності, а філософська теологія апелює до конс­труктивного осмислення основного об'єкта релігії — реаль­ності Бога. Незважаючи на деяку специфічність акцен­тів, їх не слід характеризувати тільки як філософування про релігію чи як філософування про Бога. Обидві форми взаємопов'язані: філософське дослідження релігії не мо­же не стосуватися об'єкта релігії, а філософська теологія завжди передбачає певну концептуалізацію дійсного чи нормативного ставлення людини до Бога.

Попри відсутність одностайності в розумінні природи і функцій філософії релігії, вона має об'єктивно визначену предметну сферу, до якої належать проблеми ірраціональ­но-чуттєвих витоків релігійної віри, що розкривають сут­ність релігії, проблеми людини і Бога, вічний час, «ніщо» і абсолют, проблема богопізнання, докази буття Бога, існу­вання священного тощо. Отже, проблемне поле філософи релігії насамперед становлять онтологічні питання, що да­ють змогу виявити онтологічний статус реалій і явищ ре­лігії, осягнути її буттєві форми.

Однією з головних рис філософи релігії є її людиномір-ність, оскільки суттєвим у системі релігійного світовід­чуття, світорозуміння і світоусвідомлення, у релігійному комплексі загалом є відношення «людина — надприрод­не». Звідси й роль і місце праксеології у філософії релігії, у функціонуванні її складників, зокрема питання сенсу життя, провіденції та свободи волі, священного і профан-ного, добра і зла, тобто діяльнісних аспектів функціону­вання феномену релігії (мотиви, особливості дій, наслід­ки реалізованих суб'єктом концептів та уявлень релігій­ного тощо).

У сучасній філософії релігії стрижневою є епістемоло-гічна проблематика, зокрема проблема змісту релігійної іс­тини, тобто того, чи є релігійні міркування та релігійні ви­словлювання знаннями подібно до того, як ним є фактуаль-не знання про дійсність (Е. Едамс, Д. Вібі); визначення категоріальної належності релігійних вірувань, зокрема пи­тання їх входження до категорії гіпотез, принципів (В. Крі-стенс, Д. Кінгарлоу, Д. Віттейкер); проблеми обґрунтування раціональності релігійних вірувань, єдності науки і релігії, тобто пошук філософського підтвердження відповідно тих чи інших релігійних вірувань прийнятим стандартам ра­ціональності (Я. Барбур, Д. Стейнсбі, Е. Шен).

У сучасному філософському дослідженні релігії поміт­не місце посідає проблема особливостей і сенсу мови релі­гії, що з огляду на домінування мовних компонентів у ре­лігійній ідеології, теорії та практиці є цілком закономір­ним. Філософські зусилля спрямовуються на визначення статусу мови релігії, на те, як її розуміти: чи як особливу «релігійну мову», чи як «релігійне використання мови» (П. Донован, В. Юст), на визначення критеріїв усвідомлен­ня мовних виразів релігії, вплив співвідношення свідомого і несвідомого, усвідомленого й істинного або хибного, осми­сленого і граматично правильного тощо (Л. Вітгенштейн, І. Дерт, Е. Флу, К. Нільсен).

З урахуванням цих особливостей проблемно-предметне поле філософії релігії можна визначити як специфічну га­лузь філософських знань, що висвітлює, інтерпретує, осмис­лює релігійний феномен у таких його основоположних ас­пектах, як буття, діяльність і знання.