Підстави існування світу

На питання щодо підстав існування світу (способів ви­значення світу) можливі такі відповіді: світ існує сам че­рез себе, не маючи підстав поза собою; світ існує через Бога; світ існує (визначається) через буття свідомості.

До першої відповіді вдаються матеріалісти, які розу­міють під світом сукупність матеріальних речей. Такий світ, на їх думку, не потребує потойбічних причин для свого існування. Матерія вічна, незнищувана, вона лише перетворюється з однієї форми на іншу. Світ, за Гераклі-том, не створений ніким із богів і ніким із людей.

У своєму розвитку матеріалізм пройшов кілька ета­пів. Погляди давньогрецьких та деяких давньоіндійсь­ких і китайських мислителів, які основою світу вважали воду, вогонь та інші речовини, прийнято називати наїв­ним матеріалізмом. У Новий час під впливом розвитку науки, особливо механіки, формується так званий меха­ністичний матеріалізм, який вважав основою світу не-знищувану масу, речовину. В XIX ст. виник марксистсь­кий матеріалізм, або, як було прийнято називати його в радянській філософії, діалектичний та історичний мате­ріалізм. У його розумінні світу домінувало Дві тенден­ції: Енгельс і Ленін схилялись до попереднього натура­лістичного матеріалізму, а ранній Маркс і особливо нео-марксисти брали за основу пояснення світу практику. Е неомарксизм! відбувся розрив з попереднім матеріалів мом, оскільки світ приймався як сфера практичної діялі ності людини і завдяки цьому свідомість залучалася І процес детермінації (визначення) світу. Не дивно, що ор­тодоксальні марксисти «таврували» неомарксистів як г гельянців-ідеалістів.

філософське вчення про буття (онтологія)

Марксистському розумінню світу, безумовно, властиві як сильні, так і слабкі сторони. Тлумачення світу як су­купності матеріальних речей, включно з людиною, обме­ження світу матеріальним сущим збігається з науко­вим підходом до світу. Наука також зводить світ до су­купності матеріальних речей. Такий збіг позицій матеріалізму і науки є як сильною, так і слабкою сторо­ною матеріалізму як філософії. Сильна сторона полягає в тому, Що успішний розвиток науки, її вторгнення у всі сфери людського життя є аргументом на користь істин­ності матеріалізму, який поділяє з наукою однаковий підхід до світу. Слабкість позиції матеріалізму, яка та­кож витікає з цього збігу, полягає, по-перше, в тому, що філософія, яка постає як узагальнення наукового знання, потрапляє в залежність від розвитку цього знання. З кож­ним етапом розвитку науки матеріалізм повинен зміню­вати свою форму (Ленін).

Приклад позитивізму, позиція якого в цьому питанні аналогічна матеріалізму, засвідчує, що така інтерпрета­ція філософії призводить до релятивізму. Недолік філосо­фії, яка зводиться до узагальнення наукового знання, по­лягає в тому, що в ній відсутній специфічно філософсь­кий підхід до світу. Крім цього, вона фактично консервує вчорашній день науки. Саме це породжувало постійні кон­флікти філософії та науки (гоніння на генетику, кіберне­тику тощо) в СРСР. Безплідність матеріалістичної марк­систської онтології, постійне плентання в хвості науки спричинили те, що з 60-х років XX ст. у радянській філо­софії провідною дисципліною замість онтології стала гно­сеологія, яка хоч якоюсь мірою коректно відтворювала відношення філософії та природознавства. Онтологічні до­слідження, які поновились у 80-ті роки, пов'язані фактич­но з відходом від ортодоксальної матеріалістичної онто­логії та переходом на позицію неомарксизму, коли за ос­нову бралася практика (культура). По-друге, філософія, яка звела суще тільки до матеріального сущого, знецінює інші види його — ідеї, цінності, все, що є витвором людсь­кої свідомості. Якщо буття матеріальних речей оголошу­валося абсолютним і необхідним, то буття духовного су-Щого -- похідним і випадковим. Такий підхід не тільки звужував сферу філософії, він деформував її предмет: ма-герії та її формам марксизм приділяв більше уваги, ніж Іюдині. Наголошування на релятивності (мінливості, від->сності, неабсолютності) духовних цінностей у марксиз­мі було провокативним щодо існування людини в світі.

Філософське розуміння світу

Людина повинна визнавати абсолютність певних ціннос­тей, бути націленою на них, прагнути до їх здійснення, інакше вона втрачає опір поверненню до тваринного бут­тя. Людина — це плавець проти течії. Навіть для того, щоб перебувати в одному і тому ж місці, їй потрібно докла­дати багато зусиль. Щоб бути людиною, потрібно постійно плекати, стверджувати духовний світ, творити його, нада­вати йому абсолютного буття. Для людини духовні цінно­сті мають не менші сенс і буттєвість, ніж матеріальні речі. Цього якраз і не бере до уваги ортодоксальна марксистсь­ка онтологія, яка фактично обезсмислює людське існуван­ня. Духовна катастрофа (знецінення моральних, релігій­них, філософських, правових і художніх цінностей) і, як наслідок, знецінення людського життя в СРСР (голодомо­ри, концтабори, невиправдані втрати у війнах) — усе це великою мірою є наслідком провокативної позиції марк­сизму стосовно духовних цінностей.

Звичайно, матеріалізм не обов'язково пов'язаний з та­ким кардинальним знеціненням (позбавленням буттєвої основи) моральних та інших цінностей. Можна бути мате­ріалістом і виводити моральні норми з природи людини, як це робили французькі мислителі, чи в інший спосіб стверджувати їх буттєвість. Зрештою, навіть офіційна іде­ологія в СРСР змушена була поступово реабілітувати ду­ховні цінності, адже нормальне суспільство не може функ­ціонувати без ідеалів і духовних регулятивів. Однак всі матеріалістичні течії певною мірою знецінюють духовну сферу, проголошують її буття вторинним, надають їй суто інструментального характеру, тобто розглядають її як за­сіб пристосування людини до світу.

Важливою в матеріалізмі є проблема матерії. Пара­докс матеріалізму полягає в тому, що він прагнув визна­чити матерію як суще, як щось таке, що існує поза реча­ми — знайти абсолютну, незмінну і не знищувану субстан­цію — основу світу. Однак такий пошук в історії науки нічого не дав. Матерії як певної речовини, що входить до складу всіх речей і є незмінною, не існує.

У радянській філософії зразком розвитку матеріаліз­му вважалося ленінське визначення матерії: «матерія -це філософська категорія для означення об'єктивної реаль­ності, яка дана людині в її відчуттях, яка копіюється, фо­тографується, відображається нашими відчуттями, існую­чи незалежно від них». Справді, тут поняття матерії не пов'язується з конкретними рисами речей. Його зміст зво­диться до об'єктивності, тобто протилежності свідомості й

Філософське вчення про буття (онтологія)

відображуваності у відчуттях. Однак це визначення, по-перше, спирається на не менш невизначене, ніж матерія, поняття «об'єктивна реальність». Об'єктивним стосовно свідомості є і матеріальний предмет, і духовні цінності, а для віруючої людини — і Бог. Тому об'єктивність не є критерієм розрізнення матеріального і нематеріального су­щого. Щодо поняття «реальність», то воно не більше ви­значене, ніж поняття «матерія» і не прояснює суті справи. По-друге, впроваджується двозначне в межах даного ви­значення поняття «відчуття». Якщо відчуття — це щось матеріальне, то виходить тавтологія: матерією є те, що ві­дображається в матеріальному. Якщо ж відчуття — іде­альне (не матеріальне), тоді виходить протиставлення ма­теріального та ідеального. І, таким чином, весь позитив цього визначення зводиться до того, що матеріальне не є ідеальним, протилежне ідеальному, що і так було закладе­но в зміст цих понять.

Загалом в матеріалістичній традиції поняття «матерія» характеризується такими ознаками, як незнищуваність (матерія не зникає і не виникає), просторовість (у Декар­та протяжність є синонімом матеріальності), причинність (поняття «матерія» виключає свободу волі у світі самому по собі). І нарешті, матеріальне визначає себе як проти­лежне ідеальному. У цьому значенні, як правило, і вжи­ваються поняття «матерія», «матеріальний».

У тлумаченні поняття «матерія» як субстанції, незмін­ної основи всіх речей наука в XX ст. досягла не більше, ніж у XIX. Це тлумачення залишається гіпотезою, яку підтвердити фактами неможливо. Матерія як субстанція є швидше символом віри матеріалістів, ніж науковим по­няттям, на яке воно претендує.

Об'єктивний ідеалізм також зводить світ до сукупнос­ті матеріального сущого. Світ ідей як самостійне суще при­таманний хіба що вченню Платона. У мислителів-ідеалістів Нового часу ідеї не становили самостійної сфери буття. Щодо цього підхід до світу матеріалістів та ідеалістів прин­ципово не відрізнявся. Ідеалізм теж тлумачить світ як матеріальне суще, яке вивчає наука. Вони лише по-різному розуміли підстави існування світу, вважаючи, що він ство­рений Богом.

Залежно від особливостей розуміння відношення Бога і світу в філософії Нового часу сформувалось три концеп­ції — теїзм, пантеїзм і деїзм. Риси пантеїзму, який отото­жнює Бога і світ, притаманні неоплатонікам М. Кузансь-кому, Дж. Бруно, а також Б. Спінозі, Ф.-В.-Й. Шеллінгу,

Філософське розуміння світу

Г.-В.-Ф. Гегелю. Концепцію деїзму, за якою Бог створив світ, дав йому імпульс для руху і розвитку і далі не втруча­ється в його справи, сповідували Р. Декарт, Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс, французькі просвітники. І пантеїзм, і деїзм в принципі узгоджувались з науковим підходом до світу, оскільки в них Бог був позбавлений свободи волі. На від­міну від них, теїзм вважає Бога духовною особою. Будучи духовною особою, Бог може втручатись в розвиток подій у створеному ним світі (Керкегор). Отже, класичний об'єк­тивний ідеалізм, як і матеріалізм, розумів світ як сукуп­ність матеріального сущого.

У XIX ст. це розуміння світу було піддано критиці й переосмислено. В цьому процесі окреслилося два напрями:

1. А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон за світом ма­теріального предметного сущого (завершеного, оформле­ного) вбачали буття (волю, творчий порив), що не було сущим (не було завершеним, оформленим у предметність). До речі, неомарксизм, зокрема Г. Лукач, під впливом фі­лософії життя також розглядав світ речей (предметів) як похідне від практичної діяльності (процесу), вважав, що світ сприймається в предметній формі тому, що праця має предметний характер;

2. Чеський математик і теолог Бернард Больцано (1781— 1848), німецький мислитель Рудольф-Герман Лотце (1817— 1881), математик Готлоб Фреге (1848—1925), а також Е. Гуссерль (в «Логічних дослідженнях»), які схилялись до платонізму, висунули концепцію буття «ідеального су­щого». На їх думку, математичні числа, юридичні закони (цінності) мають таку ж предметну форму, належать та­кою ж мірою до буття, як і матеріальні речі, тобто стосов­но людської свідомості вони об'єктивні, є сущим. Отже, мають буття незалежне від свідомості: «2x2 = 4» для людини таке ж незалежне суще, як і дерево за вікном.

3. Неокантіанці Вільгельм Віндельбанд (1848—1915) і Генріх Ріккерт (1863—1936), які розвивали концепцію цін­ностей, стверджували існування «світу цінностей» поряд зі світом реальних речей. Так поряд зі світом матеріальних речей постав світ логіко-математичних предметів і ціннос­тей. Єдина до того сфера буття розпалась на кілька сфер.

Пізніше у феноменологічній концепції суще розпада­ється на різні сфери буття (різні світи) відповідно з акта­ми свідомості, в яких це суще дається. Отже, буття мають не лише матеріальні речі, а й числа, цінності, психічні пе­реживання людини, казкові герої тощо. І це буття підля­гає вивченню онтологією.

філософське вчення про буття (онтологія)

Нова онтологія, яка сформувалася на основі феноменоло­гії, досліджує різні сфери буття, різні буттєві світи. Якщо класична філософія, як матеріалістична, так й ідеалістична, формує натуралістично-об'єктивістську традицію (вона трактувала світ як сукупність матеріального сущого), то фе­номенологія, екзистенціалізм та герменевтика належать до культурологічно-суб'єктивістської традиції. У них світ за способом конституювання суб'єктом (культурою) сущого роз­падається на множинність сфер буття (реальних речей, ма­тематичних предметностей, цінностей тощо). Натуралістич­но-об'єктивістська традиція причини існування світу шукає в ньому самому і в Богові (тобто в чомусь об'єктивному, незалежному від людини), культурологічно-суб'єктивіст­ська — в діяльності суб'єкта і в культурі.

Зіставивши об'єктивістську і суб'єктивістську традиції в філософії з тими значеннями, яке поняття «світ» мало в первісній і має в сучасній буденній свідомості, помітимо, що суб'єктивістська традиція схиляється до поняття світу, в центрі якого культура, а об'єктивістська — до сучасного по­няття світу, в центрі якого природа і наука, що її пізнає.

У зв'язку з наявністю двох підходів до світу (на філо­софському рівні і на рівні буденної свідомості) закономір­но постає питання, який з них є істинним, якому надати перевагу. Крім традиційної відповіді, за якої вибір зумо­влюють не аргументи, а схильність, уподобання, віра, мож­на зазначити, що ці концепції передбачають і доповнюють одна одну.

Так, за об'єктивістсько-натуралістичного розуміння сві­ту як природи постає питання: що таке природа, що розу­міти під природою. І стає очевидним, що світ, яким його бачить сучасна наука, — культурно-історичне явище. Ска­жімо, вчора люди не так сприймали світ, а завтра будуть сприймати по-іншому. Отже, натуралістичний підхід до світу передбачає його доповнення культурологічним.

З іншого боку, суб'єктивістсько-культурологічне ро­зуміння світу не могло бути в своїй основі чужим приро­ді. Звичаї та соціальні порядки спрямовані на виживання людини, вони враховували природу людини та навколиш­ню природу. Ворожа природі культура приречена на заги­бель, тому вона мусить бути співмірною природі. Отже, суб'єктивістсько-культурологічне розуміння світу повинно враховувати світ як природу.

Сучасне людство прагне до гармонійного поєднання сві­ту природи і культури. Філософія покликана обґрунтува­ти цю єдність з єдиної методологічної позиції.

Філософське розуміння світу