Специфіка філософського знання

Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим — теоретичним, тобто заснованим на розумі. Однак філосо­фія наділена властивістю, яка виводить її за межі світо­гляду. Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення ґрунтуються на пізнанні. Релігія, наприклад, не займається спеціально пізнанням світу, щоб потім давати йому своє пояснення, її вихідні засади пояс­нення задані у священних книгах (Біблія, Коран та ін.). Для філософії світ завжди є проблемою. Вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідо­мого, просякнута пафосом пізнання. Зрештою, світ як не­відоме, як проблема постав лише перед філософією. Для незрілого мислення проблем не існувало. Виникнення фі­лософії засвідчило зрілість духу, його мужність не тільки порушувати проблеми, а й утримувати їх протягом певно­го часу нерозв'язаними. На цій підставі можна стверджу­вати, що однією з особливостей філософського знання є його спрямованість на подолання проблем, усвідомлення незавершеності процесу пізнання.

Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. Іс­нує кілька поглядів на спільне та відмінне між цими сфе­рами знання. При розв'язанні цієї проблеми у філософії намітились дві тенденції: одна максимально зближує фі­лософію і науку, навіть проголошує філософію наукою, дру­га відстоює думку, що філософія не є наукою. Філософію і науку споріднює, як уже зазначалось, націленість на пі­знання світу, на істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є теоретичним, загальним знанням. Більше того, історично деякий час філософія і наука існували як єдина система знання. Отже, і філософське, і наукове знання є теоретич­ним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах ло­гіки, що дає підстави розглядати філософію як науку.

Однак між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність. Філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук (поняття простору і часу функціонують не лише в науці, а й у мистецтві, техніці, юриспруденції); по-друге, зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є предметом їх спе­ціального дослідження (природознавство оперує понят­тями «закон», «причина», «істина»; гуманітарні науки по­няттями «прогрес», «культура» та іншими, не досліджу­ючи їх змісту); по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв'язати мате­матичною формулою, що властиво науковим поняттям. Поняття «причина», «матерія», «ідеал» не мають факти­чних відповідників. Якби однозначно на фактах можна було довести, що економіка для розвитку суспільства ва­жить більше, ніж моральні цінності, чи навпаки, що зако-

Вступ до філософії

ни науки притаманні самій природі, а не є конструкціями нашого розуму, то філософія була б наукою, як й інші науки, лише з тією відмінністю, що вона оперує найбільш загальними поняттями. Однак усі спроби такого обґрун­тування філософського знання зазнають краху. І по-чет­верте, цей надзагальний характер філософських понять надає їм ще одну особливість: в їх інтерпретації може виражатись і виражається ціннісне відношення людини до світу. Скажімо, в розумінні причини можна стверджу­вати, що у світі все запрограмовано і від людини нічого не залежить, а можна доводити, що світ — це різні можливості, реалізація яких залежить від людини. Отже, розуміння при­чинності уже включає ціннісне ставлення до світу. Інши­ми словами, наукове знання є об'єктивним, воно не зале­жить від переконань та ідеалів вченого, а філософське — пройняте суб'єктивністю. Воно, будучи світоглядним, охоп­лює оцінювальне і практичне ставлення людини до світу. Це є знання певного суспільства і певної особи, яка спові­дує певні цінності.

Філософське знання неоднорідне. Вчення про простір і час, про закони і правила мислення максимально набли­жене до наукового, а такі поняття, як «свобода», «ідеал», «Бог», «добро» і «зло», виходять за межі науки. Це дає підстави стверджувати, що філософія не відповідає всім вимогам науковості, вона принаймні відхиляється від то­го зразка науки, яким є, наприклад, природознавство. Фі­лософію можна вважати наукою, якщо її розглядати як засноване на розумі знання.

Нестрогість, надзагальний характер філософських по­нять, їх незводимість до фактів становлять сутність філо­софського мислення. В ньому є свої недоліки, але є й пере­ваги. Філософське мислення е більш вільним, ніж жорстко прив'язане до фактів природничо-наукове. Ця «вільність» змісту філософських понять дає змогу їм бути теоретич­ною базою, до якої звертається і наука при переосмислен­ні своїх термінів (наприклад, нове розуміння простору і часу, сформульоване в теорії відносності, в загальних ри­сах присутнє у філософії Лейбніца, Маха). Вона допомагає філософському знанню виконувати оціночну функцію — фіксувати відношення до світу певної епохи, народу, соці­альної групи і навіть особи.

У XX ст. актуальною стала проблема співвідношення філософії та ідеології. Марксизм, наприклад, однозначно зводив філософію до ідеології, інші течії перебувають на протилежних позиціях. Для з'ясування суті проблеми не-

Сутність філософії та її роль у суспільстві

обхідно з'ясувати сутність ідеології, яку можна розгляда­ти у вузькому та широкому значеннях. У вузькому розу­мінні ідеологія — сукупність ідей, цінностей і практич­них настанов, які виражають і захищають інтереси пев­них соціальних спільнот — націй, класів, груп. За ідеологією приховані інтереси певних соціальних сил. Ідео­логія в цьому розумінні є фактично світською релігією, де віра й відданість ідеалам домінують над розумом. Основні завдання такої ідеології полягають в об'єднанні соціаль­них спільнот і націленні їх на певні практичні, переважно політичні дії. Зрозуміло, що філософія має мало спільного з ідеологією в цьому розумінні, її суб'єктом є окрема осо­ба, а не спільноти і розум, а не віра в ідеали чи вождя. Проте ідеї філософії, як, зрештою, і наукові ідеї, можуть використовуватися в ідеологічній боротьбі. Іншими слова­ми, філософія не є ідеологією нації, класу чи партії, вона не ставить собі за мету виражати і захищати їх інтереси. Зве­дення філософії до ідеології в цьому сенсі, як свідчить прак­тика функціювання марксистської філософії в СРСР, призводило до виродження філософії як такої.

У ширшому розумінні ідеологія — це дух епохи, нації, залежність ідей від соціального буття, тобто залежність, яка складається об'єктивно, поза інтересами людей. За такого розуміння ідеологію значно важче відмежувати від філосо­фії. Справді, філософські ідеї виникають за певних соці­альних умов і є їхнім відображенням, їх розуміння перед­бачає знання умов, у яких вони формувались. Однак було б невиправдано зводити філософію до ідеології і в широкому тлумаченні. Філософські ідеї завжди вкорінені в певний соціум, тому говорять про індійську, китайську, німецьку, українську філософію. Вони визначаються і етапами роз­витку суспільства. При цьому аксіологічний і праксеологіч-ний аспекти філософського світогляду однозначно передба­чають соціальну залежність, а отже, ідеологічність. У пі­знавальному ж аспекті, згідно з яким філософія виступає як освоєння світу розумом, вона фактично втрачає ідеоло­гічний характер. Філософське розуміння простору, часу, ло­гіки мислення тощо не є відтворенням соціальних відносин даного суспільства. Філософія охоплює широкий діапазон ідей, і якщо одні з них, наприклад вчення про суспільство, відображають суспільство, в якому живе мислитель, а отже, є ідеологічними у широкому розумінні, то зміст багатьох інших ідей не можна виводити із соціального буття. Філо­софії притаманна апеляція до наукового пізнання, що виво­дить її за межі ідеології і в цьому значенні.

Вступ до філософії

Ціннісне відношення до світу споріднює філософію з релігією, про що вже йшлося, і мистецтвом. Мистецтво оперує художніми образами, які, як і поняття філософії, відтворюють дійсність. У художньому образі злилися сам предмет і спосіб його бачення митцем. Немає нічого супе­речливого в тому, що один і той самий пейзаж різні худо­жники можуть відтворити в однаково прекрасних карти­нах по-різному. Подібні ситуації траплялися і в історії філософії, коли різні філософи одне й те ж поняття тлума­чили по-різному. Один, наприклад, акцентував увагу на необхідності, що панує у світі, другий, всупереч йому, ствер­джував про випадковість, третій вважав, що і необхідність, і випадковість існують не у світі, а вносяться у світ нашим мисленням, четвертий намагався встановити діалектичний зв'язок між необхідністю та випадковістю. При цьому ар­гументи кожної концепції були вагомими. Одна акценту­вала увагу на моментах, які недооцінювала друга, третя знайшла інший підхід, іншу перспективу бачення. Тому філософські теорії, містячи в собі оцінювальний момент, співвідносяться не просто за принципом «істина -- хиб­ність», як це буває в науці, де істина однієї концепції ви­ключає всі інші як хибні, а за принципом взаємодоповнен-ня і поглиблення, який притаманний відношенню творів мистецтва.

Однак філософія, будучи багато в чому спорідненою з мистецтвом, суттєво відрізняється від нього. Мистецтво оперує художніми, чуттєвими образами. Художній образ -це загальне в чуттєвій формі, це узагальнення на рівні відчуттів (типові образи з художньої літератури). Це за­гальне в чуттєвому художньому образі подане особливо, воно лише «проглядається», а не чітко фіксується. Якщо в науці загальне (теорія) чітко прив'язане до фактів (кон­кретного, чуттєвого), то у філософії цей зв'язок характе­ризується більшою свободою. У мистецтві ступінь свобо­ди між загальним і чуттєвістю в художньому образі зна­чно більший. Тут часто взагалі важко виявити загальне за чуттєвістю. Тому художні твори і мають такий широ­кий діапазон інтерпретацій.

Отже, філософське мислення «вільніше» (від фактів, чут­тєвості), ніж наукове, а художнє -- «вільніше», ніж філо­софське. Це означає, що за характером відношення загаль­ного і сфери чуттєвості філософія посідає проміжне місце між наукою і мистецтвом. Більша «прив'язаність» науки до фактів порівняно з філософією і мистецтвом не свід­чить про її перевагу над останніми. Кожне з них виконує

Сутність філософії та її роль у суспільстві 27

свою функцію. Наприклад, першими загрозу екологічної кризи відчули митці, вони в певному одиничному неспри­ятливому факті «побачили» загальне — чорну перспекти­ву людства. Відтак, коли чіткіше проступили деякі зако­номірності, за цю проблему взялися філософи, і тільки тоді, коли криза стала реальним фактом, який можна було ем­пірично вивчати, вона стала предметом наукового дослі­дження. Звичайно, художникам багато що «примарюєть-ся», але саме вони найбільш відкриті для нового. А раціо­нально скрупульозні науковці часто беруть до уваги факт в останню чергу.

Філософське світобачення, на відміну від художнього, засноване на розумі, в ньому особа філософа все-таки пе­ребуває на задньому плані порівняно з мистецтвом. Даю­чи різне тлумачення світу, філософи логікою розуму зму­шені прийти або до взаємозаперечення, або до різних форм консенсусу, що характерно і для науки, їхні побудови не можуть байдуже співіснувати, як це буває в мистецтві. Цим зумовлена боротьба шкіл і напрямів у філософії.

Отже, специфіка філософського знання полягає в то­му, що, будучи надзагальним, воно, на відміну від науко­вого, не має чіткого укорінення у факти. А на відміну від мистецтва, з яким його споріднює оцінювальне відношення до дійсності, філософія все-таки ґрунтується на засадах розуму, передбачає певну, хоч і не чітку, відповідність дій­сності.

Філософські методи

Оскільки філософія зорієнтована на пізнання і пошук істини, її слід трактувати як процес філософування (мір­кування, роздумування на філософські теми), як уміння філософувати. Для філософа процес пошуку істини ва­жить не менше, ніж сама істина. Навчання філософії полягає не в засвоєнні десятка філософських думок, ви­словлювань, хоч і це важливо, а у виробленні вмінь підні­матись до філософських узагальнень. Таке вміння набувається в процесі читання філософських творів. Однак його можна формувати і свідомо, засвоюючи філософські методи мислення.

Метод (грец. теїподоз — спосіб пізнання) — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаря­ддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.

Вступ до філософії

Метод ґрунтується на знанні, він, зрештою, і є знанням, трансформованим у певні правила дії. Оскільки філосо­фія є найбільш загальним знанням, то своїми методами вона намагається з'ясувати спосіб, яким набувається це знання, розкрити механізм його формування. Йдеться са­ме про методи, а не про один метод філософування, оскіль­ки різна інтерпретація (тлумачення) вихідних принци­пів, найзагальніших понять передбачає різні методи. І в цьому теж виявляється схожість філософії та мистецтва. Філософи, як і митці, мають різне бачення загального і формують різні методи його осягнення.

Філософія, як відомо, оперує найзагальнішими понят­тями (матерія, закон, прогрес, живе, техніка тощо), сутність яких не є предметом дослідження конкретних наук. Якщо вона використовує готові поняття науки чи інших сфер життєдіяльності людини, тоді вона не привносить нічого нового, і закономірно постає питання доцільності такої фі­лософії.

Насправді філософ виробляє свої методи пізнання, свої способи бачення загального, які відкривають нові смисло­ві горизонти загальних понять, дають їм особливу інтер­претацію. Все відбувається, звичайно, з урахуванням нау­кових та інших даних.

Філософи ще з часів Френсіса Бекона (1561—1626) і Рене Декарта (1596—1650) намагалися досліджувати пробле­му методів наукового пізнання — індукцію, дедукцію, ана­ліз, синтез та ін. Часто ці методи вони вважали і методами самої філософії. Однак багато з них розробляли особливі філософські методи, відмінні від методів конкретних наук: діалектика (Гегель, Маркс), метод трансцендентального ана­лізу (Іммануїл Кант, неокантіанці), феноменологія (Гуссерль та ін.), герменевтика (Вільгельм Дільтей (1833—1911), Мар-тін Гайдеггер (1889—1976).

Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в ос­нові якого - - взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін по­ходить від давньогрецького йіаіеістлісе — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежнос­тей, розглядає поняття і предмети в розвитку. Спосіб мис­лення попередніх філософів, який будувався на незмінно-

Сутність філософії та її роль у суспільстві 29

сті понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав ме­тафізикою. Зрештою, особливого метафізичного методу ми­слення не існує, тому що не існує особливих метафізичних прийомів, підходів. Метафізика — це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філосо­фії і методу, який не піднявся до філософського рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля.

Недолік марксистської інтерпретації діалектики і ме­тафізики, яка, по суті, мало чим відрізняється від гегелів­ської, полягає в тому, що вона, по-перше, ставила метафізи­ку як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування будь-яких інших філософ­ських методів, крім діалектики.

Філософія, як відомо, намагається сформулювати зміст найбільш загальних понять («необхідність», «живе», «про­грес», «добро» тощо), який неможливо строго послідовно вивести з досвіду чи іншим способом. Використовуючи принцип єдності протилежностей, діалектика стверджу­ватиме, що «необхідність — це не випадковість», «жи­ве --не мертве», «прогрес не є регрес», «добро є запере­ченням зла». Завдяки такому протиставленню ці понят­тя набули певної змістовності. А взявши до уваги твердження, що кожне з цих понять містить у собі свою протилежність, що в необхідному є випадкове, в живо­му -- мертве, у прогресі -- регрес, у добрі -- зло, роз­кривши особливості перетворень одного на інше, можна побачити діалектичний метод в усій його незвичайності для буденного мислення і плідності для філософського. Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властиво­сті речей, тобто категорій. До них належать категорії «не­обхідність — випадковість», «простір — час», «кіль­кість — якість», «явище — сутність», «одиничне — за­гальне», «частина — ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності роз­кривається через іншу.

Однак цьому методу властиві й деякі вади. Діалекти­ка намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, за­лишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто при­водила до висновків, неадекватних дійсності. Діалектич­ний метод плідний на завершальному етапі пізнання, ко-

зо

Вступ до філософії

ли зміст понять уже більш-менш сформований і потрібно лише показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух. А для формування первісного змісту понять діалектиці не вистачає необхідних засобів.

Феноменологічний метод. Головним своїм завдан­ням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загально­го) в одиничному. Наприклад, феноменолог визначатиме сутність живого, споглядаючи конкретну живу істоту; він змінюватиме в ній все можливе; те, що не піддаватиметь­ся варіації (чого не можна буде змінити або відкинути) і складатиме сутність живого. Рослини, тварини, бактерії, гриби можуть набувати найрізноманітніших зовнішніх форм, однак усьому живому притаманні інстинкт само­збереження (обмін речовин із середовищем, доцільна по­ведінка, розмноження), певні фази розвитку і смертність. Якщо не знайдеться живої істоти, яка б у нормальному стані відхилялась від цих ознак, то сутність живого схо­плено.

Феноменологічний метод найбільш плідно спрацьовує в естетиці, філософії культури, філософській антропології, психології — там, де загальні поняття, типи, види не виво­дяться логічно одне з одного і не мають чіткої, як у науці, залежності від фактів. Вадою цього методу є довільність інтуїції. Часто його прихильники на основі інтуїції вба­чають відмінні сутності.

Трансцендентальний метод. Запроваджений у філо­софію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його поля­гає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов (засад) його конституювання (формо­утворення). Наприклад, коло в геометрії визначають як неперервну сукупність точок, рівновіддалених від центра, але його суть можна розкрити і через спосіб його побудо­ви людиною (суб'єктом). Художній твір можна трактува­ти як щось об'єктивне, як певну гармонію частин тощо, але його можна аналізувати і як витвір художнього смаку (суб'єктивна передумова) творця і глядача. Оскільки лю­дина (суб'єкт) певною мірою причетна до існування будь-якого сущого, є своєрідним співтворцем його, цей метод також може мати універсальне значення. Але він перед­бачає певний ракурс бачення -- суб'єкт виступає «твор­цем» сущого, що часто межує із суб'єктивізмом.

Якщо звернутись, наприклад, до визначення суті «жи­вого» з позиції цього методу, можна зазначити, що «живе»

Сутність філософії та її роль у суспільстві

дане людині (сприймається нею як щось відмінне від не­живого) завдяки такій суб'єктивній здатності, як симпа­тія (співчуття). При сприйманні вона ніби відчуває біль і радість живого саме тому, що вона сама жива. Механіч­ний робот не здатний відчути живе. Отже, «живе» як щось відмінне від неживого конституюється в сприйманні за участю симпатії.

Це оригінальний, незвичний ракурс, під яким людина аналізує суще. А сам метод плідно застосовується в дослі­дженні діяльності свідомості. Його вади полягають у то­му, що, повернувши суще до суб'єкта, він залишає поза ува­гою об'єктивний зв'язок, який існує між сущим і сущим, не бачить логіки розвитку сущого,

Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл де­яких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури. Скажімо, смисл поняття «живе» з'ясовується на основі функціонування його в певній культурі (в Греції, наприклад, весь космос мислився як щось живе, механістичний світогляд зводив його до механізму тощо). Дух культури (ціле) є основою розуміння окремого (частини).

Аналіз усіх філософських методів спростовує застарілі уявлення про те, що існують тільки два методи — діалек­тика і метафізика, утверджує думку про множинність фі­лософських методів. Існування різноманітних шкіл і на­прямів у філософії пояснюється саме різноманітністю фі­лософських методів.