Світогляд, його структура і функції

Людина є соціоприродною істотою, єдністю біологічно­го (природного) та духовного начал. Духовне та природне, як її суттєві якості, існують і виявляють себе у тісному взаємозв'язку. Людина укорінена в життя не тільки ін­стинктом, а й духом, поєднує в собі природу і культуру, тіло і дух.

Людина живе свідомо, мотивує свої вчинки (не лише пропускає через свідомість, але й певним чином виправ­довує). Завдяки свідомості вона організовує своє життя в часі (співвідносить сучасне з минулим і майбутнім), в про­сторі (бере до уваги співвідношення «ближче — дальше»), враховує в своїй діяльності причинні зв'язки тощо. Свідо­мість потрібна їй не тільки для організації та підтриман­ня природного існування. Вона духовно укорінює людину в життя. Через релігію, мистецтво, філософію людина ду­ховно входить у життя, живе зі смислом, вносить у життя певний сенс, формує та сповідує певну духовну настанову щодо життя.

Втрата сенсу життя, духовних орієнтирів є глибокою трагедією людського буття. Опитування людей, врятова­них від самогубства, свідчать, що більшість з них ішла на це, вважаючи, що життя втратило сенс, зневірившись в ідеалах, інших людях, в собі. Однак відомо, що в найнес-терпніших умовах виживали, сягали висот у мистецтві,

Вступ до філософії

науці, спорті духовно не зломлені люди. Тому духовний вимір людини є таким само суттєвим, як і біологічний, природний.

Суспільство витворило певні форми, в яких культи­вується (твориться, зберігається і передається) духов­ність. Це — мистецтво, мораль, релігія, філософія, їх га­рмонійне поєднання в певній особі, в суспільстві формує світогляд. Він постає як духовна цілісність, у якій із найзагальніших позицій осмислюються світ, суспільст­во і людина.

Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Суттєвою рисою світогляду є насамперед певна ціліс­ність поглядів, які стосуються важливих життєвих про­блем: що таке світ, чи існує Бог, куди прямує людство, в чому полягає покликання людини тощо. Ці проблеми роз­глядаються з певної духовної висоти, на основі узагаль­нення життєвого досвіду народу, особистості.

Центральна проблема світогляду — відношення лю­дини до світу. Людина, на відміну від тварин, тільки час­тково включена в світ. Вона виокремлює себе з нього, про­тистоїть йому, вступає з ним у певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу. Між людиною та світом існує дистанція: вона усвідомлює світ як щось зо­внішнє.

Виокремлюють три основні типи виявів відношення людини до світу: пізнавальний, оцінювальний і практич­ний. Пізнавальне відношення людини до світу виявля­ється в тому, що світогляд охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ, історію людства й окрему люди­ну. Це знання має відповідати дійсності, бути істинним, щоб гарантувати успішну практичну діяльність. Водночас світогляд включає цінності, ідеали, які регулюють соціаль­ні стосунки в суспільстві і на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ (добро — зло, прекрасне — потворне, справедливе -- несправедливе, корисне — не­корисне тощо). У цьому полягає оцінювальне відношення людини до світу. Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у світогляді певних практичних на­станов: чинити або не чинити так чи інакше.

У філософії постійно дискутується проблема, яке з цих відношень людини до світу є вихідним. Німецькі мисли­телі Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) та Ед-мунд Гуссерль (1859—1938) вихідним вважали пізнава-

Сутність філософії та її роль у суспільстві

льне відношення, їх співвітчизник Макс Шелер (1874— 1928) стверджував, що замилування світом (оцінювальне відношення) породжує практичне і пізнавальне відношен­ня. Марксизм виходив з того, що практичне відношення є специфічно людським відношенням до світу і воно поро­джує інші типи відношення. Однак жодна з позицій не є бездоганною, незалежно від кількості аргументів вони вра­зливі для критики. Очевидно, що ці відношення виникли одночасно, органічно пов'язані між собою, взаємозалежні. Надання переваги будь-якій із позицій має своєю перед­умовою переконання, віру в те, що важливіше, суттєвіше для людини — пізнання, практична діяльність чи вміння оцінювати.

Структура світогляду органічно зумовлює його функції.

Функція тлумачення, розуміння світу. Вона є однією з найважливіших, оскільки покликана розтлумачити лю­дині світ, описати його доступною, зрозумілою мовою. Адже світогляд — це світорозуміння. Людина може безпечно жи­ти тільки в тому середовищі, світі, який розуміє. У світі, що не узгоджується з її уявленнями, недоступному для розу­міння, непіддатливому для тлумачення, жити важко, а для багатьох людей неможливо. Навіть анімізм, найпримітив-ніший світогляд наших далеких предків, одухотворюючи навколишню природу, був спрямований на те, щоб зробити її зрозумілою та близькою, спорідненою людині. Психоло­ги довели, що людина нерідко може задовольнитися навіть надуманими, неточними поясненнями, але втрачає впевне­ність, рівновагу, дезорієнтовується, стикаючись з незрозумі­лими явищами. Розум конфліктує з тим, що недоступне можливостям його сприйняття. З цієї причини піфагорей-ці тривалий час приховували відкриті ними ірраціональні величини в математиці.

Однак буває, що світогляд ґрунтується на тому, що ро­зуму не все підвладне, що існують глибинні таємниці бут­тя, які неможливо збагнути розумом. Психологи, напри­клад, стверджують про притаманне людині прагнення до дива, чогось незвичайного; що багатьом людям нецікаво жити в достеменно зрозумілому світі. Цим породжена ві­ра в НЛО, екстрасенсорику тощо.

Світогляд як світорозуміння може бути раціоналісти­чним — таким, що визнає всевладдя розуму (Гегель ви­знавав, що світ — це об'єктивний розум, який за логікою подібний до суб'єктивного розуму людини), та ірраціона-лістичним — таким, що вважає основою світу недоступне, непідвладне розуму (воля у Ніцпіе).

Вступ до філософії

Оцінювальна (аксіологічна) функція. Щоб орієнтува­тись у світі, недостатньо тільки здатності пояснити його. Потрібно ще й оцінити світ: відповісти на запитання, яким він є для людини — добрим чи злим, прекрасним чи по­творним, вартим того, щоб у ньому жити, чи таким, що зму­шує покинути його? У пошуках і знаходженні відповідей на такі запитання виявляється оцінювальна або аксіологічна функція світогляду. Опозиційність світоглядних цінностей (добро — зло, праведне — грішне тощо) цілком зрозуміла, адже людина постійно перебуває в полі напруги між проти­лежними полюсами, і світогляд покликаний утримувати людське в людині через заперечення тваринного. З аксіо-логічної точки зору світогляди поділяють на оптимістич­ні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

Праксеологічна функція. Вона виявляється у від­повідях на питання як жити людині в світі, а отже, міс­тить певні практичні настанови щодо світу і буття лю­дини в ньому. З цього погляду виділяють практично-активні та споглядальні світогляди. Релігійні вчення Індії, як правило, є споглядальними, а протестантизм як ідеоло­гія європейської буржуазії Нового часу проникнутий ак-тивізмом.

Виокремлені три пласти (знання, цінності, практичні на­станови) і функції світогляду дають змогу краще зрозуміти будь-який тип світогляду. Так, марксизм як світогляд є ра­ціоналістичним, оптимістичним, практичноактивним; фа­шизм — ірраціоналістичним, оптимістичним, активним; буд­дизм — ірраціоналістичним, песимістичним, пасивним.

Крім вищезазначених, світогляд виконує функції об'єд­нання нації, релігійної общини, соціальної групи. Взає­морозуміння й узгодженість суб'єктів цих соціальних утворень можливі лише за умови, що вони поділяють пев­ний світогляд.