Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід 5 page

Розділ 4. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЄС З УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ...

рації, так і будь-яких універсальних теоретичних підходів, щоб пояс-
нювали характер та зміст інтеграції. Відповідно, залишаються оста-
точно невизначеними межі та можливості її інтенсивного та екстен-
сивного розвитку, напрям та кінцева мета внутрішніх комунітарних
реформ, а також географічні межі європейської інтеграції.

Наявність в ЄС консервативного та ліберального підходів, які
різняться принципово протилежними позиціями щодо наднаціо-
нального та міжурядового характеру інтеграційного будівництва в
значній мірі пояснюють невизначеність ЄС в формуванні його
східної політики, в тому числі й географічних кордонів. Консерва-
тивний підхід передбачає формування східної політики ЄС через
призму стосунків з Росією і розвиток відносин з новими незалеж-
ними державами, в тому числі з Україною, з врахуванням їх про-
екції на стосунки ЄС — Росія. Прихильники ліберального підходу
вважають, що східна політика ЄС повинна диференціювати країни,
які мають намір у майбутньому стати його членами і ті, шо не праг-
нуть до членства в ЄС.

Консервативний підхід все ж зберігає в ЄС домінуюче станови-
ще, про що свідчить прагнення ЄС продовжувати будівництво
відносин з Україною на основі відомої вже стратегії «сусідства».
Водночас консервативний підхід у формуванні східної політики ЄС
і, в першу чергу, до України стає сьогодні більш гнучким і вимагає
додаткових корективів. Притаманна йому російськоцентрична мо-
дель Східної Європи поступово втрачає свою актуальність. Все
більш реальним у відносинах з Україною стає сценарій довгостро-
кового вибіркового зближення через підписання угоди про
асоціацію з ЄС, який до сьогодні мав більш теоретичний характер.
Його реалізація в значній мірі залежить від фактора політичної волі
країн ЄС та визнання, що Європейський Союз є проектом не лише
для Західної та Центральної, а й у перспективі — і для Східної Євро-
пи. Рішення про прийняття певної країни до ЄС залежить, таким
чином, насамперед від політичних факторів, а вже потім від
технічних чи інституційних.

Підписання Плану дій між Україною та ЄС і особливо внесення
до нього додаткових положень свідчить про те, що східна політика
ЄС не зазнала радикальних змін і в ЄС сьогодні ще не відчувають

4.1. Нові формати зближення України та ЄС у контексті розширення на Схід

надто великого інтересу до України, щоб могло відбутися вибіркове
політичне рішення, яке б виділило нашу державу серед інших країн
регіону. Достатньо зупинитися на аналізі основних характеристик
Плану дій, який дозволяє, по-перше, стверджувати про загальний
характер основних його положень, які вимагають конкретизації для
повноцінної їх реалізації. По-друге, така конкретизація неминуче
призведе до затягування виконання Плану дій, термін реалізації
якого передбачає лише три роки. По-третє, без відповідної
технічної та фінансової допомоги повноцінне виконання перерахо-
ваних у Плані дій завдань в зазначені терміни не може відповідати
реальним можливостям нашої держави. У зв'язку з цим положення
Плану дій певною мірою можна порівняти з характером Копенга-
генських критеріїв 1993 р. Як і з країнами, що стали членами ЄС в
2004 p., рішення про підписання та характер наступної угоди з Ук-
раїною буде залежати не лише від того як добре нею буде виконане
«домашнє завдання», а й від політичної волі країн ЄС.

Враховуючи досвід європейської інтеграції та формування ме-
ханізму розширення ЄС, можна з упевненістю стверджувати, що
стратегія відносин з країнами-кандидатами завжди будувалася з
урахуванням практичних інтересів Європейської Спільноти. Пози-
тивне рішення щодо чергового розширення приймалося лише тоді,
коли в цьому була зацікавлена більшість країн — членів ЄС і коли це
відповідало комунітарним інтересам. Беручи до уваги цей досвід,
Україні при розробленні стратегії відносин з ЄС слід враховувати в
першу чергу саме фактор прагматичного інтересу як основної
рушійної сили європейської інтеграції. Слід шукати відповідні ва-
желі впливу як на комунітарному рівні, так і на рівні двосторонніх
відносин з країнами ЄС. Саме останній фактор зіграв важливу роль
при вступі Великої Британії до ЄС та використовується сьогодні
Туреччиною в її євроінтеграційній стратегії.

У цьому контексті перед Україною відкриваються нові переваги.
По-перше, останні президентські вибори продемонстрували, що
Україна сьогодні не має перешкод для подачі формальної заяви на
вступ до ЄС. По-друге, зростання диференціації країн ЄС після
розширення 2004 р. збільшило можливості розвитку стратегічного
партнерства з новими країнами ЄС, які традиційно підтримували

Розділ 4. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЄС З УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ...

тісне співробітництво з Україною. Саме політична та економічна
еліта цих країн може стати тією силою, що зможе лобіювати ук-
раїнські інтереси в ЄС. У зв'язку з цим, з тактичної точки зору, ви-
дається необхідним максимальна реалізація зобов'язань Плану дій,
щоб в трирічний період не лише отримати статус країни з ринковою
економікою, а й увійти до СОТ та підписати угоду про асоціацію.
Лише після виконання зазначених кроків можна розраховувати на
усунення формальних причин, що можуть стримувати подання Ук-
раїною заяви на вступ до ЄС. Що стосується формування Зони
вільної торгівлі з ЄС, то її створення здається цілком виправданим у
комплексі з обговоренням перспектив та умов вступу України до
ЄС. Саме в такому поєднанні Україна може розраховувати, що
участь в Зоні вільної торгівлі не стане депресивним фактором в роз-
витку національної економіки і буде супроводжуватися відповідни-
ми компенсаційними заходами з боку ЄС.

<{•
4.2. Основні тенденції та перспективи

співробітництва Росії та ЄС

Розширення Європейського Союзу не лише ставить на порядок
денний необхідність пошуку нових більш досконалих та ефектив-
них механізмів та напрямів розвитку інтеграційного процесу, як в
плані інституційної реформи, так і співробітництва в питаннях
спільної зовнішньої політики та політики оборони, а й вимагає ви-
значення його сучасної глобальної та регіональної ролі, яка потре-
бує формування регіональної стратегії, що спирається на відпо-
відну нову концепцію кордонів. Сучасний етап розширення ЄС не
лише поставив питання визначення географічних меж інтегрованої
Європи, а й формування нової європейської регіональної стратегії
відносин з країнами, що стають його новими сусідами на Півдні і на
Сході. Визнаючи, що після приєднання балканського регіону
об'єднання ЄС, щонайменше на тривалу перспективу, буде завер-
шено, Спільнота прагне сформувати з новими країнами-eye ідами
якісно нову політику взаємовідносин, що максимально задіяла б всі
фактори зближення з ЄС за винятком статусу повноправного член-

4.2. Основні тенденції та перспективи співробітництва Росії та ЄС

ства. Передбачається прогресивне відкриття нових можливостей
близького партнерства, в тому числі поширення на них принципів
Спільного ринку у певних диференційованих рамках, з метою ство-
рення відкритого інтегрованого ринку на пан'європейському рівні,
який забезпечить становлення в Європі зони стабільності та добро-
буту.

Не зважаючи на досить чітке визначення сьогодні майбутніх
кордонів інтегрованої Європи, нова європейська регіональна стра-
тегія «Ширша Європа» формально передбачає збереження відкри-
того характеру ЄС. У цьому контексті серед нових сусідів ЄС на
Сході особливу увагу привертають такі країни, як Україна і Росія.
Україна є найбільшою з країн пострадянського простору, яка про-
голосила євроінтеграційну стратегію основним напрямом своєї
зовнішньої політики. Росія, у свою чергу, є важливим економічним
партнером ЄС на Сході, який має значний політичний, економіч-
ний і людський потенціал і при цьому не претендує на членство в
ЄС. У контексті розширення на Схід взаємовідносини ЄС та Росії
набувають якісно нового характеру і привертають особливу увагу
дослідників.

Європейський Союз посідає дедалі важливіше місце в пріорите-
тах та перспективах російської зовнішньої політики, яка до остан-
нього часу традиційно орієнтувалася більше на двосторонні відно-
сини з провідними європейськими державами, розглядаючи ЄС як
другорядне явище в європейській політиці. Розуміння суті ЄС та
його перспектив в російських правлячих колах тривалий час було
не достатнім. Характерно, що перехід до реального співробітництва
з ЄС як єдиним організмом затягнувся в СРСР більше ніж на двад-
цять років. Лише в 70-х роках в СРСР поступово приходить ро-
зуміння того, що ЄС є реальною силою, а впроваджений в цей час
комунітарний механізм політичного співробітництва має вагомий
вплив л на формування політики західноєвропейських країн щодо
СРСР¹. Саме цим можна пояснити, що, не зважаючи на досить

¹ Лапкин В., Пантин В. Образы Запада в сознании постсоветского человека //
Мировая экономика и международные отношения. — 2001. — №7. — С. 68-83.

'*- — 353

Розділ 4. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЄС З УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ...

тривалу історію існування Європейських Співтовариств, офіційні
відносини між СРСР/Росією та ЄС були започатковані лише в
1988р. після підписання Спільної декларації про взаємне визнання
та Угоди про торгівлю, комерційне та економічне співробітництво
18 грудня 1989р.

Трансформація місця ЄС в сучасних російських зовнішньо-
політичних пріоритетах викликана цілим рядом важливих факторів
як глобального, так і регіонального характеру. Перш за все мова йде
про зміни, що відбулися за останнє десятиріччя в самому ЄС, пере-
творивши його на самостійного економічного та політичного
суб'єкта міжнародних відносин. І хоча національні держави в су-
часній Європі як суб'єкти міжнародного права продовжують
відігравати вирішальну роль, тенденції наднаціонального, федера-
тивного будівництва набувають все більшого впливу. Про це
свідчать як постійно зростаючі інтенсивні форми європейського
інтеграційного співробітництва, так і його екстенсивний розвиток
за рахунок постійного розширення географічних меж інтеграційно-
го процесу та залучення до нього дедалі більшого кола нових євро-
пейських держав. При цьому ці дві форми розвитку європейської
інтеграції існують майже паралельно, взаємодоповнюючи одна од-
ну. Зростаюча кількість держав — членів Європейського Союзу
супроводжується пошуком дедалі нових більш ефективних та гнуч-
ких форм та механізмів інтеграційного співробітництва, які все
частіше набувають наднаціонального характеру. Врахування цих
тенденцій в сучасній Європі стало однією з основних причин ста-
новлення більш прагматичних та структурованих відносин між
Росією та Європейським Союзом.

Пояснити зростаючу увагу, яку приділяє ЄС значна частина
російської політичної еліти, можна ще й тим фактом, що ЄС роз-
глядається як необхідний балансир односторонньому домінуванню
США, необхідний для становлення та переходу до більш справед-
ливого «багатополюсного» світового порядку. Враховуючи те, що в
забезпеченні російських стратегічних національних інтересів про-
довжують переважати воєнно-політичні фактори, які в більшій мірі
залишилися в спадщині від колишнього СРСР, Європейський Со-
юз розглядається як економічна та політична організація, яка не

4.2. Основні тенденції та перспективи співробітництва Росії та ЄС

загрожує інтересам Росії. Більше того, позитивний досвід євро-
пейської інтеграції навіть сприймається як своєрідний приклад,
який стимулює до пошуку нових, більш вдалих форм відновлення
економічних та політичних зв'язків на терені колишнього СРСР.
Прикладом є спроби Росії активізувати діяльність та ефективність
таких регіональних організацій на терені колишнього СРСР, як
ЄврАзЕС та ЄЕП. Російська дипломатія розглядає розширення ЄС
на Схід як неминучий процес, зосереджуючи основну увагу на його
наслідках як для Росії, так і для Європи взагалі.

Яскравим проявом диференційованого підходу щодо ролі ЄС та
НАТО була відверто негативна реакція російської дипломатії на
перспективу розширення НАТО на Схід. Криза 1996—1997 pp., що
виникла у відносинах між Росією та Заходом з цього приводу, су-
проводжувалася активною критикою з боку Москви як Вашингто-
на, так і НАТО в цілому. При цьому ЄС, не зважаючи на його
підтримку розширення НАТО і на те, що 11 з 15 його держав-членів
входять до Альянсу, залишився повністю поза критикою. Майже
аналогічна ситуація склалася під час врегулювання албано-юго-
славського конфлікту в Косово в березні—липні 1999 р. І хоча цього
разу російської критики зазнали також західноєвропейські держа-
ви, які найбільш активно підтримували операції НАТО в Югославії,
російська дипломатія все ж утрималася від критики ЄС, не зважаю-
чи на те, що останній офіційно підтримав дії НАТО.

Позиція Росії не зазнала суттєвих змін навіть після політичних
криз, що виникли у взаємовідносинах Росія — ЄС у зв'язку з
воєнними акціями Москви в Чечні весною 1995 р. та в жовтні
1999 р. Якщо першу кризу вдалося подолати досить швидко без
будь-яких суттєвих обмежень у двосторонньому співробітництві, то
криза 1999 р. викликала в Західній Європі не лише хвилю негатив-
них заяв щодо несумісності застосування російським урядом ме-
тодів боротьби з тероризмом з принципами демократії, законності
та захистом прав людини, а й вжиття з боку ЄС ряду заходів, що об-
межували співробітництво з Росією. Європейська рада в Гельсінкі
прийняла 10 грудня 1999 р. рішення щодо перегляду колективної
стратегії ЄС відносно Росії, вилучення деяких положень Угоди про
партнерство та співробітництво, та чітке застосування її положень,

Розділ 4. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЄС З УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ...

що відповідають за торгівлю між ЄС та Росією, передачу частини
коштів з програми ТАСІС на потреби гуманітарної допомоги та
виділення бюджету ТАСІС лише на пріоритетні цілі, в першу чергу
пов'язані з проблемами захисту прав людини, становлення право-
вої держави та посилення безпеки ядерних об'єктів¹.

Про певні зрушення в російських зовнішньополітичних пріори-
тетах кінця 90-х років щодо ЄС можна говорити як у зв'язку з
якісними змінами, що відбулися в Європейському Союзі із завер-
шенням переходу до єдиної валюти та прийняттям остаточного
рішення щодо розширення на Схід, так і з важливими змінами, що
сталися у внутрішньополітичному житті самої Росії та приходом до
влади Президента В. В. Путіна. Не зважаючи на все ще доволі від-
верте бажання російської політичної еліти сприяти становленню
багатополюсного світового порядку та вести активну «багатовек-
торну» політику (формування «стратегічних вісей» в Євразії), за
якою часто стоїть лише прагнення знайти своєрідну противагу про-
цесу посилення Заходу, перш за все США, російська дипломатія все
частіше висловлюється за розвиток стратегічного партнерства у
відносинах з ЄС. На зміну диференційованому підходу до ЄС та
НАТО приходить розуміння того, що навіть розвиток звичайних
торгівельних та економічних стосунків з Європейським Союзом
неможливий без багатостороннього конструктивного та довготри-
валого підходу. Тим більше, таке співробітництво не може відбува-
тися на фоні загального погіршення відносин між Росією та НАТО
та за відсутності прогресу в пошуках вирішення проблем євро-
пейської безпеки.

Свідченням важливого місця цієї проблеми в пріоритетах
російської зовнішньої політики стала представлена російською де-
легацією на Гельсінському саміті 22 жовтня 1999 р. «Стратегія роз-
витку відносин Російської Федерації та Європейського Союзу на
середньострокову перспективу (2000—2010)»². Цей документ не ли-
ше став своєрідною відповіддю на розроблену та схвалену 3—4 черв-
ня 1999 р. «Загальну стратегію Європейського Союзу щодо Росії»,

¹ Helsinki: European Council: Presidency Conclusions // Presse-Release. Brussels,
1999. №00300/99.-P. 20.

² Дипломатический вестник. — 1999. — № 11; http//www.mid.ru

4.2. Основні тенденції та перспективи співробітництва Росії та ЄС

а й свідчив про якісні зміни у відносинах між Росією та ЄС¹. Він виз-
начав як стратегічні напрями співробітництва на найближче деся-
тиріччя, так і враховував вплив процесів розвитку європейської
інтеграції на відносини сторін, що залишилися поза межами Угоди
про партнерство та співробітництво (УПС), укладеної 24 червня
1994 р. на острові Корфу. Про своєчасний характер прийнятих до-
кументів говорить хоча б той факт, що в УПС не згадується ні про
економічний та валютний союз, до формування якого приступив
ЄС, ні про його нове розширення на Схід — проблеми, які стають
питаннями практичних взаємовідносин між ЄС та Росією на най-
ближчий період.

У зв'язку з цим для кращого розуміння економічних та політич-
них можливостей і перспектив співробітництва ЄС та Росії в нових
умовах бачиться доцільним провести досить коротку ретроспекти-
ву договірних відносин між двома сторонами. Аналізуючи перші
угоди про торгівлю та співробітництво, що були підписані між
Європейськими Співтовариствами та СРСР і рядом східноєвро-
пейських країн у 1988—1989 pp., можна говорити про встановлення
приблизно рівного торгового та політичного режиму для всіх країн
соціалістичного табору, що передбачав у першу чергу нормалізацію
торгових відносин через надання цим країнам режиму найбільшого
сприяння. Однак невдовзі політика ЄС щодо країн Східної Європи
зазнала чіткої диференціації. З державами Центральної та Східної
Європи, а також країнами Балтії були підписані Європейські угоди,
які передбачали встановлення з ЄС відносин асоціації, а з новими
незалежними державами, що утворилися після розпаду Радянсько-
го Союзу (крім Таджикистану), були підписані окремі угоди, що от-
римали назву Угод про партнерство та співробітництво (УПС).

Уже в самому характері укладених угод досить об'єктивно про-
являлася специфіка взаємовідносин Європейських Співтовариств з
країнами ЦСЄ та країнами колишнього СРСР. Хоча Європейські
угоди з країнами ЦСЄ основну увагу зосереджували на питаннях
економічного співробітництва, їх договірно-правовий статус був

Official Journal of the European Communities, London. № 157, 24.06.1999;
http://europa.eu.int/comm/external_relations/ceeca/com_strat/russia_99.pdf

Розділ 4. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЄС З УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ...

значно вищий від УПС, оскільки передбачав не лише статус
асоціації, а й можливість вступу до ЄС. За рівнем співробітництва
та характером договірних відносин, що ЄС має з третіми країнами,
Європейські угоди стоять значно вище від звичайних угод про
асоціацію (встановлення режиму автономних преференцій у
торгівлі з деякими країнами Африки та Латинської Америки) та
угодами про вільну торгівлю та митний союз (договори з Туреччи-
ною та Ізраїлем). Усвою чергу, не зважаючи на досить вагоме місце
положень про політичне співробітництво, УПС фактично є звичай-
ною модернізованою формою стандартних торгівельних угод, які
лежать на досить низькому рівні договірних відносин ЄС з третіми
країнами і не передбачають встановлення будь-яких преференцій.
Така диференціація в пріоритетах ЄС свідчила як про другорядне
значення відносин з країнами СНД, так і про відсутність достатньої
підготовленості країн СНД у проведенні внутрішніх реформ та
вирішенні власних економічних проблем та бажання ЄС у зв'язку з
цим змістити акценти на питання політичного співробітництва.

УПС на сьогодні є фактично основною організаційною та пра-
вовою базою взаємовідносин ЄС з Росією. Набувши чинності у
грудні 1997 p., вона передбачала досить широкі можливості спів-
робітництва Росії та ЄС, поглиблення взаємовідносин в торгівель-
но-економічних питаннях та, при успішному розвитку співробіт-
ництва, могла б навіть привести до формування Зони вільної
торгівлі, що значно полегшило б інтеграцію Росії до світового гос-
подарства. Складнощі, що виникли під час ратифікації УПС, а та-
кож її реалізації змушували Європейський Союз постійно вносити
певні зміни та коректувати основні акценти своєї політики щодо
Росії. В листопаді 1995 р. була затверджена «Стратегія відносин
ЄС — Росія», що лягла в основу прийнятого в 1996 р. «Плану дій ЄС
у відношенні до Росії», який фактично став основним політичним
документом у реалізації УПС з Росією. В червні 1999 р. на саміті в
Кельні ЄС прийняв нову «Загальну стратегію ЄС щодо Росії», яка
сформулювала дещо нові акценти в політиці ЄС щодо Росії з ураху-
ванням як нових якісних змін, яких зазнав процес європейської
інтеграції в другій половині 90-х років, так і тих негативних подій,
що відбулися в Росії за зазначений період. Серпнева фінансова та

4.2. Основні тенденції та перспективи співробітництва Росії та ЄС

економічна криза 1998 p., що призвела до часткового дефолту Росії
на фоні другої чеченської війни, продемонструвала обмеженість
можливостей ЄС чинити необхідний вплив на економічне та
політичне життя Росії, поставивши таким чином під сумнів як
доцільність його фінансової підтримки російських економічних ре-
форм, так і демократичний характер російської державності взагалі.
Визнаючи важливість стратегічного партнерства, Загальна стра-
тегія ЄС акцентує увагу, що відповідальність за вирішення перера-
хованих вище проблем ляже насамперед на Росію¹.

Зі свого боку, не зважаючи на зафіксовані в російській Середньо-
строковій стратегії пріоритети щодо економічного співробітництва
та співпраці з ЄС в сфері європейської безпеки, Росія зберігає праг-
нення ще раз підтвердити свій статус світової держави, яка має
«зберігати свободу у визначенні та проведенні своєї внутрішньої та
зовнішньої політики, свій статус та переваги євроазіатської держа-
ви.., незалежність позицій та діяльності в міжнародних організа-
ціях»². У документі відверто заявляється, що Росія не лише не бажає
входити до ЄС, а й не прагне навіть до статусу асоційованого члена.
Росія хоче бути партнером, а не членом ЄС, оскільки її уряд не гото-
вий делегувати національний суверенітет на наднаціональний
рівень, що є необхідною умовою членства в ЄС. Росія вважає себе
наддержавою, а вся зовнішня і внутрішня політика сучасного уряду
спрямовані на відродження цього статусу.

Слід зазначити, що в той же час Росія не хоче бути вилученою з
Європи. Документ передбачає зміцнення ролі Росії та забезпечення
її національних інтересів у Європі. Росію задовольняє статус по-
глибленого «стратегічного партнерства», який ЄС пропонує
замість політики інтеграції. Між ЄС та Росією фактично існує кон-
сенсус щодо запропонованої ЄС концепції «інтеграції Росії в

¹ Official Journal of the European Communities, London. № 157, 24.06.1999;
http://europa.eu.int/comm/external_relations/ceeca/com_strat/russia_99.pdf

² Стратегия развития отношений Российской Федерации с Европейским
Союзом на среднесрочную перспективу (2000-2010) // Дипломатический
вестник. — 1999.— № 11.— С. 7-9.

Розділ 4. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЄС З УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ...

загальноєвропейський економічний та соціальний простір», яка
знайшла своє вираження в ідеї «Спільного європейського еконо-
мічного простору». Саме в цьому контексті сформульована дета-
лізована позиція Росії до ЄС та визначені нові акценти російської
позиції в контексті розширення ЄС за рахунок країн ЦСЄ і його
наслідків для російських інтересів. Завдання російської дипломатії
було сформульоване так: «Прагнути до максимального викорис-
тання переваг від такого розширення та недопущення, усунення
або компенсації можливих негативних наслідків»'.

Така позиція російського керівництва загалом знайшла своє
практичне відображення в сформульованому та переданому в
серпні 1999 р. спеціальним представником Президента РФ
А. Лівшицем Голові Європейської Комісії Р. Проді «Переліку
російських занепокоєнь у зв'язку з розширенням ЄС», які пред-
ставляли собою список конкретних проблем, що можуть загрожу-
вати національним інтересам Росії в результаті розширення ЄС на
Схід. Характер російських «занепокоєнь» ще раз підтверджує
домінування серед російської політичної еліти традиційних стерео-
типів щодо Європейського Союзу як організації перш за все еко-
номічного характеру. Мабуть, саме тому 13 з них стосуються питань
торгівельно-економічних взаємовідносин і лише два — питань
зовнішньої політики та безпеки². Проблеми, які в результаті ефекту
розширення могли загрожувати, з точки зору російської дипло-
матії, її торгівельно-економічним інтересам, зводилися в основно-
му до таких питань: заміна національних митних кодексів країн-
кандидатів на Митний кодекс ЄС і, відповідно, заміна їх національ-
них митних тарифів єдиним зовнішнім тарифом ЄС; кількісні об-
меження щодо російського експорту, які існують сьогодні в ЄС ав-
томатично будуть застосовані і країнами ЦСЄ; заміна безвізового
в'їзду росіян до більшості країн-кандидатів на візовий режим, вста-
новлений Шенгенськими угодами; поступова переорієнтація
торгівельної політики країн-кандидатів в основному на внутрішній

¹ Стратегия развития отношений Российской Федерации с Европейским
Союзом на среднесрочную перспективу (2000—2010) // Дипломатический

вестник.- 1999.-№ 11. -С. 35.

Uniting Europe. Brussels, 1999. № 66. — P. 3.

I

4.2. Основні тенденції та перспективи співробітництва Росії та ЄС

ринок ЄС, що може як поставити під сумнів підписані раніше
Росією з цими країнами довгострокові контракти, в першу чергу в
енергетиці, так і привести до недовантаження російської діючої та
досить дорогої в обслуговуванні торгівельної інфраструктури, що
орієнтується на Захід; перспектива втрати частини іноземних інве-
стицій, які могли б бути залучені до російської економіки; поши-
рення на ринки ЦСЄ широких преференцій, які ЄС надає країнам
«третього світу». Не зважаючи на те, що Росія зберігає преференції,
які вона має з ЄС і країнами-кандидатами, це неминуче призведе до
додаткового погіршення конкурентних позицій російських екс-
портерів, які спеціалізуються на продукції, аналогічній з префе-
ренційними товарами країн, що розвиваються; поширення на краї-
ни-кандидати єдиної аграрної політики ЄС, що з одного боку фак-
тично закриє один із традиційних ринків російського сільськогос-
подарського експорту, з другого, — не зважаючи навіть на поши-
рення субсидіарної комунітарної політики на нові території, при-
зведе до зростання внутрішніх сільськогосподарських цін і, відпо-
відно — подорожчання російського аграрного імпорту з цих країн;
поширення на ринки країн-кандидатів антитрестівського та анти-
демпінгового законодавства ЄС, яке сьогодні в цих країнах досить
ліберальне, або не існує взагалі, що також може значно погіршити
конкурентні позиції російського експорту та призвести до значних
фінансових витрат; створення більш жорстких бар'єрів на шляху
експорту продукції таких традиційних напрямів російського екс-
порту, як машинобудівна, хімічна та продовольча галузі, у зв'язку з
повним переходом країн-кандидатів на технічні стандарти ЄС та
відповідні процедури сертифікації. Підтвердженням таких склад-
нощів можуть бути обмеження, які Росія має вже сьогодні з енерго-
носіями та ядерним паливом.

Що ж до зовнішньополітичних інтересів Росії та проблем євро-
пейської безпеки, які непокоїли російську політичну еліту у зв'язку
³ розширенням, то необхідно відмітити, що їх зміст обмежувався в
основному такими питаннями, як перспектива скорочення обсягів
^воєнно-технічного співробітництва з країнами ЦСЄ, яка була
Цілком реальною, враховуючи поширення на ці країни спільної
європейської оборонної політики та повну відсутність будь-яких

Розділ 4. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЄС З УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ...

форм співробітництва між Росією та ЄС у цій сфері. Висловлювало-
ся також занепокоєння у зв'язку з можливим перенесенням до ЄС
проблем нерівноправного становища російськомовного населення
в країнах Балтії. Особливе місце в російській позиції посідала про-
блема життєзабезпечення Калінінградської області, яка після роз-
ширення фактично перетворилася на російський анклав.

Одночасно з визначенням проблем, викликаних ефектом роз-
ширення, для максимального захисту національних інтересів
російська дипломатія запропонувала Брюсселю розпочати офіційні
двосторонні консультації з перерахованих вище питань. Після до-
сить тривалих зволікань, які пояснювалися бажанням ЄС обмежи-
ти переговори щодо наслідків розширення лише межами вже існу-
ючих інститутів, що були утворені в рамках УПС з Росією, такий
діалог все ж був розпочатий у 2000 р. Хоча Росії так і не вдалося
підняти рівень переговорів до спеціальних двосторонніх консуль-
тацій, сторонам вдалося домовитися, щоб вони проходили на ос-
нові списку російських «занепокоєнь», тематика яких була роз-
поділена між окремими підкомітетами співробітництва Росія —
ЄС. Далі, залежно від юридичної природи досягнутих домовленос-
тей, було здійснене загальне документальне оформлення всіх домо-
вленостей та пропозицій. Лише з таких найбільш чутливих для Росії
та ЄС питань, як Калінінград, була передбачена можливість цент-
ралізованих технічних консультацій з Європейською Комісією.
Росія також могла проводити прямі консультації з країнами-канди-
датами, хоча після початку переговорів про вступ та так званого
«скрінінга» їх значення було обмежене лише питаннями залишко-
вої національної компетенції, які не підпадали під загальні норми
acquis communautaire, визначені для країн-кандидатів.