Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід 2 page

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід

_ти членами ЄС (Україна, Молдова) та країни, що не бажають (Росія,
Білорусь) чи не можуть (країни середземноморського регіону).

Аналізуючи основні риси сучасного європейського інтеграцій-
ного процесу та його географічного розширення, можна констату-
вати суттєві зміни як в класичному механізмі розширення, так і в
вимогах до країн-кандидатів, які враховують не лише економічні,
політичні та інші їх особливості, а й трансформаційні процеси
регіонального та глобального характеру, що відбуваються в сучас-
ній європейській системі міжнародних відносин. Мова йде як про
впровадження Спільнотою системи критеріїв відповідності країн-
кандидатів комунітарним вимогам (так звані Копенгагенські кри-
терії), так і про зміни в характері традиційних рекомендацій краї-
намкандидатам, які формувалися не стільки з урахуванням їх сучас-
ного стану, скільки в середньостроковій перспективі. Така позиція
враховувала не лише перехідний статус кандидатів, які практично
не були готові до членства в ЄС, а й зміни, що могли відбутися задо-
сить тривалий та складний переговорний період. Одним із проявів
такого підходу стала нова стратегія розширення ЄС. Вона затверд-
жувала диференційований підхід до кандидатів та встановлювала
правила «регати», коли прогрес в переговорах та перехід до обгово-
рення нових розділів acquis communautaire ЄС ставав питанням
індивідуальної готовності кожної з країн ЦСЄ. Принцип самоди-
ференціації стає з цього моменту визначальним у формуванні ко-
мунітарної стратегії відносин з країнами, що претендують на член-
ство в ЄС. Його закріплення знайшло своє відображення в розроб-
леній восени 2003 р. стратегії «Ширшої Європи» та прийнятому
весною 2004 р. Договорі про Конституцію для Європи.

* * *

Поглиблення інтеграції та фактичне перетворення ЄС на лідера
європейських економічних і політичних процесів у кінці 80-х років
зумовило відповідне зростання зацікавленості з боку більшості
інших країн регіону приєднатися до комунітарних процесів в ЄС.
На фоні поновлення динамізму європейської інтеграції, альтерна-
тивні європейські «клуби» або втратили свою і до того обмежену
привабливість, як ЄАВТ, або зникли зовсім, як Рада Економічної

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Взаємодопомоги. За таких темпів розвитку комунітарного спів-
робітництва ставало очевидним, що перебування поза межами ЄС
не лише ускладнює доступ до Спільного ринку, а й позбавляє краї-
ни, що не є його членами, значних економічних та політичних пе-
реваг. Домінування ЄС в Європі призвело до того, що проблема на
практиці зводилася лише до визначення форми приєднання того чи
іншого кандидата.

Побоювання залишитися поза європейськими інтеграційними
процесами створювало загрозу приєднання до ЄС без достатнього
бачення концепції єдиної Європи. Історія розширення ЄС
свідчить, що більшість кандидатів подавала заявки саме з цих мо-
тивів. Прикладом є Велика Британія, Греція, Іспанія, Португалія.
Більшість країн ЄАВТ звернулися з заявами на вступ до ЄС саме че-
рез загрозу залишитися в ізоляції. Ці країни, як правило, не зміни-
ли своїх позицій щодо характеру європейських інтеграційних про-
цесів, продовжуючи стояти на боці міжурядового співробітництва
та відкидаючи наднаціональні форми співробітництва. І хоча цей
підхід, заснований на принципах «вибіркової інтеграції», що
послідовно відстоюється Великою Британією, значно спрощує сам
процес входження країн ЦСЄ до Спільноти, він обмежує сфери за-
стосування спільної політики та підриває єдність інституційної си- ]
стеми. Фактично, мова йде про розширення форм міжурядового
співробітництва за рахунок наднаціональних форм інтеграції.

Значною мірою, саме цей фактор зумовлює перманентне проти-
стояння цих двох взаємовиключних тенденцій, які характеризують
як історію, так і сучасний стан розвитку європейської інтеграції, як j
невід'єдина її риса, що дозволяє враховувати і загальнокомунітарні
інтереси, і інтереси окремих держав — членів ЄС. Існує аналогічна
загроза також для країн ЦСЄ, для яких перспектива втратити час-
тину нещодавно отриманого суверенітету може здаватися не досить
привабливою. І хоча на першому етапі така загроза може бути
мінімальною, оскільки мова йтиме про неминучу плату за членство
в ЄС, у подальшому вона може бути реальнішою, коли обговорюва-
тимуться питання наднаціонального співробітництва. Позиція
Польщі під час обговорення проекту Конституції на початку 2004 р.
щодо розподілу голосів у Раді міністрів є цьому яскравим підтвер-
314

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід

дженням. Країни-кандидати мають погоджуватися з визнанням
значно більш різноманітних та численних acquis communautaire, ніж
у момент їх заснування. Цей паралельний процес розширення та
поглиблення ставить перед ЄС складні проблеми, які визначаються
не стільки завданнями розширення Співтовариств та пов'язаного з
ним подальшого поглиблення інтеграції, скільки прагненням знай-
ти оптимальний шлях швидкої інтеграції кандидатів до комунітар-
них структур при збереженні цілісності та одноманітності acquis
communautaire.

Крім таких стратегічних питань, як визначення характеру та
перспективного напряму розвитку європейського інтеграційного
процесу розширення ЄС на Схід, стоїть цілий ряд важливих питань,
що лежать в практичній площині і безпосередньо впливають на
вибір та формування стратегії розвитку європейської інтеграції.
Мова йде про реформуванням таких важливих напрямів комунітар-
ної політики, як розміри внесків до комунітарного бюджету та
вирівнювання рівнів економічного розвитку регіонів ЄС, інсти-
туційна реформа та проблема прийняття рішень у Раді міністрів,
невідповідність країн-кандидатів критеріям Економічного та ва-
лютного союзу ЄС, Спільна сільськогосподарська політика, про-
блема «чутливих» галузей промисловості. Прийняття до ЄС країн
ЦСЄ, які за рівнем економічного розвитку значно відстають від се-
редніх комунітарних показників, ставить на порядок денний про-
блему витрат, які ЄС використовує для вирівнювання показників
економічного розвитку менш розвинених та більш розвинених
країн ЄС. Вочевидь, що країни-претенденти самостійно не в змозі по-
долати своє відставання як в економічному розвиткові, так і в форму-
ванні національних ринків та структури господарства.

Обговорення умов чергового розширення відбувається також
водночас із подальшим розвитком Європейського Союзу та по-
глибленням інтеграції, що ще більше ускладнює процес вступу но-
вих кандидатів. Найбільш значні проблеми в цьому напрямі вини-
кають, в першу чергу, У зв'язку з перспективою приєднання країн
ЦСЄ до Економічного та валютного союзу ЄС, утворення Цент-
рального Європейського Банку і переходу до єдиної валюти.
Відсутність у країнах Східної Європи достатньо стабільної держав-

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

ної фінансової системи неминуче буде сприяти розмежуванню ЄС
згідно з концепцією «міцного ядра», з виділенням розгалуженої не-
стабільної валютно-фінансової периферії. Така перспектива від-
кладає на невизначений строк саме завершення формування
внутрішнього ринку Співтовариств. Це, в свою чергу, викликає се-
ред прихильників інтеграції значні сумніви шодо вчасності розши-
рення ЄС на Схід та загрози домінування екстенсивних шляхів
інтеграції за рахунок її поглиблення.

ЄС ще тривалий час матиме справу з державами, які активно
претендуватимуть на регулярний перерозподіл на свою користь ре-
сурсів Співтовариств. Кількість населення територій, які за сучас-
ними стандартами ЄС можуть претендувати на допомогу з його
бюджету, має зрости після розширення майже вдвічі, а витрати на
підтримку регіонів зростуть більше ніж на половину від загальних
витрат Структурних Фондів за 1999 р. Прагнучи уникнути перспек-
тиви розвитку ЄС по шляху «багатошвидкісної» чи «багаторівневої»
інтеграції, яка б не лише привела до певного розрізнення форм та
ритму євробудівництва між країнами — членами ЄС, а й остаточно
підірвала б заложені Римськими угодами принципи неподільності
та єдності договірно-правової бази Спільноти та початкову єдність
європейського інтеграційного процесу, прихильники наднащо- |
пального будівництва першочергову увагу звертають на вирівню- І
вання соціально-економічного рівня розвитку країн-членів та
виділення на витрати Структурним Фондам та Фондам Солідар-
ності майже третини комунітарного бюджету.

Прийняття нових держав до ЄС знову загострює актуальність
проблеми реформування комунітарної юридичної бази у напрямі
створення змістовного і ефективного механізму прийняття рішень.
Мова йде, в першу чергу, про два основні моменти: перспективу
майже подвійного зростання кількості держав — членів Спільноти з
15 до 25, та значне збільшення питомої ваги «малих» держав. Значне
зростання кількості держав ЄС робить міжурядовий підхід, засно-
ваний на принципах одностайності в прийнятті рішень, ще менш
ефективним, ніж будь-коли. Недостатньо чіткі обов'язки щодо од-
ностайного прийняття рішень та його імплементації, що спосте-
рігається ще досить часто, збільшує загрозу інституційної кризи та
316

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід

стимулює таке явище, як утворення незалежних контактних груп
поза структурами ЄС. При збереженні незмінним сучасного ме-
ханізму прийняття рішень та перенесення його недоліків на розши-
рений Європейський Союз значно зростає ризик, що реальні
рішення прийматимуться окремими контактними групами країн
поза основними інституціями ЄС. Одним із найбільш ефективних
шляхів вирішення цієї проблеми, на думку прихильників наднаціо-
нальних принципів європейської інтеграції, може стати розширен-
ня сфер застосування механізму прийняття рішення кваліфікова-
ною більшістю голосів у Раді міністрів та значне скорочення пи-
тань, що вимагають одностайного голосування. Паралізуючий
ефект принципу одностайного голосування особливо проявляється
в галузі зовнішньої політики та політики безпеки. Повільний темп
прийняття рішень Спільнотою та їх малоефективний характер під
час Югославської кризи є цьому яскравим прикладом.

Крім того, при прийнятті рішень більшістю голосів у розшире-
ному ЄС, надпропорційне представництво країн з невеликою кіль-
кістю населення за рахунок великих країн та дефіциту політичних
ресурсів і досвіду «малих» країн-кандидатів, зростає необхідність
залучення до коаліції все більшої кількості «малих» держав, що ав-
томатично уповільнює процес прийняття рішення і загрожує фор-
муванням сильних лобі, зацікавлених у проведенні протекціоніст-
ської блокової політики. При збереженні існуючих засад розподілу
голосів у Раді ЄС нові країни посилюють відносну диспропорцію
щодо політичного впливу та значення «великих» держав у ЄС, які
не лише представляють майже 2/3 населення Спільноти, а й є го-
ловними донорами до комунітарного бюджету. Розширення ЄС на
Схід загрожує послабити в Раді ЄС політичну роль таких держав, як
Німеччина та Франція, порівняно з періодом 60-х років та збільши-
ти ризик послаблення механізму прийняття рішень, заснованого на
наднаціональних принципах, який на сьогодні є найбільш ефек-
тивним. Такі виклики можуть спровокувати відповідні компенса-
ційні заходи з боку «великих» країн з метою урівноважити свою тра-
диційну роль та вплив в ЄС.

І все ж, не зважаючи на протиріччя, що виникають у ході поглиб-
лення інтеграції та розширення Співтовариства, обидва ці процеси

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

є життєво важливими для майбутнього розвитку ЄС. Про ц_е
свідчать приклади попередніх розширень Співтовариств, які су-
проводжувались, як правило, заходами, що призводили до поглиб-
лення європейських інтеграційних процесів. У результаті першого
розширення ЄЕС сформували не лише спільну політику в нових
сферах (регіональна політика, навколишнє середовище, техноло-
гії), а й започаткували більш тісне співробітництво в політичній
сфері (ЄПС). Встановлені заходи супроводжувалися інституційни-
ми реформами, в результаті яких була заснована Європейська Рада
та впроваджені прямі вибори до Європейського Парламенту. Після
прийняття Греції, Іспанії та Португалії ЄС вжив додаткових заходів
щодо подальшого розвитку Структурних Фондів як механізму роз-
поділу ресурсів на користь менш сприятливих регіонів країн-
членів. Друга хвиля розширення супроводжувалася також прийнят-
тям Єдиного Європейського Акта, який збільшив можливості
прийняття рішень у Європейській Раді більшістю голосів та розши-
ренням повноважень Європейського Парламенту. Розширення
ЄС, що включало Австрію, Швецію та Фінляндію, відбулося після
ратифікації Маастрихтських угод, які передбачали ряд важливих
кроків щодо поглиблення європейських інтеграційних процесів,
утворення Європейського Союзу, формування Валютного та еко-
номічного союзу, подальший розвиток Спільної зовнішньої
політики та політики безпеки та розширення повноважень Євро-
пейського Парламенту.

-

Розділ 4. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЄС
З УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ
В КОНТЕКСТІ РОЗШИРЕННЯ
2004 р.

4.1. Нові формати зближення України
та ЄС у контексті розширення на Схід

Розширення ЄС за рахунок країн Центральної та Східної Євро-
пи не лише вносить принципові зміни в геополітичну карту
Європи, яка поступово перетворюється на суцільне регіональне
інтеграційне об'єднання, а й змушує Європейський Союз внести
суттєві корективи до інтеграційної стратегії, в тому числі, що сто-
сується відносин з країнами, які стають його новими сусідами. Ха-
рактерною рисою політики ЄС є прагнення виробити універсаль-
ну стратегію відносин, яка б в нових умовах визначала його
політику щодо третіх країн, які мають спільний кордон та тісні
економічні стосунки з ЄС. І хоча після розширення ЄС має на
східних кордонах лише країни, що свого часу входили до складу
колишнього Радянського Союзу, останні значно різняться за
своїм економічним потенціалом, рівнем демократизації суспіль-
ства, зовнішньополітичними пріоритетами.

Розділ 4. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЄС З УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ...

Особливе місце в цьому контексті посідає Україна, керівництво
якої наполягає на визнанні ЄС такої диференціації при формуванні
комунітарної стратегії щодо нових незалежних держав на європей-
ському просторі колишнього СРСР. Виправданням такій позиції в
якійсь мірі може слугувати хоча б той факт, що після прийняття ЄС
в середині 1999 р. Пакту стабільності для північно-східної Європи
який не лише залучив Балканські країни до європейського інтег-
раційного процесу, а й відкрив для них перспективи вступу до ЄС,
Україна фактично лишається єдиною посткомуністичною держа-
вою в Європі (разом з Молдовою), яка прагне в майбутньому стати
членом ЄС.

На фоні активної підтримки Україною процесу розширення ЄС
на Схід та проголошення європейського вибору в її зовнішньо-
політичній стратегії, відсутність диференційованого підходу до євро-
пейських країн пострадянського простору оцінюється українським
керівництвом як можлива небезпека встановлення нової межі на
західних кордонах країни. Важливі зміни в підходах щодо відносин
України з ЄС намітилися після квітневого 2002 р. саміту ЄС в Люк-
сембурзі, який разом із остаточною датою розширення на Схід
намітив основні положення концепції відносин з новими сусідами
ЄС, в тому числі на його східних кордонах (Росія, Україна, Молдова,
Білорусь). Про це свідчать також результати третьої березневої
2003 р. щорічної конференції Україна — ЄС «Ширша Європа: перс-
пектива України», що пройшла в Брюсселі і була присвячена узгод-
женню позицій сторін у світлі підготовленої Європейською комісією
комунікації «Ширша Європа — сусідство: нові рамки відносин з но-
вими східними та південними сусідами»'. Обговорюваний на конфе-
ренції документ Є К став свого роду компромісом між прагненням
України мати більш чіткі інтеграційні перспективи та бажанням ЄС
не зв'язувати себе подібними зобов'язаннями. Так, запропонований
ЄС особливий «статус сусідства», хоча й виводить сьогодні взаємо-
відносини ЄС — Україна на формати співробітництва, які за винят-
ком членства відповідають рівню співробітництва з країнами ІДСЄ,

¹ Communication of the European Commission «Wider Europe — Neighbourhood:
A New Framework for Relations with our Eastern and Southern Neighbours», COM
(2003) 104, 11 March 2003.

4.1. Нові формати зближення України та ЄС у контексті розширення на Схід

не відкриває безпосередніх інтеграційних перспектив і визначає
стосунки ЄС з Україною у певному загальному форматі.

Значення розробленого Комісією документа не викликає серед
українських політиків і дослідників однозначної оцінки¹. У цьому
контексті, для більш об'єктивного розуміння значення для України
концепції сусідства ЄС, цікавим є дослідження умов та основних
причин її прийняття, що, в свою чергу, є неможливим без ви-
світлення історичних аспектів формування співробітництва ЄС з
новими незалежними державами пострадянського простору. Необ-
хідність становлення нових форматів співробітництва з країнами
регіону виникла зразу ж після розпаду СРСР в грудні 1991 р. Вже
9 січня 1992 р. ЄК внесла пропозицію до Ради ЄС про необхідність
замінити Угоду про партнерство та співробітництво 1989 р. з Ра-
дянським Союзом на угоди, які б враховували нові політичні та еко-
номічні реалії, в тому числі процес демократизації та перехід до
ринкової економіки. Новий підхід до ННД мав виключати принцип
будь-якої диференціації, що знайшло своє відображення в спільній
основі нових угод, які представляли свого роду синтез стандартних
угод про торгівлю та співробітництво і далекосяжних за змістом
Європейських угод. Основна мета УПС, враховуючи такі негативні
наслідки розпаду Радянського Союзу, як спад виробництва,
інфляція, безробіття, полягала, у першу чергу, в сприянні віднов-
ленню співробітництва між колишніми республіками СРСР та
формуванню єдиного економічного простору. В результаті всі
УПС, за винятком УПС з Росією, в Розділі І «Основні принципи
угод УПС» в якості основного принципу взаємовідносин з ЄС про-
голошують розвиток «співробітництва між ННД»².

Такий підхід ЄС до відносин з ННД на початку 90-х років першо-
чергово мав за мету нейтралізацію дестабілізаційних ефектів, що ви-
никли в результаті розпаду СРСР та поширення на пострадянський

' Матеріали міжнародного семінару «Влияние расширения ЕС и НАТО на Вос-
ток на процессы интеграции и дезинтеграции на постсоветском простран-
стве», Київ, 28-29 березня 2003 p. — 68 с.

² Угода про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом та
Україною від 16 червня 1994 року. — Представництво Європейської Комісії в
Україні, 1994. - С. 48.

її *,„„ 321

Розділ 4. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЄС З УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ...

простір зони стабільності та безпеки. Про це свідчить включення до
УПС таких положень, як сприяння відкритості ринків ЄС
співробітництво в фінансовій сфері та економічне співробітницт-
во, надання технічної допомоги, що мали сприяти економічному
зростанню в країнах СНД, а також положень, що сприяли б розвит-
ку інституцій, зміцненню громадянського суспільства та залучен-
ню цих країн до загальноєвропейських політичних процесів. Така
політика свідчила про досить обережну позицію ЄС щодо процесу
розпаду СРСР та отримання гарантій безумовного виконання ННД
зобов'язань колишнього Радянського Союзу. В першу чергу, мова
йшла про такі країни, як Росія, Україна, Білорусь та Казахстан, які
отримали в спадщину радянські ядерні збройні сили.

Саме на цьому фоні розвивалися відносини між ЄС та Україною
в період підписання та ратифікації нової Угоди про партнерство та
співробітництво в 1991 — 1998 pp. Прагнення розвивати відносини з
Україною паралельно розвитку відносин з іншими пострадянськи-
ми державами простежувалось в усіх документах ЄС того періоду.
11 лютого 1992 р. був підписаний протокол до угоди між ЄС та СНД
стосовно виконання програми ТАСІС в Україні. В квітні 1992 р. ЄК
прийняла рішення про необхідність переговорів з Білоруссю,
Росією, Україною та Казахстаном щодо підписання угод про
співробітництво. У жовтні 1992 р. Європейська Рада видала дирек-
тиву, що передбачала початок обговорення угод про партнерство та
співробітництво з цими країнами. З листопада 1992 р. розпочалися
офіційні переговори з Росією, а на початку 1993 р. — з Україною¹.
Переговори завершилися 14 червня 1994 р. підписанням УПС з Ук-
раїною в Люксембурзі та 24 червня 1994 р. — УПС з Росією в Корфу,
заклавши сучасну правову основу у взаємодіях цих країн з ЄС². Не
зважаючи на важливість формалізації відносин з ЄС, УПС з Украї-
ною та Росією значно відстають за своїм правовим статусом від
Європейських угод про асоціацію, підписаних у 1991-1992 pp. з

¹ Yakemchouk R. L'Independance de 1'Ukraine. — Bruxelles, Institut Royal des Rela-
tions Internationales, 1993. — P. 306.

² Дорога в майбутнє — дорога в Європу. Європейська інтеграція України. — К.:
ЦЄМД, 2000. — С. 15-16; Івченко О. Г. Україна в системі міжнародних відно-
син: Історична ретроспектива та сучасний стан. — К.: ЗІЦ УАННП, 1997. —
С. 445-451.

4 1 Нові формати зближення України та ЄС у контексті розширення на Схід

країнами ЦСЄ. Українська УПС, як і аналогічні угоди з іншими
країнами колишнього СРСР, відрізняються від стандартних непре-
ференш'йованих угод ЄС з третіми країнами лише елементами
інституціональної взаємодії та досить широкими можливостями
консультацій із загальнополітичних питань.

Водночас слід враховувати, що низький правовий рівень підпи-
саних УПС не занижував на той час їх міжнародно-політичного
значення. Запропонований ЄС рівень співробітництва оцінював-
ся українським керівництвом та національними експертами як
взаємовигідний¹. Для молодої української держави, яка пережива-
ла перші роки становлення національної економіки та правової
системи, була дуже важливою політична та економічна підтримка
з боку Європейського Союзу. В листопаді 1994 р. ЄС ухвалив
Спільну стратегію щодо України, а в грудні 1996 р. — План дій, які
висловлювали підтримку незалежності, територіальної цілісності,
демократичним, політичним та економічним перетворенням в
Україні та її інтеграції до світової економіки". Ще до ратифікації
УПС, у лютому 1996 р. набула чинності Тимчасова угода про
торгівлю, яка узгоджувала основні принципи торгової політики
між ЄС та Україною (правило режиму найбільшого сприяння,
національний режим, принцип протекціонізму за рахунок митних
тарифів, стандартні правила СОТ стосовно митної оцінки товарів,
правила щодо транзиту), а у вересні 1996р. — індикативна програ-
ма ТАСІС на період до 1999 р. Крім того, згідно зі статтею 4
успішне виконання УПС мало відкрити перспективи для її ево-
люції до рівня преференційної угоди і подальшого зближення Ук-
раїни з ЄС³.

Матеріали міжнародної конференції «Україна — Європейський Союз: Зовніш-
ньоекономічна діяльність і перспективи співробітництва». — Київ. 22—23 листо-
пада 1995р. — 76с.

² Ніццький договір та розширення ЄС / М-во юстиції України. Центр порівн.
права; За наук. ред. С. Шевчука. — К.: Логос, 2001. — С. 42.

³ Угода про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом та
Україною від 16 червня 1994 року. — Представництво Європейської Комісії в
Україні, 1994.-С. 4.

Розділ 4. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЄС З УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ...

Для ЄС такі угоди з країнами СНД мали сприяти встановленню
зони стабільності та безпеки на європейській частині пострадянсь-
кого простору¹. Цій меті присвячена значна частина УПС, яка пе-
редбачає активне залучення нових незалежних держав до загаль-
ноєвропейських політичних процесів. Що стосується положень
про економічне співробітництво, то вони передбачали не лише ут-
ворення необхідної мережі інституціональних механізмів та право-
вої бази співробітництва, а й заходи, що гарантували ринок ЄС від
надмірного імпорту з цих країн «чутливих товарів». 15 липня 1997 р.
була підписана угода між Україною та ЄОВС про торгівлю продук-
тами сталеливарної промисловості. Аналогічна угода була підписа-
на з ЄЕС і на текстильну продукцію². Значне зростання активності
контактів між Україною та ЄС у цей період відбувалося на фоні роз-
гортання в Росії першої чеченської компанії і пояснювалося, в
певній мірі, прагненням альтернативної активізації відносин ЄС з
іншими країнами СНД³.

І хоча процес ратифікації УПС з Україною тривав майже чотири
роки і завершився лише 1 березня 1998 р., ряд угод про співро-
бітництво, передбачених УПС, були запроваджені вже протягом
1995—1996 pp. Що стосується основних інституціональних механіз-
мів співробітництва України та ЄС (Рада зі співробітництва,
Комітет зі співробітництва, Комітет парламентського співробіт-
ництва), то вони були сформовані вже до кінця 1998 р. Не зважаючи
на свій обмежений характер, політичні, економічні та соціальні
цілі, зафіксовані в УПС, закладали юридичні основи для двосто-
ронніх відносин і відкривали реальні на той час можливості
політичного, економічного, фінансового, соціального та культур-
ного співробітництва. Про це свідчили достатньо оптимістичні
зовнішньополітичні завдання, що ставилися на той час Україною.
Так, 11 червня 1998 р. Указом Президента України № 615/98

¹ European Council Strategy 1999 / CFSP on Ukraine // Bulletin EU 12-1999. An-
nexes to the Presidency conclusions (6/7). — P. 1—2.

² Черкаський І. Б. Фінансове співробітництво України з Європейським
Союзом. — К.: Наук, світ, 2001. — С. 44-45.

³ Yakemchouk R. L'Union europeenne face aux nouveaux etats independants issus de
1'ancienne URSS // Revue du Marche Commun et de I'Union Europeenne, juillet •
auot!997, №410.-P. 450.

4.1. Нові формати зближення України та ЄС у контексті розширення на Схід

було схвалено «Стратегію інтеграції України до Європейського Со-
юзу», розраховану на період до 2007 p., яка проголошувала стра-
тегічною метою набуття Україною повноправного членства в ЄС, а
отримання статусу асоційованого члена ЄС — головним зовніш-
ньополітичним пріоритетом України в середньотерміновому
вимірі'- Більше того, Указом Президента України №1072/2000 від
14 вересня 2000 р. затверджувалась конкретна Програма інтеграції
України до Європейського Союзу, яка мала стати головним інстру-
ментом загальної стратегії на шляху наближення України до ЄС за
всіма видами співробітництва².

Обмежений і в той же час ліберальний характер більшості поло-
жень УПС для країн колишнього СРСР пояснюється прагненням
ЄС враховувати економічні та політичні труднощі, характерні для
перехідного періоду, що переживали ці країни на цьому етапі роз-
витку. Реалізм економічних положень УПС проявлявся в застосу-
ванні для України лише деяких ключових правил торгівельної
політики, які були прийняті і запроваджуються країнами COT.
УПС не обмежує застосування Україною певних видів внутрішньої
державної допомоги, користування правом захисту своєї промис-
ловості та сільського господарства за допомогою певних митних та-
рифів. Положення УПС, таким чином, можна розглядати як
своєрідний етап на шляху зближення України та ЄС і адаптації до
комунітарних вимог її національних, економічних та політичних
структур. Про це свідчать також офіційно проголошені стратегічні
цілі зовнішньої політики України — членство в COT, співробітниц-
тво з ЄАВТ, формування зони вільної торгівлі з ЄС та отримання
статусу країни з ринковою економікою³.

У той же час саме обмежений характер УПС призвів до того, що
на момент її ратифікації в 1998 р. динаміка нарощування відносин з
Україною була майже вичерпана. Завершилося обговорення та під-
писання найбільш важливих двосторонніх торгівельно-економіч-