Розділ 3. Суперечності розширення ЄС на Схід. 224 3 page

Haas Е. В. Whiting A. Dynamics of International Relations. № 4. 1956; Haas Е. В.
Uniting of Europe: Political, Social and Economical Forces, 1950 - 1957. - L,

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ...

Враховуючи взаємозалежність всіх індустріальних секторів еко-
номіки, інтеграція, крім утворення ЄОВС та сільськогосподарсько-
го ринку, неминуче мала перейти, на його думку, не лише в інші
сектори і поступово, крок за кроком, привести до спільної політики
у сферах, що найбільше порушують державний суверенітет, а й за-
лучити до цього процесу ширше коло інших країн. «Наднаціональ-
ність, — заявляв Е. Хаас, — а не федерація, конфедерація чи міжу-
рядова організація, здається, буде відповідною регіональною
копією національної держави, здатною реалізувати в своїх вузьких
межах завдання добробуту та миру, опираючись на фактор взаємо-
залежності в нашому індустріальному та рівноправному світі»¹.

На цьому етапі дослідження європейської інтеграції Е. Хаас був
упевнений, що нова форма наднаціональної організації буде
домінувати над існуючими національними державами як «така, що
відповідає природі Нової Європи, Європи, яка задовольняє інтере-
си груп, бюрократії, технократії та інших об'єднань, що мають свої
скромні, але прагматичні інтереси»². Таким чином, основним кри-
терієм, що визначає формування регіонального політичного
співтовариства та його домінування над національною державою,
Е. Хаас визначає такий суб'єктивний фактор, як лояльність різних
соціальних груп до центральних інститутів.

Позитивний досвід співробітництва з інтеграційними інститута-
ми національних правлячих еліт має, за Хаасом, забезпечити посту-
пове поглиблення інтеграції до її вищої стадії — політичного спів-
робітництва, та її поширення на нові держави. Керуючись прагма-
тичними інтересами задоволення власних потреб, суспільні групи,
на думку неофункціоналістів, проявляють лояльність та іденти-
фікують себе лише з тими силовими центрами, які найбільше
відповідають їх прагненням та потребам. На практиці це має вигля-
дати як поступове добровільне підпорядкування різних соціальних
груп юрисдикції міжнародних інститутів. В основі таких змін у ло-
яльності, вважає Е. Хаас, є властиве кожному індивідууму почуття

¹ Haas Е. В. Technocracy, pluralism and the new Europe, in Nye J. S. (ed.), Interna-
tional Regionalism. — Boston, 1968. — P. 159.

² Ibid. - P. 155.

1 1 Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

ласних прагматичних інтересів. Якщо з тих чи інших причин
соціальні групи визнають, шо їх інтереси можуть бути краще врахо-

ані на регіональному чи світовому рівні, аніж на рівні національ-
ної держави, вони починають чинити тиск на національні уряди з
метою утворення відповідного нового центру сили. Ідентифікуючи
свою діяльність з юрисдикцією нового інтеграційного об'єднання,
ці соціальні сили, зрештою, проявляють готовність підпорядкову-
ватись не стільки національній владі, скільки центральним органам
регіонального об'єднання. Відтак ЄЕС мала стати ядром Європей-
ського політичного об'єднання із залученням нових європейських
держав. У цьому аспекті неофункціоналізм дещо зближається з по-
ложеннями класичного федералізму про підготовленість населення
європейських держав до наднаціональних структур. Різниця лише в
тому, що неофункціоналізм розглядає це не як інтеграційну не-
обхідність, а як безпосередньо саму інтеграцію у формі процесу на-
копичення позитивних знань і досвіду спілкування соціуму з цент-
ральними інститутами інтеграційного об'єднання.

Якщо федералізм розглядав лояльність як статично зафіксова-
ний стан частини суспільства, то неофункціоналізм розглядає це
поняття як постійно еволюціонуючий процес. Оскільки зміна ло-
яльності соціальних груп відбувається емпіричним шляхом, на ос-
нові набутого досвіду, то цей процес може бути доволі тривалим у
часі. А це, в свою чергу, вимагає своєрідного перехідного періоду
Для трансформації лояльності від національних інститутів до над-
національних. У цей період, мовляв, і виникає так звана подвійна
лояльність, яка переростає в певну форму залежно від прагматизму
соціальних груп. Теза про подвійну лояльність розширила можли-
вості стратегічного маневрування при поясненні кризових періодів
^{3 Іст}°рії європейської інтеграції (таких як провал першого та друго-
го планів фуше в 1961 та 1963 pp.; криза «пустого стільця»
"о5-1966 РР- та гальмування економічних інтеграційних процесів
У середині 70-х років).

Соціологічні наслідки взаємодії політичних еліт різних країн, які

неофункціоналізм розглядає як основний результат політичних

^МІН, унаслідок тривалого процесу накопичення виявляються дос-

атніми, щоб нейтралізувати ексклюзивні почуття національної

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ...

ідентичності. Характерно, що цей процес виходить за межі тих еліт
які його розвивають та стимулюють. Він має завершуватися посту-
повою переорієнтацією лояльності усього населення до традицій- І
них національних інститутів як першочергового символу держав- І
ного заступництва. Можливим і бажаним наслідком неофункціо- 1
налістам бачиться зовсім нове європейське утворення. Вони буду- ]
ють розрахунки на понятті прагматичного детермінізму соціальної '
поведінки. Введення до теоретичної схеми неофункціоналізму по-
няття прагматичного детермінізму поведінки соціальних груп
відображає зворотний зв'язок, що існує між інтеграційними проце-
сами та діяльністю еліт, і є фактичним визнанням об'єктивного ха-
рактеру інтеграції, в основі якої насамперед лежать розвиток ви-
робництва та інші економічні процеси. Отже, участь в інтеграцій-
ному процесі визначається груповими потребами, які формуються
з урахуванням об'єктивної реальності, тобто економічних і
політичних факторів, рівнем інтеграційного розвитку.

Такий підхід дає неофункціоналізму змогу реалістично оцінюва-
ти можливості європейської інтеграції. По-перше, виділяючи прак- '
тичну зацікавленість окремих соціально-політичних груп в об'єд-
нанні, як першочергову рушійну силу розвитку інтеграційного про-
цесу, неофункціоналісти майже повністю відхиляють практичну
можливість урахування ідеалізованого федералізмом поняття
«європейської єдності» та пропозицій об'єднання заради абстракт-
ної ідеї «об'єднаної Європи». По-друге, присутність подвійної ло-я
яльності робить неможливим домінування правлячих еліт у форму-І
ванні інтеграційного процесу. Неофункціоналізм проголошує не-™
прийнятними будь-які спроби силового нормативно-інституцій-1
ного переходу до наднаціональних федеративних утворень за раху-
нок національного державного суверенітету.

Для розкриття механізму розвитку інтеграційного процесу, його
поширення як на нові регіони, так і на нові сфери економічного,
соціального та політичного життя, неофункціоналізм ключовим
елементом теоретичної моделі робить концепцію «переливу»
(spillover). Основна ідея тут полягає в кумулятивному характері
інтеграційного процесу, якому властиве постійне, поступове роз-
ширення впливу на суміжні сфери суспільного життя, а його досяг-

1 1 ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

_ННя — на треті держави. В неофункціоналістській моделі труд-
ноті яких зазнають національні держави в сучасному інтеграцій-
ному'процесі і насамперед за рахунок зростання їх кількісної скла-
дової, лише вдосконалюють функціональну ефективність. Очевид-
на складність політичних завдань, зростаюча взаємозалежність між
національними політичними процесами та міжнародним оточен-
ням викликають необхідність розширення сфери застосування ме-
ханізму прийняття рішень. Це вимагає залучення політичного по-
тенціалу різних рівнів. Неофункціоналізм пропонує застосувати у
цьому разі інтегративну логіку, якій властивий експансіоністський
вектор і яка штовхає соціальні групи та еліти з різними політични-
ми інтересами та походженнями до узгодження зростаючого кола
спільних питань. Щоб вторгнутися у традиційну сферу національ-
них державних інтересів, неофункціоналізм і пропонує схему «пе-
реливу».

Його послідовники вважають, що неофункціоналістська схема
«переливу» найбільш властива європейському регіонові, який ха-
рактеризується високим рівнем структурних змін. Наявність
спільних політичних цілей, відображених у загальних угодах, роз-
роблених за участю представників адміністративних, урядових та
технократичних еліт, шо домінують в Європейському співтова-
ристві, на думку неофункціоналістів, значно сприяє прискоренню
реструктуризації регіонального політичного процесу. Е. Хаас та йо-
го послідовники в своїх висновках виходили з особливостей ево-
люції Європейського співтовариства. Під її впливом змінилися
сфера застосування та напрями політики Співтовариства. Поступо-
во проблема національного суверенітету набуває менш гострого ха-
рактеру при обговоренні спільних проблем, що перебувають поза
локальними, національними можливостями їх вирішення окреми-
ми державами¹.

При цьому рівень інтенсивності взаємодії між основними учас-
никами об'єднання, плюралістичний характер їх соціально-по-
літичних структур, зростання ступеня збігу їх специфічних цілей,
зміни у формі прийняття рішень та рівні обміну інформацією, при-

. В. International Regionalism. 1968. - P. 151, 159.

2 5-294

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ...

стосування держав-учасницьдо проведення інтеграційної політики
неминуче має посилити політизацію європейського інтеграційного
процесу та поширення його впливу поза межі безпосередньо інтег-
раційного процесу'. Необхідною умовою здійснення «переливу» тут
вбачається обов'язкове функціонування центральних інститутів
інтеграційного об'єднання, на які покладається формування над-
національної свідомості і розширення інтеграції на інші сфери
суспільного життя.

Підкреслюючи взаємозв'язок усіх сфер індустріального суспіль-
ства, зростаючу взаємодію соціальних груп національних держав
регіону на всіх відомих рівнях (від еліт до пересічних громадян), що
має сприяти формуванню інтегрованих інтересів та їх територіаль-
ному поширенню, Е. Хаас намагався довести органічну єдність
економічного та політичного елементів інтеграційного процесу.
Він наполягав на неминучому переростанні економічних форм!
інтеграції у політичні, відповідним чином слушно виставляючи їх]
за порядком. При цьому такий «перелив» інтеграції розглядався як
об'єктивний процес розвитку економічного співробітництва, що
уможливлювало «автоматизм» таких змін, здатних спричинити
«повну втрату позицій в Європі існуючими національними держа-
вами»².

Невдовзі, під впливом труднощів інтеграційного процесу, Е. Ха-
ас та його послідовники змушені були переглянути свої прогнози.
Жорстка негативна позиція Ш. де Голля щодо спроб Європейської;
Комісії обмежити міжурядові форми співробітництва в політиці
Співтовариства після 1965 р. фактично поставила неофункціона-
лізм на межу теоретичного занепаду. Знадобився час для того, щоб
знайти пояснення невдалого застосування функціоналістської
логіки в європейській інтеграції. Цей процес загальмувався в умо-
вах, коли держави підтвердили намір повністю контролювати ко-
мунітарні процеси. Актуальність означених моделей інтеграційно-
го розвитку значно послабилась.

¹ Ban-era M., Haas E. The Operational isation of Some Variable Related to Regional In-
tegration: A Research Note // International Organization 1969. Vol. 23. № 1- —
P. 153-154.

² Haas E. B. The Uniting of Europe (2"¹¹ ed.). 1968. - P. 297.
34

1 І Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

Спроби відновити концептуально-теоретичне та практичне зна-
ення неофункціоналізму поступово привели до ревізії основних
й о положень¹. Послідовники Е. Хааса, наприклад Л. Ліндберг та
С° Шейнголд, приділили головну увагу переосмисленню такого
ключового її положення, як «перелив». Ураховуючи невизначеність
еволюції європейського проекту після інституційної кризи 1965 p.,
вони дійшли висновку про мінливий характер інтеграційного про-
цесу Було відкинуто «позитивізм» концепції «переливу», яка не
витримала протистояння із зростаючою роллю національних інте-
ресів у комунітарній політиці епохи Ш. де Голля.

Перша серйозна спроба виробити узгоджену позицію щодо
ревізії та модернізації неофункціоналізму була зроблена на конфе-
ренції з питань регіональної інтеграції, що проходила у Віскон-
синському університеті в 1969 р. Коментуючи застосування кон-
цепції Е. Хааса, його послідовник Філіпп Шміттер стверджував:
«Невдача пов'язана з тим, що вона продемонструвала себе як не-
адекватна та мало зрозуміла теорія. Змінні були невідповідним чи-
ном концептуалізовані; деякі операційні рекомендації мали по-
двійне розуміння; мало уваги було приділено специфічним зв'яз-
кам між змінними та процесами, що відбулися зовні; і нарешті,
зовсім не враховувалася можливість досягнення інтеграційним
процесом різних результатів. Успіх теорії полягав у тому, що вона
виявилася привабливою мішенню»².

Припускаючи в ревізованій моделі неофункціоналізму амбіва-
лентність регіонального інтеграційного процесу, Л. Ліндберг і
С. Шейнголд замінювали явно виражений «науковий» позитивізм
та впевненість у остаточних результатах «переливу» із сфери еко-
номіки у сферу політики, властивих для ранніх версій неофункціо-
налізму, на визнання його як одного з можливих варіантів інтег-
раційного розвитку. Більше того, Ф. Шміттер на європейському
міграційному досвіді другої половини 60-х років констатує, що

. S. Companing Common Markets: A Revised Neofunctionalist Model // Inter-
™ⁿ°nal Organization. 1970, Vol. 4.

emitter P. c. A Revised Theory of Regional Integration — In: Regional Integration:
пегу and Research / Ed. L. Lindberg and S. Scheingold. - Mass.: Cambridge.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ...

для них більш властивий стан спокою та стагнації. «Перелив» ним
подається як одна з семи можливих форм розвитку інтеграції¹..

Необхідність теоретичної ревізії основних положень раннього
неофункціоналізму згодом була визнана і самим Е. Хаасом. Почи-
наючи з 1967 p., він вже не наділяв неофункціоналізм можливостя-
ми чіткого передбачення інтеграційної перспективи, звузивши йо-
го значення до «теоретичної предтечі» (pre-theory) інтеграції².
Е. Хаас був змушений визнати необхідність більшого емпіричного
досвіду і теоретичних досліджень для прийняття остаточних теоре-
тичних висновків, які, в свою чергу, мають бути більше умовними.
«ЄЕС в 1962 p., — говорив Е. Хаас, — здавалося, знаходилося де-
факто на початку прориву до політичного співтовариства... Замість
цього вони (Європейські Співтовариства) звузилися до врівнова-.
женого стану... Можна навести багато прикладів, які підтвердять!
значну різноманітність можливих результатів, а союзи можуть по-*]
вернутися до стабілізації своєї системи, не досягши жодного з тих!
рубежів, що вони ставили на ранніх етапах свого розвитку»³.

Якщо федералізм базувався на інституціональній домінанті
впливу, яка виявила свою слабкість ще на ранньому етапі інтегра- •
ції, то неофункціоналізмові знадобився тривалий досвід інтеграції
для переосмислення своїх помилок. Порівняння двох базових під-
ходів до теоретичного забезпечення інтеграції дає змогу говорити
про відносно більший вплив ранніх гуманістичних концептів на
ініціювання європейської інтеграції, ніж, скажімо, федералізму і
неофункціоналізму. Хоча саме останні теорії справді були покла-
дені в основу концепцій і програм інтегрування, вони постійно зму-
шені були адаптуватися до мінливих умов внутрішнього і зовніш- -
нього оточення.

SchmitterP. С. A Revised Theory of Regional Integration — In: Regional Integration:
Theory and Research / Ed. L. Lindberg, S. Scheingold. — Mass.: Cambrige, 1971. —
P. 243.

Haas Е. В. The «Uniting of Europe» and the «Uniting of Latina America» //Journal
of Common Market Studies. 1966. Vol. 5. — P. 315-343.

Haas Е. В. The Study of Regional Integration: Reflections on the joy and anguish of
pre-theorising — In: Regional Integration: Theory and Research / Ed. L. Lindberg
and S. Scheingold. — Mass.: Cambridge, 1971. - P. 27.

1 1 Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

т к складність політичного співробітництва та перспектива
иєднання до ЄС інших європейських держав змусила неофунк-
^Л^ папістів відмовитися нелише від методів переходу до політично-
го об'єднання за рахунок інституційно-нормативного форсування
цього процесу, як пропонували класичні федералісти, а й перегля-
нути власну схему «переливу» до політичної інтеграції через еко-
номічну. Визнавши наявність в інтеграційному процесі групи пи-
тань які не можуть бути переведені з сфери національної компе-
тенції держав під юрисдикцію центральних інтеграційних інсти-
тутів, вони фактично відмовлялись від основного постулату нео-
функціоналізму про іманентний, неминучий та автоматичний ха-
рактер політичної інтеграції. Якщо з суто економічних питань, що
піддаються точним розрахункам, можливі компромісні рішення та
відступи від державного суверенітету, то щодо політичної стратегії
порушення національних інтересів виявилися неможливими. Це
пояснювалося тим, що в економічній сфері методи функціональної
інтеграції давали можливість з допустимою точністю розраховувати
переваги інтеграційного співробітництва над незручностями обме-
жень державного суверенітету. Держави добровільно погоджуються
на таке обмеження, якщо чітко бачать переваги співробітництва.
У політичній сфері розрахувати такі переваги проблематично.

Аналогічні зміни відбувалися і в оцінках процесу поширення
інтеграційного досвіду на новий географічний простір та залучення
до інтеграції нових держав. У зв'язку з цим, ставлячи під сумнів ав-
томатизм «переливу», пізній Е. Хаас стверджував, що останній
можливий лише коли «актори, керуючись своїми переконаннями,
що грунтуються на прагматичних інтересах, вирішать застосовува-
ти^нтеграційні знання, які вони отримали в одному контексті, в но-
ш ситуації». Крім «переливу», вони мають охоплювати: «розлив»
-around), який передбачає розширення функціональної сфери
яльності інтегрованого об'єднання без відповідного посилення
° ^Компєтенції; «поступове будівництво» (build-up) або зростан-
компетенції інтеграційного об'єднання та автономії в прийнятті
ень, у тому числі в нових сферах; «скорочення» (retrenchment)
зростання значення спільних арбітражних функцій у період,
відбувається тимчасове скорочення повноважень централь-

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ...

них інтегрованих органів; «відлив» (spill-back), який передбачає пов-
ний відхід назад як у функціональній сфері, так і в сфері noBHOBas
жень до встановлення статус-кво¹.

За твердженням критика неофункціоналізму і активного при-1
хильника теорії міжурядового співробітництва Стенді Хоффманна j
в кожному індустріальному суспільстві існує автономна сфера «ви-JJ
сокої політики», яка містить питання традиційного міждержавного
співробітництва і ставить під сумнів «велич і престиж, класифіка-І
цію і безпеку, домінування та залежність»². Ці складові високої]
політики, акторами якої поки що можуть виступати лише націо-
нальні держави, включають суперечливі елементи, для яких більш
характерне протистояння, ніж солідарність. Поставивши під сум-f
нів автоматичний характер «переливу», Ф. Шміттер виділив|
мінімальні умови, за якими «виконання функціональних завдаш
здатне мати природній експансивний характер»³.

Ураховуючи розмах інтеграції, економічне співробітництво*
охоплює значно ширше коло учасників і в зв'язку з цим більше при-
стосоване для «переливу», Ф. Шміттер значно обмежив сфери
інтеграції та її акторів, що робило «перелив» більш вірогідним, але
звужувало його сферу дії в межах інтеграційної системи. Фактично,
функціональний «перелив» обмежувався лише легкими для спів-
робітництва сферами, залишивши поза можливостями спільного
вирішення складні проблеми дипломатичного та військового ха-
рактеру. Обмеженість неофункціоналістської схеми «переливу»
прагматичними, раціональними категоріями ставила під сумнів
будь-яку можливість переходу до політичної інтеграції з її ірра-
ціональними складовими, що часто не підлягають прагматичному
детермінуванню. Важливим фактором, який впливав на можли-
вості та потенціал «переливу», вважалась також кількість учасників
інтеграційного процесу. Активний просторовий «перелив»

¹ Philipp С. SchmitterA. Revised Theory of Regional Integration // International Orga-
nization. 1970. Vol. 24. № 4. - P. 816.

² Hoffmann S. The European Process at Atlantic Crosspurposes // Journal of Common
Market Studies. 1964. Vol. 3. № 2. - P. 89.

³ Philipp C. Schmitler Three Neo-Functional Hypotheses About International Integra-
tion // International Organization. 1969. Vol. 23. № 1. — P. 161-166.

1 ретроспективний аналіз традиційних теорій європейсьі

воротньо-пропорційно впливав на можливості «п
функціонального.

Л Л індберг та С. Ш ейнголд навіть допускали, що при чиї
зростанні «Співтовариство може зупинитися на вузьких І
економічного благоустрою, з незначною компетенцією в І
«високої політики»'. Водночас вони негативно ставилися де
них положень С. Хоффманна щодо функціонального взаєі
економічного і політичного співробітництва. За їх позиціє]
ність населення Євросоюзу від «середньокласових» цінної
нукатиме його до визначення та пошуку зв'язків між питані
гомої політики», економіки і добробуту. В сучасному сусп
елементи взаємопов'язані. Оптимізація соціально-екс
політики неминуче пов'язана з політичними змінами, а та:
лучениям до її реалізації більшого кола активного населені

У той же час «ревізіоністи» неофункціоналізму, при;
так званого міжурядового підходу, відстоюючи полож*
взаємозв'язок економіки та політики і зростаючу роль
різних соціальних угруповань, погоджувались із положена
цепції Хааса щодо опосередкованої ролі населення у ві
напрямів інтеграції. Значна складність інституційного»
заважає формуванню об'єктивного, цілісного бачення на
європейського інтеграційного процесу. Лише невелика І
лей володіє технологією інтеграції (національна бю
міжнародні функціонери, фінансові кола, патронат, про4
елітні навчальні заклади). Але це зовсім не означає, що їх;
обов'язково стимулюватиме політичну інтеграцію. Е. Ха<
ний визнати, що прагматичний інтерес політиків має ш
Це характеризувало не лише процеси, що відбувалися І
особливо країни, еліти яких прагнули приєднатися до єі
кого будівництва.

Таким чином, основні зміни, що зазнала теорія неофуні
^МУ наприкінці 60-х років, стосувалися в першу чергу кони
Реливу». Зберігши центральну роль у функціональній мо,

l. On the Road to Brussels. The Political Dimension of Austria
^and Sweden's Accession to the European Union. — Wien: Braumuller, H

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ...

___________________

зазнала еволюції в напрямі обмеження свого глобального характері
ру. «Перелив» не лише втратив автоматизм, а й обмежив сферу свсц*
го застосування та коло основних акторів. Зі вступом Великої Бри-І
танії, Данії та Ірландії до ЄС розвиток європейського будівництва
проходив радше за схемою, яку Джон Піндер визначив як «негатив_ті
ну інтеграцію». На відміну від «інтеграції позитивної», шо передба-;
чає спільну політику, їй притаманний пошук шляхів усунення]
розбіжностей між основними учасниками економічного співробпу]
ництва¹.

У результаті координації різних взаємовизнаних національних!
систем охорони здоров'я та соціального захисту основне завданні
зводиться до гармонізації соціальних правил та конкуренції, якії
згодом дали змогу розпочати процес урегулювання: «Замість стран
тегії гармонізації Європа розвивається за схемою системного функ«
ціоналізму (обміну між системами), де ЄЕС відіграє роль комуніка-1
тивного медіуму, що провокує зростання кількості структур із за-
безпечення діалогу»². У своїх пізніх працях Е. Хаас так оцінював
еволюцію Європейського співтовариства: «Поставши як особлива
наднаціональна структура, сьогодні воно більше схоже на регіо-
нальний бюрократизований додаток до міжурядової конференції в
постійних засіданнях»³.

Визнавши мінливість інтеграційного процесу, неофункціо-;
налісти змінили і своє ставлення до причинних факторів, що цю не-
стабільність викликають. Мова йде в першу чергу про кризові яви-
ща. Якщо ранній неофункціоналізм допускав можливість криз та
конфліктів в інтегрованому об'єднанні лише як тимчасове явище,
яке характеризувало його перехід на кожний новий етап розвитку,
то ревізіоністи не лише визнали наявність кризових явищ у розвит-
ку Європейського співтовариства, а й оголосили їх органічно влас-
тивими для політичної інтеграції. Л. Ліндбер та Ф. Шміттер визна-
вали, що з розвитком інтеграційних процесів їх поширення на

¹

Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

учасників, ускладненням їх характеру та поглибленням зав-
нови у ^._{ktm не лише не} зменшаться, а й найвірогідніше зроста-
^ДаНЬ' При цьому кризи проголошувались необхідним елементом
^Тволюиії інтеграції, а їх урегулювання — «суттю інтеграційної ди-
наміки». Саме під час пошуку компромісу сторони виробляють
спільні підходи та формують узгоджену політику. Правда, в даному
разі мова може йти лише про конфлікти, які не мають принципово-
го характеру. Досвід показав, що окремі кризові явища стимулюють
дезінтеграційні процеси.

Якщо раніше неофункціональна теорія робила основний акцент
на аналізі внутрішніх елементів інтеграції, їх характеристиках та
оцінці ролі в процесі співробітництва, то починаючи з 70-х років
неофункціоналісти однією із центральних складових політичної
інтеграції розглядають зовнішній фактор. Джозеф Най одним із
перших відобразив його вплив на політичну інтеграцію. Він розви-
нув концепцію «активних» та «пасивних» зовнішніх факторів, що
просувають регіональну інтеграцію¹. Ф. Шміттер ввів у неофунк-
ціоналістську систему поняття «екстерналізму», що об'єднувало як
сприятливі, так і негативні зовнішні фактори, що так чи інакше
впливають на інтеграційні процеси та їх поширення, а їх урахуван-
ня мало важливе значення для пояснення інтеграційних змін².
Особливу увагу при цьому Ф. Шміттер приділяв аналізу негативних
зовнішніх факторів. На думку Ф.Шміттера, інтеграція може викли-
кати зворотну (негативну) реакцію держав, що не входять до інтег-
раційного об'єднання, що, в свою чергу, змусить регіональне угру-
повання ускладнювати форми співробітництва. Як наслідок мож-
ливе «формування спільної зовнішньої політики, яка до цього не
Існувала». ф. Щміттер, таким чином, уперше спробував застосува-
^л вплив зовнішнього фактора на «перелив» до політичної інтег-
ацц та формування спільної зовнішньої політики і політики безпе-
' ^{в Ме}жах якої мало здійснюватися політичне співробітництво з
третіми країнами.

ус J. s. Peace in Parts: Integration and Conflict in Regional Organization. —
"°^{ston: L}«tle, Brown, 1971. - P. 56-58.

tin' ^lPn Schmitter Three Neo-Functional Hypotheses About International Integra-
Ibid ^ternational Organization, 1969. Vol. 23, № 1. - P. 165.