Гіпократ

Гіппократ жив між 459 і 377 pp. до н. е. Батько його Геракліт був лікар, походив із стародавнього роду асклепіадів, мати - акушерка Фенарета. За традицією сім'ї Гіппократ вивчав медицину з дитячих років. У зрілому віці він, за звичаєм тих часів, багато подорожував. Крім міст Греції він побував у містах Малої Азії, в окремих містах на узбережжі Чорного моря. Як лікар-періодевт, він ознайомився з відомими асклепейонами, приватними школами, відвідав Видатних учених-філософів, які в ті часи дуже часто займалися медициною. Політичним і науковим центром Греції за його часів була Афінська республіка, яка перебувала в зеніті свого розквіту,- то був «золотий вік Перікла», як називають цей період історії. На ці часи припадають життя і праця славнозвісних істориків Геродота, Фукіді-да, філософів Демокріта, Анаксагора, драматургів Софокла, Арістофана, поета Піндара, скульпторів Фідія, Поліклета.

Різні галузі знання у давніх греків ще не були розчленовані на окремі науки і об'єднувались загальним поняттям філософії (фієш - бути прихильником, аофіос - мудрість, знання).

Для багатьох стародавніх грецьких філософів, деякі з яких займались медициною, характерна стихійна діалектика.

З грецьких філософів найбільший вплив на Гіппократа мав його друг Демокріт (460-370 pp. до н. е.) - найвидатніший представник античної грецької матеріалістичної школи. Демокріт, слідом за своїм учителем Левкіппом, первоматерією всього вважав неподільні рухомі частинки - атоми.

У відомому афоризмі Демокріта «Ніщо не може виникнути з нічого, і жодна річ не може перетворитися в ніщо» вперше висловлена так ясно ідея вічності матерії, яка лежить в основі сучасного наукового матеріалістичного розуміння природи.

Гіппократ робив розтини трупів тварин з науковою метою, вишукував у навколишній природі засоби лікування хвороб, не сподіваючись на богів. «Здоров'я просять у богів у своїх молитвах люди, а не знають, що самі мають у своєму розпорядженні засоби для нього»,- учив він. До наших часів зберігся збірник медичних праць, відомий під назвою «Corpus Hippocraticum» («Кодекс Гіппократа»), до складу якого відносять різну кількість праць - від 53 до 72.

За радянських часів твори Гіппократа перекладено з грецьких оригіналів на російську мову професором В. І. Руднєвим (1936). Один із стародавніх збірників Гіппократа після завоювання Константинополя турками (1453) грецький патріарх передав до Москви, де він зберігався в синодальному книгосховищі до початку XIX ст., коли збірник викрав професор Московського університету німець Маттеї і продав за кордон.

Раніше всі ці праці приписувалися Гіппократу, але тепер доведено, що з них самому Гіппократу належить не більше десяти, а інші написані або до його часів, або після нього. Гіппократу належить велика історична заслуга: він зібрав і систематизував, долучивши свій величезний досвід, ті медичні знання, які за його часів, можливо, передавалися з роду в рід лише переказами.

У «Кодексі Гіппократа» висвітлюються найрізноманітніші питання: питання анатомії й ембріології, обов'язки лікаря, 15 книг присвячено внутрішнім хворобам, 8 - хірургії, 9 - жіночим хворобам. Людське тіло, за Гіппократом, містить у собі чотири основні соки (humores): кров, слиз, чорну і жовту жовч. Перевага в організмі того або іншого соку зумовлює темперамент людини. Відповідно до цього Гіппократ розрізняв чотири темпераменти: сангвінічний (переважає кров), флегматичний (флегма - слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолічний (чорна жовч). І. П. Павлов про такий поділ писав: «Гіппократ вловив у масі численних варіантів людської поведінки капітальні риси».

Сприятливе для здоров'я змішання соків називалося ейкра-зією, а несприятливе - дискразіею. Хвороба виникає тоді, коли одного з цих начал обмаль чи надмір або коли воно, відокремлюючись, не сполучається, як належало б, з іншими. Самі причини цих порушень природного характеру. «Кожна хвороба має свою природну причину, і все відбувається лише згідно з природою».

У виникненні недуг величезну роль відіграють зовнішні фактори. Одні з них залежать від умов життя колективу в цілому, інші - від індивідуальних особливостей. Гіппократ радить лікареві, який прибуває в нове для нього місто, спочатку ознайомитися з особливостями місцевого клімату, ґрунту, води, заняттями та характером харчування населення, що дуже допоможе йому в лікувальній роботі. За вченням Гіппократа, не може бути шаблону в медицині. Мало назвати хворобу, важливо знати всебічно організм хворого, знати його минуле і сучасне, що допомагає лікареві передбачити перебіг недуги, поставити прогноз. Останнє - найважче, і саме за умінням' ставити прогнози люди судять про майстерність лікаря. Терапія, режим хворого залежатиме від усіх цих факторів. Лікуючи хворого, лікар повинен призначити такі засоби і так застосовувати їх, щоб вони підсилювали лікувальні сили самої природи - vis medicatrix naturae. Разом з тим не можна бути надмірно пасивним, вдаючись до лікувальних засобів, в разі потреби слід вчасно і належним чином втручатися у перебіг хвороби. «Природа виліковує, але лікує лікар»,- учив він. Кожний лікар повинен пам'ятати, що своїми засобами він повинен лише допомагати хворому, але ніколи не шкодити - Noli nocere!

За Гіппократом, лікар повинен мати гостру спостережливість. Про спостережливість Гіппократа дають уявлення його влучні порівняння. Так, дрібнопухирчасті хрипи в легенях він порівнював з кипінням оцту, шум тертя при плевриті - з рипінням шкіряного ременя. Гіппократ іноді вислуховував вухом грудну клітку; цей прийом не знайшов після нього достатнього розвитку у стародавній медицині. Усі добуті від хворого розпитуванням і оглядом відомості лікар повинен уміло об'єднати і зробити свій висновок. Своїм характером, підходом до людей лікар повинен викликати до себе довіру і повагу. Якщо представники Кнідоської школи вважали, що кожна людина може бути лікарем, то, за Гіппократом, медицина, будучи наукою, одночасно значною мірою є мистецтвом, і тому справжній лікар, як і поет, скульптор, співак, повинен мати деякі природжені здібності. (За Коською школою, «лікар-філософ богові подібний. Де є любов до людини, там є любов до мистецтва»).

Для Коської школи, представником якої був Гіппократ, характерна відмова від систематизації хвороб за групами й видами на відміну від Кнідоської школи, по суті - відмова від діагнозу: після уважного спостереження лікарі Коської школи переходили безпосередньо до прогнозу і лікування згідно з виявле-" ними у даного хворого симптомами. Детально розроблений прогноз займав велике місце у медичній діяльності цієї школи. «Для лікаря найкраще - подбати про здатність передбачення» - навчав Гіппократ у своїй «Прогностиці».

У великому трактаті «Про священну хворобу» - одному з творів, який, безсумнівно, належить особисто йому,- Гіппократ пише про епілепсію: «Наскільки, мені здається, вона ні божественна, ні більш священна, ніж інші, природне її походження таке ж, як і інших хвороб. Мені здається, що першими, хто визнав цю хворобу священною, були такі ж люди, якими й тепер виявляються маги, шарлатани й дурисвіти. А ш якщо знати її причини, будь-яка святість виключається... Отож аніскільки не божественне, а щось людське вбачається мені в усьому цьому... Причина ж цієї хвороби... є мозок».

Основним принципом, якого дотримувався Гіппократ у терапії, було лікування «протилежного протилежним». «Переповнення виліковується спорожненням, спорожнення - переповненням; праця лікує відпочинок, спокій - працю. Одним словом, протилежне є ліками для протилежного, бо медицина є додаванням і відніманням: відніманням всього того, що надмірне, додаванням того, чого бракує. І хто це найкраще робить, той найліпший лікар» («Про вітри»). Цей погляд відіграв позитивну роль у дальшому історичному розвитку медицини, незважаючи на механічне спрощення всіх складних можливостей терапевтичного втручання. Це основне правило еллінської медицини і всієї наступної матеріалістичної терапії протиставляють протилежному положенню - лікування подібного подібним (Contraria contrariis - similia similibus), яке широко використовується гомеопатією, про що ми далі скажемо докладніше

Хірургічні праці Гіппократа, які стосуються переважно травматології, свідчать про його великий досвід у цій галузі медицини. Багато його вказівок щодо пов'язок, методів лікування переломів, вивихів зберігають своє значення до наших днів.

У разі свіжих поранень радили спочатку дати можливість рані промитись кров'ю. Зупиняли кровотечу високим положенням, тиском, холодом, рідко - розпеченим залізом; перев'язування судин було невідоме. Свіжі рани дозволялось промивати лише вином, прикладати до них м'які тонкі губки (краще сухі), листя, зверху пов'язка; підкреслювали необхідність цілковитого спокою для пораненого органа, шкідливість зайвих досліджень; якщо на місці поранення з'являвся опух, робили надрізи, прикладали примочки з вина, селітри, мазь із суміші бичачої жовчі з ладаном. Смертельними вважались поранення мозку, серця, печінки, кишок, сечового міхура. Іммобілізація простих переломів досягалась лубками; крепітація як діагностична ознака перелому не засвідчена. В разі ускладнених переломів накладали пов'язку з вощаної мазі зі смолою. Якщо відламки виступали з рани і зблизити їх було неможливо,- їх спилювали чи відкушували.

Медична термінологія «Кодексу Гіппократа» є основою наукової медичної термінології всіх народів. Звідти взято такі терміни, як хірургія (хейр-ургія, дослівно «рукодія»), педіатрія (лікування дітей), психіатрія (лікування душ), дерматологія (учення про шкіру), офтальмологія (учення про очі), неврологія, терапія, плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус, опісто-тонус, параплегія, епілепсія та багато інших. Незважаючи на те що в «Кодексі Гіппократа» немає нових відомостей з анатомії і фізіології порівняно з медициною інших стародавніх народів, значення його праць для всесвітньої медицини виняткове. У своїх працях Гіппократ показав, як зовнішнє середовище впливає на людину і як людина відповідає на дію тих чи інших чинників. Він уперше переконливо довів, що лікування потрібно проводити лише за індивідуальними особливостями кожного хворого; цією майстерністю лікар може оволодіти лише завдяки досвіду, набутому біля ліжка хворого. Разом з тим він підкреслював, що сам досвід може бути оманливим, його потрібно глибоко осмислювати, що е справою нелегкою. Останню думку він яскраво висловив у своєму першому загальновідомому афоризмі: «Життя коротке, шлях до майстерності довгий, зручний випадок швидкоплинний, досвід оманливий, судження трудне. Тому не тільки сам лікар повинен використовувати все необхідне, а й хворий, і довколишні, і всі зовнішні обставини мають сприяти лікареві в його діяльності».

Гіппократ своїми працями показав шляхи вивчення хворої людини, план дослідження її, завдання діагнозу, прогнозу, лікування (Глибокий аналіз праць Гіппократа у вітчизняній літературі належить С. Ковнеру. Незважаючи на давність випуску його монографії про Гіппократа (1882 p.), ця праця і досі залишається основною). Його вказівки щодо цього не втратили свого значення, змінюється лише зміст їх залежно від розвитку науки. Історія медицини знає періоди беззастережного захоплення тими або іншими методами лікування, в яких вбачали панацею. З часом наставало розчарування, зневір'я в прогресі науки, висувався заклик: «Назад до Гіппократа!» Радянська медицина не відчуває потреби повернутися «назад до Гіппократа». Глибоко переконані в силі людського розуму, вірячи в науку, прогрес, радянські медики, використовуючи всі здобутки споріднених наук, нові досягнення в розумінні функцій організму й терапії, йдуть уперед, не забуваючи і великих заповітів Гіппократа.

Гіппократ (460-377 pp. до н. е.), Асклепіад (124-56 pp. до н. е.), Клавдій Гален (131-210)

Наводимо так звану «Клятву Гіппократа». Зміст її дає уявлення про те, як розуміли в ті часи обов'язки лікаря щодо хворих і своїх колег. Медичні знання, як і майстерність в інших галузях, розглядали тоді як власність певного кола осіб, пов'язаних між собою родинними чи професійними інтересами, і зберігали від можливих конкурентів у таємниці. На медичних факультетах університетів до наших часів зберігся звичай, початок якому було покладено уже в дореволюційній Росії: декан факультету читає з деякими змінами «Клятву Гіппократа» перед випускниками на церемонії одержання ними лікарського диплома. Текст клятви, надрукований у дипломі, підписує дипломник. [В СРСР з 1971 р. для випускників медичних інститутів введена присяга радянського лікаря.

Клятва Гіппократа

Учення Гіппократа відіграло велику позитивну роль у дальшому розвитку медицини. Основні його принципи - тобто, іншими словами, спадщина давньогрецької медицини класичного періоду - застерігали лікарів проти помилок, однобічних захоплень, яких було немало в дальшому багатовіковому розвитку медицини. З цих позитивних сторін учення Гіппократа, які він залишив у спадок медичній науці, можна виділити таке.

«Слід перенести мудрість (філософію) в медицину, а медицину в мудрість (філософію)». Іншими словами, необхідне тісне поєднання теорії і практики.

Відкидаючи вирішальну, на думку декого, роль випадкової удачі або щастя в успішній діяльності лікаря, Гіппократ протиставляв цьому вирішальне значення знання, можливого в тодішніх умовах. «Мати щастя - це означає чинити добре (правильно), а саме так роблять люди обізнані. Мати нещастя-? це, не маючи знань, чинити недобре (неправильно); лишаючись невігласом, чи можна мати щастя?».

Лікар, за Гіппократом, має володіти певними прийомами, уміннями - «Тесппе» (звідси термін «техніка»). Переклад Techne терміном «мистецтво» -? неточний. Гіппократ мав на увазі, мабуть, ремесло: «Інші працюють над деревом, шкірою, міддю, залізом; вони шукають способів правильного виконання». Та самих лише прийомів, уміння (Techne), вважав Гіппократ, не досить: «треба закликати на допомогу й розмірковування».

Наведені судження Гіппократа свідчать про те, що ученню великого еллінського лікаря було властиве те дорогоцінне чуття міри, яке характеризує всю давньогрецьку культуру - і філософію, і мистецтво. У дальшому розвитку медицини траплялося однобічне захоплення тими чи іншими окремими положеннями, течіями; в певних умовах і межах вони могли бути правильними й корисними, але поза цими умовами неминуче призводили до помилок. Спадщина Гіппократа остерігала проти цих однобічностей і помилок.

Після Гіппократа давньогрецька медицина, як і культура Стародавньої Греції в цілому, набуває нових рис. В галузі медицини, як і в галузі філософії, розвиваються дві протилежні течії, представлені догматиками й емпіриками. Догматик Платон (427-347 pp. до н. е.), найвидатніший представник ідеалізму в античному світі, виходив з уявлення про первинність ідеї. Увесь реальний світ з усім, що в ньому відбувається, є, за Платоном, лише відображенням ідей. Здоров'я і хвороба визначаються, згідно з його уявленнями, потойбічним божественним началом - пневмою. Перетворення цієї пневми в організмі та її вплив на різні органи й процеси і становить зміст його системи патології. Емпірики, серед яких було чимало лікарів (Сікст Емпірик та ін.), виходили, на відміну від догматиків, з досвіду, боролися проти захоплення догматиків надуманими загальними схемами. Водночас емпірики збіднювали лікарське мислення, заперечували теорію, обмежували завдання лікаря самою лише практикою: «Не те важливо, що спричинює хворобу, але те, що її усуває». Тим самим вони зводили медицину до голого нагромадження прийомів лікування. Емпірики були, в кращому разі, вмілими компіляторами.

Значною віхою в розвитку різноманітних знань - філософії, політики, естетики, природознавства, медицини - в стародавньому світі була постать Арістотеля із Стагіра (384-322 pp. до н. е.).

Арістотель був сином лікаря і сам займався лікуванням. З чотирьох основних елементів світу - землі, води, повітря, вогню - він окремо виділяв вогонь, як єдину стихію, що вільна від гниття, тимчасом як усі інші підлеглі гниттю, що є для них їхнім природним кінцем. Поняття «гниття», про яке не згадується в «Кодексі Гіппократа», з часу Арістотеля ввійшло в медичну науку і було замінене лише через віки поняттям «інфекція».

У своїх творах, що охопили майже всі галузі знань того часу, прагнув узагальнити досягнення античної науки. Для нас особливий інтерес становить того трактат «Історія тварин», в якому він подає великий матеріал з тваринного і рослинного світу, правильно витлумачуючи багато процесів у розвитку тваринного організму, як-от: запліднення, роль плаценти, пуповини тощо. Розвиток тварин, утворення видів він пояснював цілеспрямованістю в природі, яка зумовлюється існуванням надприродної сили - ентелехії. Схоласти у середньовічній Європі однобічно використовували це учення Арістотеля і зробили його, разом з ученням Платона про передіснуючі ідеї, однією з головних засад схоластичної філософії і медицини.